Девіантна поведінка

Девіантна (лат. deviatio – відхилення) поведінка – це вчинки людини, що не відповідають офіційно прийнятим або фактично існуючим в конкретному суспільстві нормам; під девіацією також розуміється суспільне явище, масова форма людської діяльності, пов'язана з порушенням норми. Друге є предметом спеціальної галузі – соціології девіантної поведінки. Соціологічний рівень дослідження проблеми в свою чергу є методологічною базою для прикладних дисциплін, які вивчають конкретні види девіації – кримінології, суїцидології, патосексології, наркології. Девіація передбачає наявність трьох речей: 1) соціально діюча людина; 2) норма, що врегульовує той чи інший вид діяльності; 3} соціальні групи, інститути, організації, які реагують на поведінку актора, виконують функції соціального контролю.

З точки зору норми і тих чинників, що її підтримують, кожне від­хилення є негативне явище й провина суб'єкта. Формальний підхід має своє виправдання, він завжди буде зберігатися у царині права, бо інакше норми права втратять свій сенс. На цих засадах, до речі, будувалося римське право: "хай руйнується світ, але торжествує закон" – казали стародавні римляни. Але соціологи мають дещо відмінний погляд на проблему. Існує думка, що девіація до певних меж навіть корисна, бо робить суспільство гнучким і здатним до змін. Дійсно, в разі неухильного й буквального виконання усіх норм – правових, моральних, релігійних, традицій – суспільство неодмінно припинить еволюцію: історія Європи, наприклад, не знала б доби Відродження, Реформації, політичних революцій, сучасної науки й мистецтва. Норма повинна бу­ти функціональною, "працювати" не тільки на стабільність, але й відповідати поступу. Якщо вона стає дисфункціональною, виникає ефект "позитивних відхилень". Застарілі норми треба або скасувати,, або переглянути. Це робить учорашніх девіантів не тільки нормальними, але й часто-густо шановними людьми. Така доля спіткала багатьох вчених, літераторів, митців, не кажучи вже про релігійних і політичних диси­дентів. Проте, релятивізм має свої межі – існує певне коло заборон, вимог, традицій, на якому утвердилася європейська цивілізація, і воно є стабільним на протязі тривалого часу. Це біблійні заповіді, які. вимагають не вбивати, не красти, не зраджувати, не хулити Бога, поважати батьків тощо. Таким чином, душогуб, шахрай, блюзнір, перелюб­ник були й залишаються девіантами, що здійснюють соціально-негативні й небезпечні дії.

Людина порушує норму або свідомо, або внаслідок незнання законів, традицій. Останнє може статися, наприклад, з добропорядною людиною, якщо вона потрапляє у незвичні соціальні умови. Девіантні вчинки можуть бути двох типів: 1) екстравертні, що орієнтовані на зовнішню сферу й безпосередньо зачіпають інтереси інших людей, соціальних груп, організацій; 2) інтровертні – спрямовані на самого суб'єкта девіантної дії (наприклад, наркоманія, суїцид). Головними видами девіації є: 1) злочинність в усіх її формах та проявах; 2) аморальна поведінка; 3) алкоголізм, наркоманія; 4) сексуальні відхилення; 5) проституція; 6) самогубство (суїцид).

Дитинство, особливо підлітковий вік, мають свої специфічні фор­ми девіації. Батьки, вихователя, шкільні педагоги часто стикаються з такими відхиленнями, як: 1) антидисциплінарна поведінка (труднощі пристосування до вимог формальної організації, режиму навчання, розкладу дня); 2) підвищена агресивність, конфліктність: 3) важконавчанність (проблеми з засвоєнням нового ма­теріалу, абстрактним мисленням); 4) втечі з дому; 5) токсикоманія.

