Психологічна структура злочину

Психологія злочинної ДІЯЛЬНОСТІ ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИ злочинця

КРИМІНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Глава 1. ПСИХОЛОГІЯ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Злочин — це акт, у якому виявляється складна взає­модія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників. Серед соціальних чинників вчинення злочину важливе місце посідають причини, що формують анти­громадську спрямованість особи, її соціальні дефекти. Соціалізація особистості як процес пристосування свідомості людини до соціальних умов передбачає спри­йняття світогляду, засвоєння знань, досвіду, моральних критеріїв, що характеризують суспільство. Міра цього сприйняття і засвоєння виражає ступінь соціалізації осо­бистості, тобто свідоме виконання нею усіх вимог су­спільства. У соціалізації особистості переважають соці­альний контроль, сприйняття соціального досвіду, структура спілкування, виконання соціальних функцій. Однак у процесі цієї соціалізації можуть спостерігатись різні дефекти, обумовлені перекрученим сприйняттям соціального досвіду, впливом антигромадських устано­вок, особистісною соціальною спрямованістю. Такого ро­ду відхилення впливають і на психологічну структуру особистості, що виражається у вчиненні кримінально ка­раних діянь. Психологічні чинники вчинення злочину діють не ізольовано, а разом із соціальними, у процесі утворення дефектів у соціалізації особистості.

Негативні особистісні якості є насамперед наслідком дефектів соціалізації, які виявляються в умовах вихо­вання, адаптації до середовища, видозмінення структури потреб, розуміння і виконання обраної індивідом соці­альної ролі. Таким чином, дослідження протиправної по­ведінки пов’язане з вивченням тих дефектів соціалізації особистості, які спричинили їхню реалізацію.

Кожне суспільство контролює встановлені ним пра­вові й етичні норми поведінки щодо своїх членів. Особа, усвідомлюючи поставлені до неї вимоги, виробляє в собі такі якості, які солідарні з вимогами соціального контро­лю і забезпечують соціалізацію особистості у повному об­сязі. Але соціальний контроль не завжди є досить ефек­тивним, тому що його дія нерідко спричиняє негативне ставлення окремих індивідів до загальноприйнятих форм і систем заборони. Це зумовлено як об’єктивними причинами (особа перебуває поза межами соціального контролю), так і суб’єктивними якостями особистості (постійним проявом негативних якостей). Соціальний контроль впливає і на інші напрями соціалізації особис­тості, наприклад, соціальний досвід, спілкування.

У соціалізації особистості велике значення має соціальний досвід як здатність існувати і діяти у суспіль­стві, виконувати певні соціальні функції. Соціальний досвід людина здобуває протягом усього життя за допомогою тих ситуацій, які зумовлюють її діяльність і поведінку. Цей досвід складається з декількох компо­нентів, що визначають його характеристику: а) вихован­ня в сім’ї і навчальних закладах; б) спілкування в мікро- колективах; в) досвід власної діяльності; г) сприйняття стороннього досвіду шляхом одержання інформації через радіо, телебачення, кіно та інші засоби інформації (кана­ли). Існуючі тут дефекти, які суб’єктивно сприймаються особою як негативно значущі для неї, спричиняють ство­рення передумов для формування антигромадської уста­новки як реальної основи вчинення протиправних дій.

У соціалізації особистості важливе значення надається спілкуванню як засобу передачі соціальних і особистісних цінностей. Спілкування активізує такі якості особи, які необхідні для її повноцінного функціонування у су­спільстві. Різноманіття спілкування, його позитивна спрямованість сприяють високій соціалізації індивіда, стимулюють його духовне збагачення. Спілкування здій­снюється через безліч каналів і має різні прояви. Най­більш інтенсивно воно відбувається в мікроколективах, у яких живе і діє певна особа і де формуються її інтереси і по­треби. Мікроколективи впливають на ступінь і спрямо­ваність соціалізації особистості, сприяючи тим самим виробленню у неї того або іншого світогляду і набуттю соціального досвіду. Тому соціальна характеристика мік- роколективу визначає становлення позитивних чи нега­тивних властивостей особистості. Дефекти соціалізації спостерігаються у багатьох випадках. Серед них можна виділити найбільш типові: а) мікроколектив має антисо­ціальну спрямованість; б) мікроколектив не має позитив­ної структури у зв’язку з ненаявністю керівника; в) мікро­колектив сформований з осіб з антигромадською уста­новкою; г) вплив мікроколективу на своїх членів такий значний, що пригнічує їхні особистісні тенденції й спря­мування (залякування). В останньому випадку особливо важливо враховувати роль так званих неформальних груп, які виникають стихійно, на основі спільності анти­соціальних інтересів. Перебування у таких групах може призвести до появи в особистості соціально-психологічних дефектів як наслідку негативного впливу на її психіку настанов того мікроколективу, в якому вона перебуває.

