Легітимність політичної влади

Проблема легітимності прямо пов’язана з третьою опозицією -"панування-підкорення" - яка постає центральною ланкою структури владних взаємин щодо відтворення та підтримання порядку в суспільстві. На думку М.Вебера "панування" - більш вузьке, аніж "влада", поняття, що передбачає відносини, за яких наказ з боку одних людей зустріне покору, тобто визнання та виконання, інших згідно з домінуючими в даній культурі цінностями і стереотипами. Останні відтворюються в "ідеальних типах" панування - традиційному, легальному та харизматичному - які у реальному житті переплітаються з певною перевагою одного з них, легітимуючись людьми як соціально значущий і необхідний спосіб взаємодії. Термін «легітимність», походить від латинського legitimus, що означає відповідний до закону, правомірний, належний, правильний. М.Вебер вживав його для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права, тобто законну (легальну) від тієї, яка є дійсно значущою для людей, що і знаходить вияв в їх поведінці щодо неї. Легітимність в такому випадку постає як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання за нею права управляти і згоди громадян їй підпорядковуватися. Зазначимо, що державна влада не може спиратися лише на силу тих, кто керує. Цьому повинна передувати ще й згода коритися їй. Саме орієнтація на суспільну думку відтворюється у визначенні легітимності американського політолога С.М.Ліпсета, який характеризує її як здатність системи породжувати і підтримувати у людей впевненість в тому, що існуючі політичні інститути є найбільш прийнятними для них. Схвалення існуючого порядку виступає наслідком свідоцтва його узгодженості з пануючим у суспільстві баченням образу правомірного, справедливого політичного ладу.

Як свідчить аналіз політичних відносин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, існує достатньо відмінне підгрунтя легітимації, що дає можливість виокремити типи легітимності. Класичною вважається класифікація М.Вебера, який виділяє відповідні пануванню типи легітимності: традиційний, харизматичний, легальний (раціонально-правовий). Традиційне панування виправдовується авторитетом звичаїв, освячених одвічною значущістю та звичною орієнтацією на їх дотримання; харизматичне грунтується на авторитеті особистості, що наділяється унікальними якостями; легальне базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відносини управління та підпорядкування.

В цій класифікації, однак, відсутнє чітке розрізнення поміж двома об'єктами легітимації: 1) влади осіб, що складають правлячу групу; 2)політичного режиму та інститутів політичної системи. Воно обґрунтовується американським політологом Д.Істоном, який визначає три джерела підтримки влади: головні ідеологічні принципи; прихильність щодо структур і норм режиму; відданість владі в зв'язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, котрі її репрезентують. Вказаним джерелам відповідають три типи легітимності владних інститутів: ідеологічна (спирається на цінності і принципи, що сповідує влада), структурна (витікає з впевненості в цінності інститутів політичної влади і норм режиму) і особистісна (знаходить вираз у моральному схваленні осіб, що виконують власні ролі в рамках інститутів влади). В стабільних політичних системах, як правило, ці різновиди легітимності взаємопосилюють один одного.

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський вчений Д.Хелд. Виділяючи сім її типів: 1) згода під загрозою насильства; 2) легітимність як традиція; 3) згода внаслідок апатії; 4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі); 5) інструментальна згода (тому що режим може послуговуватись інструментом реалізації ідеї загального добробуту); 6) нормативна згода; 7) ідеальна нормативна згода,- він лише два останні розглядає як індикатори справжньої легітимності. Разом з тим дослідник підкреслює, що нормативна та ідеальна нормативна згода зустрічаються надзвичайно рідко, а ідеальна згода- швидше продукт уяви, ніж реальний стан суспільства. Тому найбільш типовою, на його думку, є комбінація різних варіантів легітимності.

Кожний з вказаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її складові. Проте для демократичного суспільства домінуючими, навіть за умови невизнання окремих законів, виступають впевненість в моральній цінності інститутів влади та ідеалів, норм, принципів політичного режиму, системи в цілому, тоді як в умовах перехідного суспільства превалюючими можуть стати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.

Досить часто легітимність змішують з легальністю (законністю). Однак якщо легальність означає дію влади у межах нею ж встановлених норм, то легітимність – це її відповідність існуючій у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, уможливлює згоду підкорятися їй. Легальність виступає важливим аспектом влади, що знаходить свій вияв в здатності керуватися правом, законами. Ефективність права як механізму здійснення політичної влади обумовлюється притаманними тільки йому характеристиками: відкритістю використовуваних норм-законів,

відносною стабільність правових норм, незначною їх залежністю від свавілля і особистих якостей носія влади, достатньо жорсткою фіксацією в правових нормах прав і обов’язків учасників суспільних відносин, що вносить в їхню діяльність необхідні для влади риси чіткості та визначеності.

Законна влада, тобто така, що відповідає нормам права, може бути нелегітимною або відчувати дефіцит легітимації, якщо її дії виходять за межі суспільної злагоди. Останнє особливо відчутне в умовах трансформації політичної системи. Політика будь-яких суб’єктів неможлива без легітимації, а вичерпаність її можливостей адекватно реагувати на запити і виклики ситуацій, що швидко оновлюються, призводить до кризи легітимності. Останню можуть обумовити зміна в суспільстві ваги політичних, ціннісних орієнтацій, ідейних переваг, невідповідність зростання доходів населення підвищенню цін, тенденція до дисфункційності правових регуляторів, зниження авторитету і впливу держави на міжнародній арені.

