II. Економічна думка в Київській Русі

1. Економічні питання в «Літопису Руському»

«Літопис Руський» — це південноруське літописне зведення, складене з різних зводів на початку ХІV ст. Він складається з кількох окремих літописів. Найдавнішу частину (Початкову, Начальну) опрацював чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, давши їй назву «Повьсть временных лет» («Повість минулих літ»). Кінчається вона подіями 1110 р. Це, як писав М. Грушевський, була перша наукова концепція історії України. Крім того, літопис містить «Київський літопис» до 1201 р. і «Галицько-Волинський літопис» до 1292 р.

Книгу цю, пише перекладач «Літопису» Л. Махновець, писали триста літ. «Дванадцять поколінь передавали з рук до рук віковічне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній розпочинаються з пралегендарного «сотворіння світу» і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів…

Книга ця — першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей» [5, c. V]. До цього слід додати, що не лише про події, історії і людей, а й про їхнє світоглядне й економічне мислення.

«Повість минулих літ» не залишилась у її первісній редакції. Вона перероблялась і доповнювалась відповідно до вимог правлячих князів. 1116 р. «Повість» переробив ігумен Видубецького монастиря Сильвестр. Літопис у цілому становить видатну пам’ятку історичного письменства княжої доби. Маючи в основі історичні факти, літопис включає як місцеві літописні записи, так і переклади з чужомовних джерел, а також діалоги дійових осіб, усні поетичні перекази, легенди тощо.

Літопис є здобутком багатьох осіб, багатьох літописців, які не були неупередженими спостерігачами подій. Кожному із них були притаманні свої інтереси, свої симпатії й антипатії, своє розуміння подій. В цілому ж складався історичний, як писав В. Ключевський, літописний погляд, що відповідав, був співзвучним з поглядами багатьох сучасників літописців [2, c. 112].

Коли велика кількість матеріалу, писав В. Ключевський, викладена за планом, виробленим із урахуванням різнорідних даних, піддана переробці за певними прийомами і навіть з критичним осмисленням і освітлена провідною історичною ідеєю, «тоді ми маємо діло вже не с простим літописом, але й з науковим твором… Тут вивченню підлягає не лише сирий історичний матеріал, а й цілісний погляд, навіть з деякими методологічними прийомами. Заглиблюючись у зв’язок і зміст явищ, що описуються в такому творі, ми зобов’язані взяти до уваги й те, як розуміє цей зв’язок і цей зміст сам літопис, бо в ньому ми маємо пам’ятник, який показує, як уявляли собі перші часи нашої історії мислячі, вивчаючі її книжні люди на Русі на початку ХІІ ст.» [6, c. 110].

У «Повісті минулих літ» основна увага приділяється політичній історії Русі. Але ця історія аналізується літописцем у зв’язку з економічними й соціальними явищами. Літописець, розповідаючи про політичні події і міжнародні відносини, намагається усвідомити місце людини в цих подіях, відшукати моральний сенс і практичні висновки для життя.

Уявлення про всебічну діяльність князів, їх наміри дістаємо з характеристики літописцем Олега. Він зображений як хоробрий воїн, мудрий і хитрий князь. Його прозвали віщим князем. Він хитрістю оволодів Києвом, який зробив своїм стольним городом і сказав: «Хай буде се мати городам руським» [9, c. 13]. Без особливих зусиль підкорив північні племена, а також племена, що жили на схід і захід від Дніпра, обклав їх даниною, почав засновувати городи. Він збирач земель, які об’єднує під одним стягом. Він уперше об’єднаними силами здійснив дальній похід, «пішов на Греків», яких переміг хитрістю. Олег здобув велику данину, а також виправив щорічну данину «на руські городи — спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші городи, — бо по тих городах сиділи князі, під Олегом сущі» [9, c. 18]. Олег також поставив вимоги щодо умов перебування послів у Греції, а також купців. «Посли нехай посольське беруть скільки хотять. А купці хай беруть місячину на шість місяців; і хліб, і вино, і м’яса і риби, і овочів…» [9, c. 18].

Усі ці вимоги, як і інші, що визначали характер політичних і економічних відносин русів з греками, були чітко сформульовані в договорі, укладеному через чотири роки після походу. В цьому, як і в більш пізніх договорах князів з греками, обидві держави виступають як рівноправні партнери, між якими юридично оформлюються тривалі зв’язки.

Відомий історик Наталія Полонська-Василенко, посилаючись на праці багатьох фахівців, робить висновок: «Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє законодавство, яке карає за злочин проти особи, власності, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвиненому суспільству» [6, c. 250].

