Витратний підхід

План

7.1. Особливості права інтелектуальної власності як товару

7.2. Поняття, склад і функції інтелектуального капіталу

7.3. Інтелектуальна власність як об’єкт обліку

7.4. Комерціалізація інтелектуальної власності

7.5. Поняття оцінки та випадки виникнення необхідності в оцінці вартості об’єктів інтелектуальної власності

7.6. Підходи до оцінки та види вартості об’єктів інтелектуальної власності

7.8. Ринковий (порівняльний) підхід

7.9. Доходний підхід

7.10. Методи оцінки

7.11. Порядок оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності та оформлення звіту про оцінку

7.1. Особливості права інтелектуальної власності як товару

Товар – це продукт праці, що виготовлений для продажу. Цей продукт стає товаром, якщо на нього визначена ціна. Відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" можуть оцінюватися "... нематеріальні активи, у тому числі об’єкти права інтелектуальної власності...". Таким чином, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності мають ознаки товару, тому що вони є продуктом праці і можуть мати ціну.

До основних властивостей будь-якого ринкового товару відносяться:

а) корисність;

б) рідкість - властивість, протилежна загальнодоступності;

в) універсальність - придатність до обміну на гроші або на будь-які інші ринкові товари.

Корисність розуміється як здатність задовольняти будь-яку потребу. Тобто якщо об’єкт інтелектуальної власності нікому не потрібний, то він не може стати товаром.

Найважливішою є властивість рідкості, що перетворює корисність продукту в комерційну цінність, а сам продукт - у товар.

Рідкість для об’єктів інтелектуальної власності реалізується ідеально тому, що за визначенням об’єкт інтелектуальної власності повинен бути новим, оригінальним, неповторним. Наявність перших двох властивостей для матеріальних об’єктів звичайно майже автоматично за-езпечує третю. Але для права інтелектуальної власності ця властивість має суттєві відмінності.

З третьою властивістю товару – універсальністю – тісно пов'язана його оборотоспроможність, що припускає відчуження прав інтелектуальної власності як від індивідуума, так і від підприємства. Тільки у цьому випадку права на об’єкти інтелектуальної власності можуть обертатися як товар у його звичайному розумінні.

За принципом "відокремлюваності" права інтелектуальної власності можна поділити на три групи:

а) права, що відокремлюються як від індивідуума, так і від підприємства;

б) права, що не відокремлюються від індивідуума;

г) права, що не відокремлюються від підприємства.

До першої групи відносяться права на об’єкти права інтелектуальної власності, такі як: винаходи, торговельні марки, твори літератури і мистецтва, аудіо- та відеограми тощо.

До невідокремлюваної від індивідуума інтелектуальної власності відносяться: знання, уміння, творчі здібності людей тощо, які зайняті розробленням об’єктів інтелектуальної власності. У сукупності – це так званий людський капітал, що не може бути відокремлений від його носія – людини, тобто не може бути товаром у звичайному розумінні.

Від підприємства не можна відокремити: системи і методи функціонування, що розроблені як складові частини діючого підприємства; наявність підготовленого персоналу; досягнення в галузі маркетингу власної продукції, ділову репутацію підприємства тощо.

З цієї причини невідокремлювані від індивідуума чи від підприємства результати творчої діяльності не можуть виступати як товар. Але вони можуть продаватися (передаватися) разом з підприємством чи індивідуумом. Наприклад, не можна передати видатні організаторські здібності директора одного підприємства директору іншого підприємства. Можна тільки запросити талановитого директора на інше підприємство, запропонувавши йому більш вигідні умови праці, тобто "купити" його разом з його якостями.

7.2. Поняття, склад і функції інтелектуального капіталу

У сучасному суспільстві інтелектуальний капітал усе частіше виступає основою для успішної діяльності підприємств. Саме він у багатьох випадках визначає конкурентоспроможність організацій та виступає ключовим фактором їх розвитку. У процесі створення, трансформації та використання інтелектуального капіталу беруть участь як комерційні підприємства, так і державні та громадські заклади й організації, тобто практично всі суб’єкти ринкової діяльності.

У сучасному світі фірма або організація - це виробник не стільки товарів, скільки знань. Інновації стають джерелом знову створеної вартості, а інтелектуальний капітал у більшій мірі, ніж фізичні активи або фінансовий капітал, стає стійкою конкурентною перевагою. На даний час у конкурентній боротьбі виграє той, хто має кращу якість і інтенсивність безперервного навчання людей й організацій. При цьому домінуючою сферою економічної активності стає не стільки сільське господарство, скільки у доіндустріальному суспільстві, і не стільки промисловість, як в індустріальному, скільки сфера послуг, у тому числі й інтелектуальних.

Перехід до нового суспільства, у якому інтелектуальний капітал стає провідним фактором суспільного виробництва, знаменує одночасно перехід до нової структури вартості того, що ми споживаємо. Зокрема, змінюється структура вартості більшості матеріальних продуктів. Для багатьох видів продукції більша частина вартості створюється на стадії не стільки матеріального виробництва, скільки маркетингу, збуту й НДДКР, а також у процесі планування, транспортування, продажу й обслуговування. Джерелами нової доданої вартості сьогодні значною мірою виступають дизайн, контроль якості, маркетинг й обслуговування. Сучасне виробництво - це багато в чому діяльність розуму, тобто вплив з боку інженерів, бухгалтерів, конструкторів, дизайнерів, фахівців з персоналу, збуту й маркетингу, експертів з інформаційних мереж. У багатьох організаціях все більша частина отриманого ефекту стає результатом застосування спеціальних знань, широкого навчання персоналу і взаємодії з партнерами й контрагентами.

