Роль українського театру в утвердженні статусу нової української мови

Нову епоху в історії українськоої літературної мови і іторії українського театру - епоху мистецької драми відкрив І. П. Котляревський своєю „Наталкою-Полтавкою” та „Москалем-чарівником”. Новий театр за європейськими зразками уже був в Україні в к.ХУІІІст., але він був не український. У Харкові відбувалися вистави російською мовою(директорував Г.Квітка-Основ”яненко), З поч. 60-х роів ХІХст. влада заборонила у Полтаві „Наталку-Полтавку”, у Кам”янець-Подільському ставили польські драми.

Розквіт українського театру розпочався тільки з 80-х років ХІХст. Справі прислужилися М.Старицький(організатор театру), М.Кропивницький-режисер. З цієї пори (1881-1882рр.) починається розквіт українського театру. М.Старицький відкрив своїм коштом трупу, де були такі професійні актори: Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовська, Карпенко-Карий, Саксаганський, Максимович, Грицай, Касяненко, Манько. У репертуарі: „Глитай”, „Невільник”, „За двома зайцями”, „Не так склалося, як гадалося”.

У 1885р. утворилося два театри: один на чолі із Кропивницьким, другий із М.Старицьким. У 1988р. було вже 4 театри: 1) М.Садовського; 2) Саксаганського; 3) Старицького;4) Кропивницького. Усі чотири були мандрівні.

З 1917р.(ліквідований 1933р.) діє театр Леся Курбаса ”Молодий театр”(„Березіль”).

Засновником нового театру вважається Михайло Старицький, який літературну діяльність розпочав перекладами з Крилова, Пушкіна, Міцкевича, Байрона, Шекспіра. Драматичну творчість розпочав з 70-х років ХІХст. комедіями „Різдвяна ніч”, „Як ковбаса та чарка”, „Чорноморці”, Історичні драми: „Богдан Хмельницький”, „Облога Буші”. Побутові драми: „Не судилось”, „Не ходи,Грицю”, „Циганка Аза”. Дбав про вироблення української літературної мови.Щодо лексики в цілому, то Старицький вводить у свої п”єси величезний і семантично дуже різнорідний матеріал живої народної мови.Ця лексика, як належна переважно персонажам-селянам, в основному не виходить за межі означення предметів, явищ понять життя селянства, сільської природи і обстановки: брівоньки, годованець, гулянка, доля, звичка, краса, неділя, слабувати, сікатися, украсти, хазяйнувати, щербатий, утішний, милий.

Діалектизми у мові драм Старицького поріняно рідкі: збиткуватись, тамта, писок, банітувати. Використовує Старицький у п”єсах і великий матеріал народної фразеології - прислів”я, приказки, ходячі порівняння, але включає їх із почуттям міри: шила в мішку не втаїш, душі не чути, вкинути приску за пазуху, пан, або пропав, котові смішки, а мишці сльозки, вродила мама, що не прийме й яма.

Разом з тим, ввдячи дійових осіб не з простолюддя, а представникі інтеліґенції - Михала Ляшенка, Павла Чубаня, („Не судилося”), автор наділяє їх українською мовою, яка є моою вищого порявняно із селянством культурного рівня.

Поріняно із М.Старицьким М.Кропивницький вже є надто надмірним у плані використання народнорозмовних елементів укр. мови. Він автор близько 50 п”єс.

Лексика. Чимало стилістично розмовних елементів: серденько, ач, добренький, сестрички, оце, тю, осьдечки, їй богу. Вводячи великий маив лексики основного словникового складу української мови, Кропивницький залучає до своїх п”єс багаті лексичні елементи найрізноманітнішої семантики з широкою гамою стилістичних відтінків: скидатися, викати, вибрехатися, дурисвіт, підборкати, кацавейка, рипатися, уторопати - слова розмовного характеру. Близько до них стоять такі експресивні лексеми, як розчавити, репет, розпанахати, упекти. Поряд стоять слова з виразним забарвленням зневаги, презирства: насмоктатися, бичити, хвоськати, притиритися, стовбичити, нехлюя, хвойда, п”янюга, високомордіє, бузувір.

Такі виразні, гостро емоціні слова, якими Кропивницьки наділяє своїх персонажів, взяті із живої народної мови, що відзначається прямотою і безпосередністю.

Чимало в розгляданих драмах і слів із суфіксами здрібнілості: горличка, зірочка, квіточка, ніженькиодежинка, оченята, пісеньки, пташечки. Поряд із дурненький, невірненький такі лексеми становлять характеризуючий прошарок розмовності української мови.

У мові дійових осіб - селян вузькоспеціальну(виробничу, професійну) лексику знаходимо рідко (покіс, заробітки).

Помітним елементом у лексичному складі п”єс є херсонські діалектизми: автор бере їх із живого життя, причому без свідомого наміру індивідуалізуати мову персонажів, а певно данина мовному реалізмові: тепера, паросити, простягатися, митрус, вразкий, шурупати, маріти, красотнявий, оглас.

