Етичне вчення Стародавнього Китаю

Вчення Стародавнього Китаю було спрямоване на соціально-етичний вимір буття. Патріархальна родова община і властивий їй спосіб життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. В центрі уваги в Китаї завжди були суспільство і держава, а не індивідуум. Звідси відсутність інтересу до проблем світотворення, до індивідуальних психологічних особливостей, проте постійна увага до соціальних проблем, природи державної влади, державного регулювання суспільного життя. Концепція щастя в Стародавньому Китаї: реальне життя – це і є основне і по суті єдине життя, яке необхідно цінувати і яке потрібно облаштовувати як можна краще, у відповідності з великими заповідями мудреців.

На думку китайців, людина повинна бути терпеливою, працьовитою, здатною відповідати своїй соціальній ролі. Якщо ж доля не є щедрою, то людина мусить вдовольнятись тим, що в неї є. Так сформувалась орієнтація на спокійне життя без суєти, честолюбивих прагнень, на вдоволеність найменшим, на безумовний примат морального над матеріальним. А звідси зменшення темпів розвитку самобутньої китайської цивілізації.

Символом щастя в Стародавньому Китаї була летуча миша. П’ять таких мишей означали багато життєвих благ, перш за все: довголіття, багатство, здоров’я, благородність, природня смерть. Відмова від бажань, пасивно-споглядальне життя утверджується як вище благо. Особисте – ніщо перед державним і колективним. Імператор – „син неба”, найвища мудрість і справедливість. Непослух йому – найбільше зло, вищий прояв обов’язку – відданість царю.

Особливості світоглядної позиції Стародавнього Китаю виражені в таких основних школах:

Ø конфуціанство;

Ø даосизм;

Ø легізм (законники);

Ø моїзм;

Ø школа імен;

Ø школа „Інь-Ян”(натурфілософська школа).

В основі створення світу лежать дві протилежні сили – Інь та Ян. Ян ототожнюється з поняттями сонця, дня, неба, чоловічого роду, твердості, сили; Інь – з поняттями місяця, землі, ночі, жінки, слабості, м’якості. Протистояння, взаємозалежність і взаємодія цих сил і є причиною виникнення світу, його безперервного розвитку через відмирання одного і народження іншого.

Серед різноманітних шкіл другого періоду виділяється конфуціанство, яке виникло на рубежі VI-V ст. до н. е. Основоположником вважають учителя Кун (Конфуцій, 551-479 рр. до н. е.), який вважав, що в основі будь-якої філософської концепції повинні лежати етичні норми поведінки. У повсякденному житті він дотримувався принципу „золотої середини”. Це містка категорія, що включає в себе поняття міри, рівноваги, прагнення до компромісу, розв’язання суперечностей, а не їх загострення.

Конфуцій стояв на позиціях фаталізму. Небо для нього – це найвища Божа влада, якій потрібно підкорятися, від якої залежить життя і смерть на землі. Він підкреслював, що людина спершу повинна пізнати життя, а потім смерть і спершу служити людям, а потім духам.

Основна увага конфуціанства звернена до проблем суспільного життя, управління державою, моральних засад людських відносин, питань виховання.

Ідейне вчення Конфуція спрямоване на критичне осмислення існуючих порядків у суспільстві та їх реформ. Порядок передбачає, щоб людина жила „не для себе”, а для суспільства. Якщо люди живуть для суспільства, держави, то вони живуть згідно зі своїм обов’язком і тоді порядок наповнюється доброчинством („де”). Порядок у державі є виразом порядку у родині. Кожна людина повинна зберігати добрі звичаї („лі”), наприклад шанування батька, повага до старших і т.п. Звідси походить культ предків.

Розглядаючи суть моральних взаємин людей, Конфуцій застосовує поняття „жень”, яке є виявом гуманістичного підходу до людини і суспільства. „Жень” – це принцип людяності, який розкривається у настанові: „Не роби іншим того, чого не бажаєш для себе”. У європейській культурній традиції цей принцип отримав назву „золотого правила моральності”. Людина, яка діє за принципом „жень” є благородною і морально сильною.

Родина – джерело всіх чеснот. На думку Конфуція, управління державою під силу лише тому, хто спроможний керувати у власному домі.

Шану до старших, турботу про них, китайці сприймають як запоруку загального благополуччя.

В Китайських традиціях перевалювала абсолютна покора батьківській волі, підпорядкування особистих інтересів сімейним.

Дружину (а точніше родину, з якої б варто було взяти її) батько вибирав для сина і син не мав жодного права голосу. Так проявлялись патріархально-родові норми. Невістка і син, а також діти своїм першим обов’язком мали дбати про своїх батьків.