Інформаційні технології, що досягли в останнє десятиліття нового якісного рівня, значною мірою розширюють можливості ефективного керування, оскільки надають у розпорядження менеджерів, фінансистів, маркетологів, керівників організацій всіх рівнів новітні методи обробки й аналізу економічної й соціальної інформації, необхідної для прийняття управлінських рішень.

Що ж мається на увазі під поняттям інтелектуального капіталу? З точки зору практика (керівника підприємства, директора фірми) можна розглядати наступні визначення.

Інтелектуальний капітал - це термін для позначення нематеріальних активів, без яких компанія не може існувати, підсилюючи свої конкурентні переваги. Складовими частинами інтелектуального капіталу є: людські активи, інтелектуальна власність, інфраструктурні й ринкові активи. Під людськими активами мається на увазі сукупність колективних знань співробітників підприємства, їхніх творчих можливостей, лідерських якостей, підприємницьких і управлінських навичок уміння вирішувати проблеми [11].

Інтелектуальний капітал являє собою щось на зразок "колективного мозку", що акумулює наукові й повсякденні знання працівників, інтелектуальну власність і накопичений досвід, спілкування й організаційну структуру, інформаційні мережі й імідж фірми [12].

Отже складовими частинами інтелектуального капіталу є:

· людський капітал, втілений у працівниках компанії у вигляді їхнього досвіду, знань, навичок, творчих можливостей, а також загальної культури, прихильності до філософії фірми, її внутрішніх цінностей. Даний капітал є не відчужуваним від персоналу. Носіями інтелектуального капіталу в даній формі можна назвати професіоналів, наділених унікальними й важко замінними можливостями, значущість яких для суспільства найкраще оцінюється в умовах ринку;

· структурний (організаційний) капітал, що включає патенти, ліцензії, торговельні марки, організаційну структуру, бази даних, електронні мережі – простіше кажучи усе, що залишається на підприємстві, пов'язане з інтелектуальним потенціалом, після того, як персонал йде з роботи додому;

· клієнтський (споживчий) капітал, який включає систему відпрацьованих, надійних, довгострокових, довірчих і взаємовигідних відносин підприємства зі своїми клієнтами, покупцями, а також фірмове найменування та історію взаємовідносин із споживачами.

Головна функція інтелектуального капіталу - істотно прискорювати приріст маси прибутку за рахунок формування й реалізації необхідних підприємству систем знань, речей і відносин, які, у свою чергу, забезпечують його високоефективну господарську діяльність. Зокрема, інтелектуальний капітал підприємства визначає якість його системи керування.

Інтелектуальному капіталу властивий більш високий рівень розвитку в порівнянні із уже відомими формами капіталу.

Термін "капітал" наявний у словосполученні "інтелектуальний капітал" недаремно. Інтелектуальний капітал так само, як і фізичний, існує у формі запасу, що може створювати потік цінностей, що впливають на економіку. Обидва капітали виникають як результат вкладень ресурсів (грошей, матеріальних засобів, знань, кваліфікації) для виробництва товарів і послуг. Обидва капітали приносять своєму власникові прибуток. Обидва капітали піддаються моральному зношуванню, причому інтелектуальний капітал навіть більшою мірою (знецінюється й програмне забезпечення, і будь-які знання). Обидва мають потребу в "ремонті", тобто вимагають витрат на свою підтримку. У той же час між ними спостерігаються й значні розбіжності.

Фізичний капітал має матеріальну природу, його можна побачити, «помацати». Інтелектуальний же капітал в основному має нематеріальну природу (його називають нематеріальним активом) і відрізняється від фізичного тим, що нічого не втрачає в процесі використання, хоча останнє не означає, що не потрібно передбачати кошти на його відновлення. Більше того, він втрачає свою вартість саме від того, що не використовується.

Фізичний капітал - це результат певних дій у минулому. Інтелектуальний капітал також являє собою результат минулих інвестицій, але в той же час він здебільшого орієнтований у майбутнє. Основою для оцінки фізичного капіталу є витрати, які вже зроблені. Основа для оцінки інтелектуального капіталу - вартість, що буде створена в процесі його майбутнього використання.

7.3. Інтелектуальна власність як об’єкт обліку

Об’єкти інтелектуальної власності як складові інтелектуального капіталу відображаються на балансі підприємства у вигляді нематеріальних активів.

Порядок поставлення на баланс, обліку, амортизації та списання нематеріальних активів визначається Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 8 “Нематеріальні активи” №242 від 18.10.99 із змінами, яке визначає методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про нематеріальні активи і незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи та розкриття інформації про них у фінансовій звітності.

Нематеріальний актив визначається якнемонетарний актив, що не має матеріальної форми та може бути ідентифікований.

Облік нематеріальних активів ведеться щодо кожного об’єкта за такими групами:

· права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо);

· права користування майном (право користування земельною ділянкою відповідно до земельного законодавства, право на користування будівлею, право на оренду приміщень тощо);

· права на комерційні позначення (права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові) найменування тощо);

· права на об’єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, у тому числі ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо);

· авторське право та суміжні з ним права (право на літературні, художні, музичні твори, комп’ютерні програми, програми для електронно-обчислювальних машин, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення тощо);

· незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи;

· інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Головними завданнями обліку нематеріальних активів згідно вказаного положення є:

· забезпечення контролю за рухом нематеріальних активів та їх збереженням з моменту придбання до моменту вибуття;

· правильне і своєчасне нарахування амортизації на нематеріальні активи;

· здійснення податкового обліку з операцій з нематеріальними активами;

· одержання даних для складання звіту про нематеріальні активи.

