Постструктуралізм як текстоцентризм

РОЗДІЛ 1. ВІД ТЕКСТУ ДО ІНТЕРТЕКСТУ: ГЕНЕЗА ТЕОРІЇ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

Філософська думка завжди прагнула до осмислення певного фундаменту, підґрунтя (наприклад: матерія або дух), що існує в світі. Все змінилося, коли на зміну структуралістській парадигмі прийшов якісно новий напрям, який отримав назву “постструктуралізм” і характеризувався негативним пафосом щодо будь-якого позитивного знання й будь-яких спроб раціонального обґрунтування дійсності.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) – це узагальнююча назва низки філософсько-методологічних підходів до осмислення культурної діяльності і інтерпретації текстів культури, що склалися в 70-90-х рр. на терені подолання та заперечення структуралістського підходу. Як і структуралізм, постстструктуралізм найяскравіше проявився у Франції, а його представниками є Ж.Деріда, Ю.Крістева, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Бодрійяр, Ж.Дельоз, Р.Барт, М.Фуко та ін. Постструктуралізм, як інтелектуальна течія, втілює певну кризову свідомість, що виникає в умовах вичерпаності онтологічної і гносеологічної парадигми (у даному випадку – новоєвропейської) і спрямований на критичне осмислення минулого досвіду в рамках нового світосприйняття, котре, однак, ще не сформулювалось як “метанаратив”. Запропоновані постструктуралізмом нові інтенції у сприйнятті текстів культури дозволили суттєво розширити уявлення про можливості і межі розуміння філософії культури.

Провідні теоретики постструктуралізму, перейнявши від Ф. де Сосюра тріаду: знак-означник-означуване, наголошували на тому, що ми сприймаємо явища і речі лише через те, що вони мають назву (тобто мова є основою існування людини в світі). Так, Ж.Деріда, як представник лінгвістичної філософії, стверджує: “Нетекстової реальності взагалі не існує”, якщо мова є основою буття, то світ – це нескінченний текст. Все текстуалізується [161, 158]. Отже, однією з найвідмітніших рис у постструктуралістській парадигмі являється текстоцентризм, тобто прагнення постструктуралістів уподібнити самосвідомість особистості певній сумі різноманітних текстів, які, на їх думку, і складають світ культури.

Відмітимо той факт, що ідеї постструктуралізму мали значний вплив на сучасне літературознавство, так як постструктуралісти використовували художні твори для демонстрації своїх припущень і висновків. Як зазначив І.П.Ільїн, “специфіка наукового мислення, що апелює не до мови логічного понятійного апарату, а до мови інтуїтивно-метафоричних, багатозначних понять, викликала підвищений інтерес до літературної проблематики, а за такого підходу літературознавство перестає бути просто наукою про літературу і перетворюється на своєрідний спосіб філософування” [62, 15]. Саме на терені особливого осмислення літературно-художніх надбань культурної спадщини і проводили свої дослідження провідні теоретики постструктуралізму.

Отже, відтепер увага дослідників зосереджується вже не на структурних елементах тексту, які зближують його з іншими текстами, а на тому унікальному, несистемному, маргінальному, що “реалізувалось в тексті позасвідомо і розуміється інтуїтивно” [89, 353].

Так, наприклад, запропонована Ж.Деріда “деконструкція” – “деструкція” – “реконструкція” тексту заснована на структуралістських поняттях елементів (сегментів чи опозицій), але – в формулюванні А.Г.Шейкіна – “має на увазі його фундаментальний “розбір” на елементарні форми в усіх планах: композиційному, сюжетному, стилістичному, психологічному – і наступний “збір” – інтерпретацію, яка виявляє в ньому те, що внесено в цей текст конкретним контекстом його створення, бажанням його творця і те, що сам його автор не бачить чи про що прагне замовчати, але що виявляє себе як “слід” дискурсу влади” [там само, 353]. Отже, постструктуралізм прагне побачити в тексті те, що привнесено в нього наступними інтерпретаціями і що є вже “слідом сліду”, пояснити подібне в тексті не структурною універсальністю, а взаємовпливом текстів, запозиченням, алюзією, грою, неусвідомленим непрямим цитуванням. Для постструктуралізму повторюваність і стійкість елементів тексту і уявлень, які за ними стоять, являються не свідченням структурної універсальності, а проявом дифузії, взаємоперетворення окремих елементів, ідей, образів, мімесісу, що реалізується не як наслідування природи, а як наслідування (усвідомлене чи неусвідомлене) іншого тексту. Це одна з версій появи поняття “інтертекстуальність”.

