Кубань

Переважно це територія Краснодарського краю, куди на початку 90-х років XVIII ст. царський уряд насильно переселив запорізьких козаків, виділивши їм близько 30 тис. км². З політичних міркувань (близько Задунайська Січ, центральна частина України) в 1792 р. цих козаків (20 тис. чол., а також членів їх родин) було переселено далі від батьківщини — на Кубань —для продовження військової служби на так званій Чорноморській кордонній лінії. Чорноморські козаки заснували на Кубані 40 курінних селищ і дали їм ті самі назви, що їх мали курені в Запорізькій Січі. Адміністративним центром став Катеринодар (тепер м. Краснодар). В наступні роки туди переселено частину колишніх козаків, які після зруйнування Січі осіли на Катеринославщині та Херсонщині. За даними ревізії (1795 р.), у Кубанській губернії налічувалося 32,6 тис. чол.; усі вони (100,0 %) були українцями. На початку XIX ст. (1808—1820) царський уряд переселив на Кубань ще близько 50 тис. козаків з родинами з Чернігівщини і Полтавщини. У другій половині XIX ст. на Кубань з України переїхало близько 250 тис. чол. Поселялися також вихідці з Росії, представники корінних народів Північного Кавказу (значна частина виїхала звідти в Туреччину).

За матеріалами переписів 1810 - 1917 рр. чисельність українців на Кубані становила 1429,0 тис. чол. (47,3 % усіх жителів). Тут збереглися традиції Запорізької Січі: щороку обирали курінних отаманів, усі землі були поділені на паланки. Військові клейноди, які були перевезені із Запоріжжя, зберігалися в збудованій тут кошовій церкві Покрови. Переселенці вважали (і багато тепер вважає) себе українцями, зберегли українську мову, традиції, фольклор.

У 20-ті — на початку 30-х років 20 ст. активізувалися процеси українського національно-культурного відродження. В 1930—1931 рр. в більшості шкіл було введено українську мову, направлялися вчителі з України, при Кубанському, педагогічному інституті відкрився український відділ, друкувалося 20 українських районних і колгоспних газет.

За даними Кубанського окрвідділу народної освіти, що їх наводить В. Сергійчук *, у 1925

р. на Кубані нараховувалося 900 тис. україномовних жителів, працювало майже 150 українських шкіл І ступеня, де 320 учителів навчали 14 тис. учнів. Але вже в 1932 р. українське національно-культурне життя на Кубані завмерло.

Цікавими є дані про українське населення Північного Кавказу. В етнодемографічному відношенні населення Північного Кавказу характеризувалося високим процентом українців; особливо виділялася в тому відношенні Ростовська область. За даними перепису 1926 р. в її межах проживало 2115 тис. чол., в тому числі 1348 тис. українців (63,8 % усіх жителів), 599 тис. росіян (28,4 %), 15 тис. німців (0,7 %) і т. д.

6. Лівобережна Україна (Гетьманщина). Назва східної частини України (крім крайньої східної), яка згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. перебувала в складі царської Росії. Займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської і Черкаської областей (з м. Києвом), а також північну частину західної Дніпропетровщини. Спочатку (зразу ж після включення до Росії) користувалася певною автономією. Тут було створено 10 полків (Київський, Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Лубенський, Полтавський, Миргородський, Гадяцький, Стародубський). У 1764 р. остаточно скасоване гетьманське управління. З 1796 р. Лівобережна Україна одержала назву Малоросійська губернія, з якої в 1802 р. сформували Полтавську і Чернігівську губернії. В 1783 р. козацькі полки перетворено в полки російської регулярної армії; в тому ж році остаточно закріпачено селян.

На початку XVIII ст. виникають перші мануфактури. Розвивається торгівля. Головними її центрами стали Ніжин, Глухів, Стародуб та ін.

У 1926 р. тут проживало 94,6 % українців (в селах — 98 %, у містах—68 %), 2,7 % євреїв, 2,1 % росіян.