Девіація як суспільне явище у більшості випадків є прихованим (латентним) процесом. Офіційні дані або відсутні, або значно розходяться з реальністю. Наприклад, в середині 90-х років в Україні офіційно було зареєстровано близько 100 тисяч наркоманів, але за підрахунками фахійців реальна кількість осіб, що зловживають наркогенними речовинами, сягає півмільйона чоловік. Вивчення латентних процесів є прямим завданням для соціологів. Головний метод, що призводить до суттєвих результатів, – довірче анонімне масове опитування. В цьому можна пересвідчитися на досвіді кафедри соціології Університету внутрішніх справ, що здійснила в 1995 р. подібне опитування з природу розповсюдження наркотиків у молодіжному середовищі. Було опитано 1001 особа у віці від 14 до 24 років, що начаються у школах, технікумах, ПТУ, коледжах, університетах, вузах м.Харкова, за випадковою вибіркою. Як з'ясувалося, поширення наркотиків і експерименти з наркогенними речовинами набули масового характеру: близько 65% опитаних стверджували, що бачили людину у стані наркотичного сп'яніння; 59% – мають знайомих, які зловживають наркогенними речовинами; 45% – "зізналися", що були в компаніях, де вживалися наркотики; 39% – своїми очима бачили наркотик конопля­ної групи "план"; нарешті, від 22 до 35% молодих людей (в залежності від виду наркотику) вживали заборонені речовини хоча б один раз у житті. Опитування розкрило ще декілька таємниць: структуру наркогенних речовин, що перебувають у незаконному обігу, ставлення молодих людей до цього явища, сприйняття наркотиків в залежності від статі, матеріального становища респондентів тощо.

Наркоманія - типове інтровертне відхилення, що спричиняє руйнацію людського організму. Пересічно життя наркомана від початку зловживання становить десять років. Наркотики не тільки завдають фізичної шкоди, але й роблять людину наркозалежною, заручницею свого лиха, спотворюють особистість. У фахівців-наркологів є таке визначення для наркомана: "змінена (перетворена) особистість". Людина, що призвичаїлася до наркотиків, поступово втрачає волю, моральні принципи; її світогляд, цінності звужуються до одної речі – "отруйного зілля". На прикладі наркоманії добре проглядається фундаментальна властивість девіації – тісний зв'язок поміж типами й видами: інтровертність змінюється екстравертною поведінкою, аморальність веде до злочину, наркоманія тягне за собою увесь букет відхилень. 'Так, в 1994 р. наркоманами було скоєно 30 тис. злочинів. Наркотична залежність ставить індивіда в становище, коли його або утримують родичі (а сам він розпродає вщент хатнє майно),або наркоман вдається до злочинної діяльності. Серед наркоманів найвищий рівень суїциду, бо майже кожен другий хворий на наркоманію закінчує життя самогубством.

Чому люди вдаються до девіантних вчинків, незважаючи навіть на осуд інших, неприємності, небезпеку, покарання? Чи існує загальна причи­на, яка визначає здатність людей до девіації? Дійсно, вбивця-маніяк і його злочин дуже несхожий на злочинність у "білому комірці" в сфері банківських операцій або на корупцію у вищих державних колах. На індивідуально-психологічному рівні важко знайти спільні риси й витоки, що обумовлюють і перше і друге. Проте з соціологічного боку відмінності – не такі принципові: і те й інше дезорганізує соціум, порушує інтереси й права оточення породжує дисфункцію в соціокультурних системах.

Пошуком причин девіації займаються вчені різного профілю – соціологи, медики, психологи, юристи – вже тривалий час. Вдалося окреслити певне коло факторів, що пов'язані кореляційним зв'язком з соціальними відхиленнями, фактори можна об'єднати у три групи: 1) біологічні причини; 2) психологічні чинники; 3) суто соціальні фактори. Зупинимося на характеристиці цих факторів і наукових гіпотезах з цього приводу.

