Передумови виникнення Історичної школи

ІСТОРИЧНА ШКОЛА

1. Передумови виникнення Історичної школи

2. Ідеї Фрідріха Ліста

3. Ядро історичної шкоди

4. Нова історична школа

Зміни в духовно-культурній сфері Німеччини в епоху Ренесан­су (кінець XVI—XVII ст.) були обумовлені виникненням гуманістичного руху в країні. Специфіка німецького гуманізму проявлялася в особливому інтересі до етико-релігійної та церковно-політичної проблематики. Це було спричинено роздрібненістю німецьких земель, становим характером суспільства, посиленим впливом католицького Риму.

Реформація в Німеччині стала засобом реалізації ідей німецького гуманізму. Оприлюднення 1517 р. 95 тез Лютера стало сигналом для відкритого прояву народного незадоволення в країні католицькою церквою. Під час опозиційного руху тут ви­никли декілька напрямів Реформації, які виражали соціально-політичні інтереси різних верств населення. У період Селянсь­кої війни 1525 р. відбувся остаточний розкол Реформації. У результаті цього німецькі землі розділились на два угруповання: католицьке — Австрія, Баварія та південно-німецькі єпископ­ства —і протестантське — Саксонія, Гессен, Прусія і велика кількість міст на півночі та півдні країни. Така релігійна спрямова­ність регіонів обумовила відмінності в їх подальшому економіч­ному розвитку.

Вплив духу Просвітництва, а також жалюгідний стан німець­ких земель після релігійних війн XVI—XVIII ст., особливо останньої і найбільш кровопролитної (3756—1763), вимагали ре­форм. З 1781 р. при правлінні Йосипа II (1765—1790) розпочали­ся стрімкі перетворення, які охопили всі сфери життя австрійців. Було введено прибутковий податок для всіх категорій населення, включаючи дворянство, надано свободу селянам, гарантовано права як протестантам, так і православним. Після смерті Йосипа II ці реформи були скасовані.

Наполеонівські завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу Французької імперії. У 1806 р. в Па­рижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про ство­рення Рейнського союзу, який перебував під французьким «про­текторатом». Демократичні та економічні реформи на цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. вста­новлено свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ по­ширився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше його зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздрібненої Німеччини стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на змі­ну ідеалізму XVIII ст. прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38 самостійних німецьких держав. Між ними не бу­ло єдиного законодавства, спільних армії, фінансів, єдиної гро­шової системи. Замість обіцяної конституції, навколо якої повин­на була об'єднатися держава, прусський король проводив по­літичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політи­ків залишити Німеччину.

Незважаючи на це, в економіці країни відбувалися поступові зміни. Першим досягненням став Прусський митний закон 1818 р., який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія. У 1833 р. було створено Німецький мит ний союз, який скасував внутрішні кордони між більшістю німе­цьких держав з населенням 25 млн. жителів. До союзу не ввійшло тільки декілька північних держав і Австрія, Його створення сприяло формуванню загально німецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, тек­стильну промисловість. Бавовняне виробництво розвивалось у Саксонії, а льонопрядіння — у Сілезії. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилень і 750 тис. меха­нічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбіль­шим розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський про­мисловий район. У ньому було зосереджено близько 200 домен та одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на промислових підпри­ємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс видобуток ву­гілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано застосуванням у юнкерських (великих феодаль­них землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуван­ням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту технічних культур. Так, у Сілезії та Саксонії вирощували цукро­вий буряк, а в Прусії — картоплю. Виникла спеціалізація сільсь­кого господарства та райони «торгового землеробства». У ре­зультаті німецька сільськогосподарська продукція та вироби харчової промисловості становили значну частину німецького експорту.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися на три групи. Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники, обстоювали ліберальну економіку та перехід Німець­кого союзу до конституційної федеративної монархії. Демокра­ти— дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники й се­ляни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори -— вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церк­ви, — прагнули зберегти все без змін.