В системах з низьким рівнем легітимності або за умов, коли її проголошені підвалини не прийняті соціумом, громадяни можуть вчиняти насильство для розв’язання політичних розбіжностей. Подолання структурної делегітимації, тобто недовіри до політичних інститутів, процедур і норм, знаходить вихід в підвищенні ефективності владних структур, дотриманні відкритості і законності їх функціонування, відмові від формалізму та адміністративного тиску при ухваленні рішень. Якщо ж має місце політична делегітимація ідеологічного характеру як девальвація цінностей і принципів, які складають ідеологічну основу діючих суб’єктів політики, необхідно вирішувати питання ідеологічної складової політичної діяльності. Врешті решт, у випадку особистісної політичної кризи легітимності зникає моральне схвалення осіб, що виконують владні ролі в рамках політичного режиму. Засобом “порятунку” від такої делегітимації є відставка непопулярних політиків задля недопущення їх негативної ідентифікації з політичною системою в цілому.

Крах комуністичних режимів в країнах Центральної і Східної Європи та СРСР небезпідставно пов’язують з кризою легітимності як наслідку неузгодженості їх цілей і цінностей з уявленнями більшості громадян про необхідні форми і засоби політичного регулювання, норми справедливого правління та інші цінності масової свідомості. Однак не менш гостро проблема легітимації влади в Україні постала в період трансформації. Упродовж перших років незалежності практично не відбувалося оновлення політичної еліти, а отже і зміни пострадянської характеристики української влади. Легалізація шляхом виборів пом'якшила проблему дуже незначною мірою, оскільки, узаконивши своє право на керівництво державою, еліта була покликана забезпечувати легітимність з допомогою економічних і соціальних успіхів, які протягом 90-х рр. ХХ ст. не спостерігалися. Натомість стала очевидною її орієнтація на самозбагачення і концентрацію власності в своїх руках, чому сприяли ініційовані нею процеси приватизації та формування ринкових відносин. Внаслідок їх номенклатурності і непрозорості відбулися взаємна конвертація влади і власності, монополізація суспільних ресурсів та творення панівного класу на олігархічно-кланових засадах. Останній, за влучним висловом П.Бурдьє, живе з політики, але не задля неї, а отже дуже вибірково реагує на впливи зубожілого населення, яке до того ж часто схильне до відтворення якостей "середнього українця", і намагається долати їх силовими інструментами з використанням відповідних інститутів. В свою чергу, значна кількість інституційних форм, прямим призначенням яких є відтворення і захист інтересів різних прошарків суспільства, не виконують вказаних функцій, орієнтуючись швидше на позицію владної еліти, що тримає їх під контролем.

Показово, що у більшості тих, хто отримав мандат на здійснення влади, було практично відсутнім прагнення викликати і підтримати легітимацію знизу у вигляді поваги й визнання. Тим самим влада не набувала авторитету з боку виборців і не формувала у них переконаності в особливій значущості та правильності своїх дій, непрямим підтвердженням чого були вкрай низькі показники рівня довіри до неї.

Таким чином, хоча формальним джерелом влади в Україні був задекларований народ, реальним її носієм поставала бюрократія, чиновництво і функціонери апарату управління могутньої системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між котрими розподілялися "сфери" владних повноважень та "зони" контролю над ресурсами. В той же час з них практично був виключений соціум, його різні групи і прошарки, що мають свої "зони впливу та інтересів" і через канали зворотнього зв’язку, систему представництва та інші форми демократичного волевиявлення здатні були б здійснювати власний вплив на владу.

Саме народ створив підстави для демократичної еволюції влади, а отже і підвалин її легітимності, в ході президентських виборів 2004 року. Ними є високий рівень довіри до владних структур, а також досить широка підтримка в суспільстві ідеї демократії як політичного устрою, зміцнення якого вимагає використання тих механізмів легітимації, що засвідчили свою ефективність:

- формування демократичної ідеології розвитку українського суспільства як базису його консолідації та зміцнення довіри громадян до влади;

- усталення інституційних форм і структур представницької демократії поряд з розширенням залученності громадян у політичні процеси, розвитком форм їх впливу на владу, механізмів відповідальності останньої перед ними;

- впровадження конституційного патріотизму як стрижневого принципу владних взаємин і механізму повсякденної політичної практики;

- - спрямування політичної волі еліти за рахунок її оновлення на реалізацію стратегії демократизації, неможливої без справжніх демократів, особливо в структурах вищої державної влади;

- підвищення економічної ефективності режиму, від якої прямо залежить його легітимність;

- інтеграція України в європейське інституційне і соціокультурне середовище, активне засвоєння його демократичного досвіду, що також постають впливовими чинниками легітимаційного процесу.

Отже, тільки легітимна і легальна політична влада набуває авторитет в суспільстві - люди добровільно передають їй владні повноваження, погоджуються підкорятися, вбачаючи в цьому виконання свого морального обов’язку, відчувають причетність до владних дій і сприяють їх здійсненню.

Дата добавления: 2014-01-11