Основні моделі естетичного в історії

Як вже було зазначено довгий час вся сфера естетичного ототожнювалась з проблемою прекрасного, тому у протонауковий період розвитку естетики вона і могла бути названа «наукою про прекрасне». Саме прекрасне виступало головним її предметом, а тому все коло естетичних питань розгорталося навкруги поняття «краса». Воно торкалось проблеми осмислення феномену краси у світіт і мистецтві, усіх форм сприйняття краси, а також творчості по законам краси. І лише у 20 столітті поняття «краса» поступилося в естетиці поняттю «естетичне», що і зайняло місце метакатегорії естетики.

Але слід констатувати, що категорія «естетичне» – і сьогодні виступає як одна із дискусійних. І якщо звернутися до історії естетики і сучасних естетичних концепцій, то ми побачимо існування різних поглядів на сутність та природу естетичного.

Захисники першої, так би мовити, теоретичної моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу Богом чи ідеєю (Платон та неоплатоніки, середньовічні мислителі, у Новий час - Г.В.Ф. Гегель). Ця модель – є самою першою в історії концепцією естетично прекрасного, що осмислювалось як втілення абсолютної ідеї у речах матеріального світу (Платон і неоплатонізм, Г.В.Ф. Гегель), або було пов’язано із розумінням Бога як Абсолютної Краси, що виступає джерелом краси усього у створеному всесвіті (епоха Середньовіччя).З цієї точки зору естетичні властивості світу, і найвищий їх прояв – краса мають метафізичну, духовну природу.

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб’єктивного (персоналістського) підходу (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що об’єктивна дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного значення вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує на неї своє суб’єктивне естетичне ставлення і сприйняття. Інакше, це розуміння дійсності як естетично незабарвленої, виходить із того, що витоком краси виступає душа людини, її внутрішній світ та його естетичні виміри, що їх проектує особистість на світ зовнішній і тим самим надає йому значення естетично цінніснього.

Однією із останніх в історії з’явилась матеріалістична теорія естетичного (французьки матеріалісти 18 ст., наприклад, Д.Дидро і інш.) що у 20 ст. була пов’язана зокрема із концепцією так званих «природників» (радянська марксистсько-ленінська естетика, дослідник М.Овсянников). На їх погляд краса – це те, що природньо притаманне явищам чи речам, як наприклад, їх фізичні і хімічні властивості, а також форма, колір, розмір, вага і таке інше. Але з цієї точки зору не зовсім зрозуміло, чому естетичні якості речей повинна досліджувати саме естетика, а не інші природничи науки, такі як фізика і хімія, біологія.

Ще одна концепція естетичного у 20 ст. була пов’язана із радянською естетикою. Її було названо «суспільною» (радянські вчені Л.Столович, Ю.Борев, В Ванслов). Естетичні властивості розглядаються у ній як об’єктивні і ті, що співставлені із життям людства і людини як соціальної істоти. Прекрасне – це те, що нібито «одухотворене» людиною, це олюднені людиною явища із їх природними якостями, що втягнуті людиною у сферу своїх загальнолюдських інтересів. Завдяки цьому вони набувають значення загальних цінностей для людства як рода.

Та найбільш вагомішою і аргументованою здається на сьогодні та концепція, згідно з якою естетичне — це результат єдності об’єктивних особливостей предмета та суб’єктивних якостей того, хто його сприймає (так звана суб’єктивно - об’єктивна, що її започаткували ще Сократ і Аристотель). Тобто естетична сфера – це сфера відношень суб’єкта естетичного сприйняття і естетично спийнятої дійсності, але відношення суто естетичного, принципово відмінного від наукового, дослідницького, релігійного і духовного чи етичного ставлення до дійсності. У чому ж полягають особливі ознаки цього ставлення, що демонструють нам сутність саме естетичного відношення?

Виходячи з етимології самого терміна (нагадуємо, естетичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетичне відношення народжується там, де світ безпосередньо відкрит до почуттєвого сприйняття та переживання. Що ж є предметом цього сприйняття? Слуху, зору, усім відчуттям стоїть весь світ: прородний і надприродний, що його уособлюють ритми і простори, обличчя і речі, кольори і запахи, голоси і мелодії, витвори видатних митців і невідомих народних майстрів тощо.

З точки зору естетики, кожного разу почуттями людини сприймається перш за все форма (2.2.) предмета, будь то явище, вчинок й інше, але не тільки як самостійна цінність, а як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту (2.3.). Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник його оформленості і упорядкування. В сучасній науці існують різні підходи до визначення понять форма і зміст, різні погляди на проблему співвідношення форми і змісту.

2.2. Форма (від лат. – forma – образ, вигляд), категорія естетики і теорії мистецтва, парна до категорії «зміст»; характер об’єкта в його данності, структура, що організує окремі елементи досвіду чи об’єкту. Виступає як розумова абстракція, тому що не може бути відокремлена від реально існуючої речі. Спосіб організації і взєморозміщення составних частин художнього твору, його структурна модель.

2.3. Зміст (семантика) – ядро художнього смислу твору; єдність його головної ідеї і теми; розглядається як нероздільний з формою.

Отже, естетичне виявляє специфічний тип почуттєвого ставлення людини до дійсності, що за своїми характеристиками є ціннісним, поєднуючим особистісне і універсальне, індивідуальне і загальнолюдське. Об’єктом естетичного відношення можуть бути природа, витвір мистецтва, особистість, суспільство та людство в цілому. Але, поза залежностю від цього, в естетичному відношенні, з огляду на його особливості, людина здійснюється, постає як духовно – цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість, завдяки своєї причетності до загальнолюдського, універсального, духовного плану буття. Здібності до естетичного сприйняття виявляють ступінь визволення людини від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі натяк на те, що естетичний досвід може замінити людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена особистість задовольняє ці життєві потреби інакше, ніж естетично нерозвинена. Наприклад, для естетично розвиненої людини, навіть зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо.

Естетичний досвід людства демонструє своєрідну історичну міру гармонії людини і Бога, людини і Універсуму, людини і природи, індивідуального та соціального, і певний ступінь духовного розвитку людини, існування якої не може бути зведено до суто утилітарно - матеріального, прагматичничного рівня відношення до світу. Саме у цьому сенсі І. Кант визначав естетичну діяльність як некорисну, тобто таку, що не має безпосередньої практичної мети.

Усвідомлення принципової особливості естетичного досвіду, естетичного ставлення до дійсності відбилося і у формуванні системи головних естетичних категорій, що характеризують основни форми, прояви естетичного, або його модусів. Ними виступають: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, героїчне і інш.. Осмислення феномену естетичного пов’язано і з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно у історії естетики було запропоновано і обгрунтовано низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення. Ними є такі поняття, як «естетична свідомість», «естетична діяльність», «естетичний смак», «естетична оцінка» і інші.

Дата добавления: 2014-01-20