Чеський та словацький народи в 1939-1945 рр

15 березня 1939 р. в Берліні було оголошено про утворення на окупованій чеській території «протекторату Богемії і Мора­вії». Керувати підпорядкованою територією був призначений імперський протектор К. фон Нейрат, під контролем якого діяв «державний президент» Е. Гаха. Чехословацький парламент був розпущений, а два діючі політичні угруповання ввійшли до організації «Національна солідарність». Засоби масової інформації відкрито пропагува­ли та заохочували колабораціонізм.

Окупаційна влада швидко здійснила переорієнтацію чеської промисловості на задоволення воєнних потреб Третього рейху та підпорядкувала собі всю чеську фінансову систему. Сільський сектор у протектораті став виконувати функції постачальника продовольства й сировини. У цілому ж усієї захопленої німцями під час окупації Чехії зброї вистачило для оснащення сорока дивізій.

У протектораті було скасовано рештки демократичних свобод і встановлено жорсткий окупаційний режим. «Чеські німці» автоматично ставали німецькими громадянами. У протектораті дислокува­лися підрозділи СС, служби безпеки, гестапо та інші імперські структури.

Німецька окупаційна адміністрація була добре обізнана з тонкощами й особливостями чеського національного менталітету, що допомагало їй запроваджувати досить гнучку політику «батога й пряника».

У цілому ж окупанти в Чехії проводили політику міліта­ризації, експлуатації, національного гноблення, політичного свавілля та жорстокого терору. Окрім цього скасовувався вось­мигодинний робочий день, запроваджувалася трудова повин­ність та нормування продовольства, а страйки заборонялися. Здійснення окупаційною владою «політики аріїзації» передбачало конфіскацію майна юдеїв з наступним вивезенням їх до концта­борів. З жовтня 1941 р. до таборів-пропускників стали регулярно відправляти тисячі чеських громадян, які потім вивозилися на примусові роботи до Німеччини.

У руках німецьких підприємців опинилася майже половина всього капіталу чеських акціонерних товариств. Водночас було ліквідовано понад 15 тис. дрібних та середніх промислових і торговельних підприємств, а решта була поглинута великими промисловими об'єднаннями. Мілітаризація економіки, примусо­ва концентрація виробництва, певна спрямованість податкової політики прискорили пролетаризацію значної частини чеських дрібних підприємців.

Окупаційний режим цілеспрямовано здійснював політику онімечення, згортання чеської системи освіти, закриття наукових установ, утисків національної культури, переслідування Інтелігенції. Німецька мова перетворилася на панівну в держ­установах, школах. Викладання чеської історії, літератури та географії в школах було заборонено.

В окупованій Чехії відразу був запроваджений воєнний стан та здійснено операцію «сітка», яка спрямовувалася проти всіх потенційних против­ників окупаційного режиму. Удару в першу чергу було завдано по німецьких емігрантах-антифашистах та чеських комуністах. До кінця 1939 р. було заарештовано 6 тис. осіб.

Прагнення окупантів та їхніх помічників підпорядкувати Чехію потребам нацистської Німеччини відразу наштовхнулося на протидію з боку патріотично налаштованої молоді, інтелігенції, діячів культури. Зростання опозиційних настроїв серед чехів проявлялося в першу чергу в демонстративному підкреслюванні ними всього національного.

Вже влітку 1939 р. розпочався процес формування чеського руху Опору. У ньому передусім слід відзначити організацію «За­хист нації», кістяк якої складався з колишніх військових. Вона зай­малася здебільшого збиранням розвідувальної інформації. Інше угруповання - «Петиційний комітет - залишаємося вірними» - складалося переважно з представників інтелігенції соціал-демократичної орієнтації. Ці та інші організації виступали за віднов­лення Чехословаччини та підтримували зв'язок з емігрантськими силами. Організаційну самостійність зберігали підпільні струк­тури КПЧ.

Період з листопада 1939 р. по лютий 1940 р. відзначався посиленням терору, в результаті якого рух Опору зазнав великих утрат.

