Загальна характеристика історичних хронік, трагедій Шекспіра. „король лір” – космічний твір Шекспіра. Шекспір і україна

ПЛАН

1. Загальна характеристика історичних хронік, трагедій Шекспіра.

2. Трагедія „Король Лір”.

3. Творчість Шекспіра – виявлення гуманістичних ідей доби Відродження.

Основною темою історичних хронік Шекспіра є феодальні суперечки, династичні війни, які руйнували Англію у 14-15 століттях, особливо війна Білої та Червоної троянд, яка закінчилася утвердженням при владі династії Тюдорів.

Шекспір у своїх пєсах дає широкі історичні картини з безліччю реальних подробиць, з великою кількістю персонажів: королів, заможних феодалів, представників буржуазії, воїнів, народних мас. Дія у пєсах розвивається жваво, енергійно, вільно переходить з одного місця в інше, наповнена сценами боїв, поєдинкіцв, виходів королів, радами лордів, повстань – і все це для читача зримо, як у театрі.

Розповідаючи про минуле, шекспір вирізняє в ньому ті моменти, які перегукуються з проблемами сучасності і які б допомогли вирішувати актуальні завдання.

Однією з основних проблем тогочасної дійсності, на думку Шекспіра, є значення абсолютизму. Великим злом і небезпекою для суспільства вважає Шекспір, є феодали, честолюбиві і власні. Такі, наприклад, барони з історичних хронік Генріх ІV і Генріх VІ. Феодальній анархії Шекспір протиставляє ідею державності, внутрішнього об’єднання країни під єдиною центральною владою.

Але Шекспір на боці влади, вважаючи, що король має більше обов’язків, ніж прав, і повинен бути справедливим, турбуватися про свій народ і країну. Якщо ж король турбується тільки про себе та своїх наближених, то такого короля треба позбутися.

Саме про це йде мова в істоичній хроніці Шекспіра „Річард ІІ”. У п’єсі зображений слабовольний тиран, який забрав від керування країною кращих людей, потрапив під вплив своїх фаворитів. Річард ІІ впевнений, що він „помазаник Божий”, що його влада – божественна і ніхто не може вимагати від нього звітування про його дії. Через це король позбувається престолу і гине.

Ще страшніший та жорстокіший Річард ІІІ. Шляхом вбивств, злочинів та підлоти він завойовує престол і навіть притискує феодалів. Але він, як і всі, хто в першу чергу накопичує капітал, – хижак-амораліст. Перед битвою до нього приходять тіні замучених ним жертв, а Річард ІІІ проголошує, що „кулак нам –совість, а закон нам – меч”. Через таку політику короля в державі посилюється анархія і благородний лицар Річмонд піднімає повстання проти нього. Тиран не знаходить підтримки ані серед феодалів, ані серед народу і гине.

Ідеальний правитель в очах Шекспіра – Генріх V, який зламав опір феодалів і знайшов підтримку в народу. Він – енергійний, сміливий, простий. Воює в одному ряду зі звичайним воїном, але не забуває про свою відповідальність перед країною. Однак такі королі, на думку Шекспіра, - виключення. До влади, як правило, приходять тирани або слабовольні правителі, нездатні принести країні мир та щастя.

Шекспір підкреслював в історичних хроніках роль сильної особистості, але висував поняття часу, тобто збіг обставин, головних сил і тенденцій епохи.

На думку Шекспіра, є справжня сила, що творить історію’ – це народ. Тому драматург вводить у свої хроніки картини з життя народу. Так, у творі „Річард ІІІ” перед тглядачем постає велика сцена висування Річарда королем, де беруть участь жителі міста, а в пєсі „Генріх ІV” – багато сцен з участю слуг, купців, суддів, ремісників.

У своїх трагедіях Шекспір тісно підходить до великих та гострих питань людського життя і дає на них глибокі відповіді.

