Австрійська школа маржиналізму

Вищезазначені чотири економісти зробили лише половину роботи. Австрійська школа змогла поширити психологічну теорію цінності не лише на споживчі блага, а й на фактори виробництва та проміжні товари.

Визнано, що книга Карла Менгера "Основи політичної еко­номії " (1871) здійснила переворот в економічній теорії. Погляди Менгера отримали ширше визнання завдяки роботам Його кращих учнів: Фрідріха фон Візера і Євгенія фон Бем-Баверка. Народився Менгер у Львові.

Карл Менгер (1840-1921) був теоре­тиком, який шукав нового підходу до пояс­нення суспільних явищ. Саме він заснував економічну теорію нового типу, в основу якої поклав тезу: яке б суспільство ми не розглядали, саме корисність товару, котра є психологічною основою, достатня для того, щоб пояснити економічні закони певного суспільства. Економічні явища можна дос­ліджувати з різних точок зору - історичної, практичної (економічної політики) і теоре­тичної. Теоретична - найважливіша для ро­зуміння розвитку суспільних сил.

"Основи політекономії" - це ретельно підготовлена праця Менгера, провідну роль в якій відіграє принцип граничної корис­ності. Основною тезою цієї праці є те, що справжнім вихідним пунктом дослідження можуть бути лише людські потреби. Потреба є різновидом незадоволених бажань, які виникають із порушення фізіологічної рівноваги. За допомогою певних товарів можна задовольнити ці потреби тією чи іншою мірою, причому менше задоволена потреба має більшу кінцеву інтенсивність. Якщо ресурси обмежені, перед індивідом постає проблема: як розподілити свої кошти так, щоб кінцева інтенсивність була якнайменшою. Реальним процес задоволення потреби стає у випадку власності над річчю, а така власність перетворює річ на господарське благо.

Поширення теорії маржиналізму на товари, які безпосередньо не використовуються для особистого споживання, відбулося завдяки теорії наділення. За цією теорією фактори виробництва мають характер блага, оскільки свою здатність задовольняти потреби вони запозичають від споживчих благ, які виробляються за допомогою цих факторів. Менгер виділяє блага першого, або нижчого рівня, тобто споживчі блага, а ресурси зараховує до благ другого, третього чи вищого рівня залежно від тривалості виробничого процесу. Для перетворення блага вищого порядку у благо нижчого порядку потрібен час, тому Менгер вводить поняття виробничого періоду.

Важливу роль у господарських операціях відіграє пропозиція благ нижчого порядку, а також сучасна техніка виробництва та поєднання у певних пропорціях факторів виробництва і виділення об'єктивних та суб'єктивних елементів в економіці. Питання поділу економічних та неекономічних благ вирішується із співвідношення між наявною пропозицією цих благ і кількістю, достатньою для задоволення потреб. Співвідношення між економічними та нееконо­мічними благами може змінюватися, внаслідок чого блага переходитимуть з однієї категорії в іншу. Все це покладено в основу суб'єк­тивної цінності. На основі таких міркувань Менгер дійшов висновку, що цінність визначається розмірами пропозиції: із збільшенням чи зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреб, а тим самим і цінність, яку приписують цим благам. У міру того, як збільшується кількість блага, його додаткові одиниці мають все меншу здатність задовольняти потреби. У цьому полягає основний теоретичний внесок Менгера, а це твердження є фактично прин­ципом спадної граничної корисності, за яким цінність однорідного запасу того чи іншого блага визначається цінністю останньої, або найменш важливої його одиниці.

У Менгера не існувало трьох факторів виробництва, а були лише блага вищого і нижчого рівня. Він відкидав поділ на працю, землю, капітал і вважав, що всі ресурси відіграють однакову роль. Завдяки Менгеру витрати виробництва перетворюються на психоло­гічне явище, оскільки сума виплат за фактори виробництва повинна базуватися на визначеній в процесі обміну граничній корисності, яку ці фактори мають з точки зору продавця. Отже, пропозиція також зумовлена психологією господарюючого суб'єкта. Оскільки продукт розподіляють на основі платежів фірми за використання факторів виробництва, Менгер вважає, що розміри цих платежів визнача­ються тим самим всепроникним принципом цінності: принцип гра­ничної корисності управляє всією економікою.

Як тільки ідеї маржиналізму було інтерпретовано мовою математики, стало зрозуміло, що зміст господарської діяльності можна звести до проблеми максимізації - корисності, ціни, прибутку.

Фрідріх фон Візер (1851-1926) є єдиним з австрійської школи, хто створив справжній трактат - "Суспільне господарство". Він, крім усього іншого, зробив дві принципові речі: ввів термін "гра­нична корисність" і розробив поняття альтернативних витрат, тобто вперше трактував витрати як непряму корисність. Пізніше це поло­ження отримало назву "закон Візера". Центральною ідеєю в теоріях Візера є корисність.

Основні теоретичні здобутки Візер а:

Визначальними факторами цінності товару, крім корисності, є рідкісність блага (блага, які є в надлишку, не мають цінності).

Закон Візера: справжньою цінністю будь-якої речі є недоотримані корисності інших речей, які могли бути вироблені за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво або купівлю цієї речі (альтернативні витрати).

Потреби, які задовольняються за допомогою конкретного блага, повинні бути розміщені у певному порядку відповідно до закону спадної корисності Госсена.

Поняття граничної корисності може стосуватися лише одиничного акту використання благ.

