Джерела українського етносу

Проблема витоків української культури не до кінця вивчена. Територію сьогоднішньої України заселяли люди з найдавніших часів. Землі її завжди були місцем проживання багатьох народів. Зрозуміло, український народ як такий склався пізніше. Чимало проблем походження українства залишаються дискусійними. На жаль, не завжди надійними виглядають дані археології, деякі її методи (зокрема радіовуглецевий) викликають у світлі найновіших спостережень значні сумніви.

Однак, якщо різні культури, що виникали в найдавніші часи на території нашого краю (трипільська, черняхівська тощо), і не були створені праукраїнцями, то все ж таки ґрунтовно вплинули на українську культуру і мусять бути введені до панорами становлення українського етносу. Перші сліди людського життя на українських землях належать до періоду палеоліту. Люди не знали тоді металів, не вміли робити досконалий посуд, будувати капітальні житла, а тому жили в примітивних оселях, найдавніша з яких виявлена археологами у селі Молодове Сокирянського району Чернівецької області. Аля цього періоду характерна так звана «катакомбна культура»: від холоду люди рятувалися у напівземлянках.

Знаряддям їхньої праці стало оброблене каміння. Найбільшим досягненням людства кам'яного віку було вміння добувати і підтримувати вогонь. Вже в цей період людина прикрашала кістки тварин орнаментами і малюнками — знайдено напівстерту стилізовану фігуру тварини у с. Молодове, вишкрябану на лопатці мамонта.

Матеріал для усіх виробів був обмежений: дерево, кістки тварин і каміння. Дерев'яні вироби з природних причин до нас не дійшли. Камінь для майстра палеоліту був ще не досить слухняним матеріалом: адже обробляли його просто грубими ударами іншого каменю і зробити при такій технології тонкі речі було ще неможливо: переважали зброя, мисливське знаряддя тощо. Зате з рогу й кісток виготовляли найрізноманітніші вироби.

На Мізинській стоянці знайдено чимало музичних інструментів з костей мамонта: флейти, ударні тощо. Відома навіть оселя, сформована з бивнів мамонта (зберігається в Київському музеї природи).

Схоже, що тоді люди вже вміли лічити: на деяких мамонтових кістках зазначено ритмічні чергування форм, що їх розглядають як свідчення лічби.

В добу неоліту на території нашого краю поєдналися місцева мисливська культура й землеробська. Археологічні розкопки на нинішніх українських землях свідчать про те, що саме в період неоліту люди почали вести осілий спосіб життя, приручили деяких тварин (собаку, корову, коня), масово почали займатися землеробством, а не тільки рибальством і полюванням. Змінюються і знаряддя праці, що виготовляються з м'яких кам'яних порід: їх шліфують, заточують, іноді просвердлюють. Люди починають використовувати посуд, спочатку грубий, потім більш витончений, прикрашений орнаментом. Для житла все ще викопують землянки та напівземлянки, але з'являються й більш досконалі типи житла — наземні глинобитні будівлі.

У добу неоліту виникає відома трипільська землеробська культура (від назви с. Трипілля під Києвом, де було вперше розкопане стародавнє селище такого типу). Початок цієї культури дослідники звичайно обмежують проміжком приблизно IV—II тис. до н.е. та територією, що обіймає землі нинішніх Правобережної України, Румунії з Молдовою та Польщі. Навряд чи це були вже слов'яни, як дехто стверджує сьогодні. Але трипільці, безперечно, ґрунтовно вплинули на характер культури майбутніх слов'ян-українців.

Селища трипільців складалися з великої кількості будинків з дерева, обмазаного глиною, розташованих навколо центральної будівлі, можливо, культового призначення. Судячи з їх місткості, в кожному мала проживати родина з 20‑30 осіб. У трипільців, вочевидь, існував родоплемінний лад.