Сутність трагізму життя, за Шекспіром, полягає в зіткненні двох начал: чистої і благородної людяності з підлотою, користолюбством, егоїзмом. На думку драматурга, дія кожної людини – це результат взаємодії характеру людини з оточуючими обставинами. Опираючись на залізну логіку, Шекспір стверджує, що найкращі люди, розумні, талановиті, гинуть під натиском темних сил (Гамлет, король лір), що зло легко оволодіває людиною і приводить її до жахливого кінця (Макбет). Таке розуміння життя виникло в Шекспіра під впливом того, що відбувалася руйнація ідеалів Відродження під натиском реакційних сил, а також через відчуття того, що новий світ, який приходив на зміну старому, несе ще потворніші форми пригноблення людини, дух накопичення, владу грошей (головні риси капіталіззму, що зароджувався). Саме звідси людина приходила до страшного усвідомлення своєї суті: вона лише „бідна, гола, двонога тварина” (слова короля Ліра).

Однак якими б жахливими не були людські страждання і катастрофи, вони розкривають смисл і глибоку закономірність того, що відбувається з людством. Так, загибель Макбета, Брута, Коріолана підтверджує фатальну силу пристрастей, нерозуміння життя, неспроможності знайти знайти правильний шлях.

Але навіть у найсумніших трагедіях Шекспіра нема безнадії. Автор стверджує внутрішню перемогу правди над людською ницістю. Тому й загибель Ромео і Джульєтти є одночасно і їхнім тріумфом, що привів до примирення сімей. А загибель Гамлета і Клавдія дала початок царюванню Фортінбраса, який принесе краще життя. Саме тому нещасний і напівбезумний король Лір є значно кращою людиною, ніж Лір, що був при владі.

З усіх трагедій Шекспіра „Гамлет” – найскладніша. Жодний твір світової літератури не викликав такої кількості строкатих коментарів.

Коли Гамлет дізнається, як загинув його батько, він присягається присвятити своє життя справі помсти. Але ще довго роздумує, копирсається в собі, в своїй душі та в душах інших, рішуче не діє і раптом імпульсивно вбиває злодія, коли дізнається, що той отруїв його самого. Постає питання: що є причиною такої пасивності Гамлета? Одні вважають цією причиною природну м’якість і інтелект героя, які пояснюють його схильність до християнського всепрощення і заважають діяти рішуче. Інші стверджують, що Гамлет – сміливий (кинувся назустріч духові батька, вбиває Полонія, який заховався під ковдрою, виявляє активність під час подорожі до Англії), і справа не стільки в характері Гамлета, скільки в особливому становищі, в якому він опинився.

Студент Віттенбергського університету, весь у науці, думках, далекий від життя двору, Гамлет несподівано відкриває такі сторони життя, які йому й „не снилися”. Він дізнається про злочинне вбивство свого батька, про жахливе зрадництво його матері, про фальш і розбещеність датського двору (Полоній, Гільдерстерн, Розенкранц, Озрік), моральне безсилля Офелії, яка, люблячи Гамлета, не може йому допомогти, бо вірить і підкоряється своєму батькові-інтригану.

Все це Гамлет узагальнює, аналізує – і йому стає зрозумілою картина потворного світу. Він розуміє. Що справа не в самому факті вбивства батька, а в тому, що вбивство сталося через жорстокість, байдужість, корисливість світу. Тому Гамлет задля помсти повинен виступити проти цього світу. Одночасно Гамлет розуміє, що не він один постраждав через зло, що розрослося довкола. В монолозі „Бути чи не бути” він говорить про вади і пороки, які напосілися на людей. Якщо б він був егоїстом і переслідував виключно особисті цілі, то швидко вбив би Клавдія і повернув собі престол. Але він, мислитель і гуманіст, відчуває себе відповідальним за все, що коїться в світі, за непоширення зла. Він повинен боротися з неправдою світу, виступати захисником усіх, кого несправедливо пригноблюють:

Век расшатался и скверней всего,

Что я рожден, чтоб восстановить его.

Таке завдання, на думку Гамлета, не під силу й могутній людині, тому він відступає, він у відчаї, в роздумах. Саме в цьому й міститься душевна трагедія Гамлета. Герой сам докоряє собі за бездіяльність, сумує над своїм душевним станом, стаить собі за приклад сміливого Фортенбраса, називаючи себе боягузом. Він так глибоко зрозумів цей ниций світ, що обєкт помсти стає невловимим, а Гамлет – скептиком і песимістом.

