Система економічних поглядів К. Маркса

Система економічних поглядів К. Маркса знайшла найповніше відобра­ження у його фундаментальній праці "Капітал".

Наріжним каменем економічної теорії К. Маркса є учення про вартість і додаткову вартість. Акцентуючи увагу на тому, що кінцевою метою здійсненого у "Капіталі" дослідження буржуазного способу виробництва і відповідних йому відносин виробництва і обміну є "... відкриття економіч­ного закону руху суспільного виробництва", вчений розпочав аналіз з ви­явлення природи товару. Він визначив останній як продукт праці, при­значений не для власного споживання, а для обміну, і проаналізував дві основні властивості товару;

· споживчу вартість, пов'язану із корисністю речей, їх здатністю задовольняти людські потреби;

· мінову вартість, яка "має насамперед вигляд кількісного співвідношення, вигляд пропорції, в якій споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду".

Аналізуючи мінову вартість як "необхідний спосіб вираження або форму прояву вартості", К. Маркс розглядав останню як "те спільне, що виражається в міновому відношенні", і "визначається лише кількістю праці, або кількістю робочого часу, суспільно необхідного для... виготов­лення" певної споживчої вартості ". При цьому суспільно необхідний робо­чий час трактувався вченим як "той робочий час, який потрібен для виготов­лення якої-небудь споживчої вартості за наявних суспільно нормальних умов виробництва і при середньому в певному суспільстві рівні вмілості та інтен­сивності праці".

Діалектичний взаємозв'язок вартості та споживчої вартості К. Маркс пояснював двоїстим характером праці, втіленої в товарі: "Будь-яка праця, — писав учений, — є, з одного боку, витрачання людської робочої сили у фізіологічному розуміння слова, — і в цій своїй якості однакової, або абст­рактно людської, праця утворює вартість товарів. Будь-яка праця є, з іншо­го боку, витрачання людської робочої сили в особливій доцільній формі, і в цій своїй якості конкретної корисної праці вона створює споживчі вартості".

Абсолютизуючи роль праці як єдиного фактора вартості, К. Маркс стверджував, що всі товари як вартості є кристалізованою людською працею. Відтак, на відміну від Д. Рікардо, він трактував працю не лише як мірило, але і як субстанцію вартості. Автор "Капіталу" ствер­джував, що " складна праця означає лише піднесену до степеня або, скоріше, помножену просту працю, отже, менша кількість складної праці дорівнює більшій кількості простої"6. Зведення складної праці до простої здійснює, на думку вченого, суспільний процес, який встановлює обмінні пропорції на ринку.

Розвиваючи свої економічні міркування, К. Маркс зазначав, що за умов ринкової економіки обмін товарів здійснюється за законом вартості, тобто усі товари обмінюються на основі втіленої в них людської праці (суспільно необхідного робочого часу).

Спираючись на трудову теорію вартості, вчений обґрунтував теорію додаткової вартості, виробництво і розподіл якої є вузловою проблемою "Капіталу". Слід зазначити, що рікардіанська теорія не могла пояснити похо­дження прибутку капіталіста без визнання порушення одного із найважливі­ших для класичної школи принципів: трудової вартості й еквівалентності об­міну. Згідно з цим підходом купівля капіталістом праці за її вартістю унемож­ливлювала прибуток; водночас наявність прибутку свідчила про порушення закону вартості. Проблема полягала у тому, що власник грошей повинен був "купити товари за їх вартістю, продати їх за їх вартістю і все-таки отримати в кінці цього процесу більше вартості, ніш він вклав у нього".

К. Маркс вирішив цю проблему, ввівши в науковий обіг нове поняття — товар "робоча сила". Він дотримувався думки, що капіталіст купує на ринку не працю (яка товаром бути не може, оскільки процес поєднання ро­бочої сили і засобів виробництва не існує до моменту продажу), а здатність до праці — робочу силу. У специфічних особливостях цього товару вчений вбачав таємницю капіталістичної експлуатації.

"Під робочою силою, або здатністю до праці, — писав дослідник, — ми розуміємо сукупність фізичних і духовних здібностей, які має організм, жива особистість людини, і які пускає вона в хід кожного разу, коли виробляє які-небудь споживчі вартості". Як і будь-який товар робоча сила має дві вла­стивості:

· вартість, яка "визначається робочим часом, необхідним для виробництва, а значить і відтворення цього специфічного предмета торгівлі" і є еквівалентною вартості життєвих засобів, необхідних для того, щоб "виробити, розвинути, зберегти і увічнити робочу силу";

· споживну вартість, яка "...виявляється лише в процесі дійсного використання, в процесі споживання робочої сили" і "відрізняється від іншої товарної черні тим, що...створює вартість, і до того ж більшу вартість, ніж коштує вона сама".