7. Правобережна Україна. Назва сучасної центральної і західної частини України, яка згідно із Андрусівським перемир'ям 1667 р. перейшла від Росії до Польщі і перебу­вала в її складі до другого її поділу. До Правобе­режжя входили сучасні території Волинської, Рівненської, Житомирської, Вінницької, Хмель­ницької і Кіровоградської, а також частково Київ­ської (без Києва і його З0—40-верстної зони), Чер­каської і Тернопільської областей (переважно між Збручем на заході та Дніпром на сході). У 1793 р. ця територія відійшла до Росії і перебувала в її складі до 1917 р. Після Першої світової війни більшість колишнього Правобережжя залишилася в складі Радянського Союзу (крім сучасних Волинської і Рівненської, а також частково північних районів Тернопільської областей, які були включені до складу Польщі). За даними перепису 1926 р., укра­їнці становили тут 86,1 % (у тому числі в селах — 93,2 %, в містах —48,9 %), євреї — 7,6 %, поляки — 3,1 %, росіяни — 2,6 %. Найбільше по­ляків проживало в Проскурівській (10,4 %), Шепетівській (9,1 %), Бердичівській (6,6 %), Кам'янецькій (Кам'янець-Подільській) округах. Частка євреїв у містах становила 33,6 %. Росіяни жили переважно в містах (12,2 % усього насе­лення, в тому числі в Києві — 55 %).

Яскравою сторінкою в історії Центральної України і найактивнішим проявом Гайдамаччини стало повстання 1768 р. на Правобережжі проти Польщі — Коліївщина (назва походить від слова «кіл», «колоти», «колій»). В 60-ті роки XVIII ст. українські селяни зазнавали всебічних утисків: панщина тривала 5—6 днів на тиждень; польські поміщики і шляхта, а також латинське духівництво неухильно здійснювали політику насильного споль­щення українців.

Початковим центром повстання був Холодний Яр, історично відомий лісовий масив, розташова­ний на північний захід від Чигирина з його Мотринським монастирем.

На початку літа 1768 р. повстанський загін під проводом Максима Залізняка захопив Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Повстання охопило великі простори — Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля, Галичину, Волинь, на білоруські та польські землі. В червні 1768 р. повстанці взяли Умань, яка належала бага­тому магнатові С. Потоцькому.

Допоміг Польщі царський уряд. Проти загонів М. Швачки, А. Журби, І. Бондаренка, М. Москаля, Бандурки та ін. наприкінці червня 1768 р. вируши­ли численні загони царських військ з Поділля, Ліво­бережжя, Новоросії і почали жорстоку розправу з повстанцями. Керівники повстання М. Залізняк, І. Гонта, С. Неживий та ін., які вважали росіян сво­їми союзниками, були разом з 900 гайдамаками підступно схоплені царськими військами, а їх загони роззброєні.

У с. Суботові поблизу Чигирина у збудованій в 1653 р. Іллінській церкві було поховано Б Хмельницького (в 1664 р. Суботів зруйнували польські війська С. Чернецького). і

Правобережна Україна — велика за площею історико-географічна земля. До її складу входять сучасні території Київської, Черкаської (більшість), Кіровоградської, Вінницької, Хмельницької, Житомирської, Рівненської і Волинської області. Площа Правобережжя становить близько 31% усієї території сучасної України. Тут живе 28% усього її населення. Найбільшим містом Правобережжя є Київ (2,7 млн ос.).

8. Галичина. До її складу входить більшість західноукраїнських земель: територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини з Кременцем, Почаєвом та іншими поселеннями, які до Першої світової війни входили до царської Росії), Чернівецька область (крім колишнього Хотинського повіту, який був складовою частиною Північної Бессарабії); до Галичини належали також південно-східні землі сучасної Польщі. Вся ця територія (крім Буковини) була об'єднана в провінцію «Королівство Галичини і Лодомерії».

Назва «Галичина» походить від столиці Галицько-Волинського князівства — старого Галича (від грецького слова «гальс» - сіль). Галичина поділялася на Східну, переважно заселену українцями, і Західну, заселену поляками.