1940 р. окрім центру чеської еміграції в Лондоні, який гур­тувався навколо голови Чехословацького національного комітету Е. Бенеша, сформувався ще один еміграційний центр у Москві, де перебувало «закордонне бюро КПЧ», яке очолю­вав К. Готвальд. 18 липня 1941 р. було підписано радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу в боротьбі проти гітлерівської Німеччини. У договорі було також зафіксовано згоду на формування в СРСР чехословацьких військових підрозділів.

Переговори між ЦКВО («Центрального керівництва внутрішнього опору») і КПЧ у вересні 1941 р. завершились створенням Центрального національно-визвольного комітету Чехословаччини (ЦНВКЧ).

У вересні 1941 р. новим імперським протектором став Р. Гейдріх. Занепокоєне пожвавленням чеського руху Опору, посилило свою каральну діяльність гестапо. 27 травня 1942 р. було здійснено замах на Р. Гейдріха, який помер від отриманих ран. Новий протектор К, Далюге запровадив надзвичайний стан. Понад п'ять тисяч антифашистів-підпільників було страчено або відправлено до концтаборів.

Швидке наближення Червоної армії до кордонів Чехії спо­нукало окупаційний режим у січні 1944 р. створити «Антибіль­шовицьку лігу» й розпочати нову хвилю репресій проти чеського руху Опору. На початку березня 1945 р. гестапо завдало чергового удару по комуністичному підпіллю. Однак чеський рух Опору розвивався поволі ще й тому, що багато чехів схилялося до па­сивного вичікування, вважаючи, що визволення прийде ззовні від союзницьких армій, тому «малому чеському народові» не слід марно проливати кров.

Наприкінці квітня завершилося формування ЧНР (Чеська національна рада), до якої ввійшли представники КПЧ, Національно-соціалістичної, На­родної та інших партій.

Розраховуючи на укладення сепаратного миру із західними державами, гітлерівці зосередили в районі Праги дев'ятсоттисячну армію «Центр» і вирішили змінити свою політику в про­тектораті. Так, на початку травня 1945 р. окупаційна влада оголосила про утворення «Чесько-Моравської Республіки».

5 травня 1945 р. у Празі розпочалося чеське Національне повстання. У його підготовці брали участь представники різних політичних партій, що входили до ЧНР, а також військові. На вулицях чеської столиці з'явилися барикади й розпочалися бої.

Незважаючи на героїзм тридцятитисячного загону празьких повстанців, сили були нерівними. Німецькі війська 6 травня ово­лоділи значною частиною Праги. У цій критичній для повсталих ситуації на їхній бік перейшли підрозділи власівської «Російської визвольної армії» (РВА).

Вранці 9 травня 1945 р. в Прагу увірвалися радянські війська, які звільнили її від залишків гітлерівських військ. Понад 860 тис. німецьких солдатів та офіцерів потрапили у полон. Дії партизанів та повстанців у цей період злилися у спільні операції з Червоною армією, які завершилися 11 травня.

У чеському Національному повстанні 1945 р. брали участь понад 100 тис. осіб, з яких 8 тис. загинуло, у тому числі 3,7 тис. у Празі. Понад півтисячі радянських солдатів і офіцерів віддали своє життя, допомагаючи чеським повстанцям звільнитися від окупантів.

Словацька республіка. На початку весни 1939 р. друга Чехосло­вацька Республіка переживала гостру внутрішньополітичну кризу, під час якої відносини між Прагою та Братиславою погіршилися настільки, що керівництво ЧСР оголосило в Сло­ваччині надзвичайний стан. Лідер СНП И. Тісо, який перебу­вав з візитом у Німеччині на переговорах з А. Гітлером, був поставлений перед вибором: або окупація Словаччини угорськими військами, або створення самостійної держави. Й. Тісо обрав другий варіант. Після проголошення 14 березня словацьким сеймом державної незалежності словацький уряд очолив Й. Тісо. Згідно з конституцією 1939 р. країна дістала назву Словацька Республіка. Були створені власні збройні сили, поліція, жандармерія, держапарат.