Важливими при становленні даного поняття є дослідження Р.Барта, який організував гурток “телькелістів” – за назвою журналу “Тель кель” (французький вираз “tel quel” – “такий, як є”). Спираючись на діалогічну концепцію М.М.Бахтіна (сформульовану за допомогою таких понять як “чуже слово”, “діалогізм” і т.п.), учениця Р.Барта Ю.Крістева висунула і спробувала детально обґрунтувати поняття “інтертекст”. В основі цього поняття лежить основна ідея постструктуралізму (зокрема, деконструктивізму), яка спирається на бінарну опозицію “центр/децентр”. Сутність цієї опозиції вичерпно описана Г.К.Косіковим, який наголошує на тому, що головним завданням Ж.Деріда було заперечення принципу “центрації”, який домінував тривалий час в європейській культурній свідомості. Варто лише відмовитися від цього принципу, як ми побачимо, що означник і означуване можуть мінятися місцями (без панування одного над іншим), що означник відсилає до свого означуваного тією ж мірою, якою означуване вказує на означник, а, отже, вони знаходяться не в статичних стосунках протистояння і передування, а в динамічних стосунках взаємооберненості [див.: 75, 37].

Для Ж.Деріда завдання постструктуралізму полягає в тому, щоб знищити ідею первинності, тобто власне опозиційність: ідея опозитивної різниці (difference) повинна поступитися місцем ідеї розрізнення (differance), співіснуванню множини не тотожніх, але рівноправних смислових інстанцій. Лишаючи одні на одних “сліди”, одні одних породжуючи і одні одну відображаючи, ці інстанції знищують саме поняття про “центр” [див.: 75, 38].

В той же час постструктуралізм не сформував себе як самостійний напрямок в філософському і науковому пізнанні. Досить складними є стосунки постструктуралізму та структуралізму: заперечуючи загалом теоретико-методологічну спрямованість структуралізму та об’єктивне пізнання людини через формотворні принципи символічної діяльності, постструктуралізм тим самим багато чого запозичив у структуралізму (розуміння культури, передусім, як мовної і текстуальної дійсності, прагнення співвіднести текст зі свідомістю та досвідом його автора). Заперечуючи загалом цінності іманентного розуміння тексту, постструктуралізм у ставленні до тексту має багато спільного також і з герменевтикою (підхід до його розуміння як інтерпретації, детермінація розуміння тексту як культурного досвіду інтерпретатора і т.п.). Постструктуралізм співіснує як зі структуралізмом, так і з постмодерном: представники постструктуралізму (Ж.Деріда, Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр та ін.) вважаються водночас і найяскравішими представниками філософії постмодерну. Роз’єднати ці два явища складно; постструктуралізм певною мірою є результатом реалізації постмодерністських інтенцій у ставленні до тексту, мови, знакової діяльності людини. Досить різноманітними є і стилістично-жанрові форми текстів постструктуралізму: вони мають філософський, науковий, публіцистичний характер, часто виявляючи суперечливу суміш цих стилів.

У постструктуралізмі об’єктом розгляду і аналізу постає все, що лишилося за межами структурного осмислення. Це контекст, вплив котрого не розглядався структуралістами в пошуках універсалії, та сукупність індивідуальних явищ і рис, що постають слідом за текстом і визначають його. Це динаміка, мінливість, котра лишалася непоміченою при структурному аналізі. Це ті елементи тексту, котрі неможливо звести до сегментного дихотомічного поділу, вони постають як несистемні, унікальні, неподільні. Це, врешті-решт, те, що взагалі виходить за межі впорядкованості, постає як випадкове, втілює свободу, волюнтаризм, ірраціональність у людській дії.

Таким чином, тотальне “заперечення структурності” знайшло втілення в низці загальних інтенцій, котрі визначають постструктуралістський текстоценризм як культурне явище:

1. По-перше, це ставлення до людини. В розумінні людини в постструктуралізмі на першому плані постають несистемні, неструктуровані явища. Джерелом таких людських проявів є її суб’єктивність, індивідуальні особливості психіки, воля, які розуміються не через психоаналітичне несвідоме, а, швидше, через ніцшеанський волюнтаризм, що віддзеркалює активну взаємодію людини з незрозумілим і ворожим середовищем з метою реалізації її вольового прагнення до домінування над цим середовищем. Для постструктуралізму головною категорією, що характеризує людину, є бажання як універсальна форма прояву прагнення людини до комунікації з навколишнім світом, яка визначає всі форми індивідуальної та колективної дії, соціальної та культурної дійсності. На місце структурної логічної впорядкованості свідомості приходить розуміння її як розімкнутої, хаотичної “магми” бажань, прагнень, питань до зовнішнього світу, лише частково визначених її соціальним і культурним досвідом.