Дітей у Китаї здавна виховували у підкоренні обов’язку та численним суворим правилам, одразу роблячи акцент на їхній статі (дівчинка практично ніколи не була бажаною). Дівчинка була власністю батька і виховувалася покірною, слухняною (для майбутнього чоловіка, свекра і т. д.).

Мати змушена була працювати над зовнішністю доньки. У віці 6-7 років дитину піддавали страшним мукам бинтування. Туго перев’язували ногу (згинаючи пальці до стопи), щоб ніжка була мала і у формі місяця. Денні муки загострювалися вночі, але мати не права зняти бинти, бо потім, коли донечка підросте, її не візьмуть заміж, позаяк вона не відповідатиме стандартові для одруження[4].

Роками страждання тривали, але не лише на цьому зупинялись. Приблизно в 10-14 років груди дівчинки туго стягувались полотняними бинтами чи спеціальним шлетом. Через недостатність поступання кисню грудні залози призупиняли свій розвиток. Це начебто було виявом граціозності, але воднораз це тягнуло за собою серйозну втрату здоров’я.

Одруження звільняло дівчину від влади батька, однак вона азу переходила під абсолютну владу чоловіка та його батьків. Якщо дівчина не вміла налагодити стосунки з свекром і свекрухою, то з нею розлучались. Дружина не мала права навіть ревнувати, абсолютно вільного у своїй поведінці чоловіка.

Дружина настільки природно сприймалась як служниця, що коли вмирав хлопчик, його батьки намагалися знайти померлу дівчинку, аби провести над ними весільний обряд, забезпечуючи синові у потойбічному житті усі зручності.

Даосизм. Засновник Лао-Цзи. Видатним твором є „Дао де цзін”.

Центральна категорія даосизму – „Дао”, як загально світоглядне поняття першооснови буття та загального закону існування. „Дао” – джерело всього, воно перевершення всього, воно вічне і існує всюди як основа речей. „Дао” є досконалістю. За основу всього існуючого теорія даосизму бере спокій, що є виявом стану гармонійності.

Дао – дослівно означає „шлях”, хоча поняттям „дао” також позначали: правило, порядок, смисл, закон та ін.

Дао – вічно єдине, незмінне… Дао – корінь всього:

„Людина залежить від землі,

Земля – від неба (космосу),

Небо – від Дао,

А Дао – від самого себе”.

Дао – це єдиний об’єктивний закон, якому є підкореним увесь світ; джерело всього існуючого у світі – духовне начало. Людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао.

Сам світ, в уяві даосів, складається з дрібних неподільних матеріальних частинок, що знаходяться у постійній зміні. „Неподільне стає повним, криве – прямим, старе – новим”. Отож, у світі все безкінечно переходить у свою протилежність.

Усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Намагання щось змінити, втрутитись в природній процес – губить і людину, і усе живе в світі. Тому головний принцип – „увей” (принцип недіяння), поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу. Мудрець той, хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.

Даосизм критично спрямований проти конфуціанства. Даоси критично відкидали обожнення неба, заперечували культ предків, не визнавали вартості людинолюбства.

Даосисти заперечували позитивний вплив освіти, висловлюючи думку про те, що коли народ має багато знань, то ним важко керувати.

Легізм (VII-VI ст. до н. е.). Представник легізмі Шан Янь, Фей Цзи. В основу вчення покладається переконання про недобру, злу природу людини. Людина є корисливою і шукає в житті лише вигоди. Державний устрій має виходити лише із законодавчого регулювання егоїстичних нуртів людей.

Справжнє доброчинство досягається системою покарань; добро в державі можна запровадити через смертну кару та примирення справедливості з жорстокістю та насиллям. Людей формують закони та правила, які диктує і впроваджує правитель. Що більше жорстокого покарання, то краще для народу. Карати навіть за незначні провини. Доноси – це норма взаємин. Страх – основа міцної держави. Терор – панівна норма життя.

Моїзм. Засновник Мо-Дзи. Моїсти відкидали залежність людини від неба. Мо-Дзи вважав у самому небі ідеал, на який ви повинні рівнятися. Людина вільна у своєму виборі, але якщо вона відходить від волі неба, її неминуче спіткають страждання.

Моїсти вважали, що небо прагне до об’єднання, рівності, добра. Принцип філософії моїстів – любов до дальнього, заборона війн, вибір правителів за мудрістю і діловими рисами незалежно від їх походження.

Основним принципом був принцип „всезагальної любові і взаємної користі”.

Дата добавления: 2014-01-20