Наукова новизна дослідження полягає у здійсненій експлікації культур-філософських засад ідеї інтертекстуальності

ВСТУП

Інтертекстуальність як семіотика, орієнтована на код…….131

Інтертекст як взаємообмін між індивідуальною свідомістю

Механізми та типи інтертекстуальних зв’язків культури…..83

Феномен інтертекстуальності в сучасних

Текст як продуктивність в інтертекстовому

Далі додається: план дисертації, вступ і розділ І повністю).

Текст як безпосередній предмет гуманітарного дослідження. Проблема текста: між епістемологією і лінгвістикою.

Мета вивчення: з’ясувати статус текста в гуманітарних дослідженнях, звернути увагу студентів на значення запропонованого теоретичного матеріалу для їх практичної роботи з текстом.

Провідна ідея: розкрити міждисциплінарну природу текста, соціокультурні передумови розгортання концепта текста до поняття культурного об’єкта взагалі, специфіку текстових епох як культурно-історичних типів текстопородження, письма і читання.

Основні проблеми: текст і предметний світ людини, «паспортизація» текстів, проблема «межі» текста, рівні розуміння текста, текстовий аналіз, текстові епохи, текст і контекст, гіпертекст, засоби і механізми смислоутворення в тексті.

Ключові поняття: текст, твір, інтертекст, гіпертекст, метатекст, текстовий аналіз, текстові стратегії, код, лексії, структурація, структура, смисл.

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. ВІД ТЕКСТУ ДО ІНТЕРТЕКСТУ:

ґенеза теорії інтертекстуальності ……………………………………... 11

1.1. Постструктуралізм як текстоцентризм ……………………….. 11

1.2. Поняття тексту в концепції М.М.Бахтіна …………………….. 19

1.3. Р.Барт: переплетення культурних кодів в тексті ……………. 25

семаналізі Ю. Крістевої ………………………………………….. 33

1.5. Текст як генератор нових смислів (Ю.М. Лотман) ………….. 45

1.6. Комунікативна природа тексту ………………………………… 53

РОЗДІЛ 2. УНІВЕРСУМ КУЛЬТУРИ ЯК ІНТЕРТЕКСТ …………. 70

культур-філософських концепціях ……………………………. 70

2.3. Функції інтертексту а льного аналізу ………………………….... 91

і простором міжособистісного сприйняття …………………... 96

РОЗДІЛ 3. СЕМІОТИКА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ …………... 109

3.1. Діалогізм як семіотика, орієнтована на процес …………….. 110

ВИСНОВКИ. …………………………………………………………… 161

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ….…………………… 164

Актуальність теми дослідження. Ідея інтертекстуальності набула чільного місця в культур-філософському дискурсі від тоді, як в середині ХХ століття на зміну структуралістській парадигмі прийшов якісно новий напрям у постмодерністській текстологічній теорії, який отримав назву “постструктуралізм”. Однією з найвідмітніших рис у постструктуралістській парадигмі є текстоцентризм, тобто прагнення постструктуралістів уподібнити самосвідомість особистості певній сумі різноманітних текстів, які, на їх думку, і складають світ культури. Поява поняття інтертекстуальності в культур-філософських дослідженнях змусила по-новому сприймати поняття “текст”: замість того, щоб розглядати текст як такий, що залежить від свого походження, як постулювали традиційні вчення (мова йде про поняття джерел і впливів), постструктуралістська парадигма пропонує розглядати проблему походження не як першопринцип тексту, а лише як одну з його функцій. Як і інші ефектні концепції, концепція інтертекстуальності відразу отримала статус універсальної методики літературознавчого аналізу і зрештою була екстрапольована й на інші явища культури.