Для взяття на облік нематеріальні активи повинні бути закінченими, причому вказане закінчення має бути засвідченене відповідними документами (патентом, сертифікатом, ліцензією тощо) у порядку, встановленому чинним законодавством України, а також мати термін використання більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік).

Перейшовши в розряд нематеріального активу, об'єкт інтелектуальної власності здобуває якості товару: його можна продати, подарувати, передати під заставу для одержання кредиту, внести в статутний фонд, тощо.

Згідно до діючого законодавства, існують наступні можливі шляхи надходження нематеріальних активів на баланс підприємства:

· внесок у статутний капітал засновниками;

· самостійна розробка (у тому числі й із залученням сторонніх виконавців);

· придбання в третіх осіб за гроші або обмін на інші схожі об'єкти (різниця в ціні не більше 10 % і подібне призначення);

· безоплатна передача юридичними або фізичними особами (за договорами дарування або іншими, що не передбачають грошової або іншої компенсації за передані об'єкти).

Необхідно зазначити, що придбані або отримані об’єкти інтелектуальної власності відображаються на балансі підприємства у вигляді нематеріального активу лише у випадку існування ймовірності одержання майбутніх економічних вигод, пов’язаних з їх використанням, а також коли їх вартість може бути достовірно визначена. Якщо ж нематеріальний актив було отримано в результаті власної розробки, то його відображають на балансі за умови, що підприємство має:

· намір, технічну можливість та ресурси для доведення нематеріального активу до стану, у якому він придатний для реалізації або використання;

· можливість отримання майбутніх економічних вигод від реалізації або використання нематеріального активу;

· інформацію для достовірного визначення витрат, пов’язаних з розробленням нематеріального активу.

Якщо нематеріальний актив не відповідає зазначеним критеріям, то витрати, пов’язані з його придбанням чи створенням, визнаються витратами того звітного періоду, протягом якого вони були здійснені без визнання таких витрат у майбутньому нематеріальним активом.

Не визнаються нематеріальним активом, а підлягають відображенню у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені:

· витрати на дослідження;

· витрати на підготовку і перепідготовку кадрів;

· витрати на рекламу та просування продукції на ринку;

· витрати на створення, реорганізацію та переміщення підприємства або його частини;

· витрати на підвищення ділової репутації підприємства, вартість видань і витрати на створення торгових марок (товарних знаків).

Амортизація нематеріальних активів здійснюється протягом строку їх корисного використання, який встановлюється підприємством при визнанні цього об’єкта активом (при зарахуванні на баланс) і дозволяє нагромаджувати засоби для подальшого відновлення інших нематеріальних активів.

Нематеріальний актив списується з балансу в разі його вибуття внаслідок продажу, безоплатної передачі або неможливості отримання підприємством надалі економічних вигод від його використання.

Гудвіл - нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства і його повною вартістю як майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, що домінує позиції на ринку, нових технологій і т.д.

У якості гудвіла можуть розглядатися:

· інфраструктура клієнтів або постачальників - напрацьовані зв'язки із клієнтами, постачальниками, інші ділові зв'язки;

· престиж фірми - підприємство має репутацію надійного й сумлінного партнера;

· пізнаване ім'я або торговельна марка й т.д.

Вартість гудвіла не підлягає амортизації.

7.4. Комерціалізація інтелектуальної власності

Метою комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності є отримання прибутку за рахунок їх використання у власному виробництві або шляхом продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам.

Комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності — це взаємовигідні (комерційні) дії всіх учасників процесу перетворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар.

Розрізняють такі шляхи комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності:

· використання об’єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві;

· внесення прав на об’єкти інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства;

· передача (продаж) прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Схематично способи комерціалізації прав на ОІВ зображені на рис. 1. Вважається, що комерціалізація через використан­ня об'єктів інтелектуальної власності у власному виробни­цтві є найбільш вигідною з точки зору прибутку. Адже весь прибуток від продажу інноваційного продукту, що отриманий за допомогою об'єктів інтелектуальної власності, зали­шається у правовласника ОІВ.

Оскільки обсяг виробленої продукції може бути великим, то і прибуток, що надходитиме від її реалізації, мо­же у багато разів перевищувати вартість прав на ОІВ у ра­зі передачі прав на використання ОІВ або продажу прав власності на ОІВ.

Крім очевидних переваг, при використанні об’єктів інтелектуальної власності у власному виробництві чи продажу, внесення їх у статутний капітал дозволяє підприємству одержати деякі додаткові практичні переваги:

- по-перше, сформувати значний за розмірами статутний капітал без відволікання обігових коштів і забезпечити доступ до банківських кредитів і інвестицій (інтелектуальну власність можна використати нарівні з іншим майном підприємства як об'єкт застави при одержанні кредитів);

- по-друге, амортизувати інтелектуальну власність у статутному фонді й замістити її реальними коштами (капіталізувати інтелектуальну власність). При цьому амортизаційні відрахування на законних підставах залишаються в розпорядженні підприємства, включаються в собівартість продукції й не обкладаються податком на прибуток;

- по-третє, автори і підприємства - власники інтелектуальної власності отримують можливість брати участь як засновники (власники) при організації дочірніх і самостійних фірм без відволікання додаткових коштів.

7.5. Поняття оцінки та випадки виникнення необхідності в оцінці вартості об’єктів інтелектуальної власності

Оцінка об'єктів інтелектуальної власності - це визначення їхньої вартості на дату оцінки у порядку і за допомогою методичних підходів, визначених Національним стандартом № 4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності". Даний документ є обов'язковим до використання всіма суб'єктами оціночної діяльності.

Суб'єкти оціночної діяльності - зареєстровані у встановленому порядку фізичні і юридичні особи, що мають у складі персоналу хоча б одного оцінювача і отримали відповідний сертифікат на право здійснення оціночної діяльності.

