Становлення парадигми соціальної роботи за кордоном

Наслідки корупції

Суспільна загроза корупції проявляється у наступному:

• підриває авторитет держави, завдаючи шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню державного апарату;

• суттєво обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина;

• порушує принципи верховенства права;

• призводить до гальмування та викривлення соціально-економічних реформ, перешкоджає розвитку ринкових відносин, передусім середнього та малого підприємництва, а також надходженню іноземних інвестицій;

• грубо порушує встановлений порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, управлінських структур приватного сектора;

• надає незаконні привілеї корумпованим угрупованням.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бандурка О.М., Духов В.Є., Петрова К.Я., Червяков І.М. Основи економічної безпеки Підручник. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003.-236с.

2. Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією, підготовлений секретаріатом ООН.- А/СОНФ. 169 / М.- Київ- 1995-360 с.

3. Економічні злочини: попередження і боротьба з ними. Міжвідомчий науковий збірник / За редакцією А.І Комарової та інш. Київ, 2001. Том 25. 820 с.

4. Закон.України. “Про боротьбу з корупцією” № 356/ 95 – В.Р. від 5 квітня 1995 року.

5. Камлик М.І. Економічна безпека підприємницької діяльності. Економіко–правовий аспект: Навчальний посібник. – К: Атіка, 2005. – 432 с.

6. Малик Я.Й., Гелей С.Д., Лесечко М.Д. та ін. Економічна безпека України: внутрішні та зовнішні чинники. Навч. Посібник.- Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 256с.

7. Мельник М.І. Корупція: проблема визначення сутності і поняття / Вісник Академії правових наук України. Харків, 1998.- №2 - С. 182.

8. Предборський В.А. Економічна безпека держави: Моногр-я.– Київ: Кондор, 2005.– 391 с

9. Турчинов О. Тіньова економіка: теоретичні основи дослідження. – К.: Артек, 1995. – 300 с.

10. Турчинов О.В. Тіньова економіка: закономірності, механізми функціонування, методи оцінки

Зародження початкових уявлень про соціальну допомогу відбувається в общинно-родовому суспільстві. Саме тут формуються механізми реципрокації (дарообмін, допомога в побутовій і господарській сферах) і резистрибуції (розподіл надлишків продукції). На цій стадії відбувається оформлення суб'єктів допомоги, ідеології і принципів, що регулюють зв'язки дарообміну й підтримки між суб'єктами родового простору.

Уперше позначення й виділення даного явища відбувається в Давній Греції. Саме тоді людство, нагромадивши певний духовний досвід, починає виділяти особливу духовну сферу, де виявляються його дружні почуття. Так зароджується поняття “філантропія”. Платон і Аристотель розглядали благодійність у контексті суспільної користі, вважаючи, що ця діяльність – прерогатива держави. Водночас, той же Платон вважав, що державі, товариству не варто піклуватися про бідних. Він стверджував, що бідність полягає не в зменшенні майна, а в збільшенні ненаситних; життя втрачає цінність не через бідність, а через неможливість відтворювати своє ремесло.

У подальшому феноменологія процесу благодійності осмислюється на міжособистісному рівні, через такі найважливіші етичні категорії, як милосердя, дружба, співчуття, справедливість, обов’язок, честь. Так, наприклад, Аристотель розглядав дружність як різновид чеснот людини, а людинолюбство – як його природну властивість. Він же вперше й охарактеризував процес соціального виховання як суб’єкт-суб’єктний процес. При цьому Аристотель аналізує суб’єкт-суб’єктні стосунки як процес міжособистісної взаємодії, коли один суб'єкт надає допомогу іншому суб'єкту. Розглядаючи мотивацію вчинку з позиції користі, він у самій дії бачить акт творця, творчості, що несе в собі любов до ближнього.

Природна детермінація процесу допомоги й підтримки ближнього пізніше осмислюється Ювеналом: людина народжена для співчуття. Пліній, Цицерон також вважали, що дружба, суспільство, будучи основами благодійності, становлять собою найважливіші чинники, що лежать в основі громадянського вчинку.

На зміну філантропії, що панувала в Давньому Римі й до нього, приходить “Агапе” – любов до ближнього (ідеологія перших християнських общин). В основі її лежали мотиви участі в долі людини, її потребах і проблемах, тому внутрішній зміст благодійності – “діяльна любов, що обдаровує”. У цьому зв'язку виникає феномен християнських уявлень про допомогу. Внутрішньогрупова допомога і взаємодопомога, яка переноситься в соціум, канонізується, регламентується, стає обов'язковим законом життя справжнього християнина.