Наступному етапу промислової революції (1850—1860 рр.) передувала буржуазно-демократична революція 1848 р. її резуль­татом стало об'єднання Німеччини навколо Прусії, більшість на­селення якої були німці. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

І все ж після революції 1848 р. промисловий переворот відбу­вався більш швидкими темпами, що було зумовлено рядом чин­ників. У 1850 р. був прийнятий закон (він не поширювався на се­лян Західної Прусії та Померанії), за яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика. Однак, панщина та інші повинності підлягали викупу й оцінювалися ду­же дорого, тому переводилися в грошову ренту, яку селяни зо­бов'язані були виплатити поміщикам протягом декількох десят­ків років. Посередником між такими двома сторонами став спеціально заснований Рентний банк. Але в результаті поступок поміщикам з боку уряду цим законом змогло скористатися дуже мало селян. Кроком назад в аграрній реформі було прийняття 1854 р. «Положення про батраків», за яким у Прусії зберігалися феодальні пережитки. Вони проявлялися у формі великого юнкерського землеволодіння, феодальних повинностей певних верств селян, викупних операцій тощо. Селяни у своїй більшості одержали лише особисту свободу. Це були характерні риси так званого прусського шляху розвитку сільського господарства, для якого був визначальним екстенсивний шлях виробництва. З ча­сом він показав свою неефективність. У тих же районах Німеччини, де діяло французьке цивільне право, у результаті аграрних реформ більшість кріпаків перетворилися на селян-власників.

Ситуація, яка склалася в країні, сприяла розшаруванню села, розоренню селян, виділенню класу капіталістичних фермерів (гроссбауерів), накопиченню капіталів поміщиками, перетворен­ню поміщика-феодала на сільськогосподарського підприємця, поміщика-юнкера. З'явилися посередники, що обслуговували по­треби сільськогосподарського виробництва. Селяни продавали свої землі або віддавали за борги та йшли в місто або батрачили в селі. Викупні платежі стали найважливішим джерелом форму­вання ринку капіталів. Поміщики, отримавши викуп, стали використовувати дешеву працю батраків і застосовувати машини, зай­малися переробкою сільськогосподарської сировини. У селі зріс попит на вироби важкої промисловості, що привело до розши­рення внутрішнього ринку.

Почали створюватися нові форми господарювання. Цьому сприяв промисловий статут, що ліквідував залишки цехових при­вілеїв, чим полегшив формування акціонерних товариств. А прий­нятий Комерційний кодекс і створений Верховний комерційний суд регулювали роботу відповідних підприємств. Таким чином, буржуазно-демократична революція та післяреволюційні рефор­ми зумовили економічне піднесення 50—60-х рр.

У цей час німецька бавовняна промисловість піднялась на третє місце у світі за кількістю прядильних верстатів і обсягами споживання бавовни (після Англії та США). За перші два етапи промислової революції внутрішнє споживання бавовни на одного жителя збільшилося більше ніж у 20 разів.

Матеріальною основою розвитку важкої промисловості було залізничне будівництво. Залізниці будувалися на кошти як дер­жави, так і приватних акціонерних товариств. Довжина діючих залізниць 1870 р. становила 18876 км (для порівняння — 1840 р. цей показник дорівнював 469 км). Будівництво залізниці розши­рювало попит на вугілля, рейки, паровози та вагони.

Прискорений розвиток важкої промисловості був спричине­ний державною політикою мілітаризації Пруссії, яка намагалась силоміць об'єднати всю Німеччину. Артилерійські заводи Круп-па (перший з них був створений 1811 р.), машинобудівні підпри­ємства Борзига, сталеливарні заводи братів Маннесман, Стиннеса утворювали військово-промисловий комплекс. Усі галузі важкої промисловості були тісно пов'язані з військовим виробництвом, а отже, з державними замовленнями й підтримкою.

Особливості політичного та соціально-економічного розвитку Німеччини, за географічним положенням — західної держави, а за парадигмою — приналежною до «ойкумен східного типу», зумовили специфіку й теоретичного осмислення еко­номічної дійсності.