До суб'єктів оціночної діяльності належать також органи державної влади й місцевого самоврядування, що одержали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій щодо керування й розпорядження державним майном (у складі персоналу також повинні бути оцінювачі).

Оцінка виконується на підставі договору й має як результат звіт про оцінку й акт оцінки, оформлені відповідно до вимог Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна й майнових прав" і Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

Необхідність в оцінці об'єктів інтелектуальної власності виникає в таких випадках:

· при поставленні на баланс об'єкта інтелектуальної власності, розробленого на даному підприємстві, як нематеріальний актив;

· для визначення розмірів оподатковуваної бази підприємства;

· при внесенні об'єкта інтелектуальної власності у статутний фонд підприємства;

· при визначенні майнових часток у статутному капіталі підприємства при його реорганізації, приватизації й інших операціях;

· при визначенні вартості виключних прав, переданих на підставі договору;

· при визначенні обсягів компенсації, яку необхідно виплатити власникові інтелектуальної власності за порушення його виняткових майнових прав відповідно до чинного законодавства;

· при участі об'єктів інтелектуальної власності в інвестиційних й інноваційних проектах;

· при страхуванні об'єктів інтелектуальної власності;

· інші випадки.

Під час проведення оцінки майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності встановлюється наявність матеріального носія об'єкта інтелектуальної власності і документів, які засвідчують зазначені майнові права, а також факт видачі охоронних документів, що підтверджують право використання об'єкта інтелектуальної власності (патент, виписка з держреєстру ліцензійних договорів, договір на передачу прав, тощо) та їх чинності.

7.6. Підходи до оцінки та види вартості об’єктів інтелектуальної власності

Як такого універсального точного методу визначення вартості нематеріальних активів, у тому числі й об’єктів інтелектуальної власності, на даний час не розроблено, оскільки кожний із них настільки індивідуальний, що неможливо створити певний алгоритм для достовірного й точного розрахунку його вартості. Складність оцінки об'єктів інтелектуальної власності обумовлена, у першу чергу, труднощами кількісного визначення результатів комерційного використання даного об'єкта, що перебуває на тій або іншій стадії розробки, промислового освоєння або використання, через вплив багатьох, часом різноспрямованих за своїм впливом факторів. Як свідчить практика, із 100 об'єктів промислової власності (тобто з тих, на які отримані відповідні патенти або інші охоронні документи) лише 2-3 при їхньому комерційному використанні дійсно виявляються вартісними й приносять високі прибутки, ще близько 10 дозволяють відшкодувати витрати на їхнє розроблення, а інші - збиткові.

Тому існує кілька принципів, покладених в основу оцінки. Наведемо деякі з них:

· принцип корисності: об'єкт оцінки тоді має вартість, коли має корисність, тобто задовольняє певні потреби потенційного покупця;

· принцип заміщення: розумний клієнт не заплатить більше, ніж коштують інші об'єкти на ринку, що мають аналогічну корисність;

· принцип очікування: покупець не заплатить більше, ніж покаже розрахунок очікуваного доходу від експлуатації об'єкта.

Відповідно до вказаних принципів розрізняють три основних методичних підходи до оцінки:

- витратний;

- ринковий (порівняльний);

- дохідний.

Вид вартості, що визначається в кожному конкретному випадку, залежить від цілей виконуваної роботи й характеристик об'єкта інтелектуальної власності і називається базою оцінки, яка становить собою комплекс методичних підходів, методів та оціночних процедур.

Вибір бази оцінки й методичного підходу до оцінки здійснюється відповідно до вимог Національного стандарту №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав».

Основні види вартості, що використовуються при оцінці об’єктів інтелектуальної власності:

· ринкова вартість;

· поточна вартість;

· ліквідаційна вартість;

· вартість заміщення;

· вартість відтворення;

· залишкова вартість заміщення (відтворення);

· вартість ліквідації;

· спеціальна вартість;

· інвестиційна вартість

· вартість у використанні;

· дійсна вартість майна для цілей страхування;

· інші види вартості.

Ринкова вартість - вартість, за яку можливе відчуження об’єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу;

Поточна вартість - вартість, приведена у відповідність до цін на дату оцінки шляхом дисконтування або використання фактичних цін на дату оцінки;

Ліквідаційна вартість - вартість, яка може бути отримана за умови продажу об’єкта оцінки у строк, що є значно коротшим від строку експозиції подібного майна, протягом якого воно може бути продане за ціною, яка дорівнює ринковій вартості;

Вартість заміщення - визначена на дату оцінки поточна вартість витрат на створення (придбання) нового об’єкта, подібного до об’єкта оцінки, який може бути йому рівноцінною заміною;

Вартість відтворення - визначена на дату оцінки поточна вартість витрат на створення (придбання) в сучасних умовах нового об’єкта, який є ідентичним об’єкту оцінки;

Залишкова вартість заміщення (відтворення) - вартість заміщення (відтворення) об’єкта оцінки за вирахуванням усіх видів зносу (для нерухомого майна — з урахуванням ринкової вартості земельної ділянки при її існуючому використанні (прав, пов’язаних із земельною ділянкою);

Вартість ліквідації - вартість, яку очікується отримати за об’єкт оцінки, що вичерпав корисність відповідно до своїх первісних функцій;

Спеціальна вартість - сума ринкової вартості та надбавки до неї, яка формується за наявності нетипової мотивації чи особливої зацікавленості потенційного покупця (користувача) в об’єкті оцінки;

Інвестиційна вартість - вартість, визначена з урахуванням конкретних умов, вимог та мети інвестування в об’єкт оцінки;

Вартість у використанні - вартість, яка розраховується виходячи із сучасних умов використання об’єкта оцінки і може не відповідати його найбільш ефективному використанню;

Дійсна вартість майна для цілей страхування - вартість відтворення (вартість заміщення) або ринкова вартість майна, визначені відповідно до умов договору страхування.

