Р.Барт: переплетення культурних кодів в тексті

Перед тим, як розпочати аналіз тексту в світлі теорії Р.Барта, слід зазначити, що Р.Барт, один із найвідоміших теоретиків текстологічної теорії постструктуралізму, взагалі не визнає іманентної сутності тексту, вводячи опозицію Текст/Твір [12]. Передусім звернемося до аналізу понять “літературний твір” і “текст”, що є необхідним для подальшого аналізу нашого дослідження.

Літературний твір, за Р.Бартом, – це архітектонічне ціле, єдність котрого визначається єдністю його смислової інтенції – завданням навіювання читачеві/слухачеві певного сенсу. Твір – це телеологічна конструкція; завершений, внутрішньо впорядкований об’єкт, який має смислову домінанту і організований для впливу на адресата.

Твір моноцентричний, моносемічний і монологічний; це продукт авторської волі і його мета – здійснення комунікативної влади над аудиторією.

Основні підходи до твору в сучасній літературі:

1) з погляду його каузально-генетичного пояснення;

2) з погляду загальної поетики, яка будує дедуктивну універсальну модель, котра уможливлює породження нескінченної множини конкретних текстів;

3) з погляду функціональної поетики, яка виявляє і описує внутрішні взаємозв’язки елементів в окремому творі;

4) з погляду герменевтики, що займається витлумаченням смислового змісту твору.

Таким чином,інтертекстовий аналіз у літературознавстві – це співвідношення твору з іншими (попередніми і сучасними) творами й дискурсами; цей аналіз існує ніби в зародковій формі – має вигляд “джерел” і “впливів”, здійснених на твір іншими творами, і які виявляють себе у вигляді прямих або прихованих цитат, епіграфів і т.п.

Вирішуючи дану проблему, історики літератури схильні до двох відповідей: скомпонувавши “уявну бібліотеку” прочитаних письменником книг, вони або розчиняють його в попередньому, культурному досвіді, не пояснюючи його самобутності, або намагаються підкреслити дану самобутність шляхом “виключення” всіх елементів, наявністю яких даний письменник зобов’язаний своїм попередникам. Між цими підходами немає протиріччя: вони обидва розглядають твір як індивідуальну власність автора, механічно розподіляючи його на те, чим автор “зобов’язаний” своїм попередникам, і те, що можливо визнати як його “неповторний” внесок в літературу.

Літературний твір можна подати в трьох вимірах:

1) він виникає і базується з приводу того предмету, про який йде мова;

2) прагнучи вплинути на адресата, він намагається врахувати його можливу точку зору і передбачити можливі реакції;

3) він виникає як відгук і репліка на чужі висловлювання.

Отже, окремі твори набувають смислової повноти завдяки власній взаємоспіввіднесеності, через те що всі вони перебувають у загальному інтертекстовому просторі: не існує жодного висловлювання поза його взаємодією з іншими висловлюваннями.

Зображуючи складне, багаторазове сплетення множини різнорідних кодів, дискурсів і голосів, культура в даному випадку може бути визначена як текст. Р.Барт зазначає, що “прочитання Тексту – акт одноразовий (звідси ілюзорною є будь-яка індуктивно-дедуктивна наука про текст – у тексту немає “граматики”), і разом з тим воно [прочитування] повністю зіткане з цитат, посилань, відлунь; все це мови культури (а яка з мов не є такою?), колишні й нові, котрі проходять крізь текст і створюють потужну стереофонію” [див.: 13, 418]. Отже, якщо, за Р.Бартом, кожен текст є “між-текстом” стосовно до будь-якого іншого тексту, то дану інтертекстуальність не слід розуміти так, ніби тексту притаманне якесь походження; будь-які пошуки “джерел і впливів” відповідають міфові про філіацію твору, “текст же утворюється з анонімних, невловимих і разом з тим вже прочитаних цитат – цитат без лапок” [там само, 305-349].

Отже, ТЕКСТ – це “плетиво”, “тканина”, в яку вплітається кожен новий твір-висловлювання. ТЕКСТ – це пам’ять, в атмосферу якої незалежно від власної волі занурений кожен письменник: навіть якщо йому не доводилось прочитати жодної книги, він все одно пербуває в оточенні сторонніх дискурсів, котрі він всотує або свідомо, або позасвідомо. Текст – це обов’язкова умова виникнення твору; на відміну від останнього, Текст не знає ні початку, ні кінця, ні внутрішньої ієрархії, ні лінійної впорядкованості, ні наративної структури; якщо твір – це те, що “сказав” автор, то Текст, за Р.Бартом, – це те, що “мовиться” в творі незалежно від авторської волі. Текст заповнений різнотипними кодами; текстовий континуум не однорідний: у ньому співіснують різноспрямовані коди і взаємонеперекладні культурні мови. Тому гетерогенність Тексту, за Р.Бартом, обумовлює його внутрішню динаміку і конфліктність (діалог, розмежування, ворожнеча, агресія, захист кодів один від одного і т.п.) [див.: 12, 413-414].

