Види державного регулювання кризових ситуацій

Державна політика щодо подолання кризи в економіці

Втручання держави в економічні процеси відбувається за певних обставин: по-перше, це є наслідком порушення підприємствами законодавчо-нормативної бази, що склалася в тій чи іншій державі; по-друге, намаганням суб'єктів підприємництва (вимушено чи невимушено) відійти від загально прийнятих в країні умов господарювання поза або з порушенням чинного законодавства (командно-адміністративних, ринкових і т.д.). Зважаючи на вищевикладені обставини, держава з метою ефективного регулювання кризових чи передкризових ситуацій повинна використовувати адекватні методи та інструменти. Найчастіше вирішити такі проблеми вдається шляхом удосконалення законодавчо-нормативної бази, фінансового регулювання, діяльністю у сфері виробництва й перерозподіленням доходів. Зрозуміло, що поза увагою не повніші залишатися питання інвестиційного, інноваційного та інших видів регулювання.

Законодавчо-нормативна діяльність.

Механізм відновлення платоспроможності боржника та банкрутства має стати ключовим при вирішенні питань заборгованості та фінан­сового оздоровлення підприємств, збереження робочих місць і вироб­ничого потенціалу. Реструктуризація і ліквідація таким шляхом безнадійних підприємств-боржників сприятиме перерозподілу ресурсів на користь життєздатних підприємств.

Завдання полягає в тому, щоб сформувати правове середовище, яке забезпечить ефективний захист кредиторів та власників (інвесторів) під ризиків утрати контролю над власністю внаслідок недобросовісного застосування процедур банкрутства. Держава має активізувати участь у процедурах банкрутства підприємств, які перебувають в її власності, є міст утворюючими або мають стратегічне значення для економіки та національної безпеки, екологічно небезпечних підприємств і суб'єктів природної монополії з метою відновлення їх платоспроможності або ефективної ліквідації. І! період приватизації та роздержавлення певну цінність становив

Серед особливо значущих завдань держави — сприяння максимальній реалізації конкурентних переваг української економіки, зміцненню та роз­витку передусім наукоємних галузей, які вже сьогодні демонструють висо­кий технологічний рівень та конкурентоспроможність, а отже, і готовність стати «локомотивами» високотехнологічного зростання. У сфері еконо­мічної політики в державі немає відповідальнішого завдання, ніж підтрим­ка таких виробництв, створення максимально сприятливих умов діяльності національних компаній у відкритому конкурентному середовищі.

Фінансове регулювання. З позицій менеджменту — це управління су­купністю грошових засобів, що знаходяться у розпорядженні домогосподарств, суб'єктів підприємництва та держави, а також джерелами доходів, статтями витрат, порядком їх формування та використання. В країні фінансові ресурси акумулюються бюджетною системою, котра забезпе­чує їх перерозподіл у відповідності до існуючих критеріїв і умов.

Бюджетна політика визначається рядом специфічних факторів та на­самперед економічною й фінансовою кризою. Її цілі відображають вико­ристання бюджетної політики як засобу реалізації концептуальних еко­номічних перетворень, забезпечення мінімальної, в умовах кризи, керо­ваності економіки, пом'якшення соціальних протиріч, розвитком нових відносин бюджетування.

Одним з ключових завдань Уряду України є забезпечення переорієн­тації бюджетного механізму, перетворення його в ефективний інструмент соціально-економічної стратегії. Хронічна незбалансованість та низька ефективність державних фінансів, що зберігаються і підчас економічно­го зростання, зумовлені системними помилками бюджетної політики, її суто фіскальною спрямованістю.

Потребує змін і логіка формування державних фінансів, якої до цього часу дотримуються Кабінет Міністрів і Верховна Рада. Слід виходити з того, що основою вирішення фінансових проблем держави, головною пе­редумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації еконо­міки є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств.

Потрібне більш тісне узгодження національного податкового законо­давства з законодавством Євросоюзу. Слід рішуче йти на зниження по­даткового тиску, посилення захисту платників податків, максимальне спрощення процедури оподаткування, уведення податкових стимулів інноваційної діяльності та нагромадження капіталу. Водночас має бути запроваджений жорсткий контроль за використанням державних фінансів, який відповідав би принципам та нормам фінансового контро­лю в країнах ЄС.

Важливими важелями фінансового регулювання виступають грошова й валютна політика.

Досвід проведення реформ підтверджує коректність здійснюваної в останні роки політики грошової стабілізації і переконує в необхідності її продовження в наступний період. Міцна грошова одиниця має стати виз­начальним атрибутом національного ринку, вагомим чинником його інве­стиційної привабливості, дієвим засобом підвищення конкурентоспро­можності вітчизняного товаровиробника та модернізації економіки, при­пинення відпливу капіталу, збереження та нагромадження доходів населення.