Розуміння світу робить Гамлета безпристрасним суддею життя. Він зриває маски з лжеців, лицемірів, пристрасно й болісно говорить про тих, хто його оточує. А це свідчить про його гаряче серце, яке болить, страждає, сумує, переживає. Він любить Офелію, любить свою матір, делікатний з лаертом, перед своєю смертю заповідає трон Фортенбрасу, а Горація просить розповісти світові правду про нього.

Отже, Гамлет є не лише рупором ідей Шекспіра чи його епохи, а й конкретна особа, слова якої виражають особисті переживання і мають силу переконання.

У п’єсі „Отелло також присутній конфлікт між особистістю й оточуючим суспільством (хоч цей конфлікт і прихований, замаскований).

Спочатку вступає в конфлікт кохання, яке бореться зі світом та оточуючими людьми, з владою, що перебуває в полоні старих, середньовічних уявлень. Кохання відразу перемагає, і перемога ця блискуча: вона отримана над однією з давніх і серйозних заборон – расовою.

Брабанціо. Батько Дездемони, довго не міг повірити, що його дочка могла покохати мавра без втручання магії, чарів. І Отелло пояснює, як зародилося їхнє кохання (воно не – не розрахунок, не воля батьків, не стихійна пристрсть, як у ромео і Джульєтти, а глибоке взаєморозуміння, внутрішнє зближення, тобто висока форма людського кохання).

Але це кохання все-таки гине від зіткнення зі світом честолюбства, укорисливості, уособленим в образі Яго. Кохання гине ще й тому, що не знаходить підтримки в суспільстві (чесний, але слабкий духом Касіо, ниці Родріго та дружина Яго Емілія).

Лтелло тривалий час відкидав брехливі ствердження Яго про невірність Дездемони, зберігав спокій і сність розуму, але здався перед купою зовні правдивих доказів і характер мавра взяв гору.

Ревнощі Отелло – це не ревнощі чоловіка-власника, не ревнощі приниженого самолюбства, а почуття великої образи за абсолютну довіру і правдивість, які єднали Отелло і Дездемону. Тому страждання Отелло – через втрату ним віри в чесність дружини та в можливість існування чесності на землі. Тому коли обман розкрився, Отелло йде з життя просвітленим і заспокоєним.

Важливий образ у пєсі – Яго. Це типовий представник доби первісного накопичення капіталу. Він – цинік, хижак, аморальний тип. Його уявлення про світ складаються з двох правил: „Насипай гроші до гаманця!”, „Можна все заради грошей”. Але хоча Отелло в пєсі є жертвою своєї довірливості, морально він – перможець.

У всісвітньовідомій трагедії „Король Лір” проблематика сімейних стосунків тісно переплетена з проблематикою суспільною, політичною. І у всіх цих трьох планах відбувається зіткнення чистої людяності з бездушністю, честолюбством, користолюбством.

Спочатку Лір – король середньовічного зразка, який купається в ілюзіях своєї всемогутності, сліпий до потреб народу, розпоряджається долею своєї країни, як власним будинком: розподіляє, дарує, як йому заманеться. Від усіх, і від своїх дочок у тому числі, вимагає не правди, не людяності, а лише зовнішніх, умовних знаків упокореності. Цим і скористалися дві старші дочки, запевнивши батька в своїй любові до нього. А Корделія, молодша дочка, знає лише один закон – правди і природності. Однак король Лір глухий до голосу правди, за що й несе жорстоке покарання, завдяки якому його ілюзії батька і короля розсіюються, руйнуються.

Його світосприйняття змінюється, погляд на світ оновлюється. Коли Лір сам відчув нужду, нестатки, приниження, він по-іншому дивиться на мораль, людей, владу, життя і людство взагалі. Йому стала зрозумілою жахлива страшна несправедливість устрою, який він підтримував.

Друга сюжетна лінія – історія графа Глостера та його двох синів. Едмунд, як і сестри Гонерилья і Регана, розриває всі сімейні та родинні зв’язки заради землі, грошей, титулу, влади. Руйнування феодального ладу характерне для періоду первісного накопичення капіталу. Світ феодалізму, що вмирав, та світ капіталізму, що народжувався, однаково протистоять правді і людяності.

У п’єсі „Макбет” автор розповів про узурпацію престолу, про захват королівського трону. Та найголовніше, що своїми кривавими діями узурпатор відкриває шлях силам, які мають згубити його самого.