7.7. Витратний підхід

Витратний підхід передбачає визначення поточної вартості витрат на відтворення або заміщення об’єкта оцінки з подальшим коригуванням їх на суму зносу (знецінення).

Він заснований на припущенні, що вартість об'єкта інтелектуальної власності дорівнює вартості витрат на його створення, доведення до робочого стану й амортизацію. Цей підхід до розрахунку вартості влаштовує покупця, тому що він може документально відстежити витрати на створення об’єкта інтелектуальної власності і, таким чином, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для продавця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки понесеним витратам на створення об’єкта інтелектуальної власності, тобто без прибутку.

У найбільш загальному вигляді модель витратного підходу може бути сформульована наступним чином : жоден розумно діючий на свою користь потенційний покупець (інвестор) не заплатить за об’єкт оцінки більше, ніж можуть скласти витрати на створення у прийнятні для нього терміни іншого об’єкта, що буде його точною копією або функціональним аналогом (еквівалентом) і матиме таку ж корисність.

Обумовлена в такий спосіб вартість може не збігатися з ринковою вартістю, тому що витрати — не єдиний фактор вартості, на яку також впливають корисність, якість і конкурентоспроможність. Проте зустрічається чимало випадків, коли застосування витратного підходу виявляється виправданим і навіть єдино можливим, наприклад при оцінці нерухомості спеціального призначення, унікальних об'єктів, які не мають аналогах на ринку.

Ринкова вартість, оцінювана витратним підходом, є вартістю відтворення, тому що при цьому визначають, скільки може коштувати об'єкт, якщо його зробили і продали сьогодні, тобто при існуючому рівні цін. У такій оцінці мається елемент умовності, тому що, по-перше, подібні об'єкти можуть сьогодні не будуватись і їхнє будівництво ніхто не збирається налагоджувати (тому така оцінка буде абстрактною) і, по-друге, якби навіть таке будівництво сьогодні існувало, те в ньому використовувалися б уже нові матеріали і технології. Чим більше вік оцінюваного об'єкта, тим більше допущень приходиться робити при його оцінці витратним підходом.

Вартість відповідно до цього методичного підходу визначається за наступною формулою:

В_витр = В_в – З,

де: В_витр – вартість об’єкта на основі витратного підходу;

В_в – вартість відтворення (заміщення) об’єкта;

З – сукупне зношення об’єкта.

Отримана вартість зменшується на величину зношування (знецінювання) майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності, що визначаються залежно від залишкового строку використання методом строку життя. Зношування визначається як залишок від поділу фактичного строку використання на повний строк використання об'єкта. Повний строк використання визначається в результаті аналізу строків використання аналогічних об'єктів або виходячи зі строку дійсності майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності.

7.8. Ринковий (порівняльний) підхід

Ринковий (порівняльний) підхід до оцінки вартості інтелектуальної власності передбачає використання методу порівняльних продажів. Суть даного методу полягає в прямому порівнянні оцінюваного об'єкта з іншими, аналогічними за якістю, призначенням й корисністю, які були продані в порівнянний час на аналогічному ринку. Базується на врахуванні принципу заміщення і принципів, пов’язаних з ринковим середовищем.

Модель порівняльного підходу: жоден розумно діючий на свою користь потенційний покупець (інвестор) не заплатить за об’єкт оцінки більше, ніж обійдеться йому придбання на ринку подібного майна, що має таку ж корисність, що і об’єкт оцінки.

Такий метод можна застосувати лише за деяких умов:

· наявність відомостей про факти продажів об'єктів інтелектуальної власності подібного призначення й корисності (об'єкти - аналоги);

· уміння оцінити вплив відмінних рис таких об'єктів на їхню вартість;

· доступності й вірогідності інформації про ціни й умови договорів по об'єктах - аналогах.

Цей підхід дає так звану "справедливу ціну", тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий продати об’єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також володіє повною інформацією про об’єкт інтелектуальної власності і ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий купити даний об’єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і покупця. Однак, оскільки абсолютних аналогів знайти практично неможливо, в рамках цього підходу застосовується механізм корегування з метою врахування відмінності між об’єктом оцінки та об’єктом порівняння. У загальному випадку:

В порів = В аналог

Ринкова вартість у загальному випадку враховує типову мотивацію сторін (купити дешевше, продати дорожче), оплату грішми без пільг й обтяжень та досить тривалий строк експозиції. У той же час ринкова вартість може бути далекою від справедливої вартості внаслідок сприятливої кон'юнктури на ринку або навпаки.

Порівняння здійснюється за найбільш важливими характеристиками, які безпосередньо впливають на вартість майна. Ці характеристики називаються елементами порівняння, а саме:

- вид права власності (повна, обмежена);

- умови фінансування при купівлі-продажу аналогів;

- умови продажу аналогів;

- час продажу, стан ринку на момент продажу;

- місце розташування;

- фізичні характеристики.

В результаті порівняння визначається аналог, який за своїми характеристиками найбільш подібний до оцінюваного об'єкта. Перехід від вартості аналога до вартості об'єкта оцінки здійснюється за допомогою корегуючих поправок або у вигляді конкретних грошових сум, або у вигляді спеціальних математичних розрахунків, виходячи з аналізу статистичних даних продажів.

Підхід порівняння ринкового продажу застосовується, як правило, для оцінки об’єктів масового і серійного виробництва при наявності достатньої кількості достовірної інформації по операціях купівлі-продажу або цінах пропозицій.