Такий підхід уможливив висновок вченого про те, що вартість праці є лише ірраціональним вираженням вартості робочої сили. "Само собою зрозуміло, — писав К. Маркс, — що вартість праці завжди має бути меншою, ніж створена працею нова вартість, бо капіталіст завжди примушує робочу силу функціонувати довше, ніж це потрібно для відтворення ії власної вар­тості".

Над "Капіталом" К. Маркс працював більше сорока років. Задума­ний як практичний огляд поширених у ті часи економічних теорій, цей твір знайшов початкове втілення у економічних рукописах 1857—1858, 1861— 1865 рр., на основі яких К. Маркс планував видати працю в 6 томах, розгля­нувши проблеми капіталу, земельної власності, найманої праці, держави, міжнародної торгівлі, світового ринку.

Однак після видання першої книги ("До критики політичної економії") вчений змінив свої наміри. У 1866 р. він писав про підготовку "Капіталу", який планував видати у 4 книгах: І — "Процес виробництва капіталу", ІІ — "Процес обігу капіталу", III — "Форми всього процесу в цілому", IV — "До історії теорії".

І том "Капіталу" був опублікований у Німеччині в 1867 р. тиражем 1000 екземплярів. Закінчити II і III томи К. Маркс не зміг. їх видав Ф. Енгельс після смерті К. Маркса у 1885 та 1894 рр. У 1905—1910 рр. К. Каутський опублікував під назвою "Теорії додаткової вартості" ще чотири томи економічних досліджень із Марксової спадщини (IV том "Капіталу").

Переклад та видання "Капіталу" в Англії та США були здійснені лише через 20 років після його виходу в Німеччині та Франції, твір видавався окремими випусками протягом 1872—1875 рр. Водночас у Росії (де на той час ще не було робітничого руху) І том "Капіталу" був опублікований уже в 1872 р. тиражем 3000 екземплярів. Роботу над перекладом твору російською мовою розпочав друг К. Маркса, один із членів російської секції Комуністичного Інтернаціоналу Г. Лопатін (1845—1918), але у зв'язку з арештом він не зміг завершити роботу. Переклад закінчив російський економіст М.Ф. Даніельсон (1844—1918), який переклав також II і III томи "Капіталу". Дозволивши видання книги в Росії, петербурзький цензор написав у вис­новку; " Можна стверджувати, що мало хто прочитає її в Росії, а ще менше — зрозуміє".

Доля праць К. Маркса виявилась драматичною. Більша частина його цілісних фундаментальних досліджень, у т.ч. II—IV томи "Капіталу", залиши­лась після смерті вченого в рукописах і була опублікована лише у кінці XIX ст. — першій половині XX ст. Відтак багато ідей німецького мислителя ввійшли в науковий вжиток лише у XX ст., залишаючись довгий час невідомим широко­му загалу. На думку відомого американського економіста Дж.К. Ґелбрейта, "З біблейських часів немає іншої видатної особистості, чия творчість підда­валась би настільки різним інтерпретаціям, як "Капітал" К. Маркса".

Різницю між вартістю робочої сили і новою вартістю, створеною робітником, вчений назвав додатковою вартістю, визначивши її як специфічну ознаку та основну мету капіталістичного виробництва.

Детально проаналізувавши процес створення додаткової вартості, К. Маркс поділив робочий день найманого робітника на дві частини. "Ту частину ро­бочого дня, протягом якої він виробляє денну вартість робочої сили, — писав він, — я називаю необхідним робочим часом, а працю, затрачувану протягом цього часу, — необхідною працею... Другий період процесу праці — той, про­тягом якого робітник працює уже за межами необхідної праці...я називаю до­датковим робочим часом, а затрачену протягом нього працю — додатковою працею"1.

Вбачаючи сутність капіталістичної експлуатації в привласненні капіта­лістами неоплаченої (додаткової) праці робітників вчений ввів поняття нор­ми додаткової вартості:

Норма додаткової вартості = Додаткова праця (додатковий продукт): Необхідна праця (необхідний продукт) х 100%

При цьому він стверджував, що " норма додаткової вартості є точним вираженням експлуатації робочої сили капіталом, або робітника капіталістом ".

Способи посилення капіталістичної експл уатації (підвищення норми додаткової вартості) вчений пов'язував:

· із абсолютним збільшенням маси живої праці за рахунок подовження тривалості робочого дня;

· відносним зростанням використовуваної маси живої праці за рахунок підвищення її продуктивності.

"Додаткову вартість, створену шляхом продовження робочого дня, — писав Маркс, — я називаю абсолютною додатковою вартістю. Навпаки, ту до­даткову вартість, яка виникає внаслідок скорочення необхідного робочого часу і відповідної зміни співвідношення величини обох складових частин робочого дня, я називаю відносною додатковою вартістю.

Закономірну зміну співвідношення двох форм додаткової вартості автор "Капіталу" пов'язував із прогресивним розвитком виробництва на основі зро­стання продуктивності праці.

Важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — теорія грошей і капіталу. На основі дослідження двоїстої природи товару, істо­ричної еволюції товарного виробництва та обміну, розвитку форм вартості (одиничної, розгорнутої, загальної, грошової) К. Маркс дав власне тлума­чення природи грошей. Він стверджував, що " Історичний процес розширення, поглиблення обміну розвиває дрімаючу в товарній природі про­тилежність між споживною вартістю і вартістю. Потреба дати для обороту зовнішнє вираження цієї протилежності веде до виникнення самостійної форми товарної вартості і не дає спокою доти, поки зав­дання це не розв'язується остаточно через роздвоєння товару на товар і гроші".

Таким чином, вчений трактував гроші як специфічний товар, який сти­хійно виділився із товарної маси у процесі еволюції обміну і став відігра­вати роль загального еквівалента — виразника вартості усіх інших то­варів.

Значну увагу автор "Капіталу" приділив дослідженню функцій грошей. На думку вченого, гроші є:

1) мірою вартості, оскільки "перша функція золота полягає в тому, щоб дати товарному світові матеріал для вираження вартості, тобто для того, щоб виразити вартості товарів як однойменні величини, якісно однакові і кількісно порівняні". Відтак ціну К. Маркс визначав як грошове вираження уречевле­ної в товарі праці:

2) засобом обігу, оскільки вони виступають "як посередники у процесі обігу товарів". При цьому вчений стверджував, що для процесу обігу за пев­ний відрізок часу:

Сума цін товарів: Число оборотів одноіменних грошових одиниць = Маса грошей, що функціонують як засіб обігу;

3) засобом утворення скарбів, коли "товар продають не для того, щоб купити інші товари, а для того, щоб замінити товарну форму грошовою...".

4) засобом платежу, оскільки "з розвитком товарного обігу розвиваються відносини, завдяки яким відчуження товарів відокремлюється в часі від ре­алізації їх ціни....Продавець стає кредитором, покупець — боржником".

5) світовими грошима, які виходять "за межі внутрішньої сфери обігу...і функціонують як загальний засіб платежу, загальний купівельний засіб і абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі"4.

Аналізуючи гроші як кінцевий продукт розвитку простого товарного виробництва, К. Маркс водночас визначав їх як першу форму існування ка­піталу. Він стверджував, що за умов капіталістичного виробництва рух грошей описується формулою Г — Т — Г' де Г' = Г + ∆Г, тобто дорівнює первісно аван­сованій сумі плюс деякий приріст. "Таким чином первісно авансована вартість не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе до­даткову вартість або зростає. І саме цей рух перетворює її в капітал".

Відтак К. Маркс визначив капітал як самозростаючу вартість, накопичення неоплаченої праці найманих робітників, підводячи читачів до висновку, що капітал є засобом експлуатації, встановлення влади капіталі­ста над робочою силою.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує здійснений вченим аналіз еволюції капіталізму від формального до реального підпорядкування праці капіталу. Виділяючи три етапи розвитку капіталістичного виробництва (просту кооперацію, мануфактуру, машинне виробництво), К. Маркс звертав увагу на те, що присилування до додаткової праці сприяє розвитку продуктивних сил суспільства, у чому виявляється одна із цивілізаційних рис капіталу. Водночас розвиток мануфактурного і фабричного виробництва, на думку вченого, призводить до встановлення безумовної влади капіталу над людьми, які стають "простими ланками", "живими додатками" до сукупного механізму, що перебуває у приватній власності.

Таким чином, капіталістичну експлуатацію К. Маркс трактував не лише як формальне привласнення капіталістами додаткової вартості, створеної найманими працівниками, але і як повне підпорядкування капіталу найваж­ливіших ресурсів суспільного розвитку. " Капітал, — писав учений, — це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфіч­ного суспільного характеру ".

Аналізуючи структуру капіталу, К. Маркс виокремив у його складі основний та оборотний капітал, постійний та змінний, застосовуваний та спожитий капітал. На відміну від класиків за основу виок­ремлення основного та оборотного капіталу вчений взяв двоїстий харак­тер праці, втіленої в товарі. Відношення постійного капіталу (С) до змінного (V) вчений назвав органічною будовою капіталу, пов'язавши з нею динамі­ку зайнятості та рух норми прибутку.

Значну увагу К. Маркс приділяв дослідженню руху абстрактного суспіль­ного капіталу як суми індивідуальних капіталів. Виходячи з того, що "капі­тал є...вартістю, яка проходить послідовний ряд взаємно зв'язаних, зумов­люваних один одним перетворень, ряд метаморфоз, які складають ряд фаз, або стадій всього процесу", К. Маркс проаналізував кругообіг капіталу як послідовну зміну його форм, дві з яких належать до сфери обігу, а одна — до сфери виробництва. "Ті дві форми, які капітальна вартість набуває на стадіях свого обігу" вчений визначив як форми грошового і товарного капіталу, а "форму, що належить до стадії виробництва" як форму продуктивного капі­талу.