Макбет розуміє це, коли готує план убивства короля, щоб самому зайняти трон. І вічний страх перед життям і перед народним повстанням за скоєне штовхає Макбета на інші злочини – він так далеко заходить „у кров”, що не в силі зупинитися, аж поки не повстали проти нього і його країна, і сама природа.

В центрі уваги письменника – аналіз душевних переживань Макбета. Тому Макбет вважається головним героєм трагедії, хоч у ній багато персонажів, серед яких особливо вирізняється фатальна помічниця Макбета, його дружина.

Спочатку ми бачимо Макбета сміливим, благородним воїном, який вірно служить своєму королю. Але в глибині душі жевріє і гризе його честолюбство. Підказки дружини, обставини, важка внутрішня боротьба – і перший злочин, після якого він уже не відступає. Шекспір досліджує, як його герой починає не відчувати докорів совісті, усвідомлюючи, що робить і що робитиме далі, він у відчаї, але не зупиняється, йде до кінця.

Отже, у п’єсі „Макбет” Шекспір відобразив не тільки політичні події того часу, злочини, бурхливі пристрасті, а й кризу моралі, переоцінку цінностей – як супутники часу народження капіталістичних відносин.

Група „римських трагедій” („Юлій Цезар”, „Антоній і Клеопатра”, „Коріолан”) за своє проблематикою близька до його історичних хронік. У цих трагедіях дана картина зіткнення історичних сил.

У трагедії „Юлій Цезар” Шекспір змальовує Цезаря честолюбивим тираном, підкреслюючи його фізичні вади, позбавляючи його величі, шарму, чарівності. Автор протиставляє Цезарю Брута як людину морально довершену, чесну, котра виборює свободу Риму. Але Брут у трагедії гине тому, що не знайшов підтримки оточуючих (його помічник Кассій – людина розрахунку, хабарник, решта помічників позбавлені душевної чистоти).

Шекспір стверджує, що Брут опинився на самоті через свій індивідуалізм і доктринерство (виступаючи проти духу Цезаря, вбиває лише самого Цезаря). Брут вважав, що вбивством однієї людини можна змінити хід історії. Але дух Цезаря перейшов в Октавія, який і завдав Брутові рішучої поразки. Брут не розумів, що йому треба було боротися не проти Цезаря, а проти сил, які за ним стояли. Тому вбивство Цезаря стало лише безцільним кровопролиттям.

У п’єсі є ще один важливий персонаж – Марк Антоній, антагоніст Брута. Антоній – розумний, сміливий, здібний оратор, який уміє повести за собою народні маси.

Отже, в п’єсі проказані образи трьох політиків країни, де народ не висуває своїх кандидатур (честолюбивий тиран Цезар, мрійник Брут і блискучий авантюрист Октавія).

У п’єсі „Антоній і Клеопатра” відображено протистояння двох типів влади, які уособлюються Антонієм та Октавієм. Тонкому, тверезому політику-реалісту Октавію протиставляється Антоній – політик, позбавлений почуття відповідальності, людина, яка все підкоряє своїм егоїстичним та гедоністичним почуттям.

Для Антонія все у світі зосереджено в Клеопатрі, заради якої він готовий на будь-які жертви. Знаючи, що його сила на війні – на суші, він переносить вирішальний бій на море, аби лиш не розлучатися з Клеопатрою. Тому образ Антонія сприймається складно: з одного боку він – губитель народу, з іншого – зачаровує нас силою і красою свого кохання.

Політичні переконання Шекспіра, його історичні прогнози особливо чітко виражені в п’єсі „Коріолан”. Боротьба патриціїв і плебеїв Давнього Риму перетинається з суспільно-політичною боротьбою в Англії часів Шекспіра. У п’єсі розвінчується феодально-аристократичний режим та відчувається наближення буржуазної ревролюції 1642-1649 років.