Хронологічно постулювання терміну “інтертекстуальність” починається в 60-х рр.. 20-го століття вченими, які входили до складу гуртка “Тель Кель” (“Tel Quel”). Значний вплив на формулювання та ґенезу цього терміну мали Р.Барт, Ю.Крістева, Ж.Деріда, Ж.Женет, М.Фуко та інші. Всі вони вважали помилковим розгляд літературного твору, а також всіх творів мистецтва з погляду характеристики життя автора.

Концепт інтертекстуальності в парадигмі постструктуралізму є суперечливим і неоднозначним. Проте, беззаперечним є те, що ідея інтертекстуальності визначає взаємодію текстів. Канонічне визначення понять “інтертекстуальність” та “інтертекст” дав, на думку більшості західних теоретиків, Р.Барт: “Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях і в більш-менш упізнаваних формах: тексти попередньої і тексти навколишньої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до текста і навколо нього існує мова. Як необхідна передумова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не зводиться до проблем джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна віднайти, несвідомих чи автоматичних цитацій, поданих без лапок” [155, 78].

Концепція інтертекстуальності, таким чином, тісно пов’язана з проблемою теоретичної “смерті суб’єкта”, яку проголосив ще М.Фуко [141, 488], а Р.Барт переосмислив як “смерть автора” (тобто письменника) і “смерть” індивідуального тексту, розчиненого в явних і неявних цитатах [11, 616], а в кінцевому рахунку і “смерть” читача, цитатна свідомість якого така сама нестабільна і невизначена, як і безнадійні пошуки джерел цитат, які формують його свідомість.

Ю.Крістева, яка вважається фундатором феномену інтертекстуальності, акцентує несвідомий характер інтертексту, відстоюючи постулат імперсональної “безособистісної продуктивності” тексту, який породжується ніби сам по собі, без свідомої вольової активності індивіда: “Ми назвемо ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЮ цю текстуальну інтер-акцію, яка відбувається в середині окремого тексту. Для суб’єкта, що пізнає, інтертекстуальність – це ознака того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї” [175, 422-448]. В результаті текст наділяється практично автономним існуванням і здатністю “прочитувати” історію.

Концепція Ю.Крістевої швидко отримала широке визнання і поширення серед літературознавців різноманітних спрямувань. Вона полегшила здійснення ідейного надзавдання постмодерніста: реконструювати протилежність між критичною і художньою продукцією, а також і класичну опозицію суб’єкта об’єкту, свого чужому, письма читанню тощо.

Постструктуралістська парадигма репрезентувала якісно нове, некласичне розуміння тексту: текст (в широкому сенсі) відтепер не лише відображає реальність, а й сам є реальністю культури і, відповідно, – реальністю цілого світу. Поява ж ідеї інтертекстуальності взагалі відіграла роль “коперніканської революції” не лише в сучасному літературознавстві, а й в усіх галузях філософії та культури. Той спосіб, яким інтертекстуальність активізує пам’ять читача і запас його знань, та вирішальна роль, яка йому відводиться, мають найголовніше значення: особливість інтертексту в тому, що він задає певний режим читання, який вимагає від читача активної участі у продукуванні смислу.

Всі ці ідеї розроблялися одночасно в різноманітних постструктуралістських теоріях, але своїм ствердженням як загальновизнаних принципів сучасної літературознавчої парадигми вони зобов’язані авторитету Ж.Деріда. Як відмічає М.Пфістер, “децентрування” суб’єкта, знищення меж поняття тексту і самого тексту разом з відривом знаку від його референта, здійсненого Ж.Деріда, звело всю комунікацію до вільної гри означуваних і породило картину “універсуму текстів”, в якому окремі безособистісні тексти нескінченно посилаються один на одного і на все відразу, оскільки вони всі разом є лише частиною “всезагального тексту”, який в свою чергу співпадає з завжди вже “текстуалізованими” дійсністю та історією.