Із твердження, що Текст – це культурна полісемія (множинність, варіативність, безвладдя, позасистемність), що загорнута в моносемічну оболонку твору, випливає подвоєння: Твір і Текст.

Будь-який твір, як зауважує Р.Барт, – це лише “ефект Тексту”, втілений результат “роботи тексту”, “шлейф уявного, що слідує за Текстом” [12, 415]. Отже, текст, за Р.Бартом, це не стійкий “знак”, а умова його породження, це живильне середовище, в яке занурений твір, це простір, що не підлягає ні кваліфікації, ні стратифікації, що не знає наративної структури, простір без центру і без дна, без кінця і початку – простір з множиною входів і виходів (де жоден з них не є “головним”), де зустрічаються для вільної “гри” гетерогенні культурні коди [див.: 12, 40]. Переплетення і взаємообернений рух кодів в тексті Р.Барт позначив терміном письмо (Г.К.Косіков зауважує, що цим самим Р.Барт надав нового, постструктуралістського сенсу слову, яке, в період 50-х – поч. 60-х рр.. він вживав у значенні “соціолект”), а сам акт занурення в текст-письмо – терміном “читання” [див.: 75, 3-45].

Вже в середині 60-х рр.. Р.Барт зробив спробу провести кордон між поняттями “письмо” і “читання”. Будь-яка критика виступає в ролі метамови стосовно мови твору. Будь-який критик є носієм певного життєвого досвіду, ціннісних уявлень, способів категоризації дійсності і т.п., в світлі яких він і об’єктивує твір. Критик завжди висловлює деякі твердження про твір, і це “про” має вирішальне значення, встановлюючи між суб’єктом і об’єктом критичного дискурсу нездоланну смислову дистанцію. Зовсім інша справа – “читання”,бов акті читання суб’єкт повинен повністю відійти від самого себе – тим повніше буде його задоволення від твору. “Одне лише читання переживає почуття любові до твору, підтримує з ним пристрасні стосунки. Читати – означає бажати твір, відчувати бажання перетворитися в нього, це означає відмовитися від будь-якої спроби продублювати твір будь-якою іншою мовою окрім мови самого твору: єдина вічно дана форма коментаря, на яку здатний читач як такий – це наслідування...” [12, 373]. Отже, між аналітичним “письмом” і емфатичним “читанням” пролягає провалля; перед суб’єктом, що сприймає, постає жорстка альтернатива: він може бути або “читачем”, або “критиком”, третій варіант не можливий.

Однак, не піддаючись подоланню на рівні “твору”, дана альтернатива, на думку Р.Барта, цілком вирішується на рівні “тексту”. Саме “текст” дозволяє аналізу, не втрачаючи своєї рефлексивної природи, ліквідувати відчужену дистанцію між метамовою і мовою-об’єктом, а “читанню” – позбавитися бездумного гедонізму і набути аналітичних функцій.

Есе Р.Барта “Задоволення від тексту” являє собою унікальну спробу створити новий тип літературно-художньої практики, вільної як від необґрунтованого об’єктивізму, так і від безроздільного “вживлення”, що знищує суб’єктивність того, хто намагається “вживитися” [див.: 14]. “Що означає цей текст для мене, для людини, котра його читає? Відповідь: це текст, який мені самому хотілося б написати” [там само, 114-163], іншими словами відчути від нього задоволення, яке переходить в бажання поставити в його кінці власний підпис і навіть “переписати” в буквальному сенсі цього слова. “Задоволення від тексту гарантує його істину” [15, 77-92].

Задоволення від “твору” і задоволення (задоволення – тобто насолода, пояснює Р.Барт) від “тексту” – це різні речі. Дозволяючи творові “захопити” себе (вміло побудованим сюжетом, виразно окресленими характерами і т.п.), “хвилюючись” за долю його персонажів, підкоряючись його організації, ми – зовсім несвідомо – засвоюємо і всю його топіку, а разом з нею і той “порядок культури”, маніфестацією якого є цей твір: разом з наживкою захоплюючої інтриги ми ковтаємо гачок з усіма культурними стереотипами, що ввібралися, сфокусувалися і стали випромінюватись на читача романом, віршем, п’єсою. Отже, за Р.Бартом, твір є не що інше, як особливо ефективний механізм для навіювання подібних стереотипів, закодованих мовою певної культури, стереотипів, які потрібні цій культурі з метою регулювання поведінки своїх підопічних. Твір (у даному випадку мало відрізняючись від тих міфів, які Р.Барт піддавав руйнівному аналізу в 50-і рр..) виконує примусову функцію.