У цей же період відбувається становлення й розвиток конфесіональних теоретичних підходів до проблем допомоги й підтримки через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя (праці Григорія Богослова, Іоана Златоуста, Єфрема Симена, Федора Студіта, Іоана Дамаскіна, Панаса Александрійського, Василя Великого, Григорія Ниського та ін.).

У Х – ХІІ століттях активну роль у процесі благодійності відігравали монастирі й чернечі ордени. Вони брали на себе обов'язок щодо надання допомоги різноманітним категоріям людей, які її потребували, тим самим становили своєрідний суспільний добродійний інститут, де на практиці реалізовувалися ідеї милосердя й допомоги ближньому (Іоаніти, Лазаристи, Бегарди, Алексіани, Трениторії, Ноляски та ін.).

Подальший розвиток теорії і практики благодійності відбувається під безпосереднім керівництвом римсько-католицької церкви, аж до Реформації в Західній Європі. У ХVI столітті Лютер критикує сформовані форми і принципи благодійності. Свою критику він спрямовує на марнотратну практику – безконтрольну роздачу милостині (головний чинник стимуляції жебрацтва).

До XVII століття церква втратила позицію єдиного добродійника, а західноєвропейський світ повернувся до ідей Аристотеля і Платона. Громадянське суспільство бере на себе обов'язки щодо надання допомоги всім, хто її потребує. Ідеологія християнського милосердя замінюється на ідеологію соціальної інженерії (державного милосердя). Починаючи з ХІХ століття, здійснюються пошуки й підходи щодо вирішення найважливіших соціальних проблем, турботу про які бере на себе держава.

Таким чином, до ХІХ століття склалися передумови до того, щоб допомога і взаємодопомога оформилися в єдиний соціо-культурний процес зі своїми традиціями, принципами, цінностями, формами. У цей же період склався певний підхід до розуміння різних феноменів: бідності, жебрацтва, бездоглядності, сирітства тощо. Усе це вимагало від суспільства відповідного наукового знання і практичних кроків у вирішенні проблем соціальної патології. У цьому розумінні й оформився початок етапу соціальної роботи в Західній Європі і США.

Розвитку суспільної думки в галузі соціальної роботи, допомоги й підтримки сприяли теорії природного права, що змінили ідеї середньовічної благодійності. Осмислення людини як позачасового й культурно-історичного феномена призводить до поняття права людини й рівності всіх людей. На цій ідеологічній базі з'являються гуманістичні ідеї-повчання Геллерта, Клопстока, Гердера та ін. Бідність, злидні, несправедливість стають основними поняттями 19 століття й базовими домінантами теорій солідарності або лібералізму. У сукупності із суспільною практикою й методами соціологічної науки в цьому соціально-політичному русі оформлюються ті тенденції суспільної допомоги, які остаточно сформуються у ХХ столітті.

У цей період починають поступово формуватися підходи до проблем соціальної допомоги в аспектах не тільки їх оперативних, але й тривалих завдань, що вимагало обґрунтування теорії і практики соціальної роботи як нової професії та наукового знання. Це вдалося вирішити Мері Річмонд. З теоретичної діяльності М.Річмонд починає оформлятися певний підхід, школа соціальної роботи, що одержала свою назву як діагностична школа, діагностичний підхід у соціальній роботі.

Подальше становлення соціальної роботи як наукової теорії вульгарно за чотирма науковими напрямками: теорія індивідуальної роботи, теорія групової роботи, теорія общинної роботи, теорія соціального адміністрування й планування.

В основі цих підходів лежить певне універсальне положення науки, що, вірогідно, відбиває явища матеріального світу, світу людини й суспільства. Тут протиставляються два вихідних начала: ньютоно-картезіанська картина світу й сучасна теорія картини світу. Ньютоно-картезіанська картина світу бере свій початок від І.Ньютона, який з позицій механістичної фізики пояснив відповідний обсяг емпіричного матеріалу, накопиченого людством. Рух, простір, час, матерія стають базовими домінантами парадигми науки. У даному випадку механістична діалектика висуває на перше місце примат пізнання. І з цією вірою формується механістичний світогляд практично у всіх галузях знань, у тому числі й у галузі соціальної роботи.

У зв'язку з відкриттями сучасної науки, і насамперед “нової фізики” (квантова теорія Планка, теорія відносності Ейнштейна тощо), кардинально змінилися й принципи парадигми реальності, у тому числі й реальності соціальної роботи. Тут принцип локальної причинності замінюється принципом вірогідного опису.

Таким чином, соціальна робота зазнає культурно-історичних змін у процесі становлення меж її пізнання.

Дата добавления: 2014-01-11