В 1387 р. Східна Галичина відійшла до Польщі. У XV ст. тут було створене Руське воєводство з центром у Львові в складі Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель (пізніше до нього були приєднані Белзька і Холмська землі). Після першого поділу Польщі (1772 р.) Галичина відійшла до Австрії (з 1867 р.— до Австро-Угорщини). Після розпаду останньої в Східній Галичині була створена Українська Національна Рада (Львів), яка 13 листопада 1918 р. проголосила Західно-Українську Народну Республіку. Після її возз'єднання (злуки з Українською Народною Республікою (УНР) 22 січня 1919 р. ЗУНР увійшла як західні області до складу Української Народної Республіки. У липні 1919 р. Східна Галичина (крім Буковини) в результаті українсько-польської війни 1918—1919 років була включена до складу Польщі. За рішенням Паризької конференції від 14 березня 1923 р. Східна Галичина була приєднана до Польщі з умовою надання їй автономії (що не було здійснено). За повоєнні роки відбулися зміни в національній структурі населення, найбільш суттєві з яких зводилися до різкого скорочення (з відомих причин) польського, єврейського і німецького населення і збільшення кількості росіян. Сучасна Галичина характеризується найбільш національно однорідним населенням на Україні. На Львівщині у 1959 р. українці становили 86,2 % усіх жителів, росіяни — 8,6 %, євреї — 1,4 %, 1970 р.—відповідно 87,8 %, 8,2 % і 1,1 %. В 1989 р. українці становили тут 90,4 %, росіяни — 7,1 %, поляки— 1 %, євреї—0,5 %. У 1959 р. питома вага українців у Івано-Франківській обл. досягала 94,8 %, росіян — 3,5 %, 1970 р.— відповідно 95,0 %, 3,7 %, євреїв— 2,3 %; 1979 р.— 95,3 % і 3,7 %; 1989 р.— 95,0 % і 4,0 %. Національна структура населення Тернопільської обл. (включаючи і колишню волинську північну її частину) була такою: 1959 р.— українці налічували 94,8%, росіяни—2,57 %; 1970 р.—96,0 % і 2,3 %, 1979 р.-96,7 %, 2,2 %, 1989 р. 96,9 % і 2,3 %.

9. Історико-географічна земля Поділля. Називають ще Подільська земля, «Русь доліш­ня» (з XIV ст.) на відміну від «Русі горішньої» — Карпат. Займає територію трьох сучасних областей — Тернопільської, Хмельницької, Вінниць­кої. Розташована в басейні лівих приток Дністра, а також Південного Бугу. Вперше згадується в дже­релах у середині XIV ст. (раніше ця територія була відома під назвою «Пониззя»). В XIV ст. Поділля (крім Західного) відійшло до Литви. В 1430— 1434 рр. Поділля було включене до Польщі, після поділів якої більшість її території (крім сучасної Тернопільської області) стала складовою части­ною Росії (західна частина відійшла до Австрі). До Першої світової війни кордон між Росією і Австро-Угорщиною проходив уздовж р. Збруч. У Східному Поділлі були створені Подільське і Брацлавське намісництва, які наприкінці XVIII ст. об'єднано в Подільську губернію.

У першій половині XIX ст. на Поділлі широко розгорнулася боротьба селян проти соціального та національного гноблення під керівництвом леген­дарного українського народного месника Устима Якимовича Кармелюка (1787—1835). Особливо інтенсивним був се­лянсько-повстанський рух на Поділлі, а також у сусідніх районах Київщини і Бессарабії, в 1830— 1835 роках. Партизанські загони, в яких брало участь майже 20 тис. селян, вчинили більше ти­сячі нападів на поміщицькі маєтки; взяте майно повстанці роздавали біднішим селянам.

У відповідь на посилення національно-релігій­ного і кріпосного гніту на початку XVIII ст. на Во­лині та в Західному Поділлі виник гайдамацький рух. Слово «гайдамак» походить від тюркського «гайде», що означає «гнати», «турбувати», «супере­чити», «чинити свавілля»; таку назву одержали повстанці від польської шляхти. Перша докумен­тальна згадка про гайдамаків зустрічається в 1717 р. З другої половини XVIII ст. центр Гайдамаччини переміщується на схід — на територію Київщини (особливо південної) і Брацлавщини. Гайдамацькі формування, переважно селян, діяли на великій території (аж до Карпат на заході, де з'єднува­лися з опришківськими загонами).