Що стосується задоволення від “тексту”, то, на думку мислителя, воно виникає передусім як результат подолання відчуженої влади “твору”. Заснований на принципі “розрізнення”, весь складений із різноманітних “розривів” і “зрушень”, зіштовхуючи між собою гетерогенні соціолекти, коди, жанри, стилі і т.п., текст “дезорганізує” твір, руйнує його внутрішні межі, спрощує його “логіку”, довільно “перерозподіляє” його “мову”. Текст для Р.Барта – це і є “острівець порятунку”, “райський сад слів”, де закони сили, панування і підкорення стають недійсними, де зі сміхом сприймаються претензії будь-якого культурного “голосу”. “Текст” для дослідника – це жадана зона свободи [див.: 12]. Отже, в постструктуралізмі (зокрема, у Р.Барта) текст – це емблема безвладдя. Адже, за Р.Бартом, кожна смислова інстанція несе в собі власну “істину бажання”, і оскільки подібних істин стільки ж, скільки існує суб’єктів бажання, то вся множина культурних мов утворює своєрідну скарбницю, з якої кожен індивід вільний черпати “в залежності від істини свого бажання”[16, 303]. Така свобода є розкішшю, котру будь-яке суспільство мало б надавати своїм громадянам: мов повинно бути стільки, скільки існує різноманітних бажань; це – утопічне припущення, адже суспільство не в змозі дозволити, щоб та чи інша мова – якою б вона не була – не пригнічувала іншу мову, щоб суб’єкт майбутнього дня не відчував ні совісті, ні пригніченості – пізнав радість від володіння одночасно двома мовними інстанціями [див.: 16, 556].

Для визначення методологічних засад феномена тексту в постструктуралістській текстологічній теорії (в контексті розрізнення понять “літературний твір” і “текст” в творчості Р.Барта) розглянемо детальніше комунікативне відношення “твір – читач”. Дослідники постструктуралістського текстоцентризму вважають: твір, будучи “ідеологемою” (цей вислів Ю.Крістева запозичила у М.М.Бахтіна; ми детально проаналізуємо його трохи нижче), здійснюючи естетичний вплив, виступає знаряддям влади автора над читачем; автор і аудиторія ніби укладають між собою мовчазну угоду, згідно з якою читачі добровільно підкоряються тому художньому “гіпнозу”, якому їх піддають; повноцінний акт естетичної комунікації передбачає “вживання” в світ твору.

Г.К.Косіков, відомий дослідник постструктуралістського дискурсу, вказує також на те, що авторитетною владою володіють і всі ті соціально-ідеологічні інстанції, котрі твір інтерпретує, всі ті дискурси, з яких складено Текст. Стереофонія Р.Барта стає стереофонією ідеологічних стереотипів, і якщо в таких працях, як “Від твору до Тексту” або “Задоволення від Тексту”, автор підкреслював визвольну роль “текстової роботи”, то в кінці “S/Z” домінує прагнення вивернути навиворіт текстову тканину, з якої сфабрикований твір, розпустити її на дискурсні нитки, змотати їх в клубки і виставити на показ з усім їх ідеологічним оголенням [див.: 75, 3-45].

Р.Барт 70-х рр.. рішуче відмовляється від структуралістської ролі вченого-аналітика, носія надкультурної метамови, на яку претендував у 60-х рр.., і приймає на себе функцію “лицедія” нової формації – автора, що одночасно використовує як аристотелівську техніку мімесісу, так і брехтівську техніку відчуження. Не наївно перевтілюватися й не по-варварськи зруйнувати, а розіграти поліфонію голосів інших – ось, за Г.К.Косіковим, постструктуралістське завдання Р.Барта [див.: 76, 3-48].

