Поняття про дидактику вищої школи. Сутність, структура та рушійні сили навчання

Тема 3. Основи дидактики вищої школи.

1. Поняття про дидактику вищої школи. Сутність, структура та рушійні сили навчання.

2. Основні категорії дидактики.

3. Закономірності та принципи процесу навчання у вищому навчальному закладі.

4. Структура навчального процесу у вищій школі.

5. Зміст освіти як проблема дидактики вищої школи.

Дидактика (гр. didaktikos — повчальний) — галузь педагогі­ки, в якій розглядається теорія освіти й навчання.

Об´єктом дидактики вищої школи є навчальний процес у ви­щих навчальних закладах.

Предметом дидактики вищої школи є визначення мети і зав­дань навчання у ВНЗ, окреслення змісту освіти, виявлення зако­номірностей процесу навчання, обґрунтування принципів і пра­вил навчання, розробка форм, методів і прийомів навчання у ВНЗ, визначення матеріальних засобів навчання у вищій школі.

Поняття "дидактика" введено в науковий обіг у XVII ст. Його утвердження пов´язане з опублікуванням чеським педагогом Я.А. Коменським ґрунтовної праці "Велика дидактика" (1657 p.), яка поклала початок широким дослідженням проблем навчання. З того часу дидактика виконувала (та й нині виконує) дві фун­кції — пізнавальну і практичну.

Як правило, в науковій і навчальній літературі засновником наукової дидактики, центральною постаттю і рушієм її розвитку подається Я.А. Коменський. Це справді так. Але не треба забува­ти, що у нього був талановитий і впливовий попередник — німець Вольфганг Ратке (1571 —1635), відомий ще і як Ратихій, Рати-хіус. Саме він вперше сформулював загальні принципи навчання у такому форматі: навчання має проводитися відповідно до ходу природи; навчання має бути послідовним, не можна одночасно вивчати різні речі (цей принцип особливо актуальний для ниніш­ньої вищої школи); навчання треба обов´язково проводити рідною мовою; у навчанні слід постійно застосовувати повторення; на­вчання повинно здійснюватися без примусу; заучувати слід лише те, що вже зрозуміло; у навчанні треба йти від часткового до за­гального, від відомого до невідомого; у ході навчання завжди тре­ба спиратися на індукцію і досвід.

Ян Амос Коменський (1592 —1670). У фундаментальному трактаті "Велика дидактика" педагог виклав універсальне мистецтво "навчання всіх страт".

В основі дидактичних поглядів Я. А. Коменського лежить сен­суалістична теорія пізнання, згідно з якою витоком пізнання є відчуття, досвід. Дотримуючись думки, що істинність і досто­вірність набутих людиною знань залежать від дій органів чуття, учений на перше місце ставив принцип наочності: "Хай це буде золотим принципом для тих, хто навчається, щоб довіряли лише почуттям у чому лише можуть: сприймали тільки видимі оку речі, слухали те, що можна почути, сприймали запахи, відчува­ли речі, мали смак, бачили те, що можна побачити, а коли щось підвладне кільком почуттям, то варто довіряти відразу кільком".

Педагогічним поглядам Я.А. Коменського притаманні демо­кратизм, гуманізм, життєрадісність, релігійність. Це особливо актуально для періоду трансформації педагогіки з авторитарної, примусової до гуманної, партнерської, суб´єктно-суб´єктної.

Жан-Жак Руссо (1712—1778). Виступав за освіту для всіх дітей на основі їх вільного розвитку з урахуванням природних можливостей особистості. Ж.-Ж. Руссо визначив чотири періоди розвитку дитини й на­прями навчально-виховної роботи з певними віковими групами.

Іоганн Генріх Песталоцці (1746—1827) — швейцарський педагог-демократ, основоположник дидактики початкового на­вчання. Особливу увагу Песталоцці приділяв активній діяльності учнів, підготовці їх до практичної роботи.

Іоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841). Німецький філософ, педагог і психолог у підва­лини виховання він покладав три провідні засоби: управління дітьми, дисципліну й виховуюче навчання. Під впливом ідей Песталоцці й Гербарта у Європі в XIX ст. сформувався тип шко­ли, яку назвали традиційною.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870) — осно­воположник наукової педагогіки і народної школи Росії.

Петро Якович Гальперін (1901—1987) обґрунтував оригі­нальну дидактичну систему. Сутність її полягала в поетапному формуванні розумової діяльності людини: етап створення схеми орієнтаціиної основи діяльності; етап формування матеріальної діяльності; етап зовнішньої мови, що виражається у словесному узагальненні; етап внутрішньої мови, що виявляється у внутріш­ній мисленнєвій діяльності; етап інтеріоризації дій, які стають внутрішнім процесом, максимально автоматизованим, що про­ектується на кінцевий "продукт" пізнавальних дій.

Дата добавления: 2014-01-15