Основними заняттями трипільців були скотарство та землеробство. Уже тоді у будинках існували такі звичні для селянина-українця речі, як піч та комора. Тут відкопали землеробські знаряддя, кам'яні зернотерки, глиняний посуд із зерном пшениці, проса, ячменю. Трипільці займалися тваринництвом: у селищі були знайдені кості корів, свиней, кіз, а також кістяні шила, голки. Очевидно, зі шкір тварин шили взуття й одяг. Уміли трипільці у малих масштабах використовувати мідь, про що свідчать мідні гачки для рибальства й наконечники до зброї. Доволі високого рівня досягло у них гончарне мистецтво (збереглися навіть залишки гончарних печей). Посуд трипільців — поліхромний, прикрашений орнаментом із хвилястих лі­ній і завитків, що виконували магічну роль оберегу (можливо, це пов'язано з образом змії), та сонячними символами. Серед черепків знайдено виконану у вигляді чорного силуету постать чотирирукого божества. Можливо, тут простежується певний зв'язок з культурою найдавнішої Греції — в найдавнішу добу саме так там зображали Аполлона-сонце.

Мабуть, у трипільців панував матріархат: про це свідчать численні жіночі статуетки, з характерною увагою, перш за все, до ознак жіночої статі; руки та обличчя згладжені. Мистецтво трипільців свідчить також про доволі складні релігійні уявлення, зокрема, про культ богині-матері.

Трипільці знали релігійний культ: у їхніх житлах існували жертовники та статуетки жіночих божеств, вміщених у крісельця; збереглася також величезна посудина ритуального спалення якихось масивних тіл. Все це дає змогу говорити про розвинуте духовне життя та сформований естетичний смак.

Трипільська культура загинула під тиском індоєвропейських народів (так звана «культура бойових сокир та шнуркової кераміки»), які прийшли зі Сходу та мали приручених коней. Нові поселенці з'явилися на території України приблизно в III тис. до н.е. За рівнем культури вони стояли нижче трипільців, але, як більш войовничі, підкорили їх. Прибульці вміли добре обробляти мідь (мідний вік на землях України датується 3300—2800 рр. до н.е.), пізніше стали добувати олово і винайшли бронзу (бронзове століття датується 2800—1200 рр. до н.е.).

Зруйновано культуру трипільців кіммерійцями, які відзначалися високим мистецтвом виробництва бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією (культура їх датується 1500—700 рр. до н.е.). У період кіммерійської культури на Україні починають застосовувати залізо, що витісняє бронзу завдяки своїм технічним якостям (залізний вік датується в Україні другою половиною II тис. до н.е. — IV ст. н.е.). Кочівники-кіммерійці традиційно займалися скотарством, але залишили після себе укріплені городища та некрополі. їхню культуру вважають продовженням трипільської. Водночас у культурі кіммерійців панує тяжіння до практичних цінностей. Наприклад, їх мистецтво має прикладний характер: геометричним орнаментом вони прикрашали посуд, вирізьблювали прикраси для кінської збруї. Над похованнями знатних небіжчиків встановлювали доволі умовні статуї.

Очевидно, що потім територію України заселено було народом, що його давньогрецький історик Геродот називав скіфами (територія, яку він описує, та деякі її характерні ознаки — наприклад, «пір'я, що взимку заповнює повітря», тобто сніг, повністю відповідають кліматичним умовам України). Важко сказати, чи то були чисто іранські племена, чи все ж таки, хоча б почасти, слов'яни. Справа в тому, що Геродот поділяє всіх скіфів на скіфів-орачів та «царських скіфів» — кочівників, які збирали з орачів данину; можливо, що якраз орачі становили слов'янський елемент цього симбіозу. Проте досить відзначити, що назви найбільших рік України (і півдня Росії) мають співзвучне -дн-, що в мовах іранських племен означало «вода»: Дніпро, Дністер, Донець, Дунай, Дон; це свідчить про поширення тут колись скіфо-іранського етносу (або його мови).

Можливо й те, що за століття, особливо ж з підсиленням і поширенням слов'янства, частина скіфів-орачів поступово розчинилася у слов'янській стихії.

Варто згадати ще й про родичів скіфів — войовничих сарматів. Геродот наводить версію, буцімто вони народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишилося дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими перед нами постають скіфи.

У міфології скіфів і сарматів величезне місце посідала війна: вони поклонялися мечу як символу війни. Водночас ці народи мали досить розвинений пантеон божеств, а греки навіть ототожнювали своїх богів зі скіфськими.