Розвитку дефектів у спілкуванні сприяє і негативна спрямованість самої особи, обумовлена її потребами і спо­собами їхнього задоволення, що породжують загальне не­гативне ставлення до системи спілкувань. Розпад цієї си­стеми веде до десоціалізації особистості, посилює її нега­

тивні якості і нахили, що, як правило, спричиняє вчи­нення протиправних дій.

Поряд з переліченими елементами у структурі соціа­лізації особистості особливе місце належить виконанню нею соціальних функцій і, як наслідок, дефектам, що ви­никають у зв’язку з цим. Різні соціальні функції, що обираються особою чи обумовлені для неї суспільством, примушують її виконувати ряд дій, які вимагають спеціальних знань, навичок, форм спілкування з людь­ми, вироблення певних психічних якостей (керівника, підлеглого, активіста, скептика тощо). Активне вико­нання індивідом тієї або іншої функції можливе лише у тому разі, якщо він усвідомлює її соціальну й особистісну значущість.

Виконання індивідом тієї або іншої соціальної фун­кції визначається його психічними властивостями, що можуть бути як позитивними, так і негативними. Вплив останніх на поведінку особи спричиняє дефекти, пов’я­зані з різноманітними порушеннями, які нерідко переро­стають у протиправні дії.

Зазначимо, що виконання тієї або іншої соціальної функції (ступінь відповідальності, розуміння наслідків прийнятих рішень та ін.) може впливати на формування психічних якостей особистості, у тому числі негативних, коли для цього існують певні умови. До них у першу чергу належать відсутність в індивіда достатніх знань про сут­ність і значущість виконуваної ним функції, іншими сло­вами — невідповідність рівня його компетенції цій фун­кції, а також психофізичні властивості (поганий зір чи слух, уповільнена реакція на подразник), що не дозволя­ють виконувати її належним чином. Поява дефектів може бути викликана і негативним ставленням особи до соціаль­ної функції і наслідків її здійснення (функція виконується формально, немає інтересу до її завдань і методів реалі- аації, індивід помилково уявляє її значущість). Негативне

ставлення до виконуваної функції впливає на психологіч­ну структуру особистості, викликаючи певні наслідки, наприклад, відсутність ініціативи чи належної організова­ності, недбалість, неуважність тощо. Це створює перед­умови для виникнення конфліктних відносин, що, у свою чергу, спричиняє формування таких властивостей особи­стості, як дратівливість, грубість, прагнення панувати то­що, які нерідко сприяють протиправним діям.

Розглянуті дефекти соціалізації особистості у певних умовах можуть спричинити її соціальну деградацію, при якій спостерігається порушення структури потреб, ви­кривлене уявлення про їхній обсяг, відсутність суспільно значущих інтересів, небажання виконувати соціальні функції. Деградація індивіда або властиві йому окремі соціально-психологічні дефекти можуть призвести до протиправної спрямованості, що виражається в тому, що особа: а) негативно проявляє себе в конфліктних ситуа­ціях і створює їх там, де вони, як правило, не виникають самі собою; б) сприяє формуванню антисоціальної уста­новки в інших індивідів; в) вчиняє протиправні дії, зло­чини; г) активізує і розширює діапазон своєї злочинної діяльності. Дефекти соціалізації особистості, які створю­ють передумови для протиправної спрямованості, нерідко виражаються у вчиненні різного роду злочинів, характер яких залежить від середовища, де індивід вико­нує свої соціальні функції, його інтересів, психологічних нахилів і властивостей, а також ситуації, яка сприяє вчи­ненню антигромадських діянь.