2. По-друге, це ставлення до людської спільноти. В постструктуралізмі суспільство і культура постають як поле тотального вияву стосунків “влада – підкорення”; влада, реалізована і як воля до домінування, і як прагнення до впорядкованості, структурованості, усталеності, єдності розглядається і розкривається постструктуралізмом в усіх культурних елементах. Влада реалізує себе на всіх щаблях людських стосунків – від політичної доктрини конкретної держави до конкретної комунікативної ситуації, а у виявленні цієї реалізації і протиставленні їй певної унікальності, множинності, розщепленості постструктуралізм вбачає свою конкретну задачу.

3. По-третє, це ставлення до тексту. Саме в тексті знаходять прояви дві вищевказані інтенції і розуміння тексту є передусім їх виявленням. Запропонована Ж.Деріда “деконструкція” тексту, як уже зазначалось, має на увазі його фундаментальний “розклад” на елементарні форми в усіх аспектах. Інтерпретація тексту – це зрозуміння в ньому того, що самого тексту прямо не стосується, того, що в ньому “винесено за дужки” і виводить за межі самого тексту в світ бажань, таке зрозуміння є завжди процесом, але не результатом (Ж.Деріда називає його терміном “розрізнення” (“differаnce”). Але при цьому для постструктуралізму важливою є “конструкція тексту”: виявлення тих елементів, з яких він зібраний, викриття не структури, але конструктивних механізмів, самої технології створення тексту. Власне теза, що текст не є цілком замкненим цілим, і призводить до проблематики інтертекстуальності саме у постструктуралізмі. “Представлена у формі ремінісценцій-відгомонів, інтертекстуальність не виявляє себе як скам’янілий шар, похований у просторі тексту. Вона, навпаки, виступає як засновок породження й динамізації тексту” [47, 301]. Отже, принцип інтертекстуальності претендує на ревізію самого поняття тексту. Саме тому Ю.Крістева вказує, що інтертекстуальність передбачає розуміння динамічного характеру тексту, який має справу з “ефемерними” структурами, радше “квантами”, ніж “покажчиками” [див.: там само].

4. По-четверте, це ставлення до знаку. Знак у постструктуралізмі постає як повна протилежність самому собі – він є не вказівкою на будь-який предмет чи смисл, а, навпаки, вказівкою на його відсутність. Знак і сенс перетворюються на фікцію, що маскує відсутність актуального змісту і що пропонує натомість свої численні конотації. Ж.Бодрійяр [див.: 29] постулює чотири історичні етапи перетворення знака на симулякр, що змінювали один одного, починаючи від Відродження і до сучасності:

– знак, що позначає реальність;

– знак, що маскує реальність;

– знак, що маскує відсутність реальності;

– знак-фікція, ніяк не пов’язана з означеною реальністю.

Знак і мова є власним об’єктивно існуючим простором, не пов’язаним ні з людиною, ні з дійсністю. Знак нічого не означає, або означає лише сам себе, але при цьому в людському спілкуванні він зберігає властивість симулякра, детермінуючи людину; знак постає полем, де реалізується дискурс влади. Відповідно і створення тексту є “виробництвом фікції”, фіксацією сенсу, який самому собі не відповідає – звідси і вирок, винесений постструктуралізмом референції.

5. По-п’яте, це ставлення до метафізики і науки. В контексті попередніх положень логічним виглядає прагнення постструктуралізму подолати логоцентризм і універсальність новоєвропейської метафізичної й наукової традиції, викрити її як вияв “волі до влади”, котра, пропонуючи універсальні пояснювальні принципи і канони, маніпулює свідомістю людини, втискає її бачення у впорядковану “колію смислів” (Ж.Дельоз) [див.: 159].

Отже, об’єктивність, логічність наукового пізнання розглядаються постструктуралізмом як фікція і симулякр, породжені спиранням на авторитет, що виступає як влада. Однак постструктуралізм не пропонує шляхів подолання цієї традиції і не протиставляє їй нічого, крім намагань “деконструктивної” інтерпретації. Символічним є те, що постструктуралізм, як і екзистенціалізм, намагається протиставити метафізиці і науці культуру, що розуміє як вільну стихію творчості, гри, реалізації бажання, – народження феноменального тексту.

