Побут і суспільно-економічні уявлення праслов’янських, слов’янських та українських народів перед державної доби

Проблема українського етногенезу, як уже зазначалось, лишається невирішеною. Так, Н. Полонська-Василенко, посилаючись на такі авторитети, як Б. Рибаков, М. Брайчевський та інші, пише: «Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ — автохтон своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу неолітичних племен IV—ІІІ тисячоліть до Р. Х. можна вважати за предків українців, але до цього часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племені вони походять» [4, c. 66].

Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. З економічного погляду то була певна традиція хліборобсько-скотарського побуту. Господарські традиції, звичаї, культурні надбання передавались від попередніх мешканців до нових поселенців, «так простягалися нитки від неолітичної трипільської культури до Української держави» [4, с. 66].

Безпосередніми предками українців називають антів. Готський історик Йордан визначає їх як одну з трьох груп слов’ян, які мешкали між Тірасом (Дністром) та Борисфеном (Дніпром) [7, c. 281]. М. Грушевський називає їх українцями.

Жили анти невеликими поселеннями по берегах річок та озер, займались скотарством та хліборобством. Візантійський автор Прокопій Кессарійський (друга половина VI ст.) характеризує їх як людей рослих і сміливих, не злих, не злочинних. Ними, писав він, не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи вони вирішують спільно. Грецький письменник Маврикій (друга половина VI ст.) оповідає про побут і спосіб воювання антів і словен. Він пише, що вони вільні, витривалі й гостинні [3, c. 50; 4, c. 68].

Остання згадка про антів відноситься до початку VII ст., коли вони виступили союзниками Візантії, а натомість закріплюється ім’я слов’ян. У «Повісті минулих літ» наводиться перелік слов’янських племен і їх розселення у східній Європі. Щодо української території, то літопис повідомляє: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли між Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами… А другі ж сіли на Десні і по Сейму, і по Сулі і називалися сіверянами» [13, c. 2—3].

Серед цих племен провідне місце посідають поляни, саме їм припадає почесна роль колиски української державності. Територія, де мешкали поляни, як і їх кількість, порівняно з іншими племенами, була невеликою. Проте літописець описує їх як мудрих і підриємливих. «…Поляни, — читаємо у літопису, — мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх» [13, c. 8]. На відміну від полян, літописець неприхильно ставиться до інших племен, пише про їхні примітивні звичаї, «звірячий спосіб життя». Провідне становище полян пояснювалось не лише тим, що вони перейняли звичаї предків, а й їх територіальним розташуванням. Вони осіли над Дніпром, де пролягав «великий шлях з варяг до греків». Крім того, поляни опанували таким центром як Київ, в якому з давніх-давен зосерджувалась торгівля з численними народами, близькими й далекими.

Поляни, як і інші українські племена переддержавної доби, жили здебільшого великими гуртами. Такі поселення мали укріплення — городища. Серед них вже були великі міста, такі як Київ, Чернігів, Галич, Луцьк, Звенигород, Перемишль та ін. Головним заняттям населення було хліборобство та скотарство. Було розвинене ремесло, зокрема, гончарство, зброярство, ткацтво, кушнірство, обробка заліза, вироблення ювелірних прикрас. Важливу роль в економічному житті племен відігравала торгівля. Територію українських племен перетинали торгові шляхи між північчю і півднем, між сходом і заходом, які зв’язували їх з країнами з різними економічними й культурними здобутками і втягували у вир тогочасного життя.

«У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників» [4, c. 79]. Ця назва, як писав М. Грушевський, охоплювала малий трикутник — територію між Дніпром, Ірпенем і Россю, «як центр життя нашого народу». Термін Русь вживається переважно до Київського князівства, він був синонімом Київщини. За словами М. Грушевського, ще в ХІ—ХІІ ст. він не поширювався не тільки на північні та східні землі, а й на найближчі — деревлян [1, c. 190]. Разом з тим цей термін довгий час вживався в Прикарпатті та Закарпатті [14, c. 418].

Простеживши історичний процес розвитку слов’яно-українських племен, слід звернутись до визначення їхнього суспільно-економічного світогляду. Щоправда, мова може йти скоріше про виробничо-господарську діяльність, обрядову творчість та релігійний світогляд.

Щодо виробничо-господарської діяльності, то вона, як уже зазначалось, була досить різнобічною. Населення займалось як різними напрямами сільськогосподарської діяльності, так і багатогалузевим ремеслом. Цьому сприяли, як зазначає відомий історик М. Ю. Брайчевський, сприятливі кліматичні умови та економічні й культурні зв’язки слов’янських племен з найдавнішими осередками світової цивілізації [15, c. 31].

М. Грушевський, використовуючи лінгвістичний матеріал, археологічні пам’ятки та зарубіжні літературні джерела, подає детальну характеристику господарської діяльності, побуту, розвитку культури українських племен. Починаючи, як пише М. Грушевський, з матеріальної культури, він показує розвиток хліборобства, городництва, садівництва, скотарства, бджільництва, мисливства, рибальства. Щодо ремесла, то воно було представлено кушнірством, ткацтвом, гончарством, зброярством, обробкою дерева, заліза та ін. Детально аналізує вчений побут українських племен, їхні помешкання, хатнє начиння, одяг, харчі та «музичні інструменти для забави і танцю» [1, c. 244—278].

Значний інтерес становить релігійний світогляд українських племен. До запровадження християнства кожне плем’я поклонялося своїм богам. У релігійних віруваннях виділялись дві течії: обожнювання природи в різних формах та культ роду. Обожнювання природи сприяло формуванню різних обрядів, свят, пов’язаних зі змінами пори року. Вони проявилися й у християнських святах у формі різних обрядів: колядування, щедрування, веснянки, Купала. У цих святах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут.

Важливою рисою релігійних уявлень дохристиянської доби була життєрадісність, ясність. «Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям з веселою радісною природою України і відчували її ласку» [4, c. 76].

Важливі й цікаві відомості про господарювання, знаряддя праці, житло, господарські будівлі українських племен містять українські легенди, що були зібрані П. Кулішем, М. Драгомановим, П. Чубинським, Б. Грінченком та ін. Початкове духовне життя українців знайшло відображення в усній народній поезії, казках, піснях, які передавались від покоління до покоління. «Найдавніші народні словесні твори мають найрізноманітніший зміст, охоплюючи всі розумові і моральні інтереси народу» [16, c. 27].

Дата добавления: 2014-01-20