Площа Поділля становить 60,9 тис. км ² (Вінни­цької обл.— 26,5, Тернопільської — 13,8, Хмель­ницької — 20,6 тис. км ²), чисельність населення — 4,6 млн чол. (відповідно 1926, 1172 і 1523 тис. чол.). Найбільшим містом є Вінниця (374 тис чол.). По­ділля характеризується високою часткою україн­ців: за переписом 1989 р. їх питома вага дорів­нювала: у Вінницькій обл.— 91,5 %, Тернопільській обл.— 96,8 %, Хмельницькій обл.— 90,4 %. Ро­сіяни відповідно становлять 5,9, 2,3 і 5,8 %. У Хмельницькій і Вінницькій областях живе 36,7 і 8,4 тис. поляків (2,4 і 0,4 % від усіх жителів), у Вінницькій обл.— 26,2 тис. євреїв (1,4 %).

Поділля займає 10 % площі України, тут жи­ве 9,5 % її населення. На частку цього регіону припадає 13,4 % республіканського випуску то­варної продукції сільського господарства і 5,8 % продукції промисловості. З розрахунку на одного жителя Поділля виробляє товарної продукції сіль­ського господарства на 44,5 % більше, ніж Украї­на в цілому; по промисловості аналогічний показ­ник значно (на 37,2 %) відстає від середньоукраїнського.

10. Історико-географічна земля Буковина. У межах України до складу Буковини входить територія сучасної Чернівецької області. Поділя­ється на Північну Буковину (крім Хотинського повіту, який входив до складу Бессарабії) і Південну Буковину, розташовану в межах Сучавського по­віту Румунії. Вся ця територія входила до складу Галицько-Волинського князівства (XII—перша половина XIV ст.). Південну Буковину заселяли волохи і слов'яни, Північну Буковину — слов'яни. У середині XIV ст. ця територія увійшла до Мол­давського князівства, в XVI ст.— до Туреччини, в 1774 р.— до Австрії (Хотинський повіт у 1812 р. був анексований Росією). У листопаді 1918 р. вся Бу­ковина стала провінцією Румунії.

Для Буковини, як уже зазначалося, характерний процес її румунізації, який тривав напротязі більше 200 років. За даними перепису населення 1775 р., тут налічувалося 75 тис. чол., у тому числі 69 % становили українці (51,7 тис), близько 20 % — румуни. Частка представників інших національ­ностей (євреїв, поляків) була в той час незнач­ною— близько 10 %. Період кінця XVIII — першої половини XIX характерний для Буковини швидким ростом чисельності населення: з 1775— 1851 рр. воно зросло на 303,5 тис. і досягнуло 378,5 тис. чол. Високими темпами зростало насе­лення всіх національностей: українців — з 51,7 до 180,4 тис, або більше ніж у 3,5 раза, румунів — майже в 10 разів. За даними перепису 1880 р., чи­сельність населення Буковини становила 571,7 тис. З них на українців припадало 42 % (239,7 тис.), ру­мунів — 33,3 % (190,0 тис.) (рис 53).

У XIX ст. зміни в чисельності та національному складі населення Буковини відбувалися не так ін­тенсивно. Якщо в 1900 р. все населення Буковини досягало 730,2 тис. чол., то в 1910 р.— 794,9 тис, у 1930 р.— 853,0 тис. чол. Відносно швидко збільшу­валося число румунів (за відповідні роки їх част­ка серед усіх жителів становила 31,3 %, 34,8 % і 41,4 %). Кількість українців зростала значно по­вільніше: в 1900 р. вони становили 297,8 тис. (40,7 % від усього населення), 1910 р.— 305 тис (38,4 %), 1930 р.—280,6 тис. (32,9 %). Сповіль­нення темпів зростання числа українців (і навіть зменшення їх кількості за 1910—1930 рр. на 24,5 тис.) — результат румунізації українських буковин­ців, яка, особливо в міжвоєнний час, велася грубо, із застосуванням авторитарних методів, сповільнен­ням природного приросту, значними міграційними відпливами. Румунізація особливо посилилася тут під час Другої світової війни і відновилася з початку 60-х років, коли за короткий час в укра­їнських селах Південної Буковини, що увійшла до Румунії, були ліквідовані всі українські школи. І тільки з 1989 р. (після Грудневої революції) українське національно-культурне життя у Пів­денній Буковині почало відроджуватися.