Ідеї класичної школи політичної економії, що обстоювали сво­боду підприємництва та фритредерство, що потужно розвивалися в Англії, Франції, США та інших країнах у період становлення й еволюції ринкових відносин, майже зовсім не були сприйняті в Німеччині. Навпаки, на початку XIX ст. у країні на підґрунті за­значених особливостей політичного й економічного розвитку, традицій наукових досліджень та зростання національної самосвідомості формуються теоретико-методологічні умови для ви­никнення нової течії економічної думки — німецької історичної школи, яка виступила потужною альтернативою класичній.

Починаючи з досліджень німецьких камералістів, видатного мислителя й політика Ф. Ліста та представників романтизму в німецькій філософії І. Канта, А. Мюллера, Й. Фіхте та ін., форму­ється методологія економічного аналізу, яка протистоїть універсалізму й космополітизму класичної школи. У центр наукових пошуків названі автори поставили людину з її внутрішнім світом і потребами, наголошуючи на важливості діяльності держави в інтересах нації, на відносності економічних законів, а також зна­чущості історичних, національних, культурних та інших чинни­ків у дослідженні реальної дійсності.

Зокрема, в економічній системі Ф. Ліста нація розглядалася як проміжна ланка між окремим індивідом і людством в цілому. Економіка окремих країн розвивається, на його думку, за особли­вими законами, і для кожної країни характерний свій, національ­ний тип розвитку. Оскільки різні нації перебувають на неоднако­вих етапах економічної еволюції, то принцип «вільна торгівля» класичної школи, привабливий для високорозвинених країн, пе­решкоджатиме піднесенню економіки відсталих держав. При цьому вчений не відкидав конкуренцію як таку, вважаючи, що внутрішня конкуренція індивідуальних інтересів може допуска­тися лише до тієї межі, доки вона не вступає в суперечність із су­спільним, національним інтересом.

У своїй праці «Національна система політичної економії» (1841) на основі історичного методу Ф. Ліст виділяє п'ять стадій у розвитку людства: первісного варварства, скотарства, земле­робства, землеробсько-мануфактурну та землеробсько-мануфак­турно-комерційну стадії, вважаючи останню господар­ським ідеалом, до якого має прагнути Німеччина. На його думку вона має для цього всі підстави.

Важливою для економіки Німеччини стала сформульована Ф. Лістом ідея «виховного протекціонізму», яка мала створити умови для найбільш ефективного розвитку продуктивних сил країни. Система «виховного протекціонізму», на думку вченого, покликана захистити національну економіку від конкуренції більш розвинених країн та на основі активної державної економіч­ної політики забезпечити піднесення національної промислово­сті. Вона спрямована на вирівнювання стану економічного розвит­ку країн, на формування раціональної виробничої структури, на ефективність зовнішньоекономічних зв'язків.

Визначивши як основну проблему національної економіки пошук найсприятливіших умов та засобів розвитку продуктивних сил суспільства, Ф. Ліст виклав своє бачення їхньої сутності. По­ряд з матеріальним капіталом (сільськогосподарським, мануфак­турним, торговельним), природними ресурсами країни, він роз­глядав також суспільні інститути, зокрема уряд, культурні, політичні та інші заклади, здібності людей, а також організацій­но-економічні відносини, наукові здобутки нації тощо.

Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація, за тверджен­ням ученого, стає спроможною розвиватися за ліберальними за­конами класичної школи політичної економії. Досягти такого рів­ня можна за умов дієвої державної політики, спрямованої на організацію, об'єднання, виховання та захист нації. На етапі ста­новлення й розвитку ринкової економіки держава, на думку Ф. Ліста, повинна створити матеріальні та інституційні умови для промислового піднесення країни, розвитку внутрішнього ринку, збільшення багатства країни в цілому та її окремих індивідів.

Дослідження особливостей ринкового розвитку Німеччини в історико-національному аспекті, започатковане Ф. Лістом, про­довжили представники історичної школи 40—50-х рр. Вільгельм Рошер («Короткі основи курсу політичної економії з погляду іс­торичного методу»), Бруно Гільдебранд («Політична економія теперішнього і майбутнього»), Карл Кніс («Політична економія з погляду історичного методу»).

