Текст як генератор нових смислів (Ю.М.Лотман)

Перш ніж перейти до аналізу категорії тексту Ю.М.Лотманом, вкажемо на цікаве спостереження стосовно актуальності певного поняття в науковій думці. Лавиноподібне зростання частоти вживання певного терміну, яке супроводжується втратою необхідної однозначності, – зазначає Ю.М.Лотман, не стільки термінологічно точно визначає наукове поняття, скільки сигналізує про актуальність проблеми і вказує на сферу, в якій народжуються нові наукові ідеї. Таким найбільш вживаним терміном у науках гуманітарного циклу є термін “текст”, який передує визначенню інтертексту. Представники семіотики розглядають текст як повідомлення, що передає художню інформацію.

За Ю.М.Лотманом, “текст потрактовується як деяке смислове і знакове утворення, яке має відносну автономність і цілісність”; текст – це “перетин кутів зору творця тексту і аудиторії. Третім компонентом є наявність структурних ознак, які сприймаються як сигнали тексту. Перетин цих трьох елементів створює оптимальні умови для сприйняття об’єкта як тексту” [94, 179]. Автор зазначає, що “багатошаровий і семіотично неоднорідний текст, здатний вступати в складні стосунки як з оточуючим культурним контекстом, так і з читацькою аудиторією, перестає бути елементарним повідомленням, спрямованим від адресанта до адресата; конденсуючи інформацію, текст набуває пам’яті” [100, 131]. Отже, текст – це інтелектуальний устрій: він не лише передає вкладену в нього зовнішню інформацію, а й трансформує повідомлення, виробляючи нові.

Ю.М.Лотман говорить про соціально-комунікативну функцію тексту. Розглянемо основні аспекти цієї функції:

1.Спілкування між адресантом і адресатом: текст виконує функцію повідомлення, спрямованого від носія інформації до аудиторії.

2.Спілкування між аудиторією і культурною традицією: текст виконує функцію колективної культурної пам’яті; він безперервно поповнює і актуалізує одні аспекти вкладеної в нього інформації та набуває інших.

3.Спілкування читача із самим собою: текст актуалізує певні сторони особистості самого адресата. Так, одержувач інформації, спілкуючись сам із собою, використовує текст як медіатор, який сприяє перебудові особистості читача, зміні його структурної самоорієнтації і ступеня його зв’язку з метакультурними конструкціями.

4.Спілкування читача з текстом: виявляючи інтелектуальні властивості, високоорганізований текст виступає вже не посередником в акті комунікації; він стає рівноправним співбесідником, набуває високого статусу автономності.

5.Спілкування між текстом і культурним контекстом: текст виступає в комунікативному акті не як повідомлення, а як його рівноправний учасник, суб’єкт є джерелом чи одержувачем інформації.

Отже, “текст …, схожий на культурний макрокосм, стає більш значущим за самого себе і набуває рис моделі культури, …, він має тенденцію до здійснення самостійної поведінки, уподібнюючись автономній особистості” [100, 132]. Текст – це складний устрій; він зберігає різноманітні коди, здатні трансформувати одержані повідомлення і породжувати нові; текст – це інформаційний генератор, що володіє рисами інтелектуальної особистості. Таким чином, у текстах комунікативного спрямування переважає функція передання інформації, а в текстах художніх домінує здатність генерувати нові повідомлення. Мінімальною семіотичною структурою є паралельна пара мов, пов’язаних блоком перекладів. Такий механізм є мінімальною одиницею генерування нових повідомлень, а звідси – і мінімальною одиницею культури як семіотичного об’єкта [див.: 95].

Проаналізуємо значення категорії тексту для характеристики поняття “культура”. Ю.М.Лотман окреслює три категорії: текст, функцію тексту і культуру. Ці категорії розглядаються за двома загальними підходами:

1) культура – це сукупність текстів; функція тут виступає стосовно текстів як своєрідний метатекст;

2) культура – це сукупність функцій, і текст тут є похідним від функцій.