Психологічна структура злочину формується з ком­понентів, що передують злочинному прояву. Це дає змогу при аналізі злочинної діяльності простежити і вия­вити джерела її становлення, а також причини, що поро­джують подібні явища. Водночас у структуру злочину входять й інші елементи, які за своєю характеристикою належать до власне злочинної поведінки. Серед них найбільше значення у психологічному плані мають мо­тив і мета вчинення злочину.

Мотив як елемент психологічного механізму зло­чинного діяння, як і дії взагалі, виражає ставлення особи до предмета чи об’єкта, який є метою дії. При здійсненні будь-яких дій особа керується певними спонуканнями, мотивами, що є відображенням у психіці потреб і інте­ресів індивіда. Значущість мотиву впливає на зміст дії і її змістовну сторону. У динаміці злочинної поведінки моти­ву належить одне з важливих місць.

Відомі різні підходи до визначення мотиву злочинної поведінки. Заслуговує на увагу визначення такого мотиву як актуальної потреби, яка задовольняється способом, за­бороненим кримінальним законом (А. Ф. Зелінський).

Мотив — досить складна психологічна структура (ідеально-розумова модель), що конструюється у певній взаємообумовленій послідовності, яка передбачає кілька стадій: усвідомлення мети і мотиву дії, боротьба мотивів, прийняття рішення, визначення форм і засобів його реа­лізації. На стадії підготовки злочинного діяння почи­нається формування мотиву як спонукання, яке має пе­ретворитися на вольову енергію людини, необхідну для реалізації поставленої мети. У цій якості мотив є розумо­вою моделлю спонукання, яка переслідує досягнення певної мети. Мотив формується неоднозначно, спонукан­ня визначається безліччю впливів — моральних, корис­ливих, захисних, агресивних та ін. Тому під час обгово­рення мотивів будь-якої дії, у тому числі злочину, різні «за» і «проти» зважуються з усіх особистісних і суспіль­них позицій, і таке обговорення становить боротьбу мо­тивів, у якій перемагають мотиви, найбільш значущі для тієї чи іншої особи. В обговоренні мотивів, яке у психо­логії має назву мотивації, велике значення мають вольові прояви, які впливають на швидкість прийняття рішення з вибору мотиву. Обрання мотиву, що суперечить праву і моральним принципам, є підставою для прийняття рішення про вчинення злочину, в якому відобразилися мотиви, що конкурують з доводами обов’язку і розуму. Тут найбільш примітним є те, що рішення приймається в різних ситуаціях, які визначають психічний стан особи і проміжок часу, необхідний для його остаточного форму­лювання. У цьому аспекті за типовими структурами про­яви злочинної поведінки ситуації бувають звичайними й екстремальними. Залежно від них, а також від психічно­го стану особи, рішення приймається в різні проміжки часу, а також з різним ступенем мотивації, а в окремих випадках — і безмотивно. Так, злочини такого характе­ру, як привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, зви­чайно виключають екстремальні ситуації, які потребу­ють високого психічного напруження. Вони, як правило, вчиняються у стані достатньо обґрунтованого розрахун­ку, у тривалі проміжки часу, необхідні для обміркову­вання й прийняття рішення. Злочини, вчинені в екстре­мальних ситуаціях, де спонукання забарвлене емоційно- стресовими станами, зумовлені рішеннями, що прийма­ються в короткий час, у стані сильного збудження, де формування мотиву ґрунтується на імпульсивних про­явах. Такі рішення характерні для вбивств у стані силь­ного душевного хвилювання, хуліганських проявів, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Від названих факторів залежить і остання стадія форму­вання мотиву — визначення форм і засобів його реаліза­ції, які виявляються в обранні способів вчинення злочи­ну або пошуку засобів (знарядь), що сприяють його вчи­ненню.

Якщо мотиваційний етап злочинної поведінки закін­чується прийняттям рішення, то етап практичного здій­снення є перетворенням рішення на дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність з ви­конання прийнятого рішення, досягнення поставленої мети. У процесі досягнення мети психічна активність може бути різною: досить високою і цілеспрямованою; характеризуватися нерішучістю, що викликається сум­нівами у необхідності прийнятих дій; цілком угасати під впливом різного роду впливів — зовнішніх і внутрішніх (усвідомлення непотрібності, протиправності вчинюва­них дій). Психічний стан у процесі реалізації злочинного наміру включає елемент прогнозування його наслідків.

Дата добавления: 2014-01-15