Реорганізація і ліквідація юридичної особи

Суб’єкт господарювання може припинити свою господарську діяльність (скасувати державну реєстрацію) при реорганізації шляхом: злиття, розподілу; перетворення; приєднання та виділення, ліквідації за рішенням власника та банкрутства.

Реорганізація

Злиття передбачає об’єднання двох (А, Б) і більше підприємств в нове підприємство (В), яке виникає в результаті їх злиття:

А+Б=В

Поділ передбачає поділ підприємства (А) на два (Б, В) і більше нових підприємств з припиненням існування реорганізованого підприємства (А):

А=Б+В

Перетворення передбачає припинення діяльності підприємства (А) і утворення на його базі нового підприємства (Б):

А=Б

Приєднання передбачає приєднання діяльності підприємства (А), що припиняє своє існування, до складу іншого підприємства (Б), що продовжує свою діяльність (Б):

А+Б=Б

Виділення передбачає виділення зі складу підприємства (А) нового підприємства (Б) при продовженні діяльності реорганізованого підприємства (А):

А=А+Б

Сума розмірів майна (активів) усіх підприємств до реорганізації повинна дорівнювати сумі розмірів майна (активів) усіх підприємств, що створені шляхом реорганізації.

При ліквідації суб’єкта господарювання за рішенням власника майно та грошові кошти, що належать йому, включаючи виручку від розпродажу майна при ліквідації, після розрахунків з оплати праці працівників, які працюють на умовах найму, та виконання зобов’язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій та іншими кредиторами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію розподіляються між власниками у порядку і на умовах, передбачених установчими документами. Майно, передане суб’єкту господарювання учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості суб’єкта господарювання його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій.

Банкрутство

В процесі операційної діяльності у підприємства виникають грошові зобов’язання перед кредиторами, податковою системою, партнерами по бізнесу, своїм колективом, які воно повинно своєчасно виконувати.

Підприємство, яке із режиму своєчасного виконання зобов’язань переходить у кризову зону їх виконання з перервами і зривами, аж до безнадійного стану, стає як партнер неплатоспроможним.

Воно ставить своїх кредиторів, в тому числі і державу перед вибором:

– чи надати підприємству певний шанс на подолання кризового стану, фінансове оздоровлення в рамках обмеженої у часі угоди;

– чи виставити вимогу про ліквідацію (банкрутство) даного підприємства і продажу його майна, щоб задовольнити в певній мірі вимоги кредиторів.

В ХІІ ст. в Київській Русі питання банкрутства вирішувались слідуючим чином: “Коли банкрутство купця станеться через нещасливу пригоду, а не через його недбальство, себто коли потоне корабель, або пропаде товар під час війни, або від вогню, то кредитори не можуть жадати конкурсу негайно – не можуть “насилити” ані продати його: купцеві дається право сплачувати свої борги частками, бо шкода від Бога, а він сам не винен; коли ж він збавить своє майно пияцтвом, або залізши в карні справи, або взагалі знищить його своєю непорадністю, то він віддається на волю кредиторів – вони можуть йому дати “прольонгату” або негайно його продати разом з усім майном.”

Законодавче визначення поняття банкрутства міститься в Господарському кодексі України (далі — ГК) і в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон) від 14.05.1992, нова редакція якого (від 30.06.1999) набула чинності з 01.01.2000.

Відповідно до ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.

Водночас, поряд з поняттям банкрутства, важливим є поняття неплатоспроможності боржника, оскільки ГК і Закон першою чергою спрямовані на відновлення платоспроможності.

Згідно з ч. 1 ст. 209 ГК суб’єкт підприємництва (боржник) визнається неспроможним у разі нездатності після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності.

Отже, за неспроможності боржник може виконати свої зобов’язання через процедуру відновлення платоспроможності, а за банкрутства боржник (банкрут) має задовольнити вимоги кредиторів через ліквідаційну процедуру.

Виокремлюють кілька рівнів неплатоспроможності.

Поточна неплатоспроможність — фінансовий стан будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і високоліквідних активів недостатньо для погашення поточного боргу.

Критична неплатоспроможность — фінансовий стан підприємства містить ознаки потенційного банкрутства. За критичної неплатоспроможності перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.

Надкритична неплатоспроможність — якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше ніж 1 і підприємство не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Боржником визнається суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

У справі про банкрутство судові процедури регламентують порядок застосування до боржника спеціальних заходів, спрямованих на створення необхідних умов для відтворення його платоспроможності або для ліквідації.

Право на звернення до господарського суду (далі — Суд) із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник або кредитор.

Як уже зазначалось, справа про банкрутство порушується Судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом.

Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, з дотриманням вимог ст. 7 Закону і підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином — суб’єктом підприємницької діяльності (його представником).

Відповідно до ст. 212 ГК і ст. 4 Закону щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства:

1) розпорядження майном боржника;

2) мирова угода;

3) санація (відновлення платоспроможності) боржника;

4) ліквідація банкрута.

1. Розпорядження майном боржника

З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, винесеній на підготовчому засіданні, зазначається про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна в порядку, встановленому Законом.

Під розпорядженням майном боржника розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.

Одним з головних завдань процедури розпорядження майном боржника є створення сприятливих умов для застосування інших судових процедур.