Погребальний культ цих народів має космічну символіку: над могилами знаті насипали величезні кургани, в яких ховалися й численні жертви людей і тварин, принесені на догодну небіжчикові. Трапляється тут і людиноподібна скульптура.

Для скіфів охоче творили грецькі митці: їхні північні сусіди дуже цінували художні вироби із золота. У тих творах позначилася не лише грецька майстерність, виконавці враховували смаки замовників. Тут відображалося життя скіфів — обід, приручення коня тощо, в митецькій ма­нері простежуються риси «звіриного стилю». Як усі іранці, скіфи полюбляли зображати звірів. Прикладом такого розпису може бути щиро прикрашена зображеннями та візерунками розкішна золота пектораль, різновид нашийної прикраси, що знайдена в скіфському кургані, та чимало інших речей такого роду.

Пізніше на території Скіфії з'являється вже відоме нам германське плем'я готи, які сягнули з Прибалтики через нинішні українські землі і на якийсь період захопили Крим (початок III ст.); далі вони з'являються вже на римській території. Готи мали великий вплив на слов'ян, особливо ж у галузі військової організації. Існує версія, що саме готам належать пам'ятки так званої черняхівської культури.

Розкопки цих пам'яток свідчать про вміння людей, які тут колись проживали, обробляти метал; мали вони й початки писемності (поєднання грецького та латинського алфавітів).

В епоху великого переселення народів земля нинішньої України зазнала навали різноманітних кочівників (гунни, авари, угри, булгари). Місцеві жителі відтіснялися в ліси; а оскільки землеробство в умовах життя посеред віковічних і густих лісів було ускладнене, то чимало племен поверталося до старих, більш примітивних форм господарювання: рибальства, мисливства, бджільництва тощо.

Український етнос складався століттями, включаючи один за одним перелічені етноси, і більш пізніші, вже існуючі в просторі історії кочові і напівосілі народи півдня (тюрки, печеніги, хазари, половці). Слов'яни вели з ними постійну боротьбу, бо вони часто грабували слов'янські землі. Але це не свідчило про відсутність контактів — у «Слові о полку Ігоревім» князь Ігор, ворог половців, одружений якраз з половчанкою. Етнічне змішування — норма, а не виняток.

Основою українського етносу безперечно став слов'янський елемент як корінний. Українці — автохтони цієї землі, тоді як, наприклад, германські племена лише кочували по даній території. Можна стверджувати, що життя на нашій землі безперервно існує з часів кам'яного віку і що українство, насамперед, є спадкоємцем довгої передісторії цивілізації, обриси якої хова­ються в темряві віків.

2. Становлення слов'янського землеробського суспільства

Природні умови півночі, безумовно, здатні були загальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів. Порівняно з умовами півдня, де землеробство і побут не настільки трудомісткі, як це було на наших землях, вільного часу, цього важливого чинника формування духовної культури, у праслов'ян практично зовсім не було.

Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна у багнюку, що її полишили по собі розливи цих великих рік, аби отримати величезний врожай (ще й не раз на рік), то землеробство у найдавніших слов'ян було виснажливим й поглинало весь час. Треба було зрубати численні стовбури вікових дерев, викорчувати могутні пні, попалити дерево на попіл для добрива, розорати землю дерев'яним ралом, поборонити дерев'яною бороною, посіяти на невеликому полі якусь дещицю зерна — і тремтіти над ним, аби врожай вдався за коротке північне літо. Заморозки або спека, дощі та град нищили його, часом на корені. Потім була пора гарячих жнив, обробки збіжжя, численні осінні землеробські та інші господарські роботи. На довгу й люту зиму слід було побудувати добру хату, підтримувати піч в належному стані, заготувати дрова в лісі й привезти до садиби. Треба було забити дикого звіра на хутро для зимового одягу й пошити його. Пряжа, голки, інструменти для праці — все це зазвичай теж виготовлялося власними руками.

Отож, культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ще в трипільські часи, продовжувало розвиватися.

У слов'ян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у ньому відіграв саме іранський вплив. Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, — священним. Він вважав: якщо припинити землеробство — зруйнується космос (про це пише, наприклад, М. Попович у книзі «Світогляд стародавнього слов'янства»).