Поняття тексту – в тому значенні, яке надається йому при вивченні культури – відрізняється від відповідного лінгвістичного поняття. Ю.М.Лотман наголошує, що культура з’являється за допомогою виділення серед маси загальномовних повідомлень певної кількості текстів із деякою додатковою, значущою в даній системі культури, вираженістю. З погляду вивчення культури, існують лише ті повідомлення, які є текстами. В цьому сенсі, за Ю.М.Лотманом, “культура є сукупність текстівчи складно побудований текст” [100, 135]. Культури з парадигматичною побудовою дають єдину ієрархію текстів, так що на вершині опиняється текст даної культури з найбільшими показниками цінності та істини. Культури з синтагматичною побудовою дають набір різних типів текстів, які охоплюють різні сторони дійсності, рівноправно співіснуючи в сенсі цінності. В більшості людських культур ці принципи складно переплітаються.

Система текстових значень визначає соціальні функції текстів в даній культурі. Можна вказати три типи стосунків:

1) субтекстові (загально-мовні) значення;

2) текстові значення;

3) функції текстів в даній системі культури.

Дослідник говорить про наявність двох типів культур:

1) культури першого типу прагнуть спеціалізувати тексти для того, щоб кожній культурній функції відповідав притаманний їй вид текстів;

2) культури другого типу намагатимуться “стирати” межі між текстами, з тим, щоб однотипні тексти обслуговували весь набір культурних функцій. У першому випадку домінує роль тексту, у другому – функції. “Культура у відповідності з притаманним їй типом пам’яті відбирає у всій … масі повідомлень те, що, з її точки зору є “текстами”, тобто підлягає включенню в колективну пам’ять” [100, 143]. Отже, культура наділена колективною пам’яттю саме завдяки текстам. “Постійні внутрішньотекстові діалоги між жанрами і різноспрямованими структурними впорядкованостями утворюють ту внутрішню гру семіотичних засобів, яка, …, опиняється … властивістю будь-якого складного тексту. Саме ця властивість робить текст смисловим генератором, а не лише пасивним сховищем ззовні закладених в нього смислів. Це дозволяє бачити в тексті утворення, яке заповнює порожнечу між індивідуальною свідомістю – смислопороджувальним семантичним механізмом, що базується на функціональній асиметрії великих півкуль головного мозку, – і поліструктурною будовою культури як колективного інтелекту” [100, 144].

Таким чином, як зазначає Ю.М.Лотман, окрім комунікативної функції (тобто передання повідомлень), текст виконує і смислотворчу функцію, виступаючи генератором смислів. При цьому текст передує мові:

- в архаїчних культурах;

- в нових творах мистецтва, коли автор створює текст мовою, ще не відомою аудиторії;

- коли дитина вчиться рідній мові, то вона отримує тексти до правил і реконструює структуру мови по текстах, а не тексти по структурі.

Наступна функція тексту – творча: текст вступає в гру з кодами, які його дешифрують і, в свою чергу, деформує їх; в результаті просування тексту від адресанта до адресата відбувається зсув смислу і його приріст. В цьому випадку зміна смислу в процесі його передачі – це механізм породження нових смислів. “Текст гетерогенний і гетероструктурний – він маніфестує одночасно кілька мов. Складні діалогічні і ігрові стосунки між різноманітними підструктурами тексту є механізмами смислотворення” [там само, 145]. Окремі тексти, що дійшли до нас з глибини минулого, здатні реконструювати цілі пласти культури, відновлювати пам’ять. “В сучасному розумінні текст перестає бути пасивним носієм смислу, а виступає як динамічне, внутрішньо суперечливе явище – одне з фундаментальних понять сучасної семіотики” [там само, 146].

Отже, Ю.М.Лотман виділяє наступні функції тексту: - комунікативна; - смислотворча; -творча; - відновлююча.

Розгляд тексту як генератора нових смислів викликає певні питання, на які Ю.М.Лотман дає вичерпні пояснення:

- текст сам по собі нічого генерувати не може: для реалізації своїх генеративних можливостей текст має вступити у певні стосунки з аудиторією;

- щоб здійснити генеруючу смислову активність, текст має бути занурений в семіосферу;

- таке занурення означає, що текст має отримати “на вході” контакт з іншим (іншими) текстом (текстами);

- аналогічно, контакт з іншою культурою відіграє роль “пускового механізму”, який запускає генеративні процеси;

- пам’ять людини, яка вступає в контакт з текстом, можна розглядати як складний текст, контакт з яким призводить до творчих змін в інформаційному ланцюзі.

