Поняття тексту в концепції М.М.Бахтіна

Розглянемо детальніше поняття тексту в світлі теорії М.М.Бахтіна, позаяк саме його творчість, перенесена на ґрунт французького постструктуралізму, стала фундаментом у постулюванні ідеї інтертекстуальності.

На думку М.М.Бахтіна, текст (письмовий і усний) – це первинна даність всіх гуманітарних дисциплін і всього гуманітарно-філологічного мислення. Текст є тією безпосередньою дійсністю, з якої лише і можуть виходити ці дисципліни і це мислення. Де немає текста, там немає об’єкта для дослідження і мислення. Гуманітарна думка народжується як думка про чужі думки, волевиявлення, вирази, знаки і т.д. [див.: 23, 281].

М.М.Бахтін наголошує: “Нас цікавить специфіка гуманітарної думки, спрямована на чужі думки, смисли, значення і т.п., реалізовані і дані досліднику лише у вигляді тексту” [там само, 281]. Словесні тексти – це первинна данність гуманітарних дисциплін – лінгвістики, філології, літературознавства та інших. Будь-який текст має суб’єкта, автора; проте лінгвістичний аналіз може і взагалі відволіктися від авторства. Текст, як висловлювання, визначається двома моментами: його задумом (інтенцією) і здійсненням цього задуму. Характер тексту визначають динамічні стосунки та їх боротьба [див.: там само].

Гуманітарне мислення є завжди двохплановим і двохсуб’єктним. Текст – це висловлювання, включене у мовленнєве спілкування (текстовий ланцюг); це своєрідна монада, що відображає в собі всі тексти даної смислової сфери. У текста – два полюси:

1) за кожним текстом стоїть система мови. В тексті їй відповідає все повторене і відтворене, повторюване і відтворюване, все, що може бути дане поза даним текстом (як даність);

2) але водночас кожен текст (як висловлювання) є чимось індивідуальним, єдиним і неповторним; у цьому весь сенс його (його задум, те, заради чого він створений). Отже, другий полюс тексту має зв’язок з істиною, правдою, добром, красою, історією.

Таке розуміння тексту виходить за межі розуміння лінгвістики і філології; цей другий момент (полюс) притаманний самому тексту, але розкривається лише в ситуації і в ланцюзі текстів. Цей полюс пов’язаний не з елементами (повторюваними) системи мови (знаків), а з іншими текстами (неповторними), особливими діалогічними зв’язками [див.: 23, 283]. Цей інший полюс пов’язаний з моментом авторства і нічого не має спільного з природною випадковою одиничністю; він повністю здійснюється засобами знакової системи мови, чистим контекстом. У світлі другого полюсу – проблема смислового (діалектичного) і діалогічного взаємозв’язку текстів у межах певної сфери.

М.М.Бахтін веде мову про можливість відтворення тексту: так, він говорить про природну одиничність (наприклад, відбиток пальця) і значущу (знакову) неповторність тексту. Тобто відтворення відбитка пальця можливе лише механічним способом, так само, як і механічне відтворення тексту (його передрукування). Але якщо текст відтворює суб’єкт (перечитує, цитує), то це вже буде новим, неповторним “спів-буттям” в житті тексту [див.: 23, 284].

Текст, на відміну від мови як системи засобів, ніколи не може бути перекладеним остаточно, тому що немає потенційної єдності тексту текстів. “Спів-буття життя тексту, тобто його справжня сутність, завжди розвивається на межі двох свідомостей, двох суб’єктів” [там само, 284]. Гуманітарне мислення – це діалог особливого виду: складний взаємозв’язок тексту (предмет вивчення і обдумування) і створюваного контексту (який постійно запитує, заперечує і т.п.), в якому реалізується думка вченого, що пізнає і оцінює. Це зустріч двох текстів – готового і такого, який лише твориться, а отже – зустріч двох суб’єктів, двох авторів. “Текст не річ, а тому іншу свідомість, свідомість того, хто сприймає, ніяк не можна елімінувати чи нейтралізувати” [там само].