У центрі п’єси – складний образ Каріолана. Це доблесний воїн-герой, який чесно служить Риму, натура непідкупна, правдива. Але коли він хоче отримати посаду консула, для чого потрібні голоси плебеїв, його друзі і мати вмовляють його підлеститися до народу з метою отримання влади, а далі діяти на свій розсуд. Піддавшись на вмовляння, він усе ж не зумів до кінця зіграти роль. Коріолан страждає моральною сліпотою (ненавидить народ, вважає, що вимоги від патриції хліба – це просто бажжання плебеїв побунтувати). Коріолан за характером індивідуаліст, егоїст. Здійснивши колись подвиги, він загордився і забув, що заслуги людини визнає народ. Тому римський народ вигнав його. Він переходить на бік своїх ворогів, зраджуючи країні. Шекспір засуджує таких гордовитих людей.

Королівська опіка над театром спричинила руйнування в Шекспіра гуманістичних ідеалів. Тому створені ним трагікомедії позбавлені справжнього трагізму, лише трохи хвилюють читача, глядача, а насамперед – розважають, вражають. Так, у п’єсах „Цимбелін”, „Зимова казка”, „Буря” автор уже не звертається до типових реальних картин життя, а веде читача у світ казок, легенд, міфів. На фоні невідомих країн, давнини спрощено і легко розповідає про зіткнення людських почуттів, які завершуються завжди щасливо, перемогою добра над злом. При цьому на першому плані – добре, чисте, молоде покоління, яке, як вважав Шекспір, має заснувати нове людське суспільство.

Наприклад, у п’єсі „Буря” діють дикун Калібан, і мудрець Просперо, люди, і духи. У ній більше роздумів, ніж картин життя. Головна думка п’єси – треба дивитися на життя по-філософськи, мати велике терпіння і вірити у кращий світ, який обовязково настане.

Трагедія “Король Лір” починається стрімко. Ми лише намагаємося ознайомитися з ситуацією, як один за одним виникають два конфлікти: в королівській сім’ї Ліра і в родині його наближеного Глостера. Король віддає корону і землю дочкам (старшій і середущій), які його виганяють. Лір залишається без даху над головою. Другий конфлікт: рятуючи своє життя, тікає з дому Едгар, якого оббрехав нерідний брат Едмунд. Едмунд, щоб заволодіти титулом і грошима батька, віддає ворогам свого ж батька Глостера. Глостер робить висновок, у чому, власне, біда часу: любов охолоджується, дружба слабшає, поширюється братовбивча війна. Кращі часи минули. Зрада і жорстокість супроводжують людей. У цьому гранично чітко проявляється моральна та соціальна сторони тодішнього життя: захиталася система феодального устрою. Таким чином, трагедія, яка змальовувала два сімейні конфлікти, переходить у трагедію цілого соціального устрою, котрий гине.

Особливість Шекспіра-митця в тому, що, зображуючи великі соціальні конфлікти показом загального становища, а розкриває історичні процеси в тісному зв’язку з долями окремих людей, кожен персонаж при цьому змальовується правдиво, життєво, глибоко психологічно. Так, король Лір, який був могутнім, багатим, втрачає владу, залишається в стані найбідніших, жебраків і тільки тоді розуміє всю несправедливість владиі жахливе становище народу.

Бездомные, нагие горемыки,

Где вы сейчас? Чем отразите вы

Удары этой лютой непогоды,

В лохмотьях, с непокрытой головой

И тощим брюхом? Как я мало думал

Об этом прежде! Вот тебе урок,

Богач надменный! Стань на место бедных,

Почувствуй то, что чувствуют они,

И дай им часть из своего избытка

В знак высшей справедливости небес.

Обурення нерівноправністю та соціальною несправедливістю пронизує трагедію і звучить у сатиричних піснях та віршах королівського блазня:

Купи себе стеклянные глаза

И делай вид, как негодяй-политик,

Что видит то, чего не видишь ты.

Соціальний зміст трагедії показано і в різкому зламі соціальних та родинних устоїв. Так, розколюється сім’я Глостера. Незаконнонароджений син Едмунд нарікає на несправедливість закону, який позбавляє його права на спадщину. Тому заради отримання спадщини він іде на все: він звинувачує свого законнонародженого брата Едгара в тому, що він нібито хоче вбити батька. Глостер вірить і проганяє сина з дому. Едмунд зраджує і самого Глостера. Нарешті стає господарем землі, графом Глостером.