У процесі застосування процедури розпорядження майном боржника:

1) господарським судом призначається розпорядник майна боржника. За клопотанням розпорядника майна господарський суд може заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, а також зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збереження майна, про що виноситься ухвала;

2) уводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства, а також не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);

3) розглядаються заяви кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли до господарського суду у зв’язку з порушенням справи про банкрутство. Створюється реєстр кредиторів. Формуються представницькі органи кредиторів (збори кредиторів і комітет кредиторів);

4) здійснюється аналіз фінансової, господарської та інвестиційної діяльність боржника, його становище на товарних ринках;

5) суттєво обмежуються права органів управління боржника.

2. Мирова угода

Відповідно до ст. 35 Закону під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочення та (або) розстрочення, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, проте одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів — членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.

Надання права укладення мирової угоди тільки комітету кредиторів певним чином суперечить положенню про можливість укладення мирової угоди на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, оскільки з початку провадження у справі до моменту створення комітету кредиторів спливає досить багато часу.

Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.

Мирова угода укладається в письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов’язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочення та (або) розстрочення платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі в незадоволеній частині.

Мирова угода має містити положення про:

1) розміри, порядок і строки виконання зобов’язань боржника;

2) відстрочення чи розстрочення або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Крім цього, мирова угода може містити умови про:

1) виконання зобов’язань боржника третіми особами;

2) обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права;

3) задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать Закону.

3. Санація (відновлення платоспроможності) боржника

Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією. Санація вводиться на строк не більше від дванадцяти місяців.

На стадії санації вирішується завдання фінансового оздоровлення боржника через реалізацію заходів з відновлення платоспроможності боржника з метою погашення заборгованості перед кредиторами.

Наслідками санації можуть бути:

1) виконання плану санації і відновлення платоспроможності боржника — задоволення вимог кредиторів і припинення провадження у справі про банкрутство (брак ознак банкрутства);

2) часткове виконання плану санації — можлива мирова угода;

3) часткове виконання чи невиконання плану санації — настання ліквідаційної процедури.

З дня винесення ухвали про санацію:

1) керівник боржника відсторонюється від посади, і управління боржником переходить до керуючого санацією;

2) припиняються повноваження органів управління боржника — юридичної особи, повноваження органів управління передаються керуючому санацією. Органи управління боржника протягом трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначення керуючого санацією зобов’язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей;

3) арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації, у разі якщо вони не перешкоджають виконанню плану санації та не суперечать інтересам конкурсних кредиторів;

4) протягом трьох місяців керуючий санацією зобов’язаний подати комітету кредиторів план санації (заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов’язань).

За п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов’язаний надати комітету кредиторів письмовий звіт про результати проведення санації.

За наслідками розгляду звіту керуючого санацією комітет кредиторів приймає рішення про звернення до господарського суду з клопотанням щодо:

1) припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника;

2) продовження встановленого строку процедури санації;

3) припинення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

4) припинення процедури санації і укладення мирової угоди.

4. Ліквідація банкрута

У разі неефективності санації (фінансове оздоровлення боржника не відбулося) господарський суд ухвалює постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

За ліквідаційної процедури здійснюється реалізація майна боржника з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Реалізація майна боржника відбувається на конкурсних засадах і під контролем комітету кредиторів. Ліквідацію здійснює арбітражний керуючий-ліквідатор. За клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії. До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а за потреби — також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси.

Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у такому порядку (ст. 31 Закону):

1) першою чергою задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов’язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії;

2) другою чергою задовольняються вимоги, що виникли із зобов’язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов’язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, способом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги громадян — довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб’єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників);

3) третьою чергою задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);

4) четвертою чергою задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

5) п’ятою чергою задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) шостою чергою задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги ліквідаційна комісія не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, а також вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.За результатами роботи ліквідаційної комісії остання подає арбітражному суду ліквідаційний баланс. Арбітражний суд після заслухову-вання членів ліквідаційної комісії і зборів або комітету кредиторів виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи – банкрута.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити усі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність. Арбітражний суд може винести ухвалу про реорганізацію (ліквідацію) юридичної особи, що звільнилася від боргів, тільки у випадках, коли у неї залишилось майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно з законодавством, або за клопотанням власників її майна.

Власники підприємства можуть здійснювати протиправні дії щодо приховування, фіктивного та умисного банкрутства.

Приховане банкрутство – навмисне приховання факту фінансової неспроможності підприємства через подання недостовірних даних.

Фіктивне банкрутство – полягає в неправдивій заяві власників (уповноважених осіб) суб’єктів підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання зобов’язань перед кредиторами та бюджетом.

Умисне банкрутство – свідоме доведення суб’єкта підприємницької діяльності до фінансової неплатоспроможності, яка виникає внаслідок того, що власник з корисливих міркувань вдається до протиправних дій або не виконує чи неналежно виконує свої службові обов’язки.

Протиправні дії власників підприємств щодо приховування, фіктивного та умисного банкрутства караються в Україні штрафом від п’ятисот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 5 років. Ті ж дії, якщо вони завдали великої матеріальної шкоди, – караються позбавленням волі на строк до 5 років з конфіскацією майна.

Після припинення підприємницької діяльності та подання суб’єктом господарювання відповідних документів до органу державної реєстрації здійснюється виключення його з Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації у 10-денний термін повідомляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Дата добавления: 2014-01-15