Класичними працями, що намагалися пояснити кримінальну злочинність біологічними факторами, були дослідження італійського лікаря Чезаре Ломброзо (1836–1909) та американського психолога й лікаря Віліяма Шелдона (нар.1898 р.). Вони ставили кримінальну діяльність, передусім тяжкі насильницькі злочини проти особистості, у залежність від антропологічних рис людини. Ломброзо доводив існування кримінального типу людини від народження. Її ознаки ніби то помітні при зовнішньому огляді та при спостереженні за поведінкою особи: занадто розвинутою нижня щелепа, рідка борода, понижені больові рефлекси, моральна тупість (кров, смерть, страждання інших у них не викликають реакції відрази або навіть подобаються, викликають задоволення), прагнення прикрасити власне тіло татуюваннями. Цим людям, гадав італійський дослідник, передалися риси первісної люди­ни, яка була схильна до агресії та насильства.

Шелдон поділяв людей залежно від будови тіла на три типи (ендоморф, мезоморф, ектоморф) і вважав, що люди за статурою мезоморфа (ознаки: сила, статність, неспокій, активність) більш здатні до злочину. Свою теорію він підкріплював емпіричними даними, обстежуючи юнаків, що відбували термін покарання у спеціальній колонії. Пізніше виникло генетичне пояснення – гіпотеза, згідно якої агресивність і потяг до садизму зумовлені наявністю у чоловіків зайвої хромосоми. Щоправда, наведені фактори стосуються досить вузького кола соціальних відхилень – злочинних посягань проти особи, фізичного насилля.

Психологічне пояснення девіантної поведінки пов'язане, перш за усе, з теорією З.Фрейда. Він, як відомо, доводив, що людиною управляють два успадковані чинника: 1) сексуальна енергія, лібідо, Ерос; 2) деструктивний потяг до смерті, Танатос. Вони по різному забезпечують фізіологічне виживання особи. Людина мусить не тільки продовжувати свій рід генетичне, але й мати наснагу захищати себе й власне потомство. Останнє "зобов'язує" індивіда бути агресивною істотою, агресивність запрограмована в людині. У суспільному житті природна агресивність приймає специфічні форми: бійка, злочин і різні види деструктивної, садистської поведінки, нарешті, війна. Відомий сучасний соціолог Еріх Фромм (Німеччина) розширив межі теорії Фрейда. Він поділяє агресивну поведінку на два типи: а) доброякісна агресія; б) недоброякісна агресія. Перший тип – загальне правило біологічних організмів, що пов'язане з інстинктом самозахисту; це оборотна агресія, що "гаситься", коли зникає джерело небезпеки. Але тваринам, навіть приматам, не властивий садизм; вони це катують свою жертву заради отримання насолоди, не вбивають з ідеологічних міркувань, не схильні до самогубства, не причиняють собі навмисної шкоди; тобто не чинять так, як це може робити людина. Фромм робить висновок: людині притаманна й недоброякісна агресія, що складає людську форму деструктивності. Її відзначає, по-перше, невгасиме прагнення до панування над іншими живими істотами, садизм як різновид цієї пристрасті; по-друге, некрофілія – потяг до смерті, усього неживого, розкладеного, механічного. Поступ цивілізації не зменшує, а навпаки збільшує ступінь деструктивності, перетво­рює її на принципи людського буття. Таким чином, психологічний напря­мок пояснює різні форми девіантної поведінки фундаментальними якостями людини, яка є недосконалим творінням еволюції і потребує певної доробки, розвитку, вдосконалення або жорсткого контролю.