Навіть у самих назвах реалій землеробської культури виявляється залежність людей від цього джерела існування. Наприклад, нива називалася життям; давньо-слов'янська назва хліба — жито. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався сечень (від слова сікти). Далі йшли місяці сухий і березол, під час яких зрубану деревину сушили та спалювали. Сіяли просто у попіл, злегка розпушений сохою. Місяць жнив називався серпень, а місяць молотьби — вресень (від слова вреши — молоти). Ці назви місяців дотепер збереглися в українській мові. Те, що навіть у назвах місяців позначився цикл землеробських робіт, уже красномовно свідчить про значення землеробства у виживанні слов'янства того часу.

Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, насамперед, удосконалення знарядь праці: з'являються серп, мотика, плуг тощо. Завдяки такому вдосконаленню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки слов'ян із іншими народами: греками, хазарами та ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на ремісничі вироби, вина, предмети розкоші.

3. Становлення самосвідомості давньослов'янського суспільства

Із IV ст. н.е. східні слов'яни, що жили на території сучасної України, поєднуються в протодержавну формацію антів, яких вважають безпосередніми предками українців.

З V ст. спостерігається широка експансія слов'ян у навколишні європейські землі; про них починають писати візантійські та арабські історики як про хоробрий, обдарований народ. Становлення суспільної самосвідомості в давній Україні-Русі відбувалося під час асиміляції з іншими народами, що оточували Україну. І, насамперед, варто дослідити походження назв Україна, Русь, слов'янство.

Слов'янами, тобто «людьми слова» (ті, що говорять «зрозумілою мовою»), називали себе близькоспоріднені народи. Очевидно, що і серед поляків або болгар виходець із київських земель не почувався чужим, бо розумів, що говорять навколо. А от сусіди, скажімо, західних слов'ян — германці — були вже німцями, тобто «німими»; у «німці» записували також інші народи, що живуть на заході. Ставилися до них насторожено: адже на Заході «вмирає сонце», отже, прибульці звідти — ніби прибульці з іншого світу. Навіть у християнській Київській Русі цей стародавній забобон ще існував: німець мислився «нелюдом», «чортом». Певною мірою, саме тут простежуються психологічні корені того стабільного, в різні епохи по-різному інтерпретованого «антизахідного» міфу, що набував у пізніші часи різноманітних форм.

Усвідомлюючи себе слов'янами, ці етноси тим не менше з давніх-давен розрізнялися. Найдавніший переказ про Леха і Чеха, легендарних предків західних слов'ян поляків і чехів, які пішли далеко в західні землі, свідчить про ранню диференціацію слов'янських племен. А південні слов'яни (на Балканах) загалом формувалися при активній участі багатьох етносів, зокрема тюркського, й антропологічно дуже відрізняються від східних слов'ян.

Київська Русь займала величезну територію, включаючи не тільки нинішню Україну, але й землі сучасної Білорусі та частково Росії (наприклад, Новгород і Псков). Однак слово «Україна» тоді ще не вживалося як назва народу і його землі. Перша згадка його на письмі стосується 1187 р.

Київський учений С. Наливайко, наприклад, вважає, що назва Україна походить від давнього індоєвропейського кореня -крв-. Інші вчені небезпідставно стверджують, що в основі слова — поняття «край» (і в поляків слово «край» означає «вітчизна», «країна»). У старих пам'ятках слово «Україна» вживалося якраз як синонім слова «країна».

Більш пізнє значення слова «окраїна» склалося уже в часи приєднання України до Росії, коли давня метрополія, «мати міст руських» Київ, виглядала стосовно Москви як «украйна». Тобто, власне слово «Україна» споконвічно означає рідний край, країна.

Слово ж Русь могло виникнути одним із двох шляхів. Можливо, це прізвисько скандинавів-варягів (норманів), що мали характерний «нордичний» вигляд (русяві і ясноокі), у варягів воно могло бути й запозичене. Наприклад, корінь рос у германців означає світлий, рудий. За історичними даними, викладеними у «Повісті временних літ», жителі України — Русі змушені були закликати варягів для влаштування свого внутрішньо- та зовнішньополітичного життя («Земля наша велика і багата, але порядку не маємо»).