Досліджуючи капітал як безперервний рух вартості, підпорядкований меті її зростання, К. Маркс увів в аналіз руху капіталу фактор часу, швидкості.

Він відокремив засоби виробництва і гроші від капіталу і грошового капіта­лу, розмежував капітал — власність і капітал — функцію. Очевидною істи­ною для вченого був той факт, що "промисловий капітал є єдиним способом існування капіталу, при якому функцією капіталу є не тільки привласнення додаткової вартості...але в той самий час і її створення". Водночас "Грошовий капітал і товарний капітал...є лише усамостійнені внаслідок суспільного по­ділу праці й однобічно розвинуті способи існування різних функціональних форм, що їх промисловий капітал то набирає, то позбувається в сфері обігу"3.

Для характеристики економічних поглядів К. Маркса важливе значення мають теоретичні узагальнення, які вчений зробив у зв'язку з аналізом про­цесу нагромадження капіталу.

"Застосування додаткової вартості як капіталу, або зворотне перетворен­ня додаткової вартості у капітал" вчений аналізував через призму закону тенденції середньої норми прибутку до зниження. При цьому норма при­бутку трактувалася К. Марксом як зовнішня форма вияву норми додат­кової вартості — відношення додаткової вартості до витрат виробництва (суми постійного і змінного капіталу).

N = m / C + V

N – норма прибутку

m – додаткова вартість

C+V – сума постійного і змінного капіталу

Узалежнюючи динаміку середньої норми прибутку від технічного прогре­су, К. Маркс прийшов до висновку, згідно з яким гонитва за додатковим прибутком спонукає капіталістів до підвищення фондоозброєності праці. Відтак зростає органічна будова капіталу, що за умов незмінної норми додат­кової вартості {m/V) неминуче викликає зменшення середньої норми прибут­ку. Вбачаючи у цій залежності закономірну тенденцію середньої норми при­бутку до зниження, вчений звертав увагу на ряд протидіючих їй факторів, у тому числі на посилення ступеня експлуатації робітників, здешевлення їх життєвих засобів і падіння вартості робочої сили внаслідок впровадження досягнень технічного прогресу, відтік капіталу в колонії, де органічна будова буде вищою, впровадження капіталоекономного технічного прогресу тощо.

Поставивши норму прибутку в тісний зв'язок із технічним прогресом та зміною органічної будови капіталу, К. Маркс дійшов висновку про неминучість відносного скорочення частки найманої праці у суспільному продукті у процесі еволюції капіталізму. Він був переконаний, що "робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим у зростаючих розмірах ви­робляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням. Це — властивий капіталістичному способові виробництва закон народонаселення"1. На відміну від класиків автор "Капіталу" трактував тенденцію середньої норми прибутку до зниження як історичний феномен механізму само-руйнації капіталізму. Він стверджував, що за умов капіталістичного спосо­бу виробництва "...нагромадження багатства на одному полюсі є в той же час нагромадження злиднів, муки праці, рабства, темноти, здичавіння і мораль­ної деградації на протилежному полюсі...". На думку К. Маркса, це є "абсо­лютним загальним законом капіталістичного нагромадження", Відтак вчений приходив до висновку, що гонитва за додатковою вартістю, яка є спонукальним мотивом і кінцевою метою капіталістичного виробниц­тва, неминуче призводить до погіршення становища робітничого класу, загострення класової боротьби, закономірним наслідком якої є зміна існу­ючого соціального устрою.

Теоретико-методологічні особливості економічних досліджень К. Маркса знайшли відображення у здійсненому вченим аналізі суспільного відтворен­ня. Продовживши традицію Ф. Кене у моделюванні кругообігу суспільного продукту К. Маркс розглядав процес відтворення як процес відновлення ка­піталістичних економічних відносин. Він прагнув довести, що останні є об'єктивною перешкодою досягнення макроекономічної рівноваги та економічно­го зростання. "Капіталістичний процес виробництва, що розглядається... як процес відтворення, — писав учений, — виробляє не тільки товари, не тільки додаткову вартість, він виробляє і відтворює саме капіталістичне відношення — капіталіста на одному боці, найманого робітника — на другому".