В. Рошер, зокрема, вбачав завдання економічної науки, насампе­ред, в емпіричному аналізі конкретних форм та методів організації господарської діяльності на різних етапах розвитку нації (найдавні­шому, середньовічному та новому). Стосовно останнього, який ха­рактеризує особливості сучасної ринкової економіки, В. Рошер ви­вчає форми організації банківської справи, грошового обігу, генезис міжнародної торгівлі та можливості економічного прогресу. Він ви­соко оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту та вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах. Учений розглядає роль держави в підтримці та сприянні машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства.

Б. Гільдсбранд також виступав проти класичної школи політич­ної економії в цілому та тези щодо «економічної людини» зокрема, на­полягаючи, що людина— це соціальний індивід, який змінюється під дією історичних та цивілізаційних чинників.

Оскільки, на думку вченого, політична економія має вивчати закони розвитку господарства націй, він запропонував стадійну періодизацію економічного розвитку, виділивши подібно до В. Рошера, три етапи в історичній еволюції націй; натуральне са­модостатнє господарство середніх віків, грошове — мануфактур­ного періоду та розвинене кредитне. За основу періодизації було взято спосіб обміну. Остання фаза пов'язувалась Б. Гільдебрандом з утіленням ідей справедливості, добродійності, високих мо­ральних засад, досягнення яких можливе шляхом еволюційного розвитку під керівництвом держави.

Ще один представник історичної школи К. Кніс також поділяв думку щодо неможливості існування універсальної економічної науки. Він відкидав ідею про «природні» економічні закони, на­полягав на відносності та змінному характері економіки, розви­ток якої йде паралельним шляхом зі змінами самого народу. К. Кніс протиставляв вічні закони в природі свободі й вільному вибору людини в суспільстві, що є причиною відмінностей гос­подарської діяльності не лише окремих людей, а й націй. У пра­цях ученого, як і в його попередників, простежується думка про можливість свідомого регулювання економічних процесів за до­помогою держави.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеч­чині з позиції історичного методу вивчали особливості станов­лення й розвитку ринкових відносин в країні, обґрунтовували важливу роль цивілізаційних чинників у дослідженні суспільних процесів. Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рів­новаги економічної системи, представники історичної школи обстоювали необхідність активного втручання держави, що є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Для іс­нування суспільства, на їхню думку, необхідно уникати соціаль­них конфліктів, віддавати бідним верствам населення більшу част­ку результатів прогресу. Водночас проблема вивчення механізму функціонування ринкової економіки залишилася поза увагою вищезазначених дослідників.

Політичною передумовою третього етапу промислової рево­люції (70-ті роки XIX ст.) стала франко-прусська війна (1870— 1871), яка завершилась перемогою Німеччини та її політичним об'єднанням у Німецьку імперію (1871). Вона стала федерацією з 25 німецьких держав, якою керував монарх і 2-палатний парла­мент. В імперії було скасовано внутрішні митні бар'єри, що стало основою для утворення загально німецького (національного) рин­ку. Встановлюється єдине торгове законодавство. Вводиться єдина грошова система, загально німецьке залізничне та поштове право. Видається декрет про гарантії приватної власності, свобо­ди підприємництва та договору для громадян.

Перемога над Францією принесла Німеччині контрибуцію в 5 млрд. франків, яка була направлена на оснащення її промис­ловості. Крім того, переможниця анексувала багаті французькі провінції (Ельзас та Лотарингію) і залізні руди, які поповнили німецьку вугільно-металургійну базу Рейнського і Саамського басейнів.

З 1879 р. в країні вводиться політика протекціонізму. Це було зумовлено переходом на попередніх етапах промислової револю­ції від виведення сільськогосподарської продукції до ЇЇ ввозу, від імпорту промислової продукції до ЇЇ експорту. За підтримки дер­жави активізувалось залізничне будівництво.

Ще однією прикметною рисою економічного розвитку Німеч­чини в XIX ст. був розвиток освіти. Відродженню старих універ­ситетів і появі декількох нових Німеччина зобов'язана реформам, які відбулися після наполеонівських війн. Наукова підготовка була організована за зразком політехнічної школи. Що ж до ма­сової початкової освіти, то її рівень незначно знижувався: з 1700 учнів 1830 р. до 1600 учнів 1850 р. на десять тисяч населення [11, с. 267]. Це було пов'язано з недостатнім рівнем впровадження державної освіти, невеликою заробітною платою робітників, три­валим робочим днем, великим безробіттям у кризові періоди.