Розглянута лексика - це лексика персонажі із простонароддя, селян. В цілому вона становить широкий і семантично дуже різноманітний збір слів, що служать на означення переважно пердметів і явищ сільської природи, обстановки селянського побуту і різних подій у сільському житті. Тому в ці лексиці знаходимо мало слі-найменувань предметів і понять вищої і взагалі не сільської матеріальної і духовної культури.

Але в драмі „Доки сонце зійде” Кропивницький виводить і дійових осіб-інтелігентів, агронома Горнова і студента Воронова, що розмовляють українською. В українській драматургії ці персонажі - перші постаті українських інтелігентів початку 60-х років. Лексика мовних партій цих героїв містить іншомовні слоа: І пол.ХІХст.: аукціон, календар, капітан, кризис, ліберальний, поезія, проект, процес, змишлення, спеціальний, характер. Разом із тим бачимо деякі елементи російської мови: іспаритися, сочиняти, натравити, або кальки із російської мови російських фразеологізмів: привичка друга природа, стало буть, цілий ворох чепухи. Певно тоді ще виробилися відповідники до деяких елементів, що їх уживали інтелігенти, користуючись росіською мовою, і тому вони переносили їх у свою українську розмову.

М.Кропивницький чудово знав живу народну мову з її лексичним, і зокрема фразеологічним багатством. Тому моа персонажі пересипана різними елементами народної разеології.

2-й парубок: І я туди, де більш!

3-й парубок: У гурті і каша смачніша!

4-й парубок: Куди кобила, туди лоша!

5-й парубок: Що громаді, те бабі!

6-й парубок: Гуртом і батька добре бить. („Да серцю волю”).

Така ряснота фразеології, коли вона витісняє власну мову персонажів видається надмірною і художньо не виправданою.

Драматург бере сюжети із сільського життя і виводить у них майже виключно селянина, відповідно мова їх містить переважно лексику, що служить на означення предметі сільського побуту, природи та обстановки. Але разом із тим, він відійшов від специфічно „простонародного „ селянського колориту їх мови, зокрема від елементів т.зв. „репаної мови” - грубих просторічних і діалектних слів і иразі, що їх залюбки використовували автори „гопачних” п”єс.

Свої думки про високі завдання театру викладає І.Тобілевич(Карпенко-Карий) устами Івана Барильченка з п”єси „Суєта”: „ Малювати наше дійсне життя з усіма ого прикростями, гальмами, недоладностями ”. Він залишив багату спадщину - свої драми і комедії, що становлять найвище досягнення української класичної драматургії ХІХ-поч.ХХст. Герої п”єс Тобілевича куди соціально ширше представлені - селяни, міщани, полупанки, куркулі, поміщики, студенти, лікарі, вчителі.

Лексика п”єс дуже різноманітна: бог, борщ, ґвалт, пані, пес, полова, пшоно, учений, глевкий, готовий, брехати, варнякати, веліти, бачити. Представлена масова лексика живої української мови. Поряд з цими стилістично нетральними лексичними елементами з нарізноманітніших галузей життя знаходимо деяку кількість слів різноманітного стилістичного забарвлення: одлупцювати, вперти, махати, нюхало, варнякати, шкварити, отець-базіка.

З вузькодіалектних слів у п”єсах можна відзначити: голощок, потембос, вкруть, наобісіти, супес.

Поряд із цим персонажі-інтелігенти вживають інтернаціональні слова і сполуки: акомпанірувати, борт, фреска, гомеричний сміх, девіз, егоїзм, екіпаж, енергійний, ідеал, лекція, оперний, оригінальний, поезія, культ, шанси, радикальний.

Отже у п”єсах М.Тобілевича спостерігаємо сполучення двох лексичних шарі_ широкого шару слів живої народної мови і шару слів книжно-літературних, що служать для означення понять культурного життя.

Набільше, мабуть, з усіх драматургі Тобілевич, кохається на разеології: В огонь і воду, дивитись крізь пальці, дався я йому взнаки, пошукати по білому світу, розвести руками, на свою голову, обібрати як липку, як в аптеці,. Масово вживає приказки і прислів”я: хатнього злодія не встережешся, я тобі образи, а ти мені луб”я, одним великі бариші, другим гроші, а третім шиші, рівнялась свиня до коня, та шерсть не така, великий до неба, а дурний як треба, з лиця воду не пить.

Це автордобре знаючи українську мову і тонко схоплюючи відтінки і змістові можливості слова, іноді застосовує гру слі: Випускає неграмотних грамотіїв(про вчителя); діло не в чині, а в начинці; думаю подати десерт, єсть дами, нехай гризуть і їдять, ніколи буде гризти ближніх.

П”єи Тобілевича є наочною ілюстрацією величезного поступу в розвитку укр. літ. мови ХІХ-поч.ХХст.

Дата добавления: 2014-01-20