Структура відносин влади

Питання про структуру владних взаємин - одне з самих складних у політичній науці. Звертаючись до нього, французький дослідник Раймон Арон приходить до висновку, що влада - це асиметричне, між- і надособистісне відношення, розуміння структури котрого залежить від вибору виміру в просторі аналізу його соціальної ієрархії. Співставляючи різні концепції, можна виділити наступні структурні компоненти: 1) агенти як учасники владної взаємодії зі змінними суб'єкт-об'єктними позиціями; 2) ресурси, з приводу яких вона здійснюється; 3) інституційно-інструментальні засоби взаємовідносин; 4)культура-цінності як підстава їх усталення. Модель, побудована з цих компонентів, дозволяє дати відповіді на запитання про те, хто і в якій ролі стає учасником владних взаємин, їх основним агентом; хто і за яких умов владарює або підпорядковується. Її проекціями є опозиції "контроль-вплив", "управління-тиск", "панування-підкорення".

Перша з них пов'язана зі способами розподілу суспільно важливих ресурсів. До основних з них, регулювання котрих визначає владні відносини, належать ті матеріальні предмети і духовні блага, що здатні: задовільняти потреби та інтереси людей як певна цінність; підвищувати потенціал впливу і дієвість агентів влади. Першочергову значущість дефіцитних ресурсів як підвалини влади за нерівномірного їх розподілу підкреслюють прихильники теорії обміну, на думку яких позбавлені благ індивіди(спільноти) отримують доступ до них за згоду підкорятися їх власникам, попадаючи в залежність і прагнучи перерозподілу. Як вказує М.Роджерс, “ресурс – це атрибут, обставина чи благо, володіння котрим збільшує здатність впливу його власника на інших індивідів або групи”.

Ресурси влади, як і потреби людей, різноманітні. Щодо різних сфер життєдіяльності вони поділяються на матеріально-економічні (земля, корисні копалини, техніка, засоби виробництва, продукти споживання, а також гроші як їх загальний еквівалент); соціальні (здатність підвищення чи пониження статусу в суспільній стратифікації поряд з престижем, посадою, освітою, медичним обслуговуванням, соціальним забезпеченням); культурно-інформаційні (інформація-знання і способи їх отримання та поширення – інститути науки і освіти, засоби масової інформації та ін.); примусово-силові (апарат фізичного примусу, члени якого мають спеціальні знання і навички поряд з правом використання зброї – армія, поліція, служби безпеки, прокуратура і суд з їх матеріальними атрибутами – спорядженням, будівлями, тюрмами і т. ін.), демографічні (специфічний, багатофункціональний і універсальний ресурс влади, який створює усі інші ресурси і основою якого є особистість, але лише в одному зі своїх чисельних вимірів - як засіб реалізації чужої волі).

За характером ресурсів влади, згідно з А.Етціоні, вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні, коли перші – це матеріальні і соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей. З їх допомогою влада може “купувати”, не лише окремих політиків, але й цілі прошарки населення. Примусові ресурси -– це зазвичай заходи адміністративного впливу, котрі використовуються у випадках, коли утилітарні виявляються неефективними. Нормативні ресурси влади включають засоби впливу на внутрішній світ людини, її ціннісні орієнтації та норми поведінки. Їх завдання – переконати підлеглих у спільності інтересів керівників і підлеглих, отримати схвалення дій суб’єкта влади та прийняття його вимог.

В рамках соціуму як цілого владники володіють організаційним контролем над загальносуспільними ресурсами і адміністративним апаратом, тоді як підвладні - лише своїми приватними ресурсами та потенціалом мобілізації громадян з боку партій та рухів, котрі поряд з регульованим розподілом "зверху" постійно ведуть боротьбу за перерозподіл "знизу".