Із завершенням промислової революції в кінці 70-х років зро­стання виробництва особливо посилилося. Німецька індустрія спиралась на новітні технологічні винаходи. Ринок праці попов­нювався колишніми селянами й ремісниками. Зріс рівень наро­джуваності в країні.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство (засновництво акціонерних банків). В організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була спеціалізація цих установ по галузях економіки й окремих територіях. Так, банк Облікове товариство (1856) кре­дитував будівництво залізниць. Німецький банк (1870) здійсню­вав банківські операції в галузі зовнішньої торгівлі. Дрезденсь­кий банк (1872) кредитував хімічну і текстильну промисловість Саксонії.

Німецькі банки стали одними із найнадійніших і найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуаль­ність, обережність, педантизм, відповідальність. Великі банки прагнули поставити під контроль підприємства, яким вони нада­вали послуги. У Німеччині приватні акціонерні банки встановлювали тісний зв'язок із промисловими підприємствами, що ста­ло основою для їх сумісної діяльності, зрощення промислового й банківського капіталів та виникнення на цій основі фінансового капіталу.

Реалії ринкового розвитку на новому етапі досліджувалися представниками нової історичної школи, що склалася в Німеччи­ні в 70-ті рр. XIX ст. Найбільш послідовними виразниками її ідей стали Густав фон Шмоллер («Народне господарство, наука про народне господарство та її методи»). Карл Бюхер («Виникнення народного господарства»), Людвіг Йозеф Брентано («Класична політична економія»).

Так, Г. Шмоллер, спираючись на інституціональні підходи до вивчення економічної дійсності, писав, що народне господарство є частиною суспільного життя, складовою соціального «тіла» і повинне сприйматися лише у зв'язку з іншими суспільними про­явами. У своєму дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу, на основі якого він вважав за не­обхідне нанизувати факти економічної дійсності, аналізувати конкретні господарські інститути, що в результаті стає підґрун­тям для пізнання закономірностей ринкового розвитку.

Г. Шмоллер одним з перших в історії економічної науки за­проваджує «етичний принцип», який сьогодні набув великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що гос­подарське життя визначається не тільки природними й технічни­ми, а також моральними факторами: без міцної системи етичних принципів немає ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Г. Шмоллер пояснював існування соціальних града­цій і класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етич­ного принципу. На його думку, економічного успіху досягають ті люди, вчинки, доброчесність і порядність яких відповідають ви­соким моральним нормам.

Етичний принцип Г. Шмоллера отримав подальший розвиток у працях Л. Брентано, який визнавав провідну роль моральних та правових чинників господарського розвитку. Він поділяв також позиції мінової концепції і на її основі обґрунтовував зацікавле­ність підприємців у високій заробітній платі робітників. Вказую­чи на відсутність суперечностей між прибутком як винагородою «творчого духу» підприємців і заробітною платою, Л. Брентано трактував останню як важливий стимул зростання продуктивно­сті праці найманих робітників. Він був перекопаний, що низька за­робітна плата гальмує розвиток національних продуктивних сил та знижує конкурентоспроможність німецьких товарів.

У його працях послідовно проводилися ідеї реформізму та со­ціального миру. Зокрема, вчений радив підприємцям дбати про поліпшення становища робітничого класу шляхом удосконалення фабричного законодавства, розвитку споживчої кооперації, жит­лового будівництва, широкого профспілкового руху.

З виникненням монополій Л. Брентано звернувся до вивчення сутності цих господарських форм. У картелях, наприклад, він ба­чив об'єднання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виробництва до попиту, уникнення надвиробниц­тва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення ка­піталу, безробіття та голоду. Розробки вченого у сфері монополі­зації економіки були широко використані в пізніших доктринах державно-монополістичного регулювання.