Виступивши з критикою "догми Сміта", під якою К. Маркс розумів зве­дення сукупного продукту суспільства лише до новоствореної вартості й ігно­рування виробничого споживання, вчений запропонував власні схеми про­стого і розширеного відтворення, побудовані на низці передумов:

1) вартість сукупного суспільного продукту "розпадається на частину вартості, яка представляє постійний капітал С, спожитий у процесі виробництва і за своєю вартістю лише перенесений на продукт, і на частину вартості, додану до продукту всією працею протягом року. Ця остання частина вартості річного продукту, в свою чергу, розпадається на заміщення авансованого змінного капіталу V і на надлишок над ним, який становить додаткову вартість";

2) увесь суспільний продукт, а отже, і все суспільне виробництво "розпадається на два великі підрозділи:

I — засоби виробництва, тобто товари, що мають таку форму, в якій вони повинні увійти або, принаймні, можуть увійти в продуктивне споживання;

II — предмети споживання, тобто товари, що мають таку форму, в якій вони входять в індивідуальне споживання класу капіталістів і робітничого класу";

3) тотожність ринкових цін та вартостей, що відповідає умовам довгострокової економічної рівноваги за незмінної органічної будови капіталу, постійної величини норми прибутку, відсутності технічного прогресу та коливань споживчих переваг тощо;

4) ототожнення (у переважній більшості випадків) авансованого і спожитого капіталу (запасів та потоків капітальних затрат), абстрагування від зовнішньої торгівлі, кредитних відносин, системи оподаткування тощо;

5) поділ суспільства на два антагоністичні класи: капіталістів, спонукальним мотивом діяльності яких є привласнення додаткової вартості, і найманих робітників, які повністю витрачають свої доходи на споживання;

6) розрахунок показників річного продукту на валовій (сума старої та нової вартостей) та чистій (новостворена вартість) основі, виокремлення двох видів споживання: виробничого (у процесі якого створюється нова вартість і зберігається стара вартість, відтак продукт І підрозділу використовується як капітал) і особистого (у процесі якого вартість зникає, відтак продукт II підрозділу використовується як дохід);

7) подвійна якість елементів, представлених у схемах відтворення: як частини сукупного продукту (пропозиції) і як частини сукупного доходу (попиту).

Аналіз простого відтворення як "звичайного повторення процесу виробниц­тва в незмінному масштабі", за якого "дохід є для капіталіста лише фондом споживання" був для К. Маркса необхідним проміжним логічним етапом на шляху дослідження розширеного відтворення і нагромадження капіталу.

Схема простого відтворення за К. Марксом:

а) засоби виробництва (продукція перпіого підрозділу) мають вироблятися у таких обсягах, щоб відшкодувати матеріальні затрати у обох підрозділах, тобто:

І (с + v + m) = І с + II с;

б) предмети споживання (продукція другого підрозділу) мають вироблятись у обсягах, еквівалентних чистому суспільному продукту (національно­му доходу за вартістю), тобто:

II (с + v + m) = І (v + m) + II (v + m);

в) якщо з першого і другого рівняння вирахувати попит, який задовольняється продукцією відповідного підрозділу, то отримаємо рівність чистого продукту першого підрозділу фонду відшкодування другого підрозділу, тобто:

І (v + m) = II с.

Згідно з аналізом К. Маркса це і € умова пропорційного обміну між двома підрозділами суспільного виробництва при простому відтворенні. Звідси вчений дійшов висновку не лише про принципову можливість реалізації су­спільного продукту при капіталізмі (всупереч Т. Мальтусу та С. Сісмонді), але і про надзвичайну складність досягнення відповідного результату. Водночас К. Маркс акцентував увагу на тому, що навіть "незалежно від будь-якого на­громадження, уже просте повторення виробничого процесу, або просте відтво­рення неминуче перетворює... будь-який капітал у нагромаджений капітал, або капіталізовану додаткову вартість..„Рано чи пізно він стає вартістю, привлас­неною без будь-якого еквіваленту, матеріалізацією...чужої неоплаченої праці".

Аналіз механізму розширеного відтворення був проілюстрований Марк­сом з допомогою умовних числових прикладів на основі того, що частина додаткової вартості зберігається і стає джерелом нагромадження, У за­гальному вигляді схема розширеного відтворення К. Маркса передбачає, що:

а) вся продукція І підрозділу має перевищувати суму фондів відшкоду­вання у обох підрозділах на величину нагромаджених у цих підрозділах за­собів виробництва, тобто:

І (с + v + m) > І с + II с;

б) продукція другого підрозділу має бути меншою, ніж чистий продукт в обох підрозділах на величину нагромадження засобів виробництва, тобто:

II (с + v + m)) < І (v + m) + II (v + m);

в) чистий продукт першого підрозділу має перевищували фонд відшкодування другого підрозділу на величину додаткових засобів виробництва, які необхідні для нагромадження в обох підрозділах, тобто:

І (v + m) > II с.

На основі аналізу розширеного відтворення К. Маркс зробив висновок, що характерною ознакою капіталізму є постійне відтворення на новій основі капіталістичних виробничих відносин, права власності капіталістів на додат­кову вартість, що зростає завдяки процесу нагромадження.

Слід зазначити, що на відміну від класиків К. Маркс прагнув дослідити не стільки умови збалансованої підтримки макроекономічної рівноваги, стільки внутрішньосистемні чинники постійного порушення останньої. У зв'язку з цим вчений запропонував власну концепцію економічних криз надвироб­ництва, яка у подальшому стала вихідним пунктом для багатьох дослідників теорії економічної циклічності.