Інтертекстовий аналіз в літературознавстві передбачає співвідношення твору з іншими (попередніми і сучасними) творами і дискурсами і виокремлює “джерела” і “впливи”, здійснені на твір іншими творами. Інтертекстуальність як предмет культур-філософського осмислення актуалізує такі проблеми:

- інтертекстуальність – як продуктивність і генератор смислів, як несвідомий субстрат, вписаний у культурний простір (Ю.Крістева, Ю.М.Лотман);

- інтертекстуальність – як заперечення індивідуальності автора (Р.Барт, М.Фуко);

- інтертекст – як ансамбль пресупозицій інших текстів (М.Ріфатер);

- інтертекстуальність – як простір сходження різноманітних цитацій (Ю.Крістева та ін.);

- інтертекстуальність – як пізнавальна модель опису мови (Л.Жені);

- інтертекстуальність – як інформаційна реальність (С.Рабо);

- інтертекстуальність – як інтерпретація феномену діалогізму (М.М.Бахтін, Ю.Крістева);

- інтертекстуальність – як безсуб’єктна практика (Ю.Крістева, М.Фуко).

Таким чином, проблемність і дискутивність, що з необхідністю виникають при спробі аналізу ідеї інтертекстуальності, виводять у безмежний соціокультурний простір, вимагаючи глибокого і детального дослідження. Адже сучасна свідомість визначає культуру як знаково-символічну систему, що виконує функцію відбору і структурування досвіду. Відповідно, різні культури по-різному виконують цей відбір і структурування, а інтертекстуальність – це ознака того способу, яким певний текст (а в культурі все може бути прочитане як текст) прочитує історію і культуру та вписується в неї. Досьогодні немає єдиного більш-менш узгодженого визначення інтертекстуальності, хоча наголос ставиться на двох моментах: по-перше, жоден новий текст не може вважатися автономним через обов’язкову присутність в ньому попередніх текстів, і, по-друге, тексти функціонують лише на дискурсивній ниві культури.

Ставши одним з провідних понять культур-філософського дискурсу ХХ ст., феномен інтертекстуальності продовжує свій розвиток і у ХХІ ст., свідченням чому є поява величезної кількості спроб інтертекстового аналізу різних явищ культури. Питання “міжтекстової взаємодії”, діалогічних зв’язків в просторі культури викликають незгасимий інтерес у лінгвістів, культурологів, філософів вже майже протягом сторіччя. Отже, актуальність теми дослідження обумовлена тим, що формулювання сучасної цілісної концепції філософії культури неможливе сьогодні без детального дослідження ідеї інтертекстуальності, осмислення її амбівалентності і плідності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота здійснена в межах Комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідна робота філософського факультету № 01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Метою роботи є дослідження ідеї інтертекстуальності та виявлення особливостей її філософської рецепції і функцій в горизонті культури. Відповідно до цієї мети визначаються й основні завдання дослідження:

• показати ґенезу теорії інтертекстульності, дослідивши трансформацію парадигми текстоцентризму в парадигму інтертекстуальності;
• визначити методологічні засади аналізу феномену тексту та охарактеризувати його комунікативну природу;
• описати механізми та типи інтертекстуальних зв’язків культури;
• продемонструвати практичну спрямованість ідеї інтертекстуальності шляхом аналізу функцій інтертекстового аналізу;
• дослідити вплив діалогічної теорії на виникнення та формування ідеї інтертекстуальності в семіотиці;
• показати сучасний стан і перспективи розвитку семіотики інтертекстуальності.

Об’єктом дослідження є сучасні концепції інтертекстуальності.

Предметом роботи є дослідження специфіки і можливостей інтертекстового аналізу культури.