7.9. Доходний підхід

Доходний підхід до оцінки майнових прав інтелектуальної власності ґрунтується на застосуванні оціночних процедур переведення очікуваних доходів у вартість об’єкта оцінки. Доходний підхід застосовується для оцінки майнових прав інтелектуальної власності у випадку, коли можна визначити розмір доходу, що отримує або може отримувати юридична чи фізична особа, якій належать такі права, від їх використання.

Тобто він припускає, що ніхто не стане вкладати свій капітал у придбання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, якщо такий же доход можна одержати будь-яким іншим способом.

Суть підходу полягає в тім, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести використання даного ОІВ у майбутньому. Ґрунтується на застосуванні принципів очікування, найбільш ефективного використання і внеску. Загалом модель дохідного підходу має бути подана наступним чином: : жоден розумно діючий на свою користь потенційний покупець (інвестор) не заплатить за об’єкт оцінки більше, ніж складе поточна вартість, отримана шляхом капіталізації прогнозованих доходів, що генеруються у майбутньому об’єктом оцінки.

Для розрахунку поточної вартості об'єкта оцінки застосовують два основних прийоми – дисконтування і капіталізації доходу. Метою оцінки потенційної прибутковості (дохідний підхід) є визначення рівня майбутніх прибутків або у вигляді грошового потоку від реалізації послуг, продукції, або у вигляді грошових надходжень від передачі об'єкта в оренду, з подальшим перетворенням їх у теперішню вартість об'єкта за формулою:

вартість об'єкта = майбутній доход / ставка дисконтування.

Отже вартість об’єкта прирівнюється до сумарної вартості майбутніх доходів, очікуваних від його найбільш ефективного використання, включаючи дохід від можливого продажу об’єкту.

n

В_дохідн =∑ PV (Д_t)

t=1

де В_дохідн – вартість об’єкта, отримана дохідним підходом;

PV (Д_t) – теперішня вартість майбутніх доходів. Доходи приводяться до теперішнього часу, тобто дисконтуються.

Основними методами доходного підходу, що застосовуються для оцінки майнових прав інтелектуальної власності, є метод непрямої капіталізації (дисконтування грошового потоку) та метод прямої капіталізації доходу. Зазначені методи застосовуються для оцінки цілісного майнового комплексу, в якому використовується об’єкт права інтелектуальної власності, і майнових прав інтелектуальної власності як окремих об’єктів оцінки. У разі оцінки майнових прав інтелектуальної власності шляхом виділення вартості майнового права з вартості цілісного майнового комплексу оціночні процедури повинні відповідати вимогам Національного стандарту № 3 «Оцінка цілісних майнових комплексів».

Під час порівняльного аналізу дохідності інвестування в об’єкти права інтелектуальної власності та альтернативні об’єкти проводиться аналіз ризиків, пов’язаних із:

- ступенем готовності об’єкта оцінки до використання;

- строками освоєння, рівнем досягнення прогнозованих (планованих) технічних, економічних, екологічних та інших характеристик об’єкта оцінки або продукції (товарів, робіт, послуг), виробленої та/або реалізованої з використанням такого об’єкта;

- можливістю неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності, зокрема виготовленням та реалізацією контрафактної продукції;

- іншими притаманними об’єкту, що оцінюється, ризиками.

7.10. Методи оцінки

У рамках кожного підходу існує один або декілька методів оцінки. Зв’язок між підходами і методами оцінки представлений у табл. 1. Перелік наведених методів не є вичерпним.

Таблиця 1

Зв'язок між підходами до оцінки об'єктів інтелектуальної власності та методами оцінки

Підхід до оцінки	Метод оцінки
Витратний підхід	Метод прямого відтворення Метод заміщення Метод вихідних витрат
Порівняльний (ринковий) підхід	Метод порівняння продажів
Дохідний підхід	Метод прямої капіталізації доходів: метод переваги у прибутку, метод розподілу прибутків. Методи непрямої капіталізації доходів: надлишкового прибутку; роялті; звільнення від роялті.

Метод прямого відтворення ( метод відтворюваної вартості) активу визначає суму витрат, які є необхідними для створення нової точної копії активу, що оцінюється. Ці витрати повинні ґрунтуватися на сучасних цінах та сировині, матеріалах, енергоносіях, комплектуючих виробах, інформації, а також на середньогалузевій вартості робочої сили певної кваліфікації. Метод прямого відновлення є переважним методом розрахунку вартості унікальних нематеріальних активів.

Метод заміщення ( метод вартості заміщення) використовує принцип, який стверджує, що максимальна вартість власності визначається мінімальною вартістю, яку необхідно сплатити під час придбання активу аналогічної корисності або з аналогічною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними можливостями і варіантами його використання, але не обов'язково подібного об’єкта інтелектуальної власності, що заміщується.

Метод вихідних витрат ( метод основних витрат ) базується на фактично понесених витратах відповідно до бухгалтерської документації підприємства за кілька років. Витрати, які були проведені раніше, за необхідності повинні бути скореговані у відповідному напрямку, а потім проіндексовані з врахуванням їх строку давності. Витратний метод найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі в формуванні майбутніх прибутків і які не приносять прибутку на цей час, наприклад, коли нематеріальні активи, що оцінюються, мають соціальне значення або беруть участь в оборонних програмах, програмах безпеки державного або регіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті співпадає з порівняльним підходом. Визначена за цим методом ціна об'єкта інтелектуальної власності є найбільш достовірною, оскільки вона сформована ринком. Однак в Україні з низки причин (відсутність розвиненого ринку об’єктів інтелектуальної власності, недоступність баз даних про результати продажу об’єктів інтелектуальної власності тощо) цей метод практично не використовується.