У договорі багато цікавих умов, статей, що характеризують світогляд обох сторін і, безумовно, більшою мірою русів. Так, зокрема, за удар або побої той, хто так учинив, мусить «по закону руському» виплатити потерпілому певну кількість срібла, а якщо він «буде неімущим, хай дасть скільки може, і хай зніме із себе [потерпілому] навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить» [9, c. 20]. Решту суми, якщо ніхто не може допомогти йому виплатити потерпілому, нехай більше не стягують. Це дає підстави дійти висновку, що поряд з визначенням досить жорстких покарань за злочин враховувався і матеріальний стан навіть того, хто його вчинив.

Дещо інакше змальовує літописець Ігоря. На відміну від Олега він не відрізняється хоробрістю, не ходить за даниною до підкорених племен і не підкорює нових. Але головне, що його характеризує, — це користолюбство. Коли на вимогу дружини, що скаржилась на своє убозтво, він пішов по данину до деревлян, то «чинив їм насильство він і мужі його». Взявши данину, він відпустив дружину додому, а сам «з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна», і був убитий деревлянами.

Звертає увагу літописець на соціальні суперечності, що існували. Він пише про жорстокість князів до дружини, про їхню жорстокість і жорстокість дружинників до населення, що породжувалась жадобою до багатства. Літописець проповідує стриманість, намагається показати її позитивний вплив на мир і спокій у державі. За приклад він бере діяльність Святослава, сина Олега, який, будучи хоробрим і войовничим, «возів же за собою він не возив… Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах». Такими були і всі його воїни, які наслідували його приклад. Літописець характеризує Святослава не лише хоробрим, не жадібним до багатства, а й як людину відкриту й чесну. «І посилав він, — пише літописець, — до [інших] земель [послів], кажучи: “Хочу на вас іти”» [9, c. 38].

Багато уваги приділено в «Літопису» Святому Володимиру, який став єдиновладним володарем величезної держави. Літописець повідомляє, що Володимир змінює внутрішню політику держави. Він заміняє варязьку дружину українською, здійснює охрещення Русі, що сприяло включенню держави в лоно православної Східної Церкви й наближенню до великої візантійської культури. Він зміцнює зв’язки з Заходом, зокрема Римом. Володимир першим з українських князів почав карбувати монету. Він будує церкви, зокрема в Києві: святої Софії та величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Велику увагу приділяв він розвитку торгівлі.

Володимир був дуже популярною постаттю за життя, про нього збереглося також багато історичних переказів, пісень, в яких відзначались його людяність, демократизм.

Стосовно грамотності Володимира, його начитаності літописець пише, що, керуючись написаним у Євангелії: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть»… «Продайте маєтності ваші і дайте убогим»… «Не ховайте собі скарбів на землі, де ото міль жере і злодії підкопують, а зберігайте собі скарби на небі…» повелів він усякому старцеві і вбогому приходити на двір на княжий і брати всяку потребу — питво, їжу і з скарбниць кунами [9, c. 70]. Немічним і недужим він звелів розвозити по дворах різні продукти.

В літопису чітко проголошується ідея необхідності зміцнення держави, єдності і величі Руси. Літописець звертається до князів із закликом зміцнювати не лише оборону держави, а й її внутрішній спокій, карати злочинців і придушувати прояви незадоволення. Літописець розповідає про відповідну діяльність Володимира і додає, що він «жив за порядками діда і отця» [9, c. 7].

Посилаючись на церковні авторитети літописець звертає увагу на вимоги, з якими вони звертаються до чорноризців. «Паче ж усього мати в собі любов до менших і покору та послух перед старшими. Старшим же — до менших [мати] любов і поучати їх, бути собою за приклад здержливістю, і неспанням, і ходінням [до церкви], і смиренням, — і так научати й менших, і піддержувати їх» [9, c. 112].

Величезну роль в суспільному житті літописець надавав освіті. Він з повагою пише про освітянську діяльність Володимира, який після охрещення став «…у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне» [9, c. 66]. Великий нахил до книг мав Ярослав (1018—1054), котрий, як пише літописець, «читав їх і вдень і вночі». Ярослав зібрав багато переписувачів, які перекладали книги з грецької слов’янською мовою. Він зібрав першу в Україні бібліотеку, при монастирях і при великих церквах відкрив школи. За часів Ярослава високого рівня набули розвиток науки, письменництва, мистецтва. І не випадково в «Літопису» так високо оцінюється освіта. «Велика бо користь буває людині, — писав літописець, — від учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина» [9, c. 89].

Суспільно-економічні погляди літописця знайшли відображення і в його ставленні до воєн. Він негативно оцінює війни, що несуть руйнування господарства і знищення населення, але при цьому не заперечує проти війн, спрямованих на захист держави. Літописець особливо наголошує на необхідності єдності князів.

У літопису досить детально аналізується ідея законотворчості, верховенства закону. Посилаючись на Георгія Амартола, візантійського історика ІХ ст., автора «Хроніки», де висвітлюються події всесвітньої історії, літописець цитує хроніку, в якій простежується характер законів у різних племен і народів. В Амартоли читаємо, що «кожному народові [дано] закон. В одних є писаний, а в других звичай, який ті, що не мають [писаного] закону, вважають отчим законом» [9, c.10]. Законами і звичаями передбачається: «Не розпутствувати, не прелюбствувати, не красти, не обмовляти, чи убивати чи загалом усім діяти зло» [там само].