Едмунд – людина нового складу. Він визнає тільки себе, свої бажання, заради яких іде “по трупах” тих, хто стоїть на його шляху до влади і багатства. Такими ж є і старші дочки Глостера: Ліра, Гонерілья і Регана, а також чоловік Регани герцог Корнуельський та прислужник Освальд, готовий виконати будь-яке розпорядження пана, аби вислужитися.

Протилежність їм – молодша дочка Корделія, Кент, Глостер та блазень, які вірять у святість родинних зв’язків, зберігають обов’язок перед королем, не дивлячись на те, що король повівся з ними несправедливо. І Едмунд, і Корделія мають почуття власної гідності, але воно в них різне. Едмунд добивається високого місця в суспільстві шляхом підлості, обману, зради. У Корделії почуття власної гідності без відтінку егоїзму. Навіть король Лір, розподіляючи землі між дочками, здивувався. Старші дочки підтверджували, що всі повинні жити за його законами та інтересами, тільки тому, аби отримати реальну. І лиш Корделія і блазень, не втрачаючи гідності, кажуть правду в очі королю, чим викликають гнів Ліра, бо тільки блазень може говорити те, що думає:

Кто дал тебе совет

Отдать свой край другим,

Тот от маня, сосед,

Умом не отличим.

Я злой дурак – и в знак

Того ношу колпак,

А глупость добряка

Видна без колпака.

В трагедії автор змалював суспільство, яке живе ще за феодальними законами та звичаями, але при цьому майже в кожного тільки в різній формі прокинулась самосвідомість особистості. Старе і нове переплуталися. В такій складній єдності і зображує Шекспір той час, коли з’являлися перші пагони нового в свідомості людей.

До якої ж з описаних вище груп людей належить Лір? Спочатку він поводить себе, як людина, котра ставить свою гідність вище за все, не звертаючи увагу на волю інших. Нещастя змушує його переглянути свої позиції. Він зрозумів, як несправедливо він вчинив. Так само і Глостер зрозумів свою глупоту, коли довірився ошуканцю Едмунду. Він помилився як батько. А Лір помилився як батько і як король. Але тільки тоді його осяяла ідея вільної людської особистості. Він настільки був впевнений у своїй важливості, що забажав повністю насолоджуватися нею. Віддає атрибути влади з думкою, що його поважатимуть і любитимуть ті, хто раніше кланявся йому. Але вийшло навпаки. Ті, хто йому були зобов’язані, відвернулися від нього. А ті, хто мав би відвернутися, бо терпіли від нього образи, кинулись йому на допомогу. Тому трагедія Ліра – це не тільки трагедія невдячності, а й трагедія особистості, яка зрозуміла, що вона не має ніякої ціни в суспільстві, де вага людини визначається її соціальним станом, мірою влади та багатством.

Ще один персонаж драми підкреслює цю думку: син Глостера Едгар. Займаючи високе становище сина багатого графа, він був ледачим, жорстоким, брехливим, скупим:

Был гордецом и ветреником, сердцем был лжив, легок на слово,

Жесток на руку, ленив, ненасытен…

Але коли його прогнали із суспільства, де він панував, то відкриває у собі добрі якості: доброту, чуйність, сміливість у боротьбі за справедливість.

Через усю трагедію червоною ниткою проходить питання великого морально-філософського значення: “Що треба людині для щастя?”. Лір спочатку був твердо переконаний, що щастя – в могутності, багатстві. Зовнішньо це виявилося в кількості людей, які йому прислуговували (навіть, коли покидає трон, то залишає собі сто слуг). На прохання дочок зменшити кількість лицарів відповідає гордо:

Король и до конца ногтей – король!

Виконати прохання дочок він вважав приниженням своєї королівської гідності. Коли ж Регана заявляє, що для нього й одного слуги забагато, то Лір висловлює глибоку істину:

Не ссылайся на то, что нужно. Нищие и те

В нужде имеют что-нибудь в избытке.

Сведи к необходимости всю жизнь,

И человек сравняется с животным.

І лише тоді, коли Лір пройде важкі випробування, він зробить інший висновок. Під час бурі, вночі, в степу він зустрічає Едгара, який прикидається божевільним (майже голий, весь у лахмітті). Лір, дивлячись на нього, запитує себе: «Неужели вот это собственно и есть человек? На нем все свое, ничего чужого. Ни шелка от шелковичного червя, ни воловьей кожи, ни овечьей шерсти, ни душистой струи от мускусной кошки. Все мы с вами поддельные, а он настоящий. Неприкрашенный человек и есть именно это бедное, голое двуногое животное, и больше ничего! Долой, долой с себя все лишнее!» лір зрозумів, що він зараз не більше, ніж двонога тварина, а не тільки жебрак.

Наступний щабель у самопізнанні, самосвідомості Ліра – зустріч з Корделією. Її любов, милосердя і щирість виліковують Ліра. Коли Корделію і Ліра заарештовують і ведуть до тюрми, Лір з готовністю йде туди. Він тепер розуміє, що найвище щастя – любов однієї людини до іншої, яка перемагає все. Він навіть мріє, як добре їм буде в тюрмі удвох, бо там нема ні скверни, ні порчі, які псують життя. Тепер Лір розуміє, що вся придворна метушня не має нічого спільного зі справжнім життям і все минуле його життя ховало істинний зміст буття.

Мы в каменной тюрьме переживем

Все лжеученья, всех великих мира,

Все смены их, прилив их и отлив.

Але Лір марно думає, що можна відірватися від світу. І він, і Корделія являють небезпеку для тих, хто при владі, бо Едмундові вже замало графства, він хоче корони і наказує вбити старого Ліра і Корделію. Виходить, тоді, коли Лір зрозумів зміст життя та його цінності (свобода, любов, дружба, взаємодопомога, милосердя)і що Корделія – втілення всього найкращого, то відходить від життя. Він готовий сам померти, але вона повинна жити, бо її смерть – найбільша несправедливість у світі.

“Король Лір” – трагічна історія розпаду родини і суспільства. Ні в одній родині, зображеній у трагедії нема ладу. Розриваються зв’язки і в родині Ліра. Він сам виганяє дочку. Гонерилья і Регана зраджують його. Крім того, сестри не люблять своїх чоловіків і кожна має надію поєднати своє життя з Едмундом. Такий же розлад і в родині Глостера. Батько проганяє одного сина, а другий зраджує його. В кінці трагедії сестра отруює сестру, брат вбиває брата. І хоч родинний початок у певній мірі відроджується (Корделія допомагає батькові, Едгар супроводжує сліпого Глостера), це теж тимчасово (Глостер помирає, Корделію вбивають, Лір не може це пережити). Фінал трагедії страшний та кривавий, як у “Гамлеті” – вимирає весь королівський рід. Біда стає загальною: в державі страждають усі: від короля до жебрака. Загальний розлад потрясає весь світ.

Шекспір і його сучасники вірили в загальний зв’язок речей. Земне життя в його п’єсах так чи інакше зв’язане з життям усієї природи. Недарма коли Глостер говорить про порушення всіх зв’язків, починає з того, що недавно було сонячно та місячне затемнення, які пророчать недобре на Землі. Коли з Ліром трапляється біда і старий король був вигнаний дочками, природа відповідає на це бурею. На будь-який розлад на Землі реагує небо, що в свою чергу відбивається на людях і навпаки. Виходить замкнуте коло взаємозв’язку і взаємовпливу. Могутня космічна поезія великої трагедії Шекспіра обумовлена власне таким поглядом на світ.

Щодо поем Шекспіра “Венера і Адоніс”, “Зганьблена Лукреція”, то ці поеми написані з посвятою графові Саутгемптану. Джерело сюжету – “Метаморфози” Овідія. Тому Шекспір, наслідучи Овідія, захоплений риторичними прийомами та образними картинками.

Адоніс переконує закохану в нього богиню Венеру, що не готовий до любові, що в його літа ще потрібно перейматися мисливством. Богиня у відповідь стверджує, що кохання – загальний закон природи. Але Адоніс їй відповідає: “Навіщо носити недоношений одяг, їсти кислу сливу, ловити мальків?”. У другій частині поеми богиня оплакує Адоніса, якого розірвали вепри, тобто оплакується загибель краси і чистого кохання. З крові Адоніса виростає квітка: червона з білими плямами (пророцтво Венери про те, що кохання супроводжуватиметься зрадами, ревнощами, сумом).

Поема “Зганьблена Лукреція базується на поемі Овідія “Фасти”. Розповідається про відомий в історії РИму епізод: син тирана Тарквінія Сект зганьбив чесну Лукрецію, дружину воєначальника Коллатина. Лукреція скликала чоловіка і римлян, розповіла про вчинене Сектом насильство та його погрози (якщо розповість чоловікові, то він заколить раба, аби всі подумали, що це раб зганьбив Лукрецію). Коли жінка закінчила розповідь, то на очах у римлян заколола себе. Її смерть послужила сигналом до повстання та вигнання тиранів з Риму.

Висновки

1. Творчість Шекспіра – виявлення гуманістичних ідей у найвищій їх формі, злеті.

2. Шекспір розкриває сутність людських характерів, причини та наслідки людських дій, сам робить висновки та пропонує читачам теж зробити висновки самим.

3. Шекспір не повчає читачів, а допомагає пізнавати життя ширше та глибше – як великий художник.

4. Головне зло, яке руйнує людство, вважає Шекспір, це користолюбство, яке доводить людину до жорстокості, і влада золота.

5. Яких би форм особистісних стосунків чи суспільних відносин не торкався Шекспір, він завжди відстоює ідею природної рівності людей, право кожної людини на вільну думку, на вільні почуття.

6. Особливо важливою є думка Шекспіра про народ. Народ зображений ним наївним, непостійним, мало зрозумілим у своєму благові. Хоч розуміє вимоги повстанців, але підкреслює незрілісьт народу, його неорганізованість. Але персонажі з народу не здійснюють у творах Шекспіра ніякої підлоти, не проявляють нечесності, користолюбства, злоби. Народ у нього не мстивий, добрий, чесний, мцудрий, моральний, правдивий, великодушний, гострий на слово.

7. Гуманістично вирішує Шекспір і расове питання, засуджуючи жорстокість, зло, тваринність, але не національність.

8. В питаннях, які стосуються особистого, сімейного життя Шекспір проводить думку про рівність чоловіка і жінки, про право дітей вільно розпоряджатися своїм життям. У той час це було надто сміливо. Адже жінка тоді вважалася служанкою чи рабинею чоловіка, а дочки повністю підкорялися батькові. Шекспір стоїть на боці молодих, якщо вони висмтупають проти забобонів та деспотизму старших. Чим розумніший та моральніший герой, тим мудріший він і людяніший (у Шекспіра). Правда в людських стосунках, високі почуття – ось до чого націлені благородні персонажі шекспірівських творів.

9. Найгірша людська риса, на думку Шекспіра, - лицемірство. Тому в його творах є ціла галерея лицемірів (від злбного Річарда ІІІ, Яго, Фальстафа до дрібного кар’єриста Мальволіо).

10. Шекспір зображує зіткнення між благородством і ницістю, правдою і брехнею, між здоровими і хворобливими почуттями і пояснює причини цих зіткнень та в чому їх типовість. Але завжди за особистими конфліктами в п’єсах Шекспіра стоїть боротьба суспільних сил.

Вплив Шекспіра на європейську літературу настільки великий, що його творчість стає зразком уже в ХVІІІ столітті. Він мав вплив помітний навіть на творчість великих письменників Гете, Гюго, Пушкіна, Гейне та ін., не кажучи вже про вплив Шекспіра на на англійських письменників, драматургів.

Винятково сильним був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва й літератури різних країн протягом століть. Багато письменників називали його своїм учителем. Шекспірівське начало є у Вальтера Скотта і Пушкіна, Стендаля і Достоєвського, Бальзака і Шевченка. Безсмертна спадщина Шекспіра продовжує жити та діяти. Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській літературі. Майже кожен український письменник захоплювався Шекспіром, зазнавав певного його впливу. В українській літературі існує багато творів на шекспірівські мотиви (Л. Українка, І. Франко, М. Рильський та ін). Багато українських письменників перекладали твори Шекспіра, що мало помітний вплив на розвиток мови. (Старицький, Федькович, Мирний, Куліш, Л. Українка, Франко, Кропивницький, Драгоманов, Бажан, Тен, Паламарчук та ін.).

Дата добавления: 2014-01-20