Прекрасне та потворне

Естетичні категорії – модифікації естетичного

Зі стародавніх часів поняття прекрасне, краса (2.4.) вживалися у контексті уявлень людини про всесвіт, Бога, природу, саму людину, тому осмислення краси в імпліцитний період розвитку естетики було вплетено у міфологичний, філософський, богословський дискурс.

У Античні часи краса – це обєктивне поняття, воно повязано із онтологією (вченням про буття), космологією, з вченням про космос як красу, прикрашення, що виходить із етимології самого поняття «космос».

2.4. Краса – категорія класичної естетики, що повязується із характеристиками естетичного обєкта, сукупністю його якостей, що призводять до виникнення почуття прекрасного.

Так, вже Геракліт, Фалес, Піфагор і інші мислителі говорять про «прекрасний космос» і його основи, такі як гармонія протилежностей, симетрія і упорядкованість, міра, пропорціональність, розумність.

С Сократа осмислення прекрасного набуває антропологічного значення. Він ставить проблему прекрасного як проблему свідомості, розуму, а краса із характеристики речі постає як ідея речи, як поняття «прекрасного». Саме з Сократа античний світ почав надавати прекрасному і моральне значення, що знайшло вираження у понятті калокагатія(2.5.).

2.5. Калокагатія – категорія класичної античної естетики; у перекладі із грецьк. «прекрасное и доброе», виражає ідею єдності краси і добра.

В середньовічній естетиці краса виступає як одне із імен Бога – витока краси світу, духовної краси, що пронизує увесь створений Богом світ. Підвалини середньовічної естетики були обгрунтовани в творах Псевдо-Діонісія – Ареопагита, що розглядав три ступеню краси у всесвіті: Абсолютну Божу красу (Єдине – Благе –и – Прекрасне), що є причиною гармонії і світі, красу чинів небесної ангельскої ієрархії, красу речей і явищ створенного світу.

Ренесансні митці були переконані, що тільки у мистецтві може бути явлена краса світу, що уособлює «божу ідею краси», за словами відомого ренесансного автора Альберті. Математикам і художникам епохи Відродження належить ідея теоретичного обгрунтування універсального принципу краси, що може бути втіленний у будь якому виді мистецтв за допомогою так званого «золотого перетину».

Для філософії Нового часу були характерними пошуки співвідношення між виявленими об’єктивними характеристиками краси і вивченням суб’єктивних сторін її сприйняття. Саме у естетиці Нового часу поширилось визначення краси як «гармонійної упорядкованої єдності в різноманітності», а також ототожнювання краси із досконалістю і визначення її як «чуттєво осягнену досконалість».

За часів розвитку наукової естетики найбільш вагомий внесок у розробку категорії «прекрасне» належить І.Канту. В роботі «Критика здібності судження»(1790) він, відокремлюючи поняття «прекрасне» від поняття досконалість, розглядає його як категорію, що характеризує неутилітарні суб’єкт-об’єктні відношення і об’єднує її із поняттям «смак», визначенного як «здібність судити про прекрасне», тобто філософія прекрасного, як і вся естетика І.Канта базується на суб’єктивної здібності судження смаку. Кант виділяє чотири головних риси, що характеризують прекрасне, а саме:

1. визначив смак як здібність судити про предмет на основі задоволення і незадоволення, свободного від будь якого інтересу, він називає предметом такого задоволення саме прекрасне;

2. Прекрасне – це те, що подобається всім, завдяки внутрішньому почуттю гармонії, що має загальний характер;

3. Краса – це форма доцільності предмету без цілі.

Це визначення краси як «доцільності без цілі» було прийнято практично всіма філософами 19 - 20 столітть як сутнісне для визначення предмету естетики, хоча і досі зістається дискусійним. В етичному плані Кант розглядає прекрасне як «символ морально доброго». З цієї точки зору він визнавав прекрасне в природі вищим ніж прекрасне у мистецтві.

У подальші часи філософія краси була не чим іншім як більш менш талантливою інтерпретацією ідей І.Канта. Ф шиллер розрізняв красу в її ідеї і красу в досвіді, ідеал якої він бачив у рівновазі реальності і форми. Краса, для багатьох філософів від Шиллера до Гадамера, виступала чуттєвим образом істини.Г.В.Ф.Гегель визначав красу «як чуттєве явище, чуттєву видимість ідеї»і визнавав красу у мистецтві значно вищою,ніж красу у природі. Прекрасне, за Гегелем, «у собі самому безкінечно і вільно», воно являє основу мистецтва у якості ідеалу. Художньо-естетична ситуація 19 століття не сприяла розробці категорії прекрасне. Можна сказати, що після Гегеля і романтизму починається в естетиці процес девальвації цієї категорії. Більш того у демократичної критиці такі поняття як естетика, естетичне, естетизм починають вживатися із негативним відтінком значення.

Романтики вважали, що головне – це відкриття оборотної сторони прекрасного, що повязувалося у них із сказочним, фантастичним, чудесним, потворним.

Ніцше висуває концепцію переоцінки всіх цінностей, і виступає прибічником естетичного релятивізму. З Фрейд і психоаналіз визнає красу як властивість сексуального об’єкту.

Саме із Ніцше, інтуітивізму, фрейдизму починається послідовна відмова від розробки категорії прекрасне (краса) у якості головної естетичної категорії, хоча практично всі мислителі, що торкаються проблем естетики, не обминають питання визначення прекрасного.

Так представник демократичного напрямку у естетиці, Н.Г.Чорнишевський визначає прекрасне як життя. В.Соловйов розглядає прекрасне у руслі неоплатонично-християнського світогляду як «переображення матерії завдяки втілення у неї абсолютного божественного начала». Ідеї Соловйова були підтримані такими релігийними мислителями як П.Флоренський і С Булгаков. У 20 столітті проти такого тлумачення прекрасного виступали представники так званої формальної естетики.Вони стверджували, що краса проявляється тільки у формальних ознаках, таких як ритм, пропорції, кольорові співвідношення, закони композиції, структурні принципи.

М.Хайдеггер вбачав у красі одну із форм «буття істини як несокритості», що набуває смислу як «виток художнього створіння». Видатний вчений естетик 20 століття Г.Гадамер, спираючись на естетику Канта, вважав, що «онтологічна функція» прекрасного – це створення мосту між ідеальним і реальним. Феноменологічна естетика бачила у прекрасному головну естетичну цінність. У марксистсько-ленінській естетиці акцентувалась увага на суспільно-трудової природі краси, що визначалась як довершеність у своєму роді, що повязано із суспільним ідеалом, що має відносний характер.

Таким чином, навіть коротке знайомство із підходами до визначення прекрасного демонструє, наскільки краса – це трудно зрозумілий і визначаємий феномен. Людська мудрість тисячоліттями робила спробу остаточно визначити, описати, осмислити, що ж таке краса, а фундаментальна невизначаємість її привела у 20 столітті навіть до відмови від будь якого її визначення як примари, міфу, іллюзії. Але весь досвід буття людства все ж показує нам, що проблема прекрасного – це реальна проблема.

Хоча й визнається, що вона важко піддається формально-логічному опису, це не означає, що ми зовсім нічого не можемо сказати про прекрасне. По перше треба відзначити різницю між поняттями прекрасне і краса. Прекрасне – це сутнісна модифікація естетичного, що характеризує естетичні суб’єкт-об’єктні відношення. Краса – це категорія, що пов’язується із характеристикою естетичного обєкта, сукупність його якостей, що призводять до виникнення відчуття прекрасного. Ще з античних часів мислителі намагались дати характеристику краси за допомогою таких понятть, як: гармонія, міра, пропорція, довершеність, порядок, число, ритм, рівність, доброкольоровість, золотий перетин, блеск, сяйво, світло і т інш.. Мистецтво як специфічна естетична діяльність у всі часи жило прагненням відтворити красу. Краса – це невизначаєме відображення або вираження якихось глибинних сутнісних (духовних, онтологічних, математичних,…) закономірностей Універсуму, буття, життя. Цим краса відрізняється від красивості, що спирається на лише формальні поверхневі характеристики об’єкта.

Отже, прекрасне — у всі часи виступає як найвища естетична цінність, що пов’язана із подією краси, що виступає як одна із найбільших таємничих онтологічних характеристик Універсумум, природи, людини, життя, мистецтва, що може бути виявлена тільки у світі естетичного сприйнятя.

Але як історична категорія естетики краса у різні часи може сприйматися по різному:

— дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється.

— прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;

— уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;

— ідеал краси визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян — з берізкою;

— розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;

— прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган втілення краси у особливої його формі — мистецтві, — яке являє собою специфічну художньо оформлену дійсність.

Потворне (2.6.) — антипод, протилежність «прекрасного».

2.6. Потворне – класична категорія естетики; виникла як антипод категорії прекрасне. У сучасної естетиці цією категорією позначають ту сферу естетичних відношень, що повязани із анти цінністю, із негативними емоціями, почуттям незадоволення, огиди.

Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:

— потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;

— прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;

— врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.

Відрізняють зовнішній прояв потворного — гниття, хвороба, розпад — та внутрішній. Стосовно людини — це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Згадаймо п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п’єсу М. Кропив-ницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.

Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.

Дата добавления: 2014-01-20