На думку Г.К.Косікова, “стратегічне завдання філософського постструктуралізму потрійне: по-перше, … звільнитися від влади абсолюту. По друге, позбавлений онтологічного підґрунтя, світогляд перетворюється на чисто феноменальний світ. Так, для Ж.Дельоза “немає більше ні глибини, ні висоти” – немає нічого, крім автономії поверхні, де віднаходяться “події, смисли і ефекти, які не зводяться ні до глибин тіл, ні до високих ідей” [53, 158-164]. По-третє, сама ця поверхня не володіє ні єдністю, ні однорідністю. Постструктуралізм вводить поняття радикального “розрізнення”, яке … є джерелом безцільного калейдоскопічного руху множини гетерогенних і гетерономних культурних інстанцій” [80, 32-33].

Філософія постструктуралізму почала своє становлення майже паралельно із становленням так званої пост-культури, тому їм обом певною мірою притаманні схожі риси. “ПОСТ-культурою названа та подібність (симулякр) Культури, яка відрізняється від Культури за своєю сутністю. Точніше, відсутністю такої. Це “культура” з порожнім центром, оболонка культури, під якою – порожнеча” [26, 63-76]. В широкому сенсі порожнеча – деякий потенційний простір, відкритий для заповнення чимось, чи явище чогось, що ще не актуалізувалось у даному вимірі. Сьогодні пост-культура – це “безсистемна система” малих і великих зрушень, зміщень всього в свідомості, в психічних станах та в смислових полях; “дрейф цінностей в нескінченну невизначеність – такий модус ПОСТ-культури в її найбільш очевидному сучасному ракурсі” [27, 67-85]. В пост-культурі знецінюється традиційний символізм і семіотика – ставиться під сумнів можливість знакової комунікації, точніше – традиційних семантичних зв’язків. Таким чином, якщо “переривчастість, фрагментарність, дисгармонійність, іронізм, інтертекстуальність, еклектизм, еротизм – найхарактерніші риси постмодерністського тексту (в широкому сенсі слова), тобто і постмодерністського дискурсу як такого” [там само, 67-85], то ідея інтертекстуальності, яка є об’єктом нашого дослідження, також виникла і оформилася на теренах нового, пост-культурного сприйняття світу.

Проблема розуміння художнього тексту є основною для філології: за визначенням С.С.Аверинцева, “Філологія – служба розуміння”. Художній текст утримує в собі нескінченну глибину смислів і невичерпні можливості для інтерпретації, що породжує різноманітність способів його прочитання і способів дослідження з метою прочитання. З позицій структуралістського та постструктуралістського підходів, текст може читатися як суперечливий, “відкритий”, незавершений, сприйматися як “кладовище” мертвих культур, які залишили “сліди” своєї “присутності”. Актуальними є сьогодні і різноманітні герменевтичні практики, зокрема концепції, що виникли на терені герменевтики Г.-Г.Гадамера [43] і П.Рікера. Текст може читатися виключно з метою зрозуміти несвідомого його автора і людства взагалі. Твір і його текст можуть майже зникати при читанні, розчинятися в нескінченності міжтекстових зв’язків. З текстом і його автором можна вести діалог в дусі естетики М.М.Бахтіна.

Власне, поняття “текст” і “твір” у різних дослідницьких практиках розуміються по-різному. Зокрема, М.А.Бологова вважає за можливе об’єднати комунікативний і семіотичний підходи до розуміння тексту в практиці аналізу: “В усіх випадках текст розуміється семіотично, так що всередині тексту як вставний текст може розглядатися і те, що при іншому підході виглядало б як “світ” літературного твору. Звідси і дослідження тексту як у комунікативному аспекті, так і в структурно-семіотичному” [30, 134].

Таким чином, філософія постструктуралізму виявляє принципову неможливість об’єктивної інтерпретації тексту: не можна віднайти в тексті єдиний смисл, так як існування багаточисельних інтерпретацій будь-якого тексту свідчать про ілюзорність спроб вкладати смисл у текст, який сам по собі смислу не має. Саме з цього аргументу виникає популярне у постструктуралізмі поняття “смислової невирішеності” як один з принципів організації тексту.

Поструктуралізм відкидає ідею, згідно з якою завжди існує структура, що гарантує пошук кінцевого значення. Значення тексту є лише короткою зупинкою в нескінченному потоці тлумачень. А оскільки нічого не існує поза текстом, то й суб’єкт (людина) виявляється вміщеним всередину тексту. Таким чином, самосвідомість суб’єкта є лише сукупністю різноманітних текстів, які відтворюють світ культури. Підсумком таких роздумів стало уявлення про “смерть суб’єкта”. Отже, постструктуралістська парадигма репрезентує якісно нове, некласичне розуміння тексту: текст (у широкому сенсі) відтепер не лише відображає реальність, а й сам є реальністю культури і, відповідно, – реальністю цілого світу.

Дата добавления: 2014-01-11