“Мінімально працюючий текстовий генератор – пише вчений, – це не ізольований текст, а текст у контексті, текст у взаємодії з іншими текстами і з семіотичним середовищем” [100, 147]. Він вказує на неоднозначність вживання терміну “текст”. Аналіз стосунку тексту і мови передбачає два підходи:

1) лінгвістичний: мова – як деяка первинна сутність, що отримує матеріальне інобуття, уречевлюючись в тексті; тут – мова передує тексту, а текст породжується мовою;

2) літературознавчий: цей підхід присвячений типології текстів; текст виступає як обмежене, замкнене у собі скінченне утворення; поняття коду входить до поняття тексту, отже текст закодований. Таким чином, текст для аудиторії є первинним, а мова вторинною абстракцією.

“Текст дається колективу раніше, ніж мова, і мова вираховується з тексту” [там само, 150]. В загальній системі культури тексти виконують щонайменше дві функції: 1) адекватне передання значень; 2) породження нових смислів.

1) Передання значень:

- виконується найкраще за умов максимальної однозначності тексту (штучна мова і текст штучною мовою);

- механізм ідентифікації зняття протилежностей і зведення тексту до стандарту відіграє не лише роль засновку, який гарантує адекватність сприйняття повідомлення в системі комунікації: не менш важливою є функція забезпечення загальної пам’яті (в неписемних культурах, з домінантною міфічною свідомістю).

2) Породження нових смислів: текст при цьому є внутрішньо неоднорідним. Текст функціонує як система різнорідних семіотичних просторів, в континуумі яких циркулює деяке вихідне повідомлення. Для утворення такого тексту необхідні принаймні дві мови. “Текст … за своєю іншою функцією є не пасивним вмістилищем, носієм ззовні вкладеного в нього змісту, а генератором” [100, 152]. Сутність генерації – у взаємодії структур; їх взаємодія в замкненому світі тексту постає активним фактором культури як працюючої семіотичної системи. Отже, “текст – семіотичний простір, в якому взаємодіють, інтерферують і ієрархічно самоорганізуються мови” [там само].

Значущість прагматичного аспекту для тексту полягає, за Ю.Лотманом, в тому, що механізм роботи тексту має на увазі певне введення в текст чогось із зовні. Таким зовнішнім фактором може бути:

- інший текст;

- читач (який теж є “іншим текстом”);

- культурний контекст, необхідний для того, щоб потенційна можливість генерування нових смислів, вміщена в іманентній структурі тексту, перетворилась на реальність. Тому процес трансформації тексту в свідомості читача, так само, як і трансформації читацької свідомості, введеної в текст, – це розкриття сутності механізму в процесі його роботи. Таким чином, прагматичні стосунки – це стосунки між текстом і людиною.

“Текст як генератор смислу, для того, щоб бути приведеним в роботу, потребує співбесідника. В цьому … глибоко діалогічна природа свідомості. Щоб активно працювати, свідомість потребує свідомості, текст – тексту, культура – культури” [там само, 153]. В смисловому полі тексту зовнішній текст, який залучається до нього, трансформується, утворюючи нове повідомлення. Складність і багаторівневість компонентів, які беруть участь у текстовій взаємодії, призводить до непередбачуваності трансформації, якій піддається текст, що вводиться. Але трансформується не лише він – змінюється вся семіотична ситуація в середині текстового світу, світу, який приймає зовнішній текст. Введення чужого семіозису, який знаходиться в стані “неперекладаності” стосовно “материнського” тексту, призводить останній до стану збудження: предмет уваги переноситься власне на мову. Таким чином, чужорідні вторгнення в культуру, яка розглядається як великий текст, призводять не лише до адаптації зовнішніх повідомлень і введення їх в пам’ять культури, але і слугують стимулами її саморозвитку, що дає непередбачувані результати [див.: 100, 154].

Отже, за Ю.М.Лотманом, культура – це не просто хаотичне скупчення текстів, а складна, ієрархічно організована, дієва система. Її складність відносно осі “однорідність/неоднорідність” – у тому, що будь-який текст постає як мінімум у двох перспективах, є включеним у два типи контексту. З одного боку, текст – однорідний, з іншого – “дивний” і “незрозумілий”. В першому випадку текст розташований на синтагматичній, в другому – на риторичній осі. Складна поліструктурність будь-якого культурного контексту призводить до того, що тексти, які цей контекст складають, можна простежити як на синтагматичній, так і на риторичній осях. Саме цей другий тип зв’язків і поєднань виводить семіотичну структуру з царини несвідомих механізмів у сферу усвідомленої семіотичної творчості.