Формально Словацька Республіка мала всі ознаки са­мостійної та суверенної держави. Так, згідно з «Охоронним договором», укладеним 23 березня 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною на 25 років, суверенітет останньої обмежувався лише у двох сферах: військовій та зовнішньополітичній. Саме в цьому словацький уряд повинен був узгоджувати власні дії із своїми німецькими патронами, які тримали в Словаччині свої військові підрозділи. Країна з таким статусом була конче потрібна для нацистської Німеччини. Звідси — гнучкість політики гітлерівців щодо словацької держави. Виявляючи жорсткість у важливих зовнішньополітичних питаннях, німецьке керівництво йшло на поступки й компроміси у справах організації внутрішнього життя країни. У Берліні прагнули зробити Сло­ваччину «візитною карткою» Німеччини та взірцем «нового порядку» в Європі. У жовтні 1939 р. президентом Словаччини став католицький священнослужитель Й. Тісо.

Словаччина створила власну армію і відтепер її офіцери дістали можливість просування по службі. Нові кар'єрні перспективи відкрилися й перед чиновни­цтвом та інтелігенцією, які посіли місця, звільнені чехами та євреями. Однак інтелігенція, вихована в слов'янофільських традиціях, з недовірою ставилася до політики нової влади.

Участь Словаччини разом з гітлерівською Німеччиною в агресії проти Польщі (вересень 1939 р.) викликала невдоволення в суспільстві. Однак участь у війні виправдовувалася владою необхідністю повернення анексованих територій. Певному підвищенню довіри до режиму сприяло визнання СРСР Сло­ваччини де-юро.

Основною опозиційною силою режиму була п'ятитисячна Комуністична партія (КПС), яка наприкінці 1939 р. завершила формування своєї підпільної мережі. Переважна більшість комуністів не підтримувала відновлення ЧСР, У цих умовах КПС стала закликати боротися за «самостійну державу» й «народний уряд» під гаслом «За радянську Словаччину!».

Опозицію «людацькому режимові» становили також не­численні угруповання різної політичної прочехословацької орієнтації, які підтримували зв'язки з лондонською еміграцією. Саме з їхнього складу наприкінці 1940 р. сформувалися групи «Демець», «Флора», «Юстиція», які були противниками участі Словаччини у війні, виступали проти фашизації країни та за незалежність країни від нацистів.

Уряд Словаччини 23 червня 1941 р. оголосив війну СРСР, що викликало обурення населення. Режим розгорнув антико­муністичну пропаганду, яка супроводжувалася репресіями. Придушення опозиційних сил, відносне соціальне благополуччя, успіхи гітлерівців на Східному фронті спричинили послаблення антиурядового руху.

Ускладнення, які виникали у відносинах між чеським («флористи») і сло­вацьким (угрупування на чолі з В. Шробаром) рухами Опору, визначалися, з одного боку, тим, що Словацька Республіка виступала як союзник Німеччини і в разі капітуляції останньої відразу опинялася в таборі перемо­жених країн, а з іншого - наявністю серед підпільників значної кількості прихильників незалежності Словаччини.

Режим Й. Тісо з 1943 р. опинився у кризовому стані. У словацьких горах активно діяли партизанські загони, очолювані радянськими та словацькими командирами, підго­товленими при Українському штабі партизанського руху (УШПР). У міру наростання кризи клерикального режиму поси­лювалися антифашистські настрої в словацькій армії.

З ініціативи КПС була створена Словацька національна рада (СНР). СНР мала виконувати функцію координацій­ного й керівного органу словацького руху Опору, який пови­нен був у певний момент взяти владу в країні. Рада виступала за таку Чехословацьку республіку, яка ґрунтуватиметься на прин­ципах демократії, рівності чехів і словаків та співробітництва з СРСР.

На початку весни 1944 р, між Радою та військовими була укладена угода про співробітництво. У цей період провідною силою антифашистського руху в країні була не КПЧ, а словацькі військові, які усвідомлювали катастрофічні наслідки збереження союзницьких відносин з гітлерівською Німеччиною.

Зі свого боку гітлерівці, стурбовані загрозою для «свого прифронтового тилу», з трьох боків 29 серпня 1944 р. розпочали вторгнення вермахту до Словаччини. Все це спонукало наступного дня головноко­мандувача збройних сил словацького руху Опору Я. Голіана віддати наказ про спротив окупантам. Так розпочалася двомісячна боротьба, яка увійшла в історію як Словацьке національне повстання (СНП).