Метод прямої капіталізації заснований на переведенні прибутку від комерційного використання об’єкта інтелектуальної власності у вартість останнього. Цей метод використовують найчастіше як експрес-метод для розрахунку залишкової вартості, а іноді – для оцінки активів, строк життя яких практично не визначений. Процедура цього метода включає, по-перше, виявлення джерел і розмірів чистого прибутку, по-друге, виявлення ставки капіталізації, і, по-третє, визначення вартості активу як добутку від ділення чистого прибутку на ставку капіталізації.

Застосування методу переваги у прибутку передбачає дисконтування або пряму капіталізацію різниці між прибутком від діяльності суб’єкта права інтелектуальної власності, що провадиться з використанням об’єкта права інтелектуальної власності, та прибутком, отриманим від такої діяльності, за умови, що вона провадиться без використання зазначеного об’єкта.

Метод переваги у прибутку може застосовуватися шляхом оцінки станом на одну дату цілісного майнового комплексу суб’єкта права інтелектуальної власності та цього комплексу, виходячи із припущення про відсутність у його складі майнових прав інтелектуальної власності. При цьому вартість цілісного майнового комплексу оцінюється шляхом дисконтування грошових потоків або шляхом прямої капіталізації доходу за умови відповідного обґрунтування у звіті про оцінку. Вартість майнових прав інтелектуальної власності дорівнює різниці у вартості цілісних майнових комплексів, визначеній відповідно до вищенаведеного. Джерелом формування переваги у прибутку, що виникає у результаті використання об’єкта права інтелектуальної власності, зокрема, може бути:

- збільшення ціни реалізації одиниці продукції (товарів, робіт, послуг);

- збільшення обсягу реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) у натуральному виразі;

- скорочення витрат, пов’язаних з виробництвом та/або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг).

Метод розподілу прибутків полягає у виділенні тієї частини прибутку, що одержана у результаті використання об’єкта права інтелектуальної власності, із загальної суми прибутку суб’єкта права інтелектуальної власності з подальшим переведенням такої частини прибутку у вартість майнових прав інтелектуальної власності. Процедура переведення здійснюється шляхом дисконтування або прямої капіталізації прибутку за умови обґрунтування застосування однієї із зазначених оціночних процедур у звіті про оцінку.

Метод надлишкового (додаткового) прибутку заснований на припущенні того, що продукція, яка виготовлена з використанням об’єкта інтелектуальної власності, приносить додатковий прибуток в порівнянні з продукцією, яка виготовляється без використання цього об’єкта інтелектуальної власності. Метод додаткового прибутку застосовується за умови, що оцінювачем не виявлено підстав для того, щоб припускати наявність у складі цілісного майнового комплексу суб’єкта права інтелектуальної власності інших нематеріальних активів, крім оцінюваного майнового права інтелектуальної власності.

Цей метод може застосовуватися для ОІВ-пристрою та ОІВ-способу в тих випадках, коли в результаті їх застосування на ринок надходить продукція, виготовлена з використанням ОІВ.

Метод роялті визначає вартість об’єкта інтелектуальної власності як частку від бази роялті (доходу, прибутку, вартості основної сировини).

Розрахунок ринкової вартості інтелектуальної власності методом "роялті" заснований на практиці міжнародного обміну технологіями і являє собою процедуру оцінки, виходячи з міжнародного досвіду продажу ліцензій.

Оцінка вартості методом "роялті" полягає у дисконтуванні (або капіталізації) щорічних грошових потоків (надходжень) роялті за гіпотетичною (передбачуваною) або дійсною ліцензійною угодою.

Формула для визначення ціни ліцензії на базі роялті має такий вигляд:

n

PV =Σ Ct × Rt /100

t=1

де: PV – вартість ОІВ на теперішній час, що дорівнює сумі виплат роялті протягом строку дії ліцензії, грн.;

Ct – прогнозовані грошові потоки, що генеруються предметом ліцензії за період t (так звана база роялті), грн.;

t – розрахунковий строк дії ліцензії (періоди);

Rt – ставка роялті в періоді t, %.

Якщо за базу роялті прийнята вартість продаж виготовленої за ліцензією продукції або її собівартість, то величина грошового потоку за період t визначається за формулою:

C_t = Vt × Zt

де: Vt – кількість виготовленого товару в натуральних одиницях;

Zt – ціна одиниці виготовленого товару або його собівартість, грн.

Якщо за базу приймається доход або прибуток від використання предмету ліцензії (ОІВ) у виробництві, то:

Ct = Yt

де Yt – доход або прибуток, що генерується предметом ліцензії за період t, грн.

Якщо за базу приймається вартість основної сировини, що переробляється, то:

Ct = Mt

де: Mt – вартість основної сировини, що переробляється, за період t, грн.

На розмір (величину) ставок роялті впливає ряд обставин, які на практиці беруть до уваги при виборі їхнього конкретного значення, зокрема зазвичай враховуються:

− технічна цінність об'єкта ліцензії,

− економічна ефективність;

− стадія розробки і готовність до промислового використання;

− наявність і обсяг патентного захисту;

− обсяг переданих прав за ліцензією;

− обсяг переданої документації і ноу-хау;

− інжиніринговий супровід;

− кон'юнктура ринку;

− конкурентні пропозиції;

− інші ціноутворюючі чинники

Значення стандартних ставок роялті РОЗРОБЛЕНО в таблицях. Такі таблиці дозволяють визначити приблизний розмір ставки роялті для кожного конкретного об’єкта ліцензії. Стандартне значення ставки роялті може бути уточнене за результатами пошуку і аналізу матеріалів конкурентів на об’єкти, що є аналогічними або наближеними за своїми характеристиками до предмету ліцензії.