Свідомо відмовившись від завершення авторської настанови, автор есе “Ролан Барт про Ролана Барта” уподібнив себе “луна –кімнаті”, де звучать, зіштовхуються і переплітаються найрізноманітніші “голоси”; ці голоси чути зовні, але в такій “кімнаті” не чути лише одного голосу – голосу людини, котра перетворила саму себе на дану кімнату [див.: 153]. Позиція Р.Барта полягає в тому, щоб вислизнути з-під своєї ж власної позиції, якщо вона виникне. Отже, Р.Барт протиставляв ідеологічному насильству творчу тактику пасивно-іронічного дистанціювання, ухилення від “останнього” слова, “зміщення” і “дрейфу” (“Я не спрощую, я дрейфую” – така його формула).

Розглянувши опозицію “твір-текст” в аналізі Р.Барта, можемо сказати, що її суть полягає в наступному: якщо твір є речовим фрагментом, який займає певну частину книжкового простору (наприклад, у бібліотеці), то текст – це поле методологічних операцій, він розміщений всередині мови і існує лише в дискурсі[див.: 12, 415]. Концепції тексту Р.Барта від самого початку притаманне інтертекстове забарвлення: адже дослідник наголошує, що будь-який текст є між-текстом стосовно іншого тексту, він утворений водночас з анонімних і разом з тим уже відомих цитат без лапок, причому мова не йде про стосунок джерел і впливів[див.: там само, 418]. На нашу думку, бартівське тлумачення тексту (та інтертексту) суттєво відрізняється від літературознавчої традиції і акцентує увагу на процесі взаємодії його численних прочитань, тобто на “міжтекстовій взаємодії”.

Досліджуючи концепт текста у Р.Барта, не можливо залишити поза уявою визначення коду (наше подальше дослідження передбачає звернення до семіотики інтертекстуальності), адже бартівське розуміння поняття “код” допомагає осмислити як поняття тексту, так і поняття інтертексту. До речі, сам дослідник визнавав деяку “ненауковість” своєї інтерпретації поняття: “Саме слово “код” не можна тут розглядати у строгому науковому значенні терміна. Ми називаємо кодами просто асоціативні поля, надтекстуальну організацію системи значень, які нав’язують уявлення про певну ідею структури; код, як ми його розуміємо, належить переважно до сфери культури: коди є певним типом вже баченого, вже прочитаного, вже зробленого, код – конкретна форма цього “вже”, яке конституює будь-яке письмо” [17, 401]. Бартівский код – “це перспектива множини цитацій, міраж, зітканий із множини структур...; одиниці, утворені цим кодом, суть не що інше як відлуння чогось, що вже було читано, бачено, зроблено, пережито: код є слідом цього “вже”. Відсилаючи до вже написаного, іншими словами, до Книги (до книги культури, життя, життя як культури), він перетворює текст в каталог цієї Книги” [див.: 17, 402]. Зітканий із множини рівноправних кодів, ніби з ниток, текст у свою чергу сам опиняється вплетеним у нескінченну тканину культури; текст, за Р.Бартом, – це інтертекст, “галактика означуваних”, а твір – “ефект тексту”, видимий результат “текстової роботи”, яка відбувається на “другій сцені”, шлейф, що тягнеться за текстом” [75, 40].

Отже, проаналізувавши основні поняття текстологічної теорії Р.Барта, підсумуємо: зазначений філософ, на думку багатьох дослідників, репрезентував найпопулярніше і “класичне” для філософії постструктуралізму визначення тексту, довівши, що текст та інтертекстуальність не належать до царини літературознавства та лінгвістики. Текст – це культурна пам’ять твору, в якій зберігається множина “кодів”, нових і старих, забутих і напівзабутих і тому вони вміщують у собі певну ступінь актуальності для сучасної аудиторії. В даному аналізі особливо актуальною є формула Ж.Деріда: нетекстової реальності взагалі не існує.

Ми погоджуємось з думкою Р.Барта, що текстовий простір є безперервним, відкритим і безмежним, таким, що дозволяє додавати нові елементи. В творі від попереднього елемента можна здійснити перехід лише до наступного, тоді як із будь-якої точки Тексту розходиться множина слідів, що перетинаються між собою, що відряджають один до одного, і таких, котрі утворюють безперервну сітку, що постійно розширюється, де можливо подорожувати до нескінченності. Ця проблема логічно виводить в іншу площину, а саме до розгляду ідеї інтертекстуальності. Отже, відсторонивши інтертекстуальність від потрактовування її як “джерел і впливів”, наголосивши, що текст слід радше сприймати як щось невіддільне від безупинного процесу взаємодії його численних прочитань (“міжтекстової взаємодії”), Р.Барт, разом з іншими вченими-постструктуралістами, тим самим дозволив феномену інтертекстуальності посісти гідне місце в просторі філософії культури.

Дата добавления: 2014-01-11