Проблема людини в історії філософії

План лекції

Лекція 6. Філософська та релігійна антропологія. Проблема людського буття в філософії та філософії релігії.

1. Проблема людини в історії філософії

2. Релігійне вчення про походження, сутність та призначення людини

3. Філософський гуманізм та релігійні вчення про спокуту та спасіння

Античний образ людини космоцентричний. У давньогрецькій філософії людина розглядається як частина космосу (єдиного надчасового «порядку» і «сутності» буття - природи). Це «малий світ», мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосму. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм).

Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того, щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним, що великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.

Софісти: людина – міра всіх речей. Цей вихідний принцип софістів сформулював Протагор, що означає – те, що веде до задоволення є добрим, а те, що спричиняє страждання є поганим. Критерієм оцінки поганого і доброго стають тут чуттєві схильності індивіда.

Аналогічно і в теорії пізнання софісти орієнтуються на окремого індивіда, проголошуючи його суб’єктом пізнання. Все, що ми знаємо про речі, розмірковуючи про них, ми отримуємо через органи чуття; всі чуттєві сприйняття суб’єктивні: те, що здоровій людині здається солодким, хворій буде здаватися гірким. Отже, будь-яке людське знання є відносним. Об’єктивне, істинне пізнання, з точки зору софістів, є недосяжним. Така позиція в теорії пізнання отримала назву суб’єктивного ідеалізму.

Сутність людини Платон визначає виходячи із свого вчення про «світ речей» і «світ ідей». В людині він розрізняє безсмертну душу і смертне тіло.

Арістотель визначає людину як суспільну тварину, що наділена розумом. Людина за самою своєю природою призначена для життя у суспільстві, лише у суспільстві люди можуть формуватися та виховуватись як моральні істоти.

Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовічний – теоцентричний.

У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як «образ і подобу Бога», поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої «благодаті». Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Земний світ, як і сама людина, розглядається лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі людина є втіленням гріха і печалі.

Тут протиставлені один одному безсмертна душа і смертна плоть людини. Турбуватись треба лише про спасіння душі, зокрема вдаючись до ущемлення тіла. Велике значення надається промислу Божественному, прояву «божої волі» в усіх подіях у світі. Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні. Саме в межах християнської традиції склались уявлення, що потім стали загальноприйнятими: людина – цар природи, вершина творіння.

Епоха Відродження характерна пафосом самостійності людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола). У Піко дела Мірандола відчувається відбиток вчення, згідно до якого Бог дав людині свободу волі і яка сама має вирішувати свою долю, визначити своє місце у світі. Людина тут – не просто природна істота (Античність), вона є творцем самої себе і цим відрізняється від усіх інших істот.

Для Новочасної філософії характерними є думки французького філософа Р. Декарта про людину. «Людина є мисляча річ». Мислення – це єдине достовірне свідчення людського існування. Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, її сутність.

Декартівський дуалізм душі і тіла значною мірою визначав у подальшому характер антропологічної проблематики. При цьому тіло розглядалося як автомат, машина, однакова у людини і тварин (Ламетрі: «Людина – машина»), а душа ототожнювалася зі свідомістю.

Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей щодо сутності людини.

Кант вважає, що питання «Що таке людина?» - це основне питання філософії. На його думку людина – це істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності і моральній свободі. Кант розділяє антропологію в «фізіологічному» і «прагматичному» плані. Перша досліджує те, «що робить з людини природа…», друга – те, що людина як вільна діяльна істота «робить або може і повинна робити з себе сама».

Гегель розвиває ідею історичності людського існування. В цілому для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури, є носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала – духу, розуму.

В українській філософській думці антропологічна проблематика знаходить цікаве вирішення в творчості Г. Сковороди та П. Юркевича.

Згідно з концепцією Сковороди весь світ і все суще має «дві натури»: зовнішню, видиму і внутрішню, невидиму. Мислитель поділяв усю дійсність на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ або Біблію. Мікрокосм – це малий світ або людина. У людині, як і в усьому існуючому, є тілесне і духовне, тлінне й вічне, проте істинне лише невидиме, а тілесне є «тінню» цього невидимого. Справжня людина народжується тоді, коли осягає невидимість, коли стає духовною, коли вона пов’язана із своїм внутрішнім світом, єством якого є Бог.

Для П. Юркевича, як і для Г. Сковороди, людина складається з тілесного і духовного: розуму і серця. Але справжню сутність людини складає її духовність

Прихильники ірраціоналістичної концепції людини ХІХ – ХХ ст. вважають, що домінуючим і людині є позамисленнєві здібності та сили – почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К’єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина «породжує себе», вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним, само визначальним.

Екзистенціалізм як впливова течія ХХ ст. на передній план поставила абсолютну унікальність людського буття. Представники цієї течій стверджують, що людину не можна зводити до якої-небудь «сутності» (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення).

„ Екзистенція ”, згідно з К’єркегором, ‑ це „моє” існування, „мій внутрішній світ”, що „наче човен пливе на зустріч з Богом”. Сенс людського буття, згідно з К’єркегором, ‑ стати одинаком, поринути у цілковиту самотність, бо тільки шляхом усамітнення відкривається людині Бог.

Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в «дистанції» її відносно навколишнього с середовища.

М. Бердяєв вбачає сутність і специфіку людського існування в творчості. Бог створив людину вільною, тому людина має використати цей шанс і відповісти на велике творення Бога, створивши щось, нехай не таке досконале але своє власне. В творчості справжнє призначення людини, її краса і духовне багатство.

Матеріалістичне розуміння сутності людини в сучасному розумінні заклав ще Фейєрбах, який, критикуючи німецький ідеалізм, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту. «Людина відрізняється від тварин лише тим, що вона – жива найвища ступінь сенсуалізму, найчутливіша істота у світі».

Матеріалістичну точку зору на проблему людину яскраво демонструє марксизм. Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина – це суб’єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини – здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого.

М. Бердяєв дотримується діаметрально протилежної точки зору – ідеалістичної. Він говорить про те, що людина живе наче у двох світах – матеріальному, природному і духовному. Людина не є лише породженням природного світу і природних процесів, але вона живе в цьому світі. Людина залежить від природного середовища, але разом з тим, вона гуманізує це середовище. Людина здатна до творчості і саме цим вона змінює природний світ, закладаючи в нього новий початок, якого досі не існувало.

Дата добавления: 2014-01-20