Друга опозиція - "управління-тиск" - відтворює взаємини, пов'язані з механізмом владарювання, державного управління, а також зворотнього зв'язку, тобто підтримкою чи тиском громадянського суспільства. Практичне здійснення владних повноважень охоплює тут відносини не стільки щодо ресурсів, скільки між людьми в інституційних формах та інструментальних способах їх здійснення, коли ті ж ресурси (як то силовий) можуть стати інструментами.

Процес владарювання (управління) складається з двох фаз:

- вольової, в котрій владний агент(суб'єкт) згідно зі своїми інтересами і волею формує політичне рішення, яке спрямовується на спонукання об'єкта до певних дій і коригується в залежності від рівня соціального представництва, політичної залученості та ступеню волевиявлення підвладних;

- силової, пов'язаної як з інструментальними засобами реалізації управлінського рішення "зверху", так і з інституціональними способами тиску "знизу" різних груп громадянського суспільства (що підтримують або противляться його ухваленню і здійсненню). Влада в такому випадку зацікавлена у блокуванні небажаних для неї різновидів тиску і досягненні підтримки або бездіяльності підвладних

Тобто і держава, і соціум постають сукупними агентами - суб'єктами чи об'єктами - влади, її носіями. Управління з одного боку і тиск - з іншого формують владу як поле зіткнення, напруження різних сил, ресурсів, інтересів і воль, в якому розгортається політичне життя. Його формальним первинним суб’єктом і джерелом влади є народ, який передає владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту – державі, котра, в свою чергу, розподіляє їх серед “носіїв” у горизонтальній (законодавча, виконавча і судова гілки влади) та вертикальній (центральні, регіональні і місцеві органи влади) площинах задля управління суспільними справами (об’єкт влади) від імені суспільства і через державу (суб’єкт влади). В той же час сам народ (різні групи та прошарки громадянського суспільства) зберігає за собою власні зони впливу та інтересів і через канали зворотнього зв’язку, систему представництва і інші форми демократичного волевиявлення здійснює вплив на стан владних відносин.

Отож важливим елементом останніх є політичні інститути, які класична політологія (і соціологія) узагальнено потрактовує як:

1) політичне встановлення - комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, що обумовлюють та регулюють діяльність людини у сфері політики;

2) політичне утворення - певним чином організоване об’єднання людей, та чи інша політична структура, установа, організація;

3) стійкий тип політичної поведінки - певна система колективних дій, процедура, механізм.

Сучасна інституційна лексика включає поняття “інституційне середовище”, “інституційна угода”, “інституційна практика”. Перше позначає інститути в сенсі “політичного встановлення” – сукупності “правил гри”, тобто правил, норм і санкцій, котрі формують політичні, соціальні і юридичні рамки взаємодії між людьми та через систему позитивних і негативних стимулів спрямовують їх поведінку в певне русло і тим самим роблять ситуацію менш невизначеною. Ці встановлення поділяються на неформальні норми (звичаї, традиції) і формальні правила (конституція, конкретні закони).

Друге поняття відноситься до політичного утворення (гілок державної влади, політичної партії, виборчого об’єднання і т.ін.), що конституюється на основі угоди (контракту) між окремими індивідами щодо додаткових “внутрішніх” обмежень, які додаються до загальноприйнятих “правил гри” і виконувати котрі вони зобов’язані. Нарешті, інституційна практика характеризує реалізацію інституційних угод у даному інституційному середовищі. Зауважимо, що в кожний конкретний момент інституційне середовище не залежить від дії конкретних політичних акторів і тому статичне, змінюване особливим чином; інституційна угода існує у тій мірі, в якій їй відповідає інституційна практика, тобто вона гнучка, динамічна і може змінюватися у зв’язку зі зміною останньої. Якщо угода не співпадає з практикою, вона не діє, втрачаючи сенс. Таким чином, інституційні середовище, угода і практика взаємопов’язані між собою, їх узгодженість постає важливою складовою ефективності влади та її позитивного сприйняття з боку суспільства, а також впливає на вибір визначальних інструментів владних взаємин з їх широкого спектру від переконання до примусу.

Дата добавления: 2014-01-11