Дійсно, чимало князів Київської Русі та їхніх дружинників мають типово скандинавські імена (Ігор, Олег, Ольга, Рюрик, Фарлаф, Карл). Чимало обставин, зокрема, виняткове насильство як засіб вирішення політичних проблем у ту пору, дійсно могли змусити слов'ян шукати захисту й організаторської підтримки у норманів, що мали досвід керування у підкорених землях. І у цьому не потрібно вбачати якогось приниження слов'янства, тому що через подібні історичні обставини пройшли найбільш достойні народи світу.

З іншого боку, Рус (Рос) — не тільки іншомовне, але і споконвіку місцеве слово (напр., роса — означає світла, біла; під Києвом тече серед гранітних валунів завжди спінена, біла, як ранішня роса, ріка Рось та ін.). Слово «Русь» виникає як назва слов'янського племені полян, що жили в районі Києва. Це слово зберігається на українських землях до XX сторіччя. І сьогодні деякі закарпатські українці називають себе русинами, а латинська назва України — Рутенія.

Та з XV ст. візантійська форма Рос поступово витісняє у писемних пам'ятках Московського князівства старе написання Русь. З перетворенням цієї держави в імперію за Петра І назва «Росія» стає офіційною і загальновживаною. Використання поняття «Русь» у невиправдано широкому значенні як об'єднання українців, росіян і білорусів (наприклад, «Свята Русь» у російських слов'янофілів XIX ст.) відбиває прагнення злити Україну та Росію воєдино як щось споконвічно цілісне. Це не відповідає реальній історії двох країн і їхніх культур.

Відправною точкою в цьому процесі становлення національно-державної самосвідомості древньої України‑Русі було виникнення сильної держави Київської Русі, на яку зважали сусіди — Візантія та скандинавські країни, Польща й Чехія, Болгарія та Хазарія, країни арабського світу. Історія України‑Русі та її культури має письмові свідчення про своє існування і розгорнуте історико-археологічне обґрунтування. До того ж дані лінгвістики незаперечно свідчать про утворення в Київській Русі особливої мови, відмінної від давньоболгарської (староцерковнослов'янської) — мови, принесеної з християнством.

Українська мова, за свідченням акад. А. Шахматова, зберігає найдавніші граматичні моделі, властиві індоєвропейським мовам, що свідчить про її глибоку давність. Ось чому абсолютно неправильні теорії, ніби українська мова виникла як «псування» російської мови польським впливом і т.п. Навпаки, саме російська мова формувалася в умовах сильного пізнішого впливу з боку фінно-угорських племен, що населяли нинішній центр Росії і східні області; тобто російська мова молодша порівняно з українською. Це не знімає, звичайно, питання про польський або якийсь інший вплив на українську мову, але масштаби такого впливу не можна перебільшувати. Нехай свідчення про давню мову українців нечисленні і виявляються здебільшого у фактах «перекручування» церковнослов'янських текстів місцевими переписувачами. Скажемо так: дві мови — українська і російська — формувалися паралельно з виникненням спершу України — Русі, а потім і самої Росії.

Не зайвим буде зазначити, що майбутня Росія формувалася саме за рахунок вихідців із Київської землі, що шукали собі місця під сонцем на Сході. Справа в тому, що у слов'ян діяв закон, за яким з батьками залишався молодший син, а старший ішов засновувати свій дім в іншому місці (юридичною мовою така установа звичаєвого права називається мінорат). На Заході ж панував інший принцип: саме старший син успадковував ім'я, маєток і титул батька (майорат), а молодший залишав батькову оселю. В умовах щільного заселення Київської землі «старшим синам» у Київській Русі залишалося лише виходити на східні території.

Наприклад, Ярослав Мудрий заснував на землях, де раніше кочували фінно-угорські мисливські племена, місто Ярославль як далеку колонію Києва. Київський князь Юрій Довгорукий заснував на березі мордовської річки Москва місто, якому судилося стати столицею Росії.

Дата добавления: 2014-01-11