Ціна товару є засобом встановлення рівноваги між суб 'єктивними намірами двох сторін.

Візер розвиває теорію про те, що наділена вартість є осно­вою встановлення вартості виробничих благ. Якщо якийсь фактор виробництва бере участь у виробничому процесі, то його вартість визначають через теорію наділення, а тому витрати виробництва обумовлюються граничною корисністю.

Теорія використання ресурсів випливає із незмінної кількості ресурсів і заданих потреб. Її суть: найкращого розподілу ресурсів досягають тоді, коли за всіх можливих способів використання факторів виробництва кожна їхня одиниця приносить однаковий дохід.

Теорія споріднених благ, за якою спорідненими є ті блага, для виробництва яких використовують хоча б один спільний фактор виробництва.

Прагнув спростувати теорію експлуатації Маркса. Крити­кував трудову теорію і підкреслював роль капіталу в процесі виробництва.

Довів, що в кінцевому рахунку цінність і витрати виробництва завжди визначаються граничною корисністю.

Навів характеристику теорії простої економіки, основ­ною проблемою якої була проблема визначення цінності у своє­рідних умовах економіки Робінзона Крузо.

У 1884 р. Візер видає книгу "Походження і основні закони господарської цінності ", в якій він надав ім'я маржиналістській теорії.

В останній рік життя виходить його чергова книга "Основи соціальної економії". В ній, на відміну від решти представників австрійської школи, є спроба поєднати розроблену Візером чисту економічну теорію з теорією суспільства (економічна соціологія). Тут можна прослідкувати, як Візер відкидає твердження класиків про те, що конкуренція створює ідеальний стан економіки. Він доводить, що нема і не може бути чистої конкуренції і чистої монополії. Існують лише їхні проміжні форми. Мета держави повинна полягати скоріше в забезпеченні захисту і створенні умов розвитку суспільного виробництва» ніж в задоволенні потреб держави і підприємств.

На визнання австрійської школи маржиналізму працював авторитет Євгенія фон Бем-Баверка (1851-1919). Його метою було розвинути теорію корисності і просунутися далі, ніж Менгер.

Теорія цінності, викладена в " Позитивній теорії капіталу ", як і теорія Візера, бере початок з уявлень Менгера. Однак Бем-Баверк вважав, що, оскільки гранична цінність всере­дині цього запасу благ знижується, загальна цінність дорівнює сумі часткових цінностей всіх одиниць. Ціна, за Бем-Баверком, визначається і разом з тим обмежується, з одного боку, суб'єктивними оцінками останнього покупця, який згідний купити товар, і першого продавця серед тих, хто може взяти участь у процесі обміну і, з іншого боку, оцінками найбільш слабкого продавця і пер­шого покупця серед тих, хто в цій ринковій ситуації включається в обмін. Отже, всі коливання цін, витрат і цінності прямують до гранич­ної корисності. Така думка про граничні пари перетворювала рівняння попиту і пропозиції у складову частину теорії граничної корисності.

Бем-Баверку належить найвідоміша теорія капіталу на засадах австрійської школи. Капітал у Бем-Баверка є запасом матеріальних благ, але природа капіталу відмінна від природи решту факторів виробництв а. Капітал є похідним благом, це проміжний продукт, створений працею і природою для підвищення продуктивності виробництва. Для нагромадження капіталу потрібен час, а процент є породженням фактора часу. Бем-Баверк зробив вирішальний внесок в наукове обгрунтування положення про те, що капітал має свою власну продуктивність, тобто має чисту продуктивність. Вона проявляється у вигляді залишку продукту виробництва, який виникає після відрахування з продукту виробництва усіх витрат і який можна подати у формі річної норми процента.

У теорії Бем-Баверка процент відігравав навіть важливішу роль, ніж капітал. Для Бем-Баверка процент - це ключ для розуміння капіталу. Теорія процента Бем-Баверка базується на тому, що поточ­ні блага цінуються вище, ніж майбутні, тому відмова від поточних благ потребує винагороди. Сам процент слугує мірою відмінності між теперішнім і майбутнім. Хоч теперішнє цінується вище, людина виробляє для майбутнього, оскільки знає, що ще не раз настане час, коли в неї виникнуть незадоволені потреби.

Бем-Баверк висунув декілька причин існування процента. Це були його три знамениті умови існування процента:

1. Відмінності у суб'єктивному ставленні до поточних і майбутніх благ.

2. Загальновизнана схильність до недооцінки майбутніх благ через недостатню уяву.

3. Технічні переваги поточних благ. (Капіталісти отримують свій дохід з операцій обігу).

Думка про вплив фактора часу пронизує всі три обставини, але лише завдяки третій причині практично виникає додаткова цінність, відома під назвою процента. У першому положенні мається на увазі фактор рідкісності: постійно існуюча перевага поточних благ перед майбутніми, своєю чергою, спричиняє розширення попи­ту і виникнення процента. Недооцінка майбутніх благ, про яку йдеться в другому положенні, зумовлена недосконалістю свідомості і невизначеністю майбутніх подій, внаслідок чого ринкова ціна по­точних благ є вищою. Третя умова передбачає, що завдяки факторові часу встановлюється зв'язок не лише між теперішнім і майбутнім, але й між об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Поєднання суб'єктивних засад, зазначених у першому положенні, з технічними перевагами, про які йдеться в третьому, і породжує процент.

Дата добавления: 2014-01-11