Можна рухатися до двох полюсів:

1) до мови (лінгвістика), а також до потенційної мови мов (структуралізм);

2) до неповторного “спів-буття” тексту. Між цими двома полюсами знаходяться всі можливі гуманітарні дисципліни, які виходять із первинної данності тексту. Обидва полюси тексту є безумовними.

В гуманітарних науках завжди гостро ставиться проблема тексту: “Людина в її людській специфіці завжди виражає себе (говорить), тобто створює текст (хоч би і потенційний)” [там само, 285]. Сфера, де людина вивчається поза текстом і незалежно від нього, вже не належить до гуманітарної.

“Людський вчинок є потенційний текст і може бути зрозумілим (як людський вчинок, а не фізична дія) лише в діалогічному контексті свого часу (як репліка, смислова позиція і т.д.). Не можна ототожнювати мову (як систему знаків) і мовленнєве спілкування (як діалогічний обмін висловлюваннями). Жодне речення як висловлювання ніколи не може повторитися: це завжди нове висловлювання (навіть якщо це цитата)” [23, 286]. Висловлювання оформлюється позалінгвістичним моментами, воно пов’язане з іншими висловлюваннями; ці позалінгвістичні (діалогічні) моменти пронизують висловлювання з середини.

Ведучи мову про діалог у творчості Ф.М.Достоєвського, М.М.Бахтін зазначає, що у Ф.М.Достоєвського – незавершена суперечка; в діалогічності Ф.М.Достоєвський переходить певну межу, а його діалогізм набуває нової, вищої якості. “Після Ф.М.Достоєвського поліфонія владно вривається в усю світову літературу” [там само, 291]. Отже, за Бахтіним, текст постає:

- як суб’єктивний образ об’єктивного світу;

- як вираження свідомості, яка щось відображує.

Якщо текст стає об’єктом нашого пізнання, ми можемо говорити про “відображення відображення” (рос.: “отражение отражения”). Розуміння тексту і є правильним відображенням відображення. Текст – це первинна данність (реальність) і вихідний пункт будь-якої гуманітарної дисципліни. Фізична дія людини має бути зрозуміла як вчинок, але не можна зрозуміти вчинку поза його можливим (відтворюваним нами) знаковим вираженням (мотиви, цілі, стимули,…) [див.: там само, 292]. Отже, всюди нас оточує дійсний чи можливий текст і його розуміння. Дослідження проблематики тексту стає питанням і відповіддю, тобто діалогом. Діалогічні стосунки між висловлюваннями, які пронизують з середини окремі висловлювання, належать до металінгвістики. Смислові зв’язки між різними висловлюваннями набувають діалогічного відтінку; смисли розпорошені між різними голосами. Два зіставлені чужі висловлювання, які нічого не знають одне про одного, хоч краєчком торкаючись однієї й тієї самої теми (думки), неодмінно вступають одне з одним у діалогічні стосунки. Вони дотикаються одне до одного на території загальної теми і думки [див.: 23, 293].

Діалогічні зв’язки не зводяться ні до чисто логічних, ні до чисто лінгвістичних; вони можливі лише між цілими висловлюваннями різних мовленнєвих суб’єктів. Незважаючи на те, що діалогічні зв’язки передбачають мову, в системі мови їх немає; між елементами мови вони неможливі. Далі М.М.Бахтін пояснює, що діалогічні стосунки (смислові) можливі між висловлюваннями в процесі мовленнєвого спілкування в тому випадку, коли ми співставимо їх смислові площини [див.: там само, 296]. “Діалогічні межі перетинають все поле живого людського мислення” [там само, 299].

Подальший аналіз проблеми діалогізму потребує звернення до проблеми розуміння в концепції діалогу М.М.Бахтіна. Розуміння входить як діалогічний момент у діалогічну систему і змінює її тотальний сенс; той, хто розуміє, перетворюється на “третього” в діалозі (не в арифметичному сенсі), вносячи свою власну особливу позицію. Будь-яке висловлювання завжди має автора і адресата, розуміння якого автор твору шукає і передбачає; але, окрім цього адресата (“іншого” в діалозі), автор твору передбачає вищого нададресата (третього), абсолютно справедливе розуміння “у відповідь” (рос.: “ответное”), яке передбачається або в метафізичній далині, або в далекому історичному часі (поняття “лазеечного адресата”). М.М.Бахтін приводить приклади нададресата: бог, абсолютна істина, суд історії, народ та ін. [див.: 23, 305].