2. Економічні ідеї в «Правді Руській»

«Правда Руська» — це видатна пам’ятка суспільно-економічної літератури Київської Русі. Оригінал «Правди Руської» не зберігся. До наших часів дійшли численні (близько 300) списки «Правди Руської». За змістом дослідники поділяють списки на три редакції: коротку, широку й середню.

Найстарішою є коротка редакція. Вона складається з двох частин. Перша, «Правда Ярослава», датується першою половиною Х ст., друга, складена за Ярославових синів — другою половиною ХІ ст. Постанови найстарішої «Правди» сягають VІІІ—ІХ ст. «Правда Ярославичів» основну увагу звертає на охорону інтересів князів.

Широка редакція теж має дві частини. Перша походить з початку ХІІ ст., друга — з кінця ХІІ ст. Перша частина містить усю коротку редакцію та княжі устави синів Ярослава. Проте в ній деякі правові норми короткої редакції змінені. Середня редакція (ХVІ ст.) — скорочений варіант широкої.

«Правда Руська» — це найвизначніша збірка стародавнього звичаєвого права нашого народу. Крім звичаєвого права, вона містить і «княжі устави». Разом з тим це надзвичайно глибоке джерело для вивчення історії економічної думки. Центральне місце в ній займають питання економічних, майнових відносин.

Одне з центральних місць у «Правді» посідали питання про власність і становище залежного населення. Ряд статей присвячено охороні земельної власності. В них, зокрема, йдеться про межі, порядок наслідування тощо. Особлива увага приділялась праву власності на залежне населення, інвентар, худобу.

Багато статей широкої «Правди» присвячено питанню про закупів і холопів. Закуп — це одна з різновидностей залежних людей в стародавній Русі. Це колишній смерд (селянин-общинник), що відробляв позику, грошову або натуральну, позикодавцю, який ставав його володарем. Статті «Правди», з одного боку, чітко спрямовані на захист інтересів панівних верств, і при цьому визначають міру їхньої влади над закупом. Закуп має право звертатись до князя зі скаргою на свого пана, може судитись з ним. Разом з тим визначені умови, за яких закуп перетворюється на раба. Це, зокрема, втеча закупа від свого пана або у випадку, коли він вкраде щось на стороні, а пан виплатить за вкрадене та ін.

Великий розділ «Правди» присвячено холопам. Знову-таки йдеться про умови, за яких вони стають рабами (повними холопами). Ряд статей захищає майнові інтереси панівних класів.

Так, у статті «Про холопа» говорилось, «якщо холоп втік і господар заявить про це на торгу і до третього дня ніхто холопа не приведе, а господар на третій день зустріне його, то він може прямо взяти свого холопа, а хто переховував його заплатить три гривні пені» [7, c. 93]. Якщо ж холопа вкрали, то за нього князю слід заплатити 12 гривень, а холопа повернути.

Визначалось також покарання за злочин пов’язаний з будь-якою допомогою втікачам — холопам або рабам. Якщо хто дасть втікачеві хліба чи підкаже йому шлях, то мусить платити господарю за холопа 5 гривень, а за раба 6 гривень [7, c. 94].

Велику увагу в «Правді» приділено визначенню покарань за злочини. «Хто сяде на чужого коня без дозволу, платить 3 гривні пені». «У кого пропаде кінь, зброя або одяг і він про те заявить на ринку і пізніше упізнає річ, що пропала у кого-небудь в межах свого ж міста, той прямо бере свою річ та й стягає з приховувача 3 гривні за неявку речі» [7, c. 93]. Отже, усі злочини карались однаково, очевидно тому, що мова йшла про повернення речей власнику. Зовсім іншу картину спостерігаємо, коли йдеться про конокрадство. Конокрада, зазначається в одній із статей, слід «видати князю для продажі його в рабство на чужину» [7, c. 94].

Чітко визначалася плата за крадіжку зерна, худоби. «Якщо вкрадуть снопи з току або обмолочене зерно з ями, скільки б не було злодіїв, взяти з кожного по 3 гривні і 30 кун пені». За крадіжку худоби встановлювались конкретні платежі: «За кобилу — 60 кун, за вола — гривню (50 кун), за корову — 40 кун … за свиню — 5 кун…» [7, c. 95].

Така платня передбачалась у випадку, коли злодіями були вільні люди. «Якщо ж злодії будуть холопи князівські, боярські або монастирські, яких не карають штрафами князю, тому що вони невільні люди, за хлопську крадіжку платити подвійну винагороду» [7, c. 96].