З позицій історичної школи вивчав генезису ринкових відно­син і К. Бюхер. У його теоретичних розробках помітною стає відмова від крайнього емпіризму Г. Шмоллера та повернення до вивчення історичних закономірностей. Зокрема, у праці «Виник­нення народного господарства» щодо принципу тривалості господарських зв'язків він виділяє три етапи розвитку економіки: «замкнене домашнє господарство», «міське господарство», де вже з'являються господарські зв'язки в межах місцевого ринку, і «народне господарство», в якому товари, за його висловом, «про­ходять цілий ряд господарюючих суб'єктів до того, як дійдуть до споживача».

На думку К. Бюхера, справжня ринкова економіка складається на останній фазі, коли загального поширення набуває торгівля та створюється єдиний національний ринок. Товарний обіг виступає найсуттєвішою рисою такої економічної системи. Характеризую­чи, зокрема, фабричне виробництво, К. Бюхер зауважує, що на цьому етапі весь капітал (засоби виробництва, виготовлений про­дукт тощо) зосереджений у руках підприємця. Учений також дав визначення фінансовому капіталу як процесу абсолютного підпо­рядкування промислового капіталу позичковому.

Нова історична школа, як зазначалося вище, розвивалася в пе­ріод становлення єдиної німецької держави. Тому проблема ролі останньої в економіці посідала в її дослідженнях важливе місце. Найбільш ґрунтовно цю проблему вивчали Г. Шмоллер та Л. Брентано. Ними була запропонована теорія «державного соці­алізму», або «катедер-соціалізму», який розглядався як певний проміжний шлях між концепцією економічного лібералізму та марксистським соціалізмом. Йшлося про розробку законів (тру­дове законодавство тощо), розвиток профспілок, кооперації, створення системи соціального страхування, загальної початкової ос­віти і, як результат цих заходів, — ефективне функціонування економіки.

Таким чином, специфіка економічного розвитку Німеччини зумовила й особливі методи дослідження економічних процесів, запроваджені німецькою історичною школою.

Отже від ХVIII ст. німецька політекономія успадкувала меркантилізм у формі камералістики - методу описового викладу сукупності суспільних наук з наголосом на теорію і практику управління державою. Все це зазнало впливу смітіанства. Таким чином утвердилася суміш поглядів, яка являла собою офіційну економічну доктрину в Німеччині на початку XIX ст. Це період бурхливих політичних подій та економічних перетворень, який характеризується зламом феодальних відносин, відміною особистої залежності селян, розпадом цехів, приходом до влади реформаторів (буржуазії). Але держави залишаються економічно відсталими і політично роздробленими; князі і поміщики використовують патріотичне піднесення і боротьбу у власних інтересах. Панує реакція.

За рівнем економічного розвитку Німеччина відставала від Англії і Франції. В 1840 р. кількість населення в Німеччині дорівнювала кількості населення Англії(27 млн. осіб), але вона видобувала в 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни. Проте з цього часу почалися швидкі темпи економічного росту, особливо з моменту укладення Митного союзу, який посприяв економічному об'єднанню німецьких держав. Все це обумовило особливості економічного розвитку Німеччини і визначило специфічний прусський шлях, який характеризувався:

1. Наявністю феодальних пережитків і великого землеволодіння.

2. Нерозвинутістю промисловості.

3. Економічною і політичною роздробленістю країни.

4. Необхідністю митного захисту.

Історична школа, яка виникла в Німеччині в 40-х роках XIX ст., починалася як бунт проти класичної політекономії. Заперечення німецьких теоретиків мали національне забарвлення. Найбільш важливим моментом було усвідомлення ролі людського фактора в економічних процесах. Німці сумнівалися, чи достатньо точною є імітація фізики для розробки суспільно-корисної економічної політики. На їх думку, економічні поняття є в однаковій мірі питаннями політики, тому політекономія в Німеччині мала справжній зміст, втрачений в Англії. Політекономія повинна більше розглядати правила державного управління, ніж займатися механізмом ринкового ціноутворення.

Філософія історичної школи ґрунтувалася на концепції Дільтея, ключовим словом якої було VERSTEHEN, тобто опиратися на дослідженнях мотивів людської діяльності.

Дата добавления: 2014-01-11