“Текст в тексті” – це специфічна риторична побудова, різниця в закодованості різних частин якої постає фактором авторської побудови і читацького сприйняття тексту [див.: там само, 155]. Перехід від однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу складає основу генерування смислу. Така побудова загострює момент гри в тексті.

Гра на протиставлення “реальне/умовне” властива будь-якій ситуації “текст в тексті”. Подвоєння – найпростіший вид виведення кодової організації у сферу усвідомлено-структурної конструкції. Знакова природа художнього тексту є подвійною за своєю суттю: з одного боку, текст має вигляд реальності, тобто здається, ніби він має самостійне буття, незалежне від автора; з іншого боку, текст постійно нагадує, що він – чиєсь творіння і щось означає. В цьому подвійному висвітленні виникає гра в семантичному полі “реальність-фікція”, яку О.С.Пушкін виразив словами: “Над вымыслом слезами обольюсь”. В художніх текстах між двома текстами встановлюється дзеркальність, але те, що здається реальним об’єктом, виступає лише викривленим відображенням того, що досі здавалось відображенням. Таким чином, “культура в цілому може розглядатися як текст. Однак виключно важливо підкреслити, що це складно побудований текст, який розпадається на ієрархію “текстів в текстах” і який утворює складні переплетення текстів. Оскільки саме слово “текст” включає в себе етимологію переплетення, то ми можемо сказати, що таким тлумаченням ми повертаємо поняттю “текст” його вихідне значення” [100, 160].

Ю.М.Лотман у роботі “Текст в тексті” [101] говорить про два підходи у визначенні тексту стосовно мови. Перший: “мова мислиться як деяка первинна сутність, що отримує матеріальне інобуття, уречевлюючись (стаючи річчю) у тексті. При цьому розмаїтті аспектів і підходів тут виділяється загальна презумпція: мова передує текстові, мова породжує текст. З цією презумпцією пов’язане уявлення про мову як замкнену систему, що безмежно збільшує кількість текстів. Таке, наприклад, визначення тексту, що його зробив Л.Єльмслев, як усього, що було, є і буде сказане цією мовою. З цього випливає, що мова мислиться як панхронна і замкнена система, а текст – як система, що постійно наростає за часовою віссю” [101, 430]. Другий підхід полягає в тому, що “текст мислиться як відмежоване, замкнене у собі завершене утворення. Однією з основних його ознак є специфічна іманентна структура, що тягне за собою високу значеннєвість категорії межі (“початку”, “кінця”, “рампи”, “п’єдесталу”, “куліс” тощо). Змінюється співвідношення тексту і коду (мови). Усвідомлюючи певний об’єкт як текст, ми передбачаємо, що він якось закодований, презумпція кодованості входить до поняття тексту. Але сам цей код нам невідомий – його ще треба буде реконструювати, ґрунтуючись на даному нам тексті” [там само, 431]. Як вже зазначалось, текст надається спільноті раніше, ніж мова, а власне мова вичленовується з тексту. Звідси виокремлюютья дві функції: передача значень і продукування нових смислів. Перша функція діє тоді, коли співпадають коди того, хто говорить і того, хто слухає, тобто однозначність тексту є максимальною (приклад – штучна мова). Друга функція – генерації смислу як взаємодії структур семіотичної системи в дії: “Текст цього типу завжди багатший від будь-якої окремої мови і не може бути із нього автоматично вилучений. Переформулювання основ структури тексту свідчить, що він вступив у взаємодію з неоднорідною йому свідомістю і під час генерування нових смислів перебудував свою іманентну структуру. Потреба таких перебудов доконечна, це передбачає межу життя того чи іншого тексту у століттях” [101, 433].

Отже, за Ю.М.Лотманом, текст постає як генератор смислу, механізм, що мислить, потребує співрозмовника. У цьому виражається діалогічна природа свідомості як такої. Щоб активно працювати, свідомість потребує іншої свідомості, текст потребує іншого тексту, а культура – іншої культури. Таким чином, почасти під впливом ідей М.М.Бахтіна, почасти в результаті власної дослідницької діяльності, Ю.М.Лотман усвідомлює необхідність звернення до аналізу позатекстових зв’язків. Зауважимо також, що дослідник акцентує діалогічну природу як людської свідомості, так і культурно-текстового універсуму. А аналіз ним процесу взаємодії “внутрішнього” і “зовнішнього” текстів відображає процес трансформації категорії тексту в категорію інтертекстуальності.

Дата добавления: 2014-01-11