Потребує дальшого вдосконалення валютна політика. Має бути запроваджена політика "плаваючого" валютного курсу, який визначається взаємодією ринкових чинників, вільних від адміністративних обмежень. Такий валютний режим збалансовує реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, урівноважує торговий баланс, сприяє економічному зро­станню.

У довготривалій перспективі грошово-кредитна і валютна політика має визначатися необхідністю налагодження тісного валютного співробітниц­тва з Європейським Центральним банком, поступовим впровадженням критеріїв вступу до валютного союзу ЄС.

Регулювання сфери виробництва. Українська економіка залишаєть­ся орієнтованою на пріоритетне обслуговування зовнішнього попиту, що робить її надто вразливою, залежною від світової економічної кон'юнк­тури і практично виключає можливість стійкого зростання. Дається взна­ки велика частка експорту продукції проміжного споживання з низькою доданою вартістю.

Невідкладним завданням Уряду є реалізація комбінованої моделі економічного зростання зі збалансуван­ням її внутрішньої і зовнішньої складових за умови випереджаючого зро­стання внутрішнього споживання, нарощування його питомої ваги у структурі ВВП. При цьому слід ураховувати, що Україна має можливості забезпечити зростання виробництва наукоємної, високотехнологічної продукції за рахунок широкого впровадження інновацій, екологічно чи­стих та ресурсозберігаючих технологій, спираючись значною мірою на власний науково-технічний та кадровий потенціал, на можливості вітчиз­няної промисловості, поглиблення її кооперації з промисловістю інших країн, на розвиток спільних з іноземними інвесторами підприємств.

У контексті нової стратегії нагальною є потреба в ширшому впро­вадженні загальноприйнятих міжнародних механізмів захисту внутріш­нього ринку та регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Це, на­самперед, забезпечення зовнішньоторговельного режиму, спрямованого на створення рівноправних умов господарювання для вітчизняних та іно­земних товаровиробників і ефективний їх захист від недобросовісної конкуренції.

Україна належить до промислово розвинених країн світу, має один з найбільших у Європі і структурно розгалужених промислових комплексів. Структура промисловості охоплює базові галузі — чорну і кольорову ме­талургію, хімію та нафтохімію, машино- і приладобудування, легку та переробну промисловість. Серед наукоємних галузей — авіакосмічна, суд­нобудівна, виробництво військової техніки, важке і сільськогосподарсь­ке машинобудування, верстатобудівна та інструментальна, електротехні­чна і приладобудівна, виробництво засобів зв'язку, інформатики та склад­ної апаратури, медичного устаткування, радіо- електронна, автомобілебудівна та ін. У їхньому арсеналі — усі відомі базові технології, що використовуються у світовій промисловості: виробництво матеріалів, переробні, заготівельні, металообробні, термічні, збиральні, нанесення покриттів та ін.

Переконливими доказами високотехнологічних та конкурентних можливостей української промисловості є серійне освоєння принци­пово нових моделей літаків АН-70, АН-140 та АН-38, які справедливо вважаються найперспективнішими моделями XXI ст., реалізація уні­кального міжнародного проекту— програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал стар», де застосовуються вітчизняні ракетоносії «Зеніт» і «Циклон». З 22 базових технологій ракетно-космічної галузі Україна володіє 17.

Модернізація промисловості має поєднувати в собі інструменти ефективного державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції, орієнтуватися на досягнення високого рівня зайнятості, максимальну реалізацію власних інвестиційних можливостей, а також на якомога ширше залучення іноземного капіталу та високих технологій. Основні механізми модернізації такі: поглиблення інституційних перетворень, спрямованих на формування в промисловому комплексі динамічного і конкурентоспроможного приватного сектора, удосконалення системи корпоративного управління; поліпшення прогно­зування та державного програмування, реалізація державних цільових програм; активний захист інтересів вітчизняних товаровиробників на внутрішньому та зовнішньому ринках; фіскальне (податкове) стимулю­вання інновацій та експорту високотехнологічної продукції; застосування сприятливих митних режимів імпорту технологічного обладнання; освоєння механізмів державного довгострокового кредитування; удосконалення системи державних замовлень та закупівель; максимальне використання інвестиційних інструментів приватизації; державне сприяння розвитку фінансового лізингу; застосування додаткових стимулів розвитку малого та середнього бізнесу, венчурних (у т. ч. зовнішніх) інвестицій; сприяння всебічному розвитку спільних та іноземних підприємств, виробничій кооперації з підприємствами країн ЄС, Росії та інших держав у технологічному оновленні провідних галузей української економіки.