Якщо зіставити статті «Правди» щодо покарань за різні провини, злодійство, крадіжки, тілесні ушкодження тощо, то можна зробити висновок, що втрата майна оцінюється дорожче ніж людина, її здоров’я, безпека. «Хто відрубає у кого який-небудь палець, платить 3 гривні пені князю, а пораненому — гривню кун». «Хто вдарить кого мечем, але не вб’є до смерті, платить три гривні пені, а пораненому — гривню за рану, та ще те, що потрібно на лікування. Якщо ж до смерті вб’є, платить виру» [7, c. 93]. Разом з тим жорстоко карались зазіхання на чуже майно. «Кого вб’ють біля комори або на якомусь іншому місці крадіжки, за це не карати, як за вбивство собаки» [7, c. 95]. В цілому кара ґрунтувалась на економічній основі. Злочинець карався матеріальними збитками. Щоправда, в законнику були й моральні мотиви. «Правда» відрізняла вбивство не умисне від наперед задуманого, удар мечем від менш небезпечного, але образливого для честі, удару палицею або долонею, які карались вчетверо дорожче перших [2, c. 247].

Розвиток торгівлі, лихварства зумовив законодавчу регламентацію цих процесів. «Правда» чітко визначає майнові відносини, вона розрізняє передачу майна на зберігання від позики, звичайну позику, позику від позики в ріст за певний процент, позику короткострокову від довгострокової. В ряді статей ідеться про нарахування процента, про охорону і порядок забезпечення майнових інтересів кредитора. «Правда» впорядковує стягування боргів з неспроможного боржника, розрізняючи неспроможність злісну від нещасної.

Законом визначався й максимальний розмір процента. Річний процент нараховувався «в третину», тобто в 50 %. Розмір короткострокового процента не обмежувався законом. «Місячний ріст за короткострокової позики брати позикодавцю за домовленістю; якщо ж борг не буде сплачений протягом року, то розраховувати ріст з нього на два-третій (50 %), а місячний ріст відмінити».

У статті «Статут Володимира про ріст» ідеться про те, що на з’їзді в селі Берестові, де Володимир Всеволодович зібрав свою дружину, була прийнята постанова: «хто позичив гроші з умовою платити ріст на два-третій, з того брати такий ріст лише 2 роки», а після того повернути лише капітал. Хто брав такий процент 3 роки, той втрачав і капітал. «Хто бере по десять кун росту з гривні в рік (40 %), такий ріст допускати і за довгострокової позики» [7, c. 97].

Передбачались «Правдою» закони про торгівлю, купців. У торгівлі заохочувалися кредитні відносини і разом з тим детально регламентувався порядок сплати боргів купцям. У першу чергу задовольнявся князь, іногородні та іноземні купці. Якщо купцю, який заборгував уже багато, дасть товар у борг іногородній або іноземний купець, а він відмовиться від сплати боргу, то «такого неспроможного боржника продати на ринку і перш за все заплатити борг сповна приїжджому купцеві, решту ж поділити між місцевими позикодавцями; якщо ж (крім того) спроданий буде в боргу у казни, то спершу повністю заплатить державний борг, а решту пустить на розподіл…» [7, c. 97—98].

«Правда Руська» дає нам уявлення про тогочасну грошову одиницю, якою була гривня. Грошова система існувала у формі кунних грошей. Першими були хутра куниць або білок, які об’єднувались лічильною одиницею — гривнєю. У ІХ—ХІ ст. одна гривня дорівнювала 25 кунам. Назва «гривня» походить від прикраси з золота або срібла, яку носили на шиї (на «загривку»). Обмінювалась вона на зливок срібла, різної, звичайно продовгуватої форми певної ваги. У різні часи вага гривні кун коливалась в залежності від зміни цінності срібла на Русі. Дослідники називають вагу, що дорівнювала 200—400 г [2, c. 224].

У «Правді», цьому важливому історичному документі, ми зустрічаємося з цілим рядом економічних термінів, які відображали тогочасні відносини. Їх можна поділити на дві групи — це, по-перше, такі економічні терміни, визначення, що стосувались економічного й політичного розподілу тогочасного суспільства: княжі мужі, прості люди, бояри, смерди, наймити, закупи, холопи та ін.

Друга група економічних термінів стосувалась безпосередньо тогочасних економічних відносин. Це — «істе» (капітал), «рез», «ріст» (процент), «товар», «куна» (гроші).

Підбиваючи підсумок, слід ще раз зазначити, що «Правда Руська» — це невичерпне джерело до аналізу економічної думки Київської Русі.

3. «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона Київського

Велику роль в житті Київської держави відіграло прийняття християнства. Володимир, як видатний політик, про що свідчила вся його політична діяльність, зумів оцінити значення християнства у розвитку держави. Він розумів, яку роль відігравало християнство у суспільно-економічному житті Візантії, у розвитку її культури, мистецтва. Він прагнув до зближення з Візантією і уподібнення своєї держави візантійській. Прийняття християнства мало стати значним кроком на цьому шляху. Воно повинно було подолати примітивні релігійні вірування, замінити їх новою культурною релігією «з багатим внутрішнім змістом і зовнішнім блиском мистецтва, з цілком закінченими формами і сформованою ієрархією» [8, c. 56].