Межа між Північною і Південною Буковиною (перша, як відомо, знаходилася на Україні, друга — в Румунії) проходить по державному кордоні рес­публіки. В Північній Буковині переважає українське населення. За даними перепису 1989 р., все на­селення Чернівецької обл. (переважно Північна Бу­ковина, а також відносно невелика територія Пів­нічної Бессарабії) становило 940,8 тис. чол., на ук­раїнців припадало 666,1 тис, румунів — 100,3 тис, молдаван—84,5 тис, росіян 63,1 тис, євреїв — 16,5 тис. Таким чином, за національністю населен­ня Північної Буковини є в основному українським. Лише на південному сході Північної Буковини переважають румуни. Межею поширення етнічних румунів є район, розташований на південний схід від Чернівців (від населених пунктів Молодія — Бояни на півночі та між залізницею Чернівці—Сучава на заході, до кордону з Бессарабією на сході, до дер­жавного кордону з Румунією). На захід від вказано­го румунського етнічного розселення гострим клином на південь врізаються українські села (від Чернівців через Кам'янку, Кучурів Великий, Гли­боку та інші поблизу державного кордону з Ру­мунією). На захід від цього клину (від Комарівців на півночі до Старої Гути на півдні і далі до кор­дону з Румунією) зосереджений досить значний ареал поселення румунів. На захід від них до кор­дону з Івано-Франківщиною і Румунією в гірських умовах здебільшого розміщені українські посе­лення.

У Південній Буковині українці переважно жи­вуть у північно-східній її частині. Північною межею їх розселення можна умовно вважати державний кордон України з Румунією на ділянці Серет— Фратівці Старі, на схід від залізничної колії Гли­бока—Сучава до поселення Гатна на півдні, тобто до кордону Румунії з Молдовою.

За оцінками, чисельність населення (1930 р.) української етнічної частини Буковини (площею 5,3 тис. км ²) становила 460 тис. чол. Українці — 65,5 %, євреї—12 %, румуни — 11,5 %, нім­ці— 5 %. Головними містами були Чернівці (112 тис. чол.), Сучава (17 тис), Радівці (17 тис.) та ін.

У 1940 р. в Північній Буковині (з включенням території колишнього Хотинського повіту Пів­нічної Бессарабії), де значно переважало українське населення, була створена Чернівецька область площею в 8,1 тис. км ².

За даними повоєнних переписів українці у Чер­нівецькій обл. становили: в 1959 р.— 66,9 %, 1970 р.— 68,8 %, 1979 р.—70,2 %, 1989 р.— 70,8 %. Чисельність росіян дорівнювала в указані роки 6,3—6,7 %, частка євреїв скоротилася за 1959—1989 рр. з 5,4 % до 1,8 % У зв'язку з масо­вим їх виїздом за кордон. Національна структура населення в цілому по області в 1989 р. була такою: на українців, як уже зазначалося, припадало 70,8 % усього населення, румунів—10,7 %, молдаван — 9,0 %, росіян — 6,7 % євреїв — 1,8 %.

Румунське і молдавське населення переважає в Герцаївському (всіх жителів 29 611 чол., у тому числі 1569 українців, 23 539 румунів, 3978 молдаван і 431 росіян), Глибоцькому (68 009, 27 407, І'*) 042, 9644 і 1363) і Новоселицькому (86 771, у тому числі відповідно 28 207, 585, 55 669 і 1639) районах, тобто в прикордонних з Румунією та Молдовою регіонах. Причому українці, румуни, молда­ван і євреї здебільшого народилися в Україні; майже 55 % росіян народилося поза межами України приїхало сюди з інших республік колишнього СРСР, в основному з Росії *.

Північна Буковина займає 1,3 % площі Укра­ли, тут проживає 1,8 % її населення. На неї при­гадає 1,9 % загальнореспубліканського виробництво валової продукції сільського господарства і 2 % товарної продукції промисловості. Найвищу питому вагу в сумарному випуску промислової про­дукції України займають у Північній Буковині лісова, деревообробна і паперово-целюлозна (3,5 %), легка (2,7 %), харчова (1,9 %) галузі індустріаль­ного виробництва. Обсяг випуску сільськогоспо­дарської продукції на людину тут на 7,5 % вищий, ніж у цілому по Україні; промислової продукції на душу населення Північної Буковини виготовля­ється на 36,8 % менше, ніж у цілому по респуб­ліці.