Відсутність патенту, як правило, знижує розмір стандартної ставки роялті приблизно на 30 % в порівнянні з ОІВ, що має патентну охорону.

Відмітимо, що розмір ставки роялті буде залежати від прийнятої бази роялті. Так, якщо в якості бази роялті прийняти прибуток, то ставка роялті буде дорівнювати долі ліцензіара у прибутку ліцензіата, тобто її величина може досягати 50 %.

За базу роялті, як правило, приймають або вартість продаж виготовленої за ліцензією продукції, або її собівартість, або отриманий прибуток, або вартість основної сировини.

Метод звільнення від роялті

Цей метод використовується за наявності інформації про угоди із подібними активами, або, як мінімум, за даних щодо ставки роялті в цій сфері. Суть цього методу ґрунтується на припущенні, що інтелектуальна власність, яка використовується на підприємстві, йому не належить. У такому випадку частину доходу, яку підприємство повинне було б виплачувати у вигляді винагороди власникам цієї інтелектуальної власності, воно насправді залишає собі, тому що власність належить даному підприємству і вважається його додатковим прибутком, створеним цим активом.

Оцінка ОІВ на базі роялті застосовується для випадків використання ОІВ у власному виробництві і набула найбільшого поширення у міжнародній і внутрішній торгівлі ліцензіями.

Формула для визначення ціни ліцензії за методом звільнення від роялті є такою самою, що і за методом роялті, за винятком того, що права частина множиться на RF - коефіцієнт дисконтування:

. n

PV =Σ Ct × Rt /100 × RF

t=1

RF = 1/(1+i)ⁿ

де i – ставка дисконту, %

Основні етапи застосування методу:

1) складається прогноз обсягу продажів, від яких очікуються виплати роялті. Визначати обсяг виробленої за ліцензією продукції слід по кожному року із урахуванням того, що в перші роки освоєння її випуску може і не бути, потім відбувається нарощування обсягів, далі - спад у зв'язку із моральним старінням нововведень;

2) визначається ставка роялті;

3) визначається економічний термін дії патенту або ліцензії. Юридичний і економічний терміни дії можуть не збігатися, тому варто зробити реалістичний прогноз щодо тривалості платежу;

4) розраховуються очікувані виплати по роялті шляхом розрахунку відсоткових відрахувань від прогнозованого обсягу продажів;

5) від очікуваних виплат по роялті віднімають всі видатки, пов'язані із забезпеченням патенту або ліцензії (юридичні, організаційні, адміністративні витрати);

6) розраховуються дисконтовані потоки прибутку від виплат по роялті;

7) визначається сума поточних вартостей потоків прибутку від виплат по роялті.

7.11. Порядок оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності та оформлення звіту про оцінку

Порядок оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності включає такі етапи:

· оформлення договірних відношень між замовником і оцінювачем шляхом укладання договору на проведення оцінки в письмовій формі;

· попереднє розроблення завдань оцінки;

· ідентифікація охоронних документів на об'єкти інтелектуальної власності (правова експертиза), перевірку вірогідності представленого оцінювачеві інформаційного масиву для визначення вартості відповідно до встановленого переліку вихідних даних. У рамках правової експертизи ідентифікуються права на об'єкти інтелектуальної власності шляхом перевірки наявності документів, що підтверджують належність майнових прав.

Перелік відповідних документів включає: охоронні документи (патенти, свідчення про реєстрацію, авторські права, квитанції про сплату мита за підтримку в силі охоронного документа), ліцензійні договори, договори про передачу прав. Експертизі підлягають також установчі договори про передачу прав на об'єкти інтелектуальної власності в статутний капітал; договори - замовлення на створення об'єктів інтелектуальної власності третіми організаціями; договори на створення об'єктів інтелектуальної власності на підприємстві в порядку службового завдання; договори між підприємством і розроблювачами об'єктів інтелектуальної власності; акти про безоплатну передачу прав на об'єкти інтелектуальної власності; рішення органів виконавчої влади щодо нематеріальних активів при ліквідації, банкрутстві, приватизації й інших реорганізаціях підприємств. Підприємства, нематеріальні активи яких включають об'єкти інтелектуальної власності, повинні мати акти приймання до використання, про поставлення на бухгалтерський облік, про прийняття на баланс, про внесення у статутний капітал й інші необхідні документи.

На цьому етапі визначаються також цілі оцінки, які передбачають обґрунтування виду вартості для вибору підходу й методів оцінки, розробляється оціночна модель, в якій зазначається конкретний порядок робіт, виявляються особливі обставини й обмеження, відзначаються особливості окремих об'єктів інтелектуальної власності або виробництв, де використовуються ці об'єкти.

· розрахунковий етап передбачає встановлення основних критеріїв розрахунку, переліку допустимих помилок і власне розрахунків відповідно до вимог чинного законодавства.

Результатом проведення оцінки об’єкта інтелектуальної власності має бути оформлення звіту про оцінку, який повинен містити такі елементи:

· вступ, де викладаються мета й завдання оцінки;

· опис охоронних документів об'єктів інтелектуальної власності (термін дії, строк корисного використання, тривалості розрахункового періоду, обсяг прав, ліцензії на вид діяльності, територія правової охорони), інших документів й умов, представлених для оцінки;

· викладення методів оцінки;

· матеріали з розрахунками вартості об'єктів інтелектуальної власності й результати оцінки;

· особливі обставини й обмеження, що враховуються при оцінці;

· розроблення рекомендацій замовникові щодо застосування результатів оцінки.

Також оформляється акт оцінки – документ, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки, здійснені суб’єктом оціночної діяльності.

Дата добавления: 2014-01-11