У прийнятті християнства певну роль відіграло і питання про співвідношення, субординацію релігій і верховної влади. У Візантії церква була підвладна імператору. Це відповідало інтересам політичної еліти Київської держави, що формувалась як феодальна монархія.

Володимир заклав основи формування руської церкви. Він приділяв велику увагу книжності, надбанню знань. Школи і книжність були перенесені з Візантії як атрибути християнства.

У ХІ—ХІІІ ст. постає плеяда людей досить освічених, що знали кілька іноземних мов, зокрема грецьку і латинську, опанували риторику, збирали бібліотеки. Ці люди — тодішня еліта, стояли на рівні візантійської освіченості. Серед них визначне місце посідає митрополит Київський — Іларіон — учений, ерудит, філософ, «муж благий і книжний, і пісник» [9, c. 95]. Він був першим митрополитом-русином, якого возвели в сан без дозволу візантійського патріарха. «У Рік 6559 [1051]. Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів», — так повідомляв «Літопис Руський» про цю подію [9, c. 95].

Іларіон — видатна особистість в історії Київської держави. Його «Слово о законі і благодаті» — це справжній шедевр староруської писемності. А М. Грушевський писав, що «се найдавніший або один з найдавніших і заразом найвищий з літературного погляду твір староруського письменства» [10, c. 468].

«Слово о законі і благодаті» Іларіон виголосив у період між 1037—1050 рр. у Десятинній церкві в присутності Ярослава і його дружини Ірини. Воно містило похвалу Володимиру і його нащадкам, яка впліталась в канву більш широкої похвали й визнання величі Руси.

«Слово о законі і благодаті» — це оригінальний твір проповідницької літератури. «Закон — Старий Завіт Біблії, зокрема перші його п’ять книг, так зване П’ятикнижжя Мойсеєве: книги Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, в яких викладено юдейське віровчення, засноване на заповідях бога Ягве» [11, c. 626]. Ці заповіді Бог нібито дав Мойсеєві, пророкові і вождю ізраїльських племен, на горі Сінай. В Іларіона «закон» — це віра, що передувала християнству, була притаманна одному народу і мала в собі риси поганства.

«Благодать» — основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Завіті Біблії. У «благодаті» вбачається особлива сила, нібито послана від Бога, яка дає можливість подолати притаманні людям гріховність і досягти спасіння» [11, c. 626]. Отже «благодать» в Іларіона — це вищий ступінь розвитку людства, основа віри, що відкрита для всіх народів на відміну від закону. Іларіон керується переконанням, що «закон» і «благодать» протилежні один одному і разом з тим пов’язані між собою. Спочатку був «закон», який він ототожнює з дохристиянським язичеським віровченням. Він був даний Богом на підготування «благодаті», яка є символом нової, християнської віри.

У «Законі і благодаті» не йдеться безпосередньо про соціально-економічні проблеми. Але разом з тим слід зазначити, що співвідношення «закону» і «благодаті» Іларіон розглядає не лише з позицій містико-релігійних. Він переносить дослідження з площини віросповідання в площину соціологічну, вирішує проблеми мирські, державні. «Закон», на його думку, роз’єднує народи, поділяє їх на касти, освячує рабство. «Благодать» принесла людям свободу від рабства, освіту, єднання народів. Якщо «закон» був надбанням юдеїв, то «благодать» «шириться на всі краї земні» [11, c. 198]. Якщо «закон» не сприймає уявлення про «вище благо», свободу, то істина і «благодать» повідали про вічне життя. «Юдеї бо земному раділи, християни радіють майбутньому на небесах» [11, c. 198].

З уведенням християнства люди Київської Русі, що, за Іларіоном, «були раніше наче звірина і скотина», вже не ідолослужителями звуться, а християнами. «І вже не капище сатанинське городимо, а Христові церкви зводимо; вже не заколюємо бісам один одного, а Христос за нас заколюється і приноситься в жертву Богу й Отцю. І вже не жертвенну кров куштуючи, погибаємо, а причащаючись Христовою святою кров’ю, спасаємось» [11, c. 203]. Для Іларіона благодать, скасувавши закон, знищує рабство, вона, подібно сонцю однаково світить всім людям.

Заслугу в охрещенні Русі, в її приєднанні до християнського світу Іларіон цілком визнає за Володимиром. Він характеризує Володимира як видатного державного мужа, як християнського політика, що був покликаний Богом здійснити історичну місію перед своїм народом. Усі краї і народи, писав Іларіон, шанують і славлять кожний свого учителя, того, хто навчив їх православній вірі. «Похвалимо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще нині» [11, c. 205].

Характеристика Іларіоном Володимира красномовна і багатогранна. Вона вражає не лише блискучим викладом матеріалу, а й чіткою логікою і глибиною аналізу. Іларіон характеризує його як розумного і благородного, підкреслює його благородне походження. Він славословить Володимира за те, що він сам став християнином і підданих своїх до християнства навернув, заповідаючи «всім бути християнами, малим і великим, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простим, багатим і вбогим» [11, c. 206].

Іларіон зазначає, що не було жодного, хто противився б благочестивому повелінню Володимира. Хто охрестився з любов’ю, а хто й зі страху перед повелителем, «бо ж благовір’я його на владу спиралося» [11, с. 206]. Отже, опору християнства Іларіон убачає в самовладді, яке, в свою чергу, зміцнюється християнською вірою. Митрополит пише про милості й щедрості Володимира, які він «творив — осиротілим, болящим, боржникам, удовам і всім, хто потребував милості» [11, c. 207]. Він особливо наголошував на тому, що у Володимира слово не розходилося з ділом. Він сповнював мовлене, «прохачам подаючи, голих одягаючи, спраглих і голодних насищаючи, болящим всіляку потіху посилаючи, боржників викупляючи, рабам свободу даючи» [11, c. 207]. Висвітлення Іларіоном саме цієї сторони в характеристиці Володимира і її висока оцінка дає підстави говорити про доброчинність митрополита, про його високу християнську мораль.

Крім блискучого таланту ерудита, Іларіон проявив себе як великий патріот своєї країни. Високо оцінюючи християнізацію Русі, Іларіон виступає проти експансіоністських зазіхань Константинополя, його намірів підкорити церкву Русі. Ця його позиція збігалася з позицією великокняжої влади. Іларіон гордий тим, що належить до великої держави Русі. І це не випадково. Адже це була пора найвищого розквіту Київської держави і почуття національної свідомості опановувало тодішньою суспільністю Києва. Славлячи Володимира Іларіон писав: «Не в худородній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі» [11, c. 205].

Він славний город Київ величчю, як вінцем, обклав, храм великий святий Божій премудрості (Софії) воздвиг на святість і освячення городу і всілякою красою його прикрасив «так, що церква та стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу» [11, c. 209].

Славу Русі зберегли й піднесли нащадки Володимира. Іларіон з любов’ю і повагою пише про сина Володимира — Ярослава Мудрого. «Слово» Іларіона пройняте великим оптимізмом, глибокою вірою в велике майбутнє свого народу. В ньому релігійна ідея підкоряється свідомому устремлінню на справи практичні, мирські, тобто, перш за все — соціальні. Виходячи з такої світоглядної орієнтації, Іларіон в «Молитві» за народ, зверненій до Бога, розкриває фактично ті соціально-економічні проблеми, що турбували суспільство. Він просить відпущення гріхів і всілякого милосердя, а головне — утвердження миру. «І доки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців!.. Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу!.. Скупо покарай, а щедро помилуй!.. Трохи опечаль, та зразу і звесели!» [11, c. 212].

«Слово о законі і благодаті» — видатна пам’ятка філософсько-соціологічної й економічної думки Київської Русі. Вона свідчить про високий рівень культури не лише її автора, а й Русі в цілому.

4. «Слово» Данила Заточеника

Видатною пам’яткою давньоруської літератури є твір Данила Заточеника «Слово», адресований князю Ярославу Володимировичу. Це міг бути син Володимира Мстиславовича, правнук Володимира Мономаха. Дату появи твору дослідники відносять до кінця ХІІ ст.

Приблизно 1229 р. з’явився інший твір — «Моління» — анонімного автора, який теж назвався Данилом. Свій твір він адресує князю Ярославу Всеволодовичу. В цей твір автор включив майже весь текст «Слова» Данила Заточеника і доповнив його рядом цікавих афоризмів. Це стало підставою для того, що обидва твори приписували одній особі [1, c. 337]. Полишимо це питання вирішувати фахівцям-історикам і звернемося до аналізу самих творів.

Особа Данила Заточеника, як автора «Слова», до цього часу не з’ясована. В ньому бачили княжого холопа, члена княжого двору, дружинника, ремісника і навіть скомороха. Сам твір дає підстави твердити, що автор «Слова» був давньоруським інтелігентом. Про це, зокрема, свідчить текст твору, який рясніє цитатами і афоризмами, запозиченими з Біблійних книг, Бджоли, Фізіолога, Повісті про Акіра Премудрого, літописів, Ізборників та інших джерел. Інтелігентність автора проявилась у чітко виявленому вболіванні за долю свого народу і бажанні прислужитись йому. Звеличуючи духовність і самоцінність мислячої людини, Данило виступив, фактично, як людина зайва, котра не вписувалась у тогочасне життя.

В. Г. Белінський писав про нього: «Хто б не був Данило Зеточеник, можна зробити не без підстав висновок, що це була одна з тих особистостей, які, на біду собі, занадто розумні, занадто обдаровані, занадто багато знають і, не вміючи приховувати від людей своєї переваги, ображають самолюбиву посередність…» [12, c. 351].

З тексту «Слова» дізнаємося, що його автор був «заточеником» (звідси ймовірно й прізвисько) на озері Лача, який, очевидно, постраждав від бояр і просить заступництва князя.

Перш за все слід зазначити, що хоч авторство твору не встановлено, воно носить чітко виражений індивідуальний характер. Це результат індивідуальної, а не колективної творчості, що було характерним для того часу. Батьківщина твору знаходилась в межах Південної Русі. Найвірогідніше, це місто Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький). Підставою для такого твердження, на думку дослідників, є словниковий матеріал пам’ятки, особливості її змісту та багато інших ознак [13, c. 29].

Щодо змісту, то це — звернення, фактично в двох редакціях до двох різних князів, про княжу милість. Якщо навіть прийняти думку тих, що приписують твори двом різним авторам, то, зважаючи на те, що «Моління» майже повністю включає текст «Слова» і не відрізняється від нього сутністю поглядів, обидва твори можуть бути розглянуті як один твір у двох редакціях. Цей твір містить надзвичайно глибокі думки про характер тогочасного суспільства, його економічний стан, княжу владу, безправ’я і злидні народу. Такі думки, характеристика різних сторін тогочасного суспільства органічно вплетені в скаргу Данила на своє нужденне, злиденне життя, що викликане якимись обставинами.

Обидві редакції твору починаються з вихваляння розуму і мудрості, що є для автора головним критерієм значущості людини. «Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях» [14, c. 19]. Підносячи розум і мудрість він пише, що розумним може бути і багатий і бідний, проте багатство само по собі не дарує мудрості: «Вбогий же мудрий, як золото в брудній посудині, а багата людина, як шовкова наволока, соломою набита, а бідний дурний, як солома, втоптана в багнюку» [15, c. 68].

Керуючись цими засадами, Данило радить князю: «Не позбав хліба вбогого мудрого, не піднось до хмар багатого дурного!» [15, c. 68]. Він розуміє безправне, зневажене життя вбогої людини і вболіває за неї. «…Багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить… Багатий промовить — усі замовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна» [14, c. 20].

Бідність і багатство позначаються й на моральній, етичній поведінці людей. Данило з гіркотою пише: «Друзі ж мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними. Багато хто дружить зі мною, тицяючи руку зі мною в миску, а у напасті ворогами себе виявляють і навіть допомагають уразити ноги мої, очима плачуть зі мною, серцем сміються. Тим же не вір другові, на брата не сподівайсь» [14, c. 20].

Проголошуючи ідею вищості мудрої людини над нерозумною, Данило поширює її й на соціальні стани. Мудра людина має переваги над всяким чином і перш за все «ангельським». Він критикує чернецтво за «беззаконня» й дармоїдство з позицій людського розуму, людини, що любить життя. Данило людина віруюча. Проте релігія для нього не предмет сліпої віри, вона позбавлена офіційності. Це — синонім істини, що становить ядро мудрості. З позицій величності розуму, мудрості він аналізує політичну владу. «Краще один розумний, ніж десять володарів без розуму, що володіють містами» [15, c. 68]. Мудрість дає право на самовладдя, яке Данило визнає необхідним, бо воно забезпечує мир і безпеку країни. «Кораблеві глава — керманич, а ти князь — глава людям своїм… Жінкам глава — муж, мужам — князь, а князям — Бог» [15, c. 68]. Разом з тим Данило застерігає щодо необмеженості самовладдя, яке може послужити беззаконню, особливо якщо князь буде покладатись на «лукавих» радників — думців. Проте він не допускає думку про поділ влади між князем і думцями. Він — прихильник самовладдя.

Данило Заточеник — сам людина високоосвічена, людина книжна — проголошує гімн людському розуму, стверджує його соціальну значимість. Він засуджує ієрархію соціального буття на засадах влади і багатства. Надзвичайно цікаві і повчальні його притчі-афоризми. Він цитує Святе Письмо. «Шукайте премудрість, щоб жива була дума ваша. Приліплюючись до премудрих, премудрим сам будеш. Мужа лукавого уникай і настанов його не слухай». Свої настанови він черпає як із книг, так і з усної словесності народу. В своєму творі Данило пише: «Очі мудрого в розумі, а безумного очі, як у темряві ходять. Мудра людина — розумний друг, а нерозумна — недруг. Серце мудрого в домі печальному, безумного в домі бенкетному. Мудрого в дорогу посилай, мало його наставляй, а посилаючи нерозумного, сам не полінуйся піти. Краще мені слухати погрози мудрих, аніж настанови нерозумних» [15, c. 71].

Саме ці, як і інші світоглядні позиції автора, визначили і його економічні погляди, хоч їм приділено менше уваги в творі.

Лейтмотивом твору є скарга Данила Заточеника на своє вимушене нужденне й фактично безправне життя і звернення до князя «позбавити від усіх скорбот».

З великим співчуттям пише Данило про долю бідних, яка його самого спіткала. «Княже мій, пане! Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої» [14, c. 20]. Бідних він образно порівнює з жертвами в кігтях хижаків. Бідна людина до того ж безправна. «Я ж бо, княже, — пише Данило про своє становище, — мов дерево при дорозі; багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї» [14, c. 20]. Бідному сама смерть видається звільненням від страждань.

З надзвичайною емоційністю і глибиною розкриває Данило прірву між багатством і бідністю. «Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом’яни, що хліб їсть сухий, п’єш солодке питво, то мене спом’яни, що теплу воду п’є, од вітру не захищений, коли ж лежиш на м’якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом’яни, що під єдиною холстиною лежить та від холоду конає і краплями дощовими мов стрілами до серця пронизаний» [14, c. 21].

Його турбує проблема залежності холопів від боярської влади, яка знеособлює людину. «…Підневільний хліб, — пише Данило, — як полин у роті…» [15, c. 69]. При цьому він вірить у добрих і злих князів і бояр. Щедрий князь — отець слугам своїм численним. «Князь щедрий мов річка без берегів, що плине крізь діброви, та напуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарий, як річка в берегах, а береги кам’яні — ні пити, а ні коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі — перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний» [14, c. 22].

Разом з тим він засуджує свавілля князів і бояр, які загрожували майну і життю вільних людей. Він застерігає їх: «Не став собі двір близько двору царського і не держи села біля села княжого, бо тіун його мов вогонь тренетою розпалений, а рядовичі його наче іскри. Якщо і від вогню встережешся, то від іскор не зможеш вберегтись і одежу спалиш» [14, c. 22].

Великі надії щодо покращення становища бідних він покладає на благодійність. «Ібо хто в печалі людині допоможе, той як холодною водою напоїть його у пекучий день» [15, c. 70]. Із закликом про благодійність він звертається до бояр і князів. «Хай не буде, княже мій, пане, рука твоя скупа на подаяння вбогим, бо ані чашею море не вичерпати, ані нашими стягненнями твого дому не виснажити. Як невід не втримає води, а лише рибу, так і ти, княже, ані злата, ані срібла не держи — роздавай людям» [14, c. 21].

Він хоче переконати князя, що багатство не в золоті і сріблі, а в мужніх воїнах, в мужах надійних. Дуб, пише він, кріпиться численним корінням, «…отак і ти, княже, багатьма людьми своїми чесним і славним у всіх краях виявишся» [14, c. 21].

Твір Данила Заточеника — видатне і багате думками явище давньоруської літератури. Пов’язуючи свої надії і сподівання з княжою милістю, Данило по суті відображає тогочасні суспільно-економічні відносини. Він уперше в давньоруській літературі показує нужденне життя і біль народу, відчуває і виливає письмово його надії і сподівання.

Глибокий за змістом твір Данила Заточеника свідчить про високу освіченість автора, його ерудицію. І що цікаво, сам Данило пише: «Я адже ж не в Афінах ріс, не у філософів вчився, а як пчола, припадаючи до різних квіток, вибирав солодість словесну, збирав мудрість, як в бурдюк воду морську» [15, c. 68]. Це дає підстави зробити висновок, що культурний розвиток України на той час хоч і був пов’язаний переважно з південними цивілізаціями, з Візантією, одночасно формувався і на місцевих традиціях, які, за словами Данила, містили і «солодість словесну і мудрість».

Література

1. Рыбаков Б. А. Мир истории. — М., 1984.

2. Ключевский В. О. Курс русской истории: Соч.: В 9 т. — М., 1987.— Т. 1.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1.

4. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991.

5. Від перекладача // Літопис Руський: За Іпатським списком / Пер. Л. Махновець. — К., 1990.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України: Том І. До середини ХVІІ ст. — К., 1992.

7. Ключевский В. О. Курс русской истории. — М., 1989. — Т. VІІ.

8. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991.

9. Літопис Руський: За Іпатським списком / Пер. Л. Махновець. — К., 1990.

10. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. ІІІ.

11. Давня українська література: Хрестоматія / Упор., передм. та ком. М. М. Сулими. — К., 1993.

12. Белинский В. Г. Полн. собр. соч.: В 13 т. — М., 1954. — Т. 5.

13. Данило Заточеник // Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993.

14. Українська економічна думка: Хрестоматія / Упор., наук. ред. перекладів, авт. вступ. розділів С. М. Злупко. — К., 1998.

15. Хрестоматия по древнерусской литературе / Сост. М. Е. Федорова, Т. А. Сушникова. — М., 1974.

Дата добавления: 2014-01-20