1 вересня 1944 р. у Банській Бистриці була оприлюднена «Декларація словацького народу», згідно з якою на звільнених територіях (1,7 млн. осіб) скасовувалася влада режиму Й. Тісо та проголошувалася Словацька Народно-демократична рес­публіка. СНР взяла на себе функції законодавчої та виконавчої влади і створила уряд.

Значна допомога учасникам СНП надходила з Радянського Союзу: велика кількість зброї, передислоковані винищувальний авіаполк та повітрянодесантна бригада. 8 вересня 1944 р. Червона армія розпочала Карпатсько-Дуклянську операцію, але операція через упертий опір німців за­тяглася. Не вдалося ввести в дію і дві словацькі дивізії, які були роззброєні гітлерівцями.

На хід СНП значною мірою впливала і неузгодженість дій його керівних органів - СНР, Військового центру та команду­вання партизанських сил. До того ж для придушення повстання режим Й. Тісо кинув додатково ще вісім дивізій. А в другій половині жовтня до Словаччини було пере­дислоковано і німецькі війська з Угорщини.

Бракувало єдності й самому партизанському рухові, хоча 16 вересня був створений його Головний штаб. Річ у тім, що 15 тис. (з 18) партизанів виконували накази УШНР, що надхо­дили з Москви.. Повстанській армії бракувало зброї й досвідчених офіцерів, а її командування постійно лихоманило від подвійного підпорядкування.

У середині жовтня 1944 р. німецькі війська розпочали нас­туп, який завершився взяттям Банської Бистриці та розгромом повстанської армії. Більшість солдатів і офіцерів потрапили в полон, решта подалися в гори або розійшлися по домівках.

Після придушення СНП проти його учасників і цивільного населення почався масовий терор. Було спалено десятки сіл, розстріляно карателями понад п'ять тисяч словаків, а близько 19 тис. потрапило до німецьких концтаборів. З країни вивози­лося продовольство і сировина, а промисловість працювала на постачання німецького вермахту.

На початку грудня 1944 р. усім партизанським з'єднанням (приблизно 13,5 тис. бійців) на території Словаччини було наказано перейти до активних дій проти окупантів, бути готовими до повстання на момент приходу Червоної армії.

У ході наступу Червоної армії з жовтня по грудень 1944 р. була звільнена північно-східна частина Словаччини. У січні 1945 р. наступальні операції були продовжені, у них разом з радянськими військами брав участь чехословацький армійський корпус під проводом генерала Л. Свободи. На кінець березня була звільнена Східна і велика частини Південної та Центральної Словаччини, а 4 квітня — Братислава. Так, разом з поразкою на­цистської Німеччини припинила своє існування й «Словацька держава».

На визволених територіях влада переходила до національ­них комітетів СНР. У маніфесті СНР, оприлюдненому в Кошице у лютому 1945 р., зазначалося, що відродження Чехословаччини має відбуватися на федеративних засадах. Новостворена Демократична партія Словаччини (ДПС) разом з КПС стала формувати словацькі органи влади. 21 лютого 1945 р. був сформований словацький уряд.

Таким чином, 15 березня 1939 р. в Берліні було оголошено про утворення на окупованій чеській території «протекторату Богемії і Мора­вії», в тому ж році була оголошена формально незалежна Словацька республіка. Реальна влада в обох країнах належала німецькій адміністрації, яка проводила стосовно чеського та словацького народів політику міліта­ризації, експлуатації, національного гноблення, політичного свавілля та жорстокого терору. Реакцією частини населення стали опозиційні настрої та формування і руху Опору на чеських та словацьких землях, в діях якого значну роль відігравали підпільні струк­тури КПЧ. Наприкінці 1944 р. в Словаччині і у травні 1945 р. в Чехії відбулися Національні повстання проти окупантів. Остаточне звільнення чеської та словацької території від залишків гітлерівських військ здійснили в квітні-травні 1945 р. війська Червоної армії.

Дата добавления: 2014-01-11