Теоретико-методологічну основу дослідження склав творчий доробок вчених-постструктуралістів (Р.Барта, Ж.Деріда, Ж.Дельоза, Л.Жені, Ж.Женета, Ю.Крістевої, Ж.-Н.Марі, Н.П’єге-Гро, С.Рабо, М.Фуко) та теоретиків-семіологів (У.Еко, Ю.М.Лотмана, М.Ріфатера, Дж.Гопкінса), а також праці М.М.Бахтіна. Дослідження спирається також на праці вітчизняних і російських дослідників теорії інтертексту, зокрема М.А.Бологової, Т.М.Борисової, С.Б.Бураго, А.Вежбицької, Б.М.Гаспарова, Г.Денисової, М.Есколи, І.П.Ільїна, І.Т.Касавіна, Г.К.Косікова, Н.А.Кузьміної, Т.М.Ніколаєвої, Н.В.Муравйової, О.Г.Ревзіної, І.В.Сілантьєва, П.Торопа, А.А.Чувакіна та ін.

У процесі дослідження авторка використала загальні методи наукового аналізу: принцип об’єктивності, аналізу та синтезу. Своєрідність поставлених проблем зумовила застосування аналітичного, системного, структур-функціонального, порівняльно-історичного та семіотичного методів.

Загальні висновки роботи сформульовано в положеннях, які виносяться на захист:

- визначено, що класичний інтертекст, як простір сходження цитацій (дискурсів), що взаємонейтралізують одна одну, виникає в постмодернізмі. Теорія інтертекстуальності є теоретичною авторефлексією постмодернізму і його поетичним принципом;

- виявлено, що терміни “інтертекст” та “інтертекстуальність” за своєю точністю, однозначністю і мотивуванням є такими, що відповідають вимогам ідеального об’єкта, і дали можливість замінити такі описові поняття як “вплив”, “джерела”, “запозичення”, “ремінісценції”, “сходження”, “відштовхування”, “наслідування взірця” тощо, які досить часто використовувались як оціночні;

- аргументовано, що мовний феномен (текст), який має високий ступінь індивідуації (через його високу цінність) і тривке існування у фонді культури, з більшою легкістю піддається аналізу в термінах структуральної і постструктуральної теорії (дослідженню його повторів, паралелізмів, інтертекстуальної відкритості, інтертекстуального вибуху смислу);

- доведено, що інтертекстуальність ініціюється як з боку висхідного тексту (зазвичай завдяки його знаковості, авторитетності, високої художності), так і з боку похідного тексту. До того ж будь-якийтекст – це царина смислів, що виникають на перетині автора і читача і постійно трансформуються;

- здійснено аналіз семіотики інтертексту, що не зводиться лише до “герменевтики” тексту (підхоплення і внутрішнього відтворення його смислу), з якою вона знаходиться в стосунках взаємододатковості. Інтертекстовий аналіз шляхом інтелектуальної реконструкції (і дистанційованого слова) сполучає текст з культурою як інтерпретативним, пояснювальним і логізуючим механізмом. Причому системні зв’язки кодів культури постають як найбільш функціональні для пояснення природи інтертекстуальності;

- обґрунтовано, що теорія інтертекстуальності сприяє оновленню нашого розуміння розвитку культури. Інтертекстуальний підхід дозволяє поширити уявлення про активну актуальність на всю культуру в цілому (а не лише на безпосередніх попередників аналізованого нами культурного явища).

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів поширюється на сфери лінгвістики, герменевтики, естетики, соціології, культурології, феноменології, філософії культури; результати роботи можуть бути використані в навчальному курсі з “філософії культури” та культурологічних спецкурсах.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювались на засіданнях кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також на Міжнародних науково-практичних конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка: “Дні науки – 2006” (Київ, 2006), “Дні науки – 2007” (Київ, 2007), “Дні науки – 2008” (Київ, 2008), “Шевченківська весна – 2008” (Київ, 2008).

Публікації. Основнийзміст дисертаційного дослідження відображений у восьми публікаціях: чотирьох статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та чотирьох викладах тез, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації зумовлені означеною метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 179 сторінок, з них 163 сторінки основного тексту. Список використаної літератури включає 186 джерел і складає 15 сторінок.

Дата добавления: 2014-01-11