Кінцевий користувач

Складові ПЗ, що підлягають захисту

Правові проблеми ускладнюються тим, що ПЗ має дві складові — матеріальну і нематеріальну, кожна з яких потребує окремого підходу.

До матеріальної складової ПЗ належать матеріальні об’єкти — носії, на яких записано комп’ютерну програму або базу даних (дискети, CD-ROM і т.п.), а до нематеріальної — авторське право. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права» авторське право і право власності на матеріальний об’єкт, в якому виражений виріб, не залежать одне від одного. Таке «розщеплення» ПЗ говорить про те, що право власності на «рукопис» (початковий або об’єктний код), утілений в об’єктив­ній формі (дискеті, CD-ROM і т. п.), належить особі, що заплатила за виконану роботу, тобто роботодавцеві. «Рукопис» завжди виконується в одному примірнику, і роботодавець володіє правом власності на такий матеріальний об’єкт.

Оскільки переважна більшість ПЗ реалізується кінцевому користувачеві через ланцюжок посередників (дистриб’юторів і дилерів), то права, якими вони повинні володіти, будуть відрізнятися з урахуванням того, що ПЗ може бути придбаним з двома
цілями.

1. Для подальшого перепродажу кінцевому користувачеві.
У цьому випадку посередник ураховує у себе ПЗ як товар, отриманий за договором купівлі-продажу. Авторський договір укладати в такому разі не потрібно, оскільки об’єктом передачі є не авторське право, а матеріальний об’єкт — товар.

2. Для включення в програмний продукт власного виготовлення. У цьому випадку дистриб’ютор або дилер вважається виробничим підприємством, а продукт його виробничої діяльності
реалізується як продукція власного виготовлення. Тоді крім
договору купівлі-продажу потрібно укладати й авторський до-
говір про передачу прав на внесення змін певного обсягу в придбане ПЗ.

У кінцевого користувача ПЗ інсталюється на його комп’ютері.

У разі придбання ПЗ кінцевим користувачем не потрібно укладати авторський договір, оскільки він, легально придбавши ПЗ, вступає в мовчазну угоду. Умови такої угоди можуть бути зазначені на упаковці, викладені в ліцензійній угоді, що вкладається в коробку, або описані в інструкції користувача ПЗ. Ця угода, по суті, є невинятковою ліцензією на користування ПЗ, в якій застережується в основному кількість інсталяцій ПЗ. Про своє право власності на примірник ПЗ користувач повідомляє власнику авторського права направленням йому реєстраційної картки.

Якщо компанія не може довести, що у неї є ліцензії на програмне забезпечення, встановлене на машинах співробітників, а також ліцензії для всіх співробітників, які можуть запускати це ПЗ із серверів, то вона ризикує стати об’єктом судового розгляду. Software Publishers Association (SPA) і Business Soft­ware Alliance (BSA) прагнуть зробити предметом гласності все більш-менш «гучні» випадки. Обізнані з цими випадками ке-
рівники організацій, що використовують програмне забезпечення, навряд чи захочуть ризикувати репутацією своєї компанії, не кажучи вже про потенційні штрафи в розмірі в декілька сотень тисяч доларів.

Стимулом для дотримання ліцензійних угод є загроза, що звільнені співробітники можуть повідомити про дійсний стан справ охоронцям ліцензованого програмного забезпечення або звернутися до судового виконавця, щоб він перевірив ліцензійні документи. Розроблення політики ліцензування програмного забезпечення та організація регулярних перевірок для втілення її в життя — ще один спосіб страхування.

Дата добавления: 2014-01-11