Пріоритетами політики модернізації промисловості мають стати:

- державне сприяння розвитку наукоємних виробництв та галузей, що базуються на використанні інформаційних та комунікативних технологій;

- освоєння виробництва продукції та систем машин, що забезпечува­тимуть запровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, комплексне технічне і технологічне переоснащення виробництва, ма­сове оновлення основних фондів; виробництво імпортозамінної продукції;

- освоєння системи машин для розвитку агропромислового комплексу;

- розширення експортної бази, у т. ч. високих технологій та товарів з високим ступенем обробки;

- закриття, санація та перепрофілювання неефективних виробництв.
Інвестиційно-інноваційне регулювання. Структурно-інноваційна політика не може здійснюватися виключно ринковими інструментами — з ними мають органічно поєднуватися адміністративні методи та ме­ханізми. Стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізації завдань структурно-інноваційної стратегії має стати однією з визна­чальних цілей Уряду, Верховної Ради, органів виконавчої та представницької влади на місцях.

Успішна реалізація завдань структурно-інноваційної стратегії визначальною мірою залежатиме від утвердження ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів та управління ними. Вирішити цю ключову проблему в попередні роки за умов економічної кризи було неможливо. Кризові процеси та інфляція призводили до порушення оптимальних співвідношень між національними заощадженнями та інвестиціями в національну економіку: щороку значна частина заощаджень залишалася неконвертованою в інвестиції. Як наслідок, не повністю використовувалися можливості нарощування інвестиційного потенціалу національної економіки. Особливо давалися взнаки такі негативні чинники як низька дієздатність банківсько-кредитної системи, її фактична неспроможність акумулювати достатньо високий інвестиційний потенціал населення, відсутність розвиненої мережі інституційних інвесторів (пенсійних фондів та страхових компаній); неефективне і безсистемне використання амортизаційних фондів; низький рівень капіталізації прибутків підприємств та відсутність економічних (податкових) стимулів його зростання; спрямування інвестиційного потенціалу приватизації переважно на цілі бюджетного споживання; розпорошування інвестиційних бюджетних ресурсів (загалом затверджено понад 180 державних цільових програм); відсутність необхідної системи страхування інвестиційних ризиків, нерозвиненість фондового ринку та іпотечних відносин, лізингу та інших інститутів фінансування; значні обсяги тіньового бізнесу як основного джерела нелегального накопичен­ня та вивезення капіталу.

У формуванні інвестиційного потенціалу особливу роль відіграють відновлення інвестиційного потенціалу держави, щорічне виділення централізованих капіталовкладень у розмірі не менше 1,5-2% від ВВП, спрямування бюджетних коштів на фінансування державних цільових програм і використання їх лише на конкурсних засадах через механізми кредитування Державного банку реконструкції та розвитку. Разом з проектом Державного бюджету в складі Державної програми економічного і соціального розвитку щорічно має подаватися бюджет розвитку.

Необхідною умовою реалізації завдань економічного та соціального роз­витку є істотне збільшення обсягів прямих іноземних інвестицій. За на­явними оцінками, продуктивність праці на підприємствах з іноземним капіталом у кілька разів вища, ніжна інших. Іноземний сектор української економіки активно впливає на її технологічне оновлення. Водночас треба враховувати надзвичайно високу і жорстку конкуренцію на світовому ринку капіталів. Для активізації припливу іноземних інвестицій необхідно засто­сувати додаткові макроекономічні та адміністративно-правові стимули і механізми, які б відповідали довготривалим національним інтересам Ук­раїни і не суперечили пріоритетності розвитку національного капіталу.

Державна науково-технічна та інноваційна політика. Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі, а нерідко й унікальні досягнення в багатьох сферах — розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці, телекомунікаціях та зв'язку. Держава, її політичне керівництво, органи законодавчої та виконавчої влади повинні створити такі умови, які забезпечували б не лише примноження цього потенціалу, а насамперед максимальну його віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором досліджень і розробок на найсучасніших напрямах науково-технічного прогресу.

Слід кардинально поліпшити фінансування науки шляхом як збільшення бюджетних видатків (у межах не менш як 1,5-1,7% від ВВП на першому етапі і до 2,0-2,5% — на другому етапі), так і залучення позабюджетних асигнувань. Першочергової державної підтримки потребує фундаментальна наука, що є основою створення власних високих технологій і важливим чинником оновлення наукового потенціалу. Необхідно зміцнити правові засади діяльності Національної академії наук України, посилити її роль у координації фундаментальних наукових досліджень, виробленні та проведенні державної політики в цій сфері.

