Козацтво і його культура

Заснувалося козацтво на островах пониззя Дніпра, де був створений укріплений військовий табір — Запорозька Січ. Запорожці, наслідуючи своїх пращурів часів Київської Русі, ходили походами на Крим і в Туреччину, відбивали їхні напади на Україну.

Перебуваючи поза межами польсько-литовського законодавства та держави, козаки жили за республіканським устроєм, культивували лицарський ідеал і військові доблесті, були провідниками патріотичної ідеї. Вчорашні втікачі з кріпацтва, вони відчували себе спадкоємцями незалежної Київської Русі: характерний вигляд козака «оселедець і вуса» є не що інше, як наслідування іміджу князів і дружинників київської епохи. Таким чином підкреслювалося, що козаки — це вільний і шляхетний народ.

Існування Запорозької Січі на кордоні християнського світу, постійна напруга й готовність до смерті визначили неповторні риси психології козацтва: за соціально-культурним змістом Запоріжжя було такими собі дверима у «світ навиворіт», що означає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарство і волоцюжництво, дисципліна і анархія. взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо).

З посиленням польського гніту в Україні козаки переносять свої удари на нових ворогів, ставши основною силою у боротьбі за національну незалежність. Саме козацьке військо відіграє вирішальну роль у визвольній війні проти Речі Посполитої під проводом Богдана Хмельницького і визначить подальшу долю України.

Важливу роль у козацькому житті мали захист православних традицій, фізичне загартування, фольклорно-музична культура. У західних істориків козаки описані як доблесні лицарі. Вони були не тільки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розвинулося своєрідне явище української народної культури — кобзарство, виконання народних пісень або дум під акомпанемент кобзи чи бандури. Кобзарі були поетами й усними літописцями, оспівували бойову славу України.

Окрім поезії, важливу роль у житті Січі і всієї України мали музика, спів і танці. Зокрема, у Запорозькій Січі була створена школа світського та церковного вокалу, де готували читців і співаків для православних церков України. Високого рівня розвитку досягла у козаків військова музика. Загони запорозьких козаків, що виступали у похід, обов'язково мали сурмача. Трубу і сурму використовували для подачі сигналів у боях, а також при урочистих зустрічах гостей. Високого розвитку в козаків досягло також хорове мистецтво.

Особливою популярністю в козаків і всіх українців користувалися танці, улюбленим серед яких був гопак. Його виконували тільки чоловіки, під час танцю вони показували свою силу і спритність.

У січовій музичній школі, де вчили вокальній музиці і церковному співу, були створені спеціальні групи виконавців, що ставили лялькові спектаклі (вертеп) у супроводі музики. Отож, культура козаків була багатогранною і згодом стала частиною духовного життя українців. Відомо, що в зарубіжній публіцистиці виникло визначення Запорозької Січі як «української Спарти».

Статус України у складі Речі Посполитої. Непростою була ситуація перебування України в складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції панівним західним типом культури. Водночас українство дістало більше шансів прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольською навалою, приречені на фіксацію старих візантійських канонів.

Насамперед поставало питання збереження національної мови. Характерний лист брацлавської української шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів «руською» (тобто українською), а не польською мовою (1576): «Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії Вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають бути видані, але, найясніший милостивий королю <...> це нам над право і над вольності наші діється, що листи з канцелярії Вашої королівської милості до нас письмом польським видають».

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Після монголів «вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу посовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви і наші українські письменники і збагачують московську літературу. Вже в XIV ст. віддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: Св. Петро Волинець (пом. 1326) та Св. Олексій Чернігівець (1293‑1377 рр.)», ‑ писав митрополит Іларіон (Огієнко).

Дата добавления: 2014-01-11