11. Історико-географічні землі Волинь і Полісся. Включають північно-західну частину України, яка займає Західне і Центральне Полісся, а також Волинську височину, тобто площі басейнів пра­вих приток Прип'яті та Західного Бугу (сучасні Волинська, Рівненська, Житомирська області і крайня північна частина Тернопільщини).

Назва походить від назви давнього (вперше згадується 1018 р.) червенського міста Волинь (Велинь), що розташоване поблизу Володимира-Волинського (на території Польщі). Відомими цент­рами Волинської землі були Володимир (Володи-мир-Волинський), Белз, Холм, Луцьк, Буськ, Броди, Червень, Кременець, Іскоростень (Корос­тень), Вручій (Овруч), Житомир та ін. У другій по­ловині XIV ст. західна частина Волині і західна час­тина Полісся відійшли до Польщі; після Люблін­ської унії (1696 р.) Польща поступово захопила всю Волинь.

Волинь і Полісся мають героїчну історію. На південному пограниччі Волинської та Рівненської областей поблизу Берестечка в 1651 р. відбулася найбільша на той час у Європі битва між війська­ми польського короля Яна II Казимира і Богдана Хмельницького. З обох сторін у битві брало участь близько 300 тис. чол.

У результаті поділів Польщі Волинь була включена до Росії. Після Першої світової війни за­хідна її частина згідно з Ризьким мирним догово­ром 1921 р. була передана Польщі; Східна Волинь (Житомирщина) була включена до колишнього Ра­дянського Союзу. За переписом населення 1926 р. у тій частині Волині, яка відійшла до СРСР, українці становили 68,6% всього населення, поля­ки — 11,7%, євреї —9,0%, німці —7,3%, росіяни — 2,5%, чехи—0,4%. У Західній Волині (1931 р.) українське населення становило 70,4% усіх жите­лів, польське (включаючи так званих латинян — римокатоликів з українською розмовною мовою) — 15,2%, єврейське—9,8%.

Чисельність населення Волині швидко зростала: в 1860 р. вона становила 1,6 млн чол., 1897 р.— 3,0 млн, 1914 р.—4,2 млн чол. У міжвоєнний час в «польській» частині Волині осіло близько 130 тис. польських поселенців; 50 тис. волинян виїхало за кордон.

Проводилася деукраїнізація Волині і Поліс­ся: з 443 українських шкіл, які були тут у 1922—1923 рр. на території, що входила до Польщі, перед Другою світовою війною залишилося лише 8; не функціонувало жодної української державної середньої школи (було створено лише З приватні середні школи) (рис. 54).

До складу Українського Полісся входить пів­денна частина всього Полісся (північну терито­рію займає Білоруське Полісся). Охоплює Волин­ську, Рівненську, Житомирську області. До його складу включають також Київське і Чернігівське Полісся, Львівське (Мале) Полісся — пере­важно при фізико-географічних оцінках.

Із X ст. Українське Полісся входило до Київської, а пізніше (західна його частина) до Га-лицько-Волинської Русі, Литви. В результаті розді­лів Польщі все Полісся відійшло до Росії. Після Першої світової війни західна частина Україн­ського Полісся була передана Польщі, східна — відійшла до колишнього СРСР. Серйозною пробле­мою, що вимагає поглибленого наукового вивчен­ня, є встановлення північного кордону між етніч­ними українськими і білоруськими землями (за дос­лідженнями багатьох спеціалістів, ця межа прохо­дить значно північніше сучасного кордону України з Білорусією, особливо на північному за­ході України), а також розвиток українського шкільництва в тих районах Білорусії, в яких жи­вуть українці.

Волинь і Полісся поділяються на більшу західну і меншу східну частини. До складу першої входять Волинська і Рівненська обл. її площа 40,3 тис. км² (відповідно по названих областях 20,2 і 20,1 тис. км²). Східна частина Волині і Полісся співпадає з Житомирською обл. (29,9 тис. км²). На Волині і Поліссі живе (1989 р.) 3760,2 тис. чол., у тому числі в західній частині —222,3 і в східній — 1537,6 тис.

