Введення

Теорія фізичного виховання, як і всяка узагальнююча фізична дисципліна, вимагає при знайомстві з її змістом чіткого визначення найбільш загальних вихідних понять. Мова йде в першу чергу про поняття «фізичне виховання» і «система фізичного виховання», а також про таких безпосередньо пов'язаних з ними поняттях, як «фізичний розвиток», «фізична досконалість», «фізична культура».

Поняття «фізичне виховання», про що говорить уже сам термін, входить у загальне поняття «виховання» у широкому змісті. Це означає, що так само, як і виховання в цілому, фізичне виховання являє собою процес рішення певних виховно-утворювальних завдань, що характеризується всіма загальними ознаками педагогічного процесу або здійснюється в процесі самовиховання. Відмітної ж риси фізичного виховання визначаються насамперед тим, що це процес, спрямований на формування рухових навичок і розвиток так званих фізичні якості людини, сукупність яких у вирішальній мері визначає його фізичну працездатність.

У фізичному вихованні розрізняють дві специфічні сторони, або «частини»: навчання рухам (руховим діям) і виховання фізичних якостей (здатностей).

Фізичне виховання є вид виховання, специфіка якого полягає в навчанні рухам і вихованні фізичних якостей людини. у прикладному відношенні фізичне виховання являє собою процес фізичної підготовки людини до соціально обумовленої діяльності (трудовий, військової й т.д.). у єдності з іншими видами виховання може здобувати значення одного з основних факторів всебічного розвитку особистості.

Фізичне виховання - суспільно явище. Воно виникає разом із суспільством і розвивається за законами суспільного розвитку ідеї, що направляють соціальну практику фізичного виховання, і форми її організації завжди обумовлені конкретними суспільними відносинами, що знаходить своє вираження в особливостях систем фізичного виховання, створюваних в умовах суспільних формацій.

Поняття «система фізичного виховання» відбиває в цілому історично певний тип соціальної практики фізичного виховання, тобто доцільно впорядковану сукупність її вихідних основ і форм організації, що залежать від умов конкретної суспільної формації.

У даному рефераті висвітлюються питання загальної спортивної й фізичної підготовки в системі фізичного виховання.

1. Методичні принципи фізичного виховання

Відомо, що «принципами» у науці про виховання називають особливо важливі теоретико-практичні положення, які відбивають загальні закономірності виховання й служать у силу цього головними орієнтирами на шляху до мети. Принципи мають як своя основа об'єктивні, що не залежать від бажання людини закономірності.

Закономірності фізичного виховання одержали своє відбиття в ряді принципів, що мають більш-менш широку сферу застосування. Одні з них, найбільш загальні, ставляться до всієї діяльності по фізичному вихованню, залишаючись справедливими незалежно від її приватних завдань, конкретних форм і умов. Інші відбивають переважно методичні закономірності (принципи методики фізичного виховання) або специфічні закономірності окремих напрямків і форм фізичного виховання.

1.1. Принцип свідомості й активності

Не вимагає доказів, що результативність педагогічного процесу залежить від того, наскільки свідомо й активно ставляться до справи самі воспитуемые. Розуміння суті завдань, як і активне зацікавлене виконання їх, прискорює хід навчання, сприяє результативності чинених дій, спричиняється творче використання знань, що здобуваються, умінь і навичок у житті. Ці давно помічені закономірності й лежать насамперед в основі принципу свідомості й активності.

Видатну роль у науковій розробці даного принципу зіграв П.Ф. Лесгафт. Показавши всю неспроможність спрощених поглядів на фізичні вправи лише як на гру «фізичних сил», він створив цілісне вчення про фізичне утворення.

Принцип свідомості й активності розкривається в наступних вимогах:

Формувати осмислