Механізм взаємодії відносної вартості трансакційних і спекулятивних грошей

Теорією грошей доведено необхідність диференційованого підходу до визначення вартості грошей не лише від їх рідкісності та наявності в певний момент часу, а й відносно їх функціонального застосування. В теорії грошей розрізняють вартість грошей для трансакційного застосування і вартість грошей, що нагромаджуються. Вартість грошей у трансакційному застосуванні визначається як величина обернена динаміці цін або як їх купівельна спроможність. Вартість грошей у формі фінансових активів (грошей, що нагромаджуються) визначається у вигляді відсотка, як плати за розтавання з готівкою. Ця винагорода з’являється тоді, коли перевага надається формі збереження грошей у формі фінансових активів. Норма проценту є показником вартості банківських грошей.

Розмежовуючи способи формування відносної вартості грошей, треба враховувати механізм взаємодії відносної вартості трансакційних грошей й грошей що нагромаджуються: обернений вплив ставки відсотка на купівельну спроможність грошей і навпаки – реагування останньої на зміни процентної ставки.

Така залежність виникає тільки в разі формування касових залишків. Норма процента виступає як своєрідний арбітр щодо розподілу касових залишків на трансакційні і спекулятивні цілі. Чим нижче норма процента, як ціни спекулятивних грошей, тим більше попит на гроші, тим більше грошей на руках у населення. Надмірність готівкової маси призведе до зростання цін і зниження купівельної спроможності трансакційних грошей. Існує і залежність іншого порядку: коли очікується підвищення норми банківського процента, попит на фінансові активи підвищиться, а на гроші падатиме. Зменшення кількості грошей призведе до падіння рівня цін і до збільшення купівельної спроможності грошей.

10. Зв’язок між заощадженнями та інвестиціями як функція грошового ринку

Важливу роль у збалансуванні грошового обігу і грошового ринку відіграють заощадження та інвестиції. Заощадження сімейних господарств є єдиним джерелом чистих інвестицій в замкнутій економічній системі, інакше починається скорочення інвестицій. Зростання обсягу заощаджень створює верхню межу нарощування інвестицій в економіці, але обсяг інвестицій не досягає цієї межі тому, що частину заощаджень мобілізує уряд для покриття дефіциту бюджету. Не мобілізовані урядом заощадження повинні бути запозичені фірмами для інвестування, інакше не інвестовані заощадження викличуть кризу збуту, скорочення виробництва, зниження доходів і заощаджень. Це є необхідною передумовою збереження рівноваги на грошовому ринку, а отже передумовою нормального функціонування банків, оскільки формування кредитних ресурсів буде відповідати попиту на них. Отже проблема полягає в нагромадженні достатнього обсягу збережень в сімейному секторі й повної трансформації їх в інвестиції. Механізм такої трансформації повинен створити грошовий ринок.

На підставі наведених трьох аспектів можна формалізувати зв’язок між інвестиціями та заощадженнями в такому вигляді:

Ір = З – Дn (10.1)

де Ір – інвестиційні ресурси, що надходять у розпорядження фірм;

З – загальна маса заощаджень, що надійшли на грошовий ринок;

Дn – сума приросту державних позик, розміщених на грошовому ринку.

Банківська система в своїй грошово-кредитній політиці має виходити з того, що межі її діяльності визначаються національними заощадженнями. Порушення цієї межі загрожує порушенням економічної рівноваги. Держава проблему нарощування інвестицій повинна вирішувати в нерозривній діяльності з проблемою нарощування заощаджень. Взаємозв’язок “збереження–інвестиції” повинен враховуватись у фіскальній політиці держави. Бюджетний дефіцит впливає на процес “заощадження –інвестиції” через механізм монетизації дефіциту. Урядові позики зменшують масу заощаджень які спрямовуються на інвестиції. Цей процес дістав назву “ефект витіснення інвестицій”.

Дата добавления: 2014-01-11