Податки за часів непу

Нова економічна політика, проголошена більшовиками, докорінно змінила роль податків у фінасово-економічному житті країни. На тлі колосального бюджетного дефіциту та паперово-грошової емісії формування податкової політики оголошувалося завданням надзвичайної важливості. Основною метою податкової реформи було забезпечення надходження коштів до державного та місцевих бюджетів, регулювання надходжень, у приватному секторі. Серед найпопулярніших тоді заходів були так звані податкові двотижнівки, у яких брали участь члени компартії та профспілкового руху. Ці податкові компанії проводилися з метою підсилення стягнення податків, ліквідації недоїмки і підвищення дисципліни платників.

Першим кроком податкової реформи 1921–1922 років стала заміна продрозкладки на продовольчий податок. Продовольчий податок справлявся в натуральній формі та встановлювався на хліб, картоплю, насіння олійних культур, яйця, молочні продукти, шерсть, шкіру, льон, тютюн (фактично в одному податку було поєднано декілька фіскальних механізмів, заснованих на натуральних внесках). Розмір податку та терміни здачі продуктів підлягали доведенню до селян щорічно, навесні до початку по­льових робіт. Справляння проводилося у вигляді процента чи частки від вироблених у господарстві продуктів. При цьому враховувалася урожайність, наявність худоби, кількість утриманців. У березні 1922 року податок на окремі види сільськогосподарської продукції було замінено на єдиний продовольчий податок. Він обраховувався за єдиною ваговою мірою – пуд жита чи пшениці (залежно від району). Загальне оздоровлення економіки дало можливість з 1923 року відмінити натуральний продовольчий податок та впровадити сільськогосподарський податок у грошовому вираженні. При його справлянні враховувалися – площа орної землі та сінокосів у розрахунку на одного члена господарства, урожайність, кількість худоби тощо. Селянські господарства поділялися на 11 розрядів зі своїм окладом податку. З 1925 року цей податок, по суті, перетворюється у прибутково-майновий. Ставка податку тепер залежить від доходів селян, які визначалися за середніми нормами. Зростає рівень прогресії. У ході зламу непу та суцільної колективізації сільськогосподарський податок розпався на три окремі податки – з колгоспів та колгоспників, з одноосібних селянських господарств, з куркульських господарств. Починаючи з 1953 року, він сплачувався залежно від розміру орної частини присадибної ділянки. Сільськогосподарський податок з колгоспників проіснував до 1991 року.

За роки непу, в умовах зростання обсягів грошових розрахунків, посилилась роль непрямих податків у поповненні державного бюджету (у 1922 р. – 170,2 млн крб, у 1925 р. – 992,1 млн крб). З 1921 р. акцизному оподаткуванню підлягали вина, тютюнові вироби, папір для паління. У 1922 р. воно розповсюджувалося на спирт, призначений для виробництва, пиво, квас, сіль, нафтопродукти, цукор, чай, дріжджі, коньяк та горілку. У 1923 р. були введені акцизи на текстильні вироби. Ці всезростаючі непрямі податки на товари широкого вжитку лягли основним тягарем на трудові верстви населення.

Крім впровадження продподатку, з 1921 року починає формуватися система прямого оподаткування. 26 липня 1926 року запроваджується в дію промисловий податок із ненаціоналізованих підприємств та приватних промислів. З 3 лютого 1922 р. промисловий податок розповсюджується на державні і кооперативні підприємства та організації. Цей податок включав дві частини – патентний збір (справлявся за твердими ставками, що встановлювалися залежно від розряду підприємства та поясу місцевості) та зрівнювальний збір (встановлювався у відсотках до обороту, спочатку 7 %, а потім його було диференційовано за галузями виробництва – мінімальний збір (1,5–2 %) стосувався хар­чової промисловості, максимальний (6 %) – предметів розкоші). Торгівельні установи поділялися на 5 розрядів, промислові підприємства – на 12 і приватні промислові – на 3 розряди. Місцевості поділялися на 5 територіальних поясів та зону міста Москви. Перший пояс включав усі найбільші міста. Істотним недоліком поділу підприємств на розряди було те, що до уваги бралася не прибутковість підприємства, а лише його зовнішні ознаки – кількість робітників, розмір приміщень, характер торгівлі, вид товарів тощо. Недоліком зрівнювального збору було справляння податків не з прибутку, а з обороту (валової виручки), через що саме державні підприємства найчастіше опинялися у невигідному становищі, сплачуючи податок зі своїх обігових коштів, тоді як власники приватних підприємств закривали малоприбуткові і вкладали свої капітали в інші підприємства. Але, ненадходження від промислового податку зростали: у 1922 р. вони становили 59,2 млн крб, а в 1925 р. – 229,2 млн крб. Промисловий податок існував до податкової реформи 1930–1932 рр.