Відомим історичним центром Волині був Острог (Рівненщина) —давньоруське місто (вперше зга­дується 1100 р. у Літописі Руському). Тут діяла Острозька школа (заснована на кошти К. Остро­зького в кінці 70-х років XVI ст.— перестала існу­вати приблизно в 1640 р.). її першим ректором був письменник і вчений Г. Смотрицький; тут вихову­вався П. Сагайдачний. Острозька школа сприяла організації братських шкіл у Володимирі-Волинському, Львові, Луцьку. У місті функціонувала одна з найдавніших в Україні (заснована наприкін­ці 70-х років XVI ст. І. Федоровим) Острозька друкарня, де були надруковані «Буквар» (1578), «Новий Завіт», «Псалтир» (1580). Визначною пам'яткою українського друкарства стала випущена в світ у 1581 р. в староукраїнському варіанті Острозька біблія, переконливо засвідчивши висо­ку мовну культуру України кінця XVI ст.

Важливу роль в історичному житті Волині віді­гравало Дубно (Рівненщина), яке вперше згадуєть­ся у Літописі Руському також у 1100 р. під назвою Дубен. У XII ст. місто було центром удільного князівства. В ньому збереглося багато історичних пам'яток — замок князів Острозьких (XV ст.), міська брама (XVI ст), дерев'яна церква в стилі українського барокко (XVII ст.), палац магнатів Любомирських та ін.

Значним центром національно-культурного жит­тя Волині на самому початку XVII ст. була Дермань (тепер с. Устенське Друге Здолбунівського району на Рівненщині, де при місцевому монастирі в 1602 р. К. Острозький заснував друкарню (відому як Дерманська). її очолив рідний брат С. Наливайка Даміан.

Полісся і Волинь належать до регіону з однорід­ним українським населенням. У Волинській обл. українці становлять 94,6% усіх жителів, Житомир­ській —85,0%, Рівненській —93,3%. Частка росій­ського населення тут зменшується в західному напрямку. Якщо в Житомирській обл. питома вага росіян становила 7,9%, то в Рівненській обл.— 4,6%, Волинській обл.—4,4%. Серед інших націо­нальностей тут живуть поляки і євреї (у Жито­мирській обл. відповідно 69,4 і 21,7 тис), білоруси (в Рівненській обл.—16,1 тис. чол.). Найбільши­ми містами є Луцьк (204 тис), Рівне (233 тис), Житомир (296) тис). Відсутнє чітко виражене місто-лідер.

Волинь і Полісся займають 11,6% території України. Тут живе близько 7,5% її населення (в тому числі на західну частину припадає 6,6% території і 4,3% населення республіки). Волинь і Полісся дають 9,2% товарної продукції сільсько­го господарства і 4,7% товарної продукції промис­ловості України. Ряду галузям індустріального ви­робництва належить провідне місце в індустріаль­ному виробництві республіки (лісовій, деревооброб­ній і целюлозно-паперовій —16,2%, промисловості будівельних матеріалів—8,3%, легкій промислово­сті—9% і т. д.)

12. Історико-географічна земля Закарпаття. Її називають ще Підкарпатська Україна. Назви Закарпаття, Закарпатська область (Закарпатської Русі) вживалися в XIX — на початку XX ст. За да­ними перепису населення 1930 р., тут жило 616 тис. чол., у тому числі 439 тис. (71,3%) укра­їнців, 13% євреїв, 1,8% німців, понад 1% румунів. Угорців налічувалося тут 42 тис. чол.

У повоєнний час чисельність населення та його національна структура зазнали суттєвих змін. Згід­но з переписом 1989 р., в Закарпатті жило 1245,6 тис. чол. (2,7% населення України). Укра­їнці становили 976,7 тис. (78,4%), угорці—155,7 тис. (12,5%), росіяни—49,5 тис. (4,0%), руму­ни—29,5 тис. (2,4%). Майже всі українці Закар­паття (961,5 тис.) вважають рідною мовою укра­їнську (рис. 55)

Територія Закарпаття займає 12,8 тис. км² (2,2% площі України). Область виробляє 1,5% товарної сільськогосподарської і 1,4% товарної промислової продукції республіки. Провідними на Україні галузями випуску промислової продукції є лісова, деревообробна і паперово-целюлозна (10,5% республіканського випуску), легка (2,2%), харчова (1,6%) галузі. В цілому рівень виробництва на душу населення тут невисокий — товарної про­дукції промисловості — на 41% нижчий, продукції сільського господарства — на 34% нижчий, ніж у середньому по Україні.

Дата добавления: 2014-01-11