Е.Дюркгейм ставив собі за меті покінчити з натуралістичними або психологічними поясненнями соціальних явищ. Яскравим прикладом дюркгеймівського соціологізму був аналіз причин суїциду в класичній праці "Самогубство". Причинами суїциду він вважав зміни у нормальній щільності соціальних зв'язків, що оточують суїцидента. Враховуючи цей фактор, французький соціолог поділяє самогубства на чотири види – егоїстичне, альтруїстичне, анемічне, фаталістичне. Перший – обумовлений зниженням щільності соціальних зв'язків, самотністю через різні життєві обставини: розрив шлюбу, втрата робочого місця, загибель близьких людей, старість і непотрібність іншим. Другий тип – це самогубства, які обумовлені за­надто інтенсивним впливом соціуму, фактів загальної свідомості на окрему людину (наприклад, смерть камікадзе, самогубство релігійних фанатів). Анемічний тип заслуговує на велику увагу, бо ціннісно-нормативне безладдя, що супроводжує скрутні часи, кризи, війни, є поштовхом не тільки для суїциду, але воно створює грунт для багатьох видів девіантної поведінки. Нарешті, фаталістичне самогубство є типом, що пов'язаний з надзвичайним підвищенням щільності соціальних зв'язків, коли людина не може усамітнитися й знаходиться під жорстким контролем (наприклад, самогубства у казармі, в'язниці).

Ідея Дюркгейма – пояснювати девіацію соціальними чинниками – була підхоплена багатьма соціологами. Досить продуктивним є культурологічне пояснення. Воно виходить з реального факту – поділ суспільства на центр і периферію, окремі соціальні групи, де чинні різні субкультури. Девіація виникає внаслідок інтерналізації особистістю цінностей і норм, які суперечать панівній культурі. Злочинність поширюється приблизно так, як передається заразна хвороба. Особливо небезпечним є становище молоді, яка не має чітких морально-ціннісних орієнтирів, а, отже, може легко сприймати злочинну субкультуру, відповідний жаргон, манеру поведінки, "закони" злочинного світу. Ця теорія доповнюється емпіричними дослідженнями, що доводять існування особливо небезпечних районів помешкання, де швидко поширюються злочинність, алкоголізм, наркоманія. Так, в окремих районах американських міст, де скупчене кольорове населення, загальнокримінальна злочинність у десятеро вища, ніж в благополучних "білих" районах. Злочинна субкультура у нетрищах витісняє офіційні цінності і норми, і є потужним "вихователем" молоді.

Марксисти пояснюють девіантну поведінку фактом соціальної нерівності, поділом на бідних і багатих, наявністю приватної власності. Дійсно, нерівний розподіл багатств, стратифікація суспільства, особливо присутність люмпенізованого населення ніколи не сприяли загальному порядку й дисципліни. Але різні соціальні відхилення, збочення існують на усіх щаблях суспільної драбини; скасування інституту приватної власності, як свідчать комуністичні експерименти, не впливає радикально на рівень девіації.

Російський дослідник Я.І. Гілинський вважає, що загальною при­чиною девіантної поведінки є "соціальна невлаштованість". Під цим терміном він розуміє невідповідність об'єктивних якостей індивідів соціальним позиціям, ролям, які їм належать. Позиція може бути нижчою від потенційних здібностей і об’єктивних претензій індивіда (поет-вахтер, філософ-двірник тощо) або "вищою" (наприклад, лайдак у директорському кріслі) реальних можливостей. Якщо індивід усвідомлює факт "невлаштованості", виникає напруга, потяг виправити становище у тому числі і забороненими методами. Особлива небезпека й потенційна причина девіації полягає в тому, що існує коло людей, які знаходяться "поза соціальної структури". Гілинський ілю­струє свої тези статистикою, яка засвідчує, що значне підвищення кримінальної активності пов'язане з маргіналами, несоціалізованими групами населення.

Таким чином, немає недостатку в гіпотезах, теоріях, факторах, що пояснюють девіацію. Їх не можна недооцінювати, бо в конкретних ситуаціях вони допомагають профілактиці злочинності, алкоголізму, наркоманії і доводять свою наукову спроможність. Але винайдені чинники не треба переоцінювати, бо вони не мають універсального характеру, не пояснюють феномен девіації в цілому, мають різні заперечення, виключення, тобто не становлять неухильного правила. Людина – занадто складна біологічна й соціокультурна система, що допоки не піддається всебічному аналізу, спрощенню, моделюванню без втрати суттєвих властивостей.

Дата добавления: 2014-01-11