11 лютого 1922 року Декретом ВЦВК та РНК було введено цільовийзагальногромадянський податок на боротьбу з епідеміями та голодом, а також на утримання дітей, що перебувають під державною опікою. Платником цього податку було усе працездатне населення. Ставки залежали від рівня доходів та роду заняття, тому часто змінювалися під впливом інфляції.

16 листопада 1922 року було впроваджено прибутково-май­новий податок, який поширювався тільки на приватних осіб, які проживали в містах. Державні і кооперативні підприємства, селянські господарства цим податком не обкладалися. Оподаткування ґрунтувалося на декларуванні доходів і майна. Прогресивні ставки від 0,83 до 15 відсотків оподатковуваного прибутку змінювалися залежно від його розміру (14 розрядів). Робітникам та службовцям надавалися пільги – заробітна плата виділялася із сукупного прибутку й оподатковувалася окремо, а інші прибутки, якщо вони були, – за сукупністю. Неоподатковуваний мінімум становив 300 рублів на рік. Висока прогресія ставок податку з заробітної плати мотивувалася боротьбою зі сумісництвом. Майнове оподаткування також прогресувало залежно від обсягів майна. Ставки були встановлені від 0,33 до 1,5 відсотків від вартості майна. З предметів розкоші (будівлі, екіпажі, дорогоцінні метали та каміння) справлявся підвищений податок. У зв’язку з тим, що заможні верстви населення декларували не всі доходи та майно, згідно з Декретом від 12 листопада 1923 року, для фізичних осіб прибутково-майновий податок об’єднувався з деякими іншими (трудгужподаток, квартирний податок, податок з осіб, які утримували прислугу тощо). Уряд ухвалив рішення про розмежування прибутково-майнового податку на основний (класний) та додатковий (прогресивний). Якщо річний дохід перевищував 300–500 крб, то платник подавав декларацію. Ставки прогресивного податку диференціювалися за 17 розрядами платників і сягали 25 % від суми доходу, що перевищувала 8 000 крб. Основний податок справлявся з платників, які поділялися на три категорії: “А“ – робітники та службовці з зарплатою не менше 75 крб. на місяць (75–100 крб – 3 крб 60 коп.; 100–150 крб – 7 крб 20 коп.; понад 150 крб – 15 крб), “Б“ – особи, які одержували доходи від власної праці не за наймом (сім окладів: від 3 крб 60 коп. до 18 крб), “В“ – особи, які мали нетрудові доходи (десять окладів: від 3 крб 60 коп. до 72 крб). З 1924 року оподаткування майна було відмінено. Таким чином, прибутково-майновий податок трансформувався у прибутковий.

З листопада 1923 року запроваджується рентний податок, який стягувався разом з орендною платою із забудованих та незабудованих ділянок землі в межах міст та під транспортними артеріями. Він складався з основної та додаткової ренти. Основна рента справлялася за єдиною ставкою в межах конкретного міста і спрямовувалася до державного бюджету; додаткова – передбачала врахування дохідності ділянки і надходила до місцевих бюджетів.

У 1925 році було введено цільовий спеціальний військовий податок. Платниками були чоловіки віком від 21 до 40 років, які не проходили військової служби. Розмір платежу становив 25 % від сплачуваних особою прибуткового чи сільськогосподарського податків.

Згодом держава запроваджує ряд дрібних податків – гербовий збір, канцелярський збір, нотаріальний збір, судове мито, портові збори, консульські збори. Переважна більшість нових зборів стосувалася населення.

Незважаючи на зусилля держави, у ході непу стрункої фіскальної системи створити не вдалося. Податковий апарат був надзвичайно слабким. Застосовувалися в основному примітивні способи оподаткування. Злободенна потреба у наповненні бюджету зумовлювала репресивний характер оподаткування.

Більше того, в умовах відходу від принципів непу в 1930 р. відбулася податкова реформа. Замість 63 різноманітних податків і платежів до бюджету, які регулювали виробничу діяльність підприємств, було введено два види: податок з обороту та відрахування з прибутку. Але оскільки підприємства функціонували на основі обов’язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а тільки забезпечували надходження до державного бюджету країни. Всі інші види податків було ліквідовано.

Дата добавления: 2014-01-20