На сучасному етапі актуалізується проблема зміцнення матеріально-технічної бази наукових установ, оснащення їх комп'ютерною технікою, новітнім обладнанням та приладами, створення належно оснащених регіональних та міжгалузевих центрів спільного користування. Необхідно підвищувати рівень комерціалізації результатів наукових досліджень, зменшувати інноваційні ризики високотехнологічних підприємств та венчурного капіталу за допомогою спеціальних фондів, увести в практику державне замовлення на впровадження у виробництво пріоритетних інновацій.

Невідкладним завданням є інституційне забезпечення державної науково-технічної та інноваційної політики, що передбачає: удосконалення чинної та розроблення нової нормативно-законодавчої бази науково-технічної і дослідної діяльності, фінансової й організаційної підтримки науки; створення сучасної патентно-інформаційної бази з довідково-пошуковим апаратом, використання світових досягнень інформатики в патентній технології; вироблення державної політики приватизації установ науково-технологічної сфери; удосконалення систем стандартизації та сертифікації, а також системи державної статистики науково-технічного прогресу, наближення індоєвропейських стандартів; застосування системи стимулювання, зокрема через податкові преференції кооперації науки і виробництва, а також механізмів регіональної підтримки науково-технічної діяльності, інноваційного перерозподілу робочої сили; розвиток і поглиблення міжнародного співробітництва в інноваційній сфері, її інформаційному та консалтинговому забезпеченні, трансферті технологій, насамперед з країнами ЄС та Росією.

Потребує вдосконалення та розширення правова база інноваційної діяльності; міжнародної науково-технологічної кооперації; регулювання ринку інновацій; оцінки інтелектуальної власності, експорту й імпорту продукції, виробленої з її застосуванням; податкового, кредитного та страхового стимулювання інноваційних підприємств і організацій.

Визначальні складові інноваційного розвитку — інтеграція науки та виробництва, об'єднання промислового, банківського та торговельної» і капіталу в потужні структури, здатні продукувати високотехнологічні, конкурентоспроможні товари та послуги. Відповідно організаційною основою реалізації інноваційної політики має стати створення фінансово промислових груп, зокрема транснаціональних, а також горизонтальних та вертикальних холдингових компаній, науково-технічних центрів, технополісів, технопарків. У перспективі вони стануть стрижнем науково-технологічного та інноваційного процесу. Окремі з таких структур можуть формуватися і розвиватися через механізми вільних економічних зон,

Водночас Уряд має невідкладно визначити та здійснити конкретні заходи, спрямовані на підтримку венчурних фірм та малих підприємств інноваційної спрямованості.

Стратегія доходів і основні завдання соціальної політики. Вихід української економіки на траєкторію зростання ставить перед необхідні­стю невідкладної перебудови соціальної сфери і, насамперед, істотного підвищення добробуту людей, подолання глибокого падіння їхнього життєвого рівня внаслідок тривалої та глибокої економічної кризи. У широкому плані йдеться про спроможність держави використати для забезпечення відчутного перелому в задоволенні життєвих потреб населення нові економічні умови, результати стабілізації та зростання.

Якщо чинна модель економічної політики зорієнтована переважно на захист соціально вразливих верств населення, то логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів — перенесення основних акцентів соціальної політики на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес зведено до мінімуму. Економіка, базована на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високі стандарти споживання, процеси нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфери, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти. У реалізації політики доходів першорядного значення набуває державне стимулювання прискореного зростання заробітної плати. Звідси — настійна необхідність запровадження обов'язкового для всіх секторів економіки соціального стандарту — регульованого державою мінімуму погодинної заробітної плати.

На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснен­ня регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіт­тя, проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів дер­жавної влади, і насамперед Уряду, мають концентруватися на запровад­женні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, розширенні прак­тики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку праці.

На порядок денний нині висуваються докорінна перебудова житло­вої політики, розвиток житлового будівництва переважно за рахунок коштів громадян, іпотечного кредитування тощо. При цьому слід збе­регти систему забезпечення житлом найменш захищених верств насе­лення, яка фінансуватиметься з державного та місцевих бюджетів. Предметом особливої уваги має бути стимулювання приватного будів­ництва на селі, забезпечення житлом військовослужбовців, підтримка молодіжного житлового будівництва. Активна житлова політика, пе­рехід до широкомасштабного житлового будівництва — вагомий чинник загального оздоровлення економіки, інтенсифікації розвитку внут­рішнього ринку, посилення його соціальної спрямованості.

Дата добавления: 2014-01-11