Таким чином, кожен діалог відбувається на фоні “розуміння у відповідь” незримо присутнього третього, який стоїть над усіма учасниками діалогу (партнерами). Третій – це конститутивний момент цілого висловлювання, який може бути в ньому віднайдений лише при більш глибокому аналізі. Така постановка проблеми діалогу випливає, за М.М.Бахтіним, з природи слова, яке завжди хоче бути почутим, завжди шукає розуміння у відповідь. Для слова (як і для людини) немає нічого страшнішого за “відсутність відповіді” (рос.: “безответное”). Слово прагне бути почутим, зрозумілим, не залишеним без відповіді, прагне знов і знов відповідати на поставлені питання, і так ad infinitum (до нескінченності) [див.: 23, 306].

Зазначимо, що М.М.Бахтін, аналізуючи поняття тексту, впритул підходить до проблематики інтертекстуальності, яка нас цікавить безпосередньо. “Кожне слово (кожен знак) тексту виводить за його межі. Всяке розуміння є співвіднесенням даного тексту з іншими текстами … Текст живе, лише дотикаючись до іншого тексту (контексту). Лише в точці цього контакту текстів спалахує світло, що світить і назад, і вперед, залучаючи даний текст до діалогу” [там само, 364]. Мислитель визначає концепт “діалогізм”, як обов’язкову складову наук про дух, як взаємовідношення і інтеракцію свідомостей, як взаємини “я і ти”, “я і інший”, але в сенсі семантичного, не психологічного персоналізму.

Ю.Крістева (J.Кristeva), аналізуючи концепцію М.М.Бахтіна, пише, що він одним із перших замінив статичність текстів моделлю, в якій одна текстова структура розробляється стосовно до іншої структури. Така динаміка структуралізму уможливлюється лише завдяки концепції, згідно якій точні смисли знаходяться не в літературному слові, а на перетині кількох текстових площин, в діалозі кількох суб’єктів текстуальної взаємодії: письменника, персонажа, сучасних чи попередніх концепцій [див.: 169].

Стосовно до співвідношення “текст-контекст” М.М.Бахтін зазначає таке: кожне слово тексту змінюється в новому контексті; позатекстовий інтонаційно-ціннісний контекст може бути лише частково реалізований при читанні даного тексту, але в своїх найбільш суттєвих і глибинних пластах залишається поза даним текстом як діалогізуючий фон його сприйняття [див.: 23, 367-369]. Контекст для М.М.Бахтіна – це “…нескінченний діалог, де немає ні першого, ні останнього слова” [там само, 370].

Цікавим нам видається і визначення М.М.Бахтіним співвідношення твору і тексту:“Текст – друкований, написаний чи усний – не прирівнюється до всього твору в його цілому. В твір входить і необхідний позатекстовий контекст його. Твір ніби огорнутий музикою інтонаційно-ціннісного контексту, в якому він розуміється і оцінюється (звичайно, даний контекст змінюється по епохам сприйняття, що створює нове звучання твору)” [23, 369].

Отже, як підсумок, зазначимо подвійне ставлення М.М.Бахтіна до поняття тексту: текст як лінгвістична категорія і текст як діалогічне висловлювання. Предметом уваги і аналізу М.М.Бахтіна є “текст як висловлювання”, який уможливлює не лише феномен розуміння, а й взагалі існування всіх без винятку гуманітарних дисциплін. Таким чином, текст, за М.М.Бахтіним, виявляє власні потенції лише у співвіднесеності з іншими текстами, тобто в діалозі. Акцентування дослідником “внутрішньої діалогічності культури” та проблеми взаємодії текстів стало підґрунтям для концептуалізації ідеї інтертекстуальності.

Дата добавления: 2014-01-11