Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

Західна Україна під владою Польщі. Утворена у 1918 р. Польща успадкувала українські землі від Російської та Австро-Угорської імперій.Новий географічний регіон із центром у Львові було названо Західною Україною.

Понад 3 млн. українців Східної Галичини та Лемківщини, що раніше перебували у складі Австро-Угорщини, належали в основному до греко-католицької церкви. Більше 2 млн. українців, які населяли землі, що входили до Російської імперії (Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя), були православними.

Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинання «кресів» – земель національних меншин. Воно мало бути поетапним і спочатку державним, а потім – етнічним. Державна полонізація була спрямована на підпорядкування непольського населення установам, що існували в Польщі, а також витіснення на периферію суспільного життя або й цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і спрямована передусім на дітей.

У березні 1923 р. Рада послів Антанти надала Польщі юридичні права на володіння Східною Галичиною. Піддаючись домаганням польського уряду, вона офіційно визнала східні кордони Польщі, встановлені Ризьким мирним договором після польсько-радянської війни 1920 p. Це рішення позбавило Східну Галичину статусу міжнародної території і стало трагедією для її населення. Українці виявилися єдиним народом багатонаціональної імперії Габсбургів, який не зміг здобути національної державності.

Незважаючи на прагнення польських урядовців зберегти роз’єднаність українських громад, суспільно-політичне життя в Західній Україні було територіально єдиним. Населення краю підтримувало в основному три політичні сили – націоналістів (Організацію українських націоналістів), центристів (Українське національно-демократичне об’єднання – УНДО) та комуністів (Комуністичну партію Західної України). Серед легальних партій найвпливовішим було УНДО.

Антиукраїнська політика польської влади підривала позиції центристів і сприяла підвищенню авторитету екстремістських партій, які діяли нелегально. У 20-х і на початку 30-х років, тобто до голодомору і масового терору в радянській Україні, популярними були комуністи. Після 1933 р. найпомітнішим напрямом у суспільно-політичному житті став український націоналізм.

Українські землі у складі Румунії. За офіційними румунськими джерелами, українців у Румунії налічувалося понад 580 тис. осіб. Однак тогочасні українські демографи вважали, що кількість співвітчизників у Румунії наближалася до мільйона. Усіх, хто не виявляв наполегливості, під час переписів записували румунами.

У Румунії існувало три українські громади, які різнилися історичною долею. Найбільшою з них була буковинська. Буковина входила до Галицько-Волинського, а згодом – до Молдавського князівства. Разом із Молдавією вона увійшла до складу Османської імперії, а в 1771 р. була приєднана до Австрійської імперії.

Другу за чисельністю українську громаду становили українці анексованої Румунією у Росії Бессарабської губернії. Північна Бессарабія, або Хотинщина, становила одне ціле з Буковиною. Тут переважало автохтонне українське населення. Шість центральних повітів Бессарабії становили етнічну територію молдаван. Південні повіти Бессарабії (Аккерманський та Ізмаїльський) мали змішане населення. Українці у ньому були найбільшою національною групою.

Третю, найменшу за чисельністю, громаду становили українці Марамуреша (на кордоні із Закарпатською Україною). Представники Марамуреша брали участь у Хустському соборі в січні 1919 p., де було ухвалено історичне рішення про возз’єднання з Україною. Однак румунська армія негайно окупувала Марамуреш, а держави Антанти у вересні 1919 р. визнали цю агресію правомірною.

Скориставшись політичним хаосом після розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, Румунія захопила більшу територію, ніж та, що була у неї до початку Першої світової війни. Щоб поглинути новоприєднані землі, правлячі кола обрали шлях насильницької румунізації українського населення.

Українські землі у складі Чехословаччини. Після відокремлення Закарпаття від Угорщини в 1919 р. було створено адміністративну одиницю, яка офіційно називалася Підкарпатська Русь. Вона складалася з українських етнічних земель, до яких було долучено вузьку смугу угорської етнічної території із залізницею Кошице – Чоп – Хуст – Рахів. Паризька мирна конференція у 1919 р. санкціонувала передачу Підкарпатської Русі Чехословаччині.

За переписом 1930 р. на Закарпатті проживало 616 тис. осіб (з них 438 тис. українців). У Пряшівському (Прешовському) етнографічному анклаві налічувалося 118 тис. осіб (з них 87 тис. українців). Ще понад 10 тис. українців проживали у Східній Словаччині за межами Пряшівського анклаву.

У демократичній Чехословаччині становище українців було набагато кращим, ніж в інших країнах. Держава не здійснювала цілеспрямованої асиміляції населення і навіть вживала заходів для економічного розвитку Закарпаття. Однак зобов’язання надати Закарпатському краю автономію панівні кола Чехословаччини не виконали.

У суспільно-політичному житті Закарпаття провідну роль відігравали українофіли, русофіли і комуністи. Скориставшись поділом Чехословаччини восени 1938 p., українофіли почали будувати державність на проголошеній ними Карпатській Україні. Однак союзна нацистській Німеччині Угорщина восени 1938 р. – навесні 1939 р. анексувала територію Карпатської України.

Дата добавления: 2014-01-15