К. Маркс вбачав причину економічних криз:

• у відсутності автоматичного зростання сукупного попиту слідом за розширенням виробництва. Вчений узалежнював інвестиційну активність від норми прибутку і брав до уваги дію загального закону капіталістичного нагромадження. "Через те що метою капіталу є не задоволення потреб, а виробництво прибутку, — писав К. Маркс, — і через те що ця мета дося­гається лише такими методами, при яких маса продуктів визначається роз­мірами виробництва, а не навпаки, то раз у раз мусить виникати невідповідність між обмеженими розмірами споживання на капіталістичному базисі й ви­робництвом, яке весь час прагне вийти за ці іманентні межі";

• у нерівномірності відтворення та циклічності оновлення основного капіталу, масова заміна якого відбувається періодично, з інтервалом у 10—12 років. Виходячи з того, що гонитва за додатковою вартістю і самозро­стання капіталу сприяють невпинному розширенню виробництва та еконо­мічному піднесенню, К. Маркс звертав увагу на те, що цей процес су­проводжується підвищенням попиту на робочу силу, скороченням безробіття та підвищенням розмірів заробітної плати. Останнє веде до зниження норми прибутку, підриваючи тим самим стимули до інвестування, що викликає різке зниження сукупного попиту (в першу чергу інвестиційного). Неминучим на­слідком цього є економічна криза, зростання безробіття, падіння реальної за­робітної плати на знецінення капітальних запасів. Відтак створюються перед­умови для підвищення норми прибутку і відновлення інвестиційної активності, що веде економіку до піднесення. Тим самим розпочинається новий цикл.

"У цьому охоплюючому цілий ряд років циклі взаємопов'язаних між со­бою оборотів, в яких капітал прикріплений своєю основною частиною, дана матеріальна основа періодичних криз, — писав К. Маркс, — причому підприєм­ства послідовно переживають періоди послаблення, середньої діяльності, стрімкого розмаху, кризи. Хоча періоди вкладення капіталу досить різні й не збігаються один з одним, однак криза завжди є вихідним пунктом для великих нових вкладень капіталу; таким чином розглядаючи справу з погля­ду всього суспільства, вона більшою чи меншою мірою створює нову матері­альну основу для наступного циклу оборотів".

Таким чином, проведений К. Марксом аналіз підводив до висновку про неминучість та регулярність економічних криз за умов капіталізму. Головне, до чого вчений намагався привернути увагу, полягало в тому, що кризи надвиробництва є свідченням внутрішніх суперечностей капіталізму та вичерпання його як носія суспільного прогресу.

Важлива складова системи економічних поглядів К. Маркса — учення про доходи та їх розподіл. Трактуючи працю як основне джерело усіх до­ходів суспільства, К. Маркс доводив історичну обумовленість існуючих форм розподілу капіталістичними виробничими відносинами. Він виходив з того, що "капіталіст, що виробляє додаткову вартість, тобто висмоктує неоплачену працю безпосередньо з робітників... аж ніяк не є її остаточним власником. Він повинен потім поділитись нею з іншими капіталістами, які виконують інші функції в суспільному виробництві... Отже, додаткова вартість розпа­дається на різні частини. Різні її частини потрапляють в руки осіб різних категорій і набувають різних, самостійних одна щодо одної форм, як-от: при­буток, торговий прибуток, земельна рента і т.д.".

Вихідною у теоретичній побудові вченого була думка про те, що заробіт­на плата є перетвореною формою вартості й ціни робочої сили, оскільки виступає на поверхні явищ як плата за працю. Водночас, відповідно до об­ґрунтованої дослідником теорії додаткової вартості капіталіст оплачує робіт­никові не весь його робочий день, а лише ту його частину, протягом якої відтворюється вартість робочої сили.

Продовжуючи свої економічні міркування у контексті концепції перетво­рених форм, К. Маркс стверджував, що " додаткова вартість, представле­на як породження всього авансованого капіталу, набирає перетвореної форми прибутку...".

Відтак вчений здійснив спробу вирішити суперечність рікардіанської теорії і пояснити з позицій трудової теорії вартості фактичну рівність норм прибут­ку в галузях з різною органічною будовою капіталу. Вихідною у його теоретичній побудові була теза про те, що в результаті міжгалузевої конкуренції різні норми прибутку, пов'язані з "різною органічною будовою капіталів, вкла­дених у різні галузі виробництва", вирівнюються "в єдину загальну норму прибутку, яка являє собою середнє з цих різних норм прибутку".

Таким чином у процесі міжгалузевої конкуренції відбувається переливан­ня капіталу між галузями, який завершується утворенням середньої норми прибутку, середнього прибутку і ціни виробництва (витрати плюс се­редній прибуток). У результаті цього додаткова вартість, створена усіма найманими робітниками, перерозподіляється між капіталістами пропорцій­но розмірам їх капіталів. Стверджуючи, що продаж товарів за ціною вироб­ництва не заперечує, а лише модифікує закон вартості, К. Маркс звертав увагу на ту обставину, що "у масштабі суспільства, — коли розглядати всі галузі виробництва як одне ціле, — сума цін виробництва вироблених товарів дорівнює сумі їх вартостей".

Досліджуючи торговельний капітал як відособлену форму промислового, вчений стверджував, що "...купецький капітал не створює ні вартості, ні додаткової вартості". Водночас функціонування торговельного капіталу сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, збільшенню його обсягів у виробничій сфері та скороченню витрат обігу, що "підвищує продуктивність промислового капіталу і сприяє його нагромадженню. Відтак промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку на користь торговельного капіталіста. Винагорода останнього відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал.

Аналізуючи позичковий капітал, вчений виходив з того, що "як у випад­ку з товарно-торговим капіталом, так і тут, певна частина промислового ка­піталу, що перебуває у процесі обігу у вигляді грошового капіталу, відокрем­люється... Як і в торгівлі товарами тут відбувається роздвоєння функцій, тому що в іншому разі частина технічних операцій, пов'язаних з грошовим обігом, повинна була б виконуватись самими товароторговцями і товаровиробника­ми". Звідси Маркс робить висновок, що "...прибуток торговців грішми є відра­хування з додаткової вартості", а джерелом позичкового процента є части­на прибутку (додаткової вартості), отриманого у виробництві за раху­нок використання грошової позики. Іншу частину прибутку на позичковий капітал вчений трактував як підприємницький дохід капіталіста-позичальника.

Аналіз перетворених форм додаткової вартості вчений завершує дослідженням природи земельної ренти. Так само, як і Д. Рікардо, К. Маркс виокремлював диференціальну ренту, яку "дає тільки така земля, на якій індивідуальна ціна виробництва нижча за ціну виробництва, що регулює ринок, завдяки чому виникає додатковий прибуток". При цьому вчений аналізував диференціальну ренту двох видів:

а) диференціальну ренту І як "результат різної продуктивності однакових затрат капіталу на рівних земельних площах різної родючості", що визначається "різницею між продуктом капіталу, вкладеного в найгіршу землю, що не дає ренти, і продуктом капіталу, вкладеного в кращу землю";

б) диференціальну ренту II, яка виникає "на базисі різної диференціальної продуктивності послідовних затрат капіталу на одній і тій самій землі".

Автор "Капіталу" доповнив учення класиків, ввівши в науковий обіг по­няття абсолютної земельної ренти. Суть останньої він пояснював таким чи­ном: "...рівновеликі капітали в різних сферах виробництва, при однаковій нормі додаткової вартості, або однаковій експлуатації праці, виробляють, залежно від різниць середньої будови, різні маси додаткової вартості. В про­мисловості ці різні маси додаткової вартості вирівнюються в середній прибуток і рівномірно розподіляються між окремими капіталами як відповідними частинами суспільного капіталу. Земельна власність... гальмує це вирівню­вання для капіталів, вкладених у землю... В таких випадках рента становить частину вартості, точніше, додаткової вартості товаровиробників, але части­на ця дістається не класові капіталістів, що витиснув її з робітників, а зе­мельним власникам, що відбирають її у капіталістів. При цьому передбачаєть­ся, що землеробський капітал приводить в рух більше праці, ніж рівновели­ка частина неземлеробського капіталу". Виходячи із монополії приватної власності на землю та низької органічної будови капіталу в сільському госпо­дарстві (його "технічного відставання"), вчений стверджував, що абсолютну земельну ренту, на відміну від диференціальної, приносять усі без винят­ку земельні ділянки.

Водночас необхідно враховувати, що "Марксова теорія абсолютної ренти немає ніякої сили поза рамками його теорії додаткової вартості і необхідності перетворення цінності у ціну, що витікає звідси".

Система економічних поглядів Маркса була підпорядкована ідеї обґрунтування неминучості загибелі капіталізму в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей. "Науковий аналіз капіталістичного способу виробництва, — писав учений, — доводить, що це спосіб виробництва... який має специфічну історичну визначеність, що він, як і будь-який інший певний спосіб виробництва, передбачає даний ступінь суспільних продуктивних сил і форм їх розвитку, як свою історичну умову...; що відповідні цьому специ­фічному, історично визначеному способові виробництва виробничі відноси­ни... мають специфічний, історичний і минущий характер...".

Досліджуючи об'єктивні закономірності еволюції капіталістичного суспільства на основі розвитку концентрації та централізації капіталу, поглиблення кооперації праці, вчений дійшов висновку про неминучість загострення суперечностей між суспільним характером виробництва та приватним характером привласнення його результатів. За цих умов, на думку автора "Капіталу", неминуче наступає момент, коли усуспільнення праці стає несумісним з "капіталістичною оболонкою". Вона вибухає. Соціа­лістична революція, яка охоплює одночасно усі розвинені країни, та встанов­лення диктатури пролетаріату уможливлюють прихід нового суспільного устрою — комунізму.

Водночас необхідно зазначити, що у творах К. Маркса зустрічаються ок­ремі положення, які засвідчують, що вчений допускав можливість перехо­ду до нового суспільного ладу еволюційним шляхом. Йдеться про обмежен­ня прав приватної власності демократичною державою, зміну відносин розподілу під тиском профспілкового руху, вдосконалення технологічної бази ви­робництва та підвищення ролі наукової праці, яка не підпорядковується по­вністю ринковому механізму регулювання. У "Економічних рукописах 1857— 1859 рр." К. Маркс зазначав, що з розвитком великої промисловості створен­ня дійсного багатства стає менш залежними від робочого часу і кількості витраченої праці, ніж від могутності тих агентів, що приводяться в рух про­тягом робочого часу і які самі, у свою чергу, (їх потужна ефективність) не перебувають ні в якій відповідності з безпосередньо робочим часом, а ско­ріше залежать від загального рівня науки та прогресу техніки або від засто­сування цієї науки до виробництва. Вчений звертав також увагу на те, що "капіталістичні акціонерні підприємства, як корпоративні фабрики, слід розглядати як перехідні форми від капіталістичного виробництва до асоційованого...".

Таким чином, обґрунтовуючи у більшості своїх робіт революційне знищення ка­піталізму, К. Маркс не виключав повністю можливості еволюційної реформістської альтернативи. Водночас остання не була розвинена вченим у цілісну концепцію, оскільки не відповідала Ідейній спрямованості та теоретико-методологічним заса­дам проведеного дослідження. "Неминучим наслідком існуючих у нас соціальних відносин, за всіх умов і у всіх випадках, — зазначав дослідник, — буде соціальна революція. З тією ж впевненістю, з якою ми із відомих математичних аксіом можемо вивести нове положення, з тією ж самою впевненістю можемо ми із існуючих еконо­мічних відносин і із принципів політекономії зробити висновок про прийдешню со­ціальну революцію".

Необхідно зазначити, що у працях К. Маркса та Ф. Енгельса відсутня наукова модель соціалізму, уявлення класиків про майбутній справедливий устрій не оформлені у чітку систему. Вчені сформулювали лише деякі за­гальні положення, які відобразили їх бачення комуністичного суспільства. На думку класиків марксизму:

• Комуністичне суспільство пройде у своєму розвитку дві стадії (фази): нижчу — соціалізм і вищу — комунізм. Спільними рисами обох фаз будуть:

- утвердження суспільної власності, рівність усіх трудящих щодо засобів виробництва;

- відсутність товарного виробництва, конкуренції, ринку та грошей;

- знищення експлуатації, колективізм, планомірне та безкризове ведення господарства тощо.

"Раз суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде усунене товарне виробництво, — писав Ф. Енгельс. — Анархія всередині суспільного виробництва замінюється планомірністю....Це є стрибок із царства необхід­ності у царство свободи".

• Для соціалізму характерним буде збереження деяких рис попереднього історичного розвитку ("передісторії"): поділу праці, розподілу за працею, держави (диктатури пролетаріату), яка є виразником інтересів робітничого класу і "сама становить лише перехід до знищення будь-яких класів".

На думку класиків марксизму, на нижчій фазі розвитку комуністичної формації кожен працівник буде отримувати "від суспільства квитанцію про те, що ним надана певна кількість праці (за вирахуванням його праці на користь суспільних фондів), і за цією квитанцією він отримає із суспільних запасів таку кількість предметів споживання, на яку витрачено стільки ж праці".

• Комунізм як вища стадія є "дійсною історією", яка пов'язана з докорінним перетворенням, людського суспільства. "На вищій фазі комуністичного суспільства, — писав К. Маркс, — після того, як зникне підпорядкування людини поділу праці, яке поневолює її, коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути лише засобом для життя, а стане сама першою необхідністю життя; коли разом із всебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді...суспільство зможе написати на своєму прапорі: "Від кожного за здібностями, коленому за потребами".

Водночас зазначені положення не конкретизовані, не розроблений ме­ханізм їх реалізації. Відтак ідея комунізму у К. Маркса має характер дов­гострокового футурологічного прогнозу, утопії, відірваної від емпіричної історії. Водночас вона включає в себе значний гуманістичний потенціал, який справив помітний вплив на еволюцію соціалістичної думки.

ЛЕКЦІЯ 7 (3) СВІТОВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК І ЕКОНОМІЧНА ДУМКА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVIII – на початку ХIХ ст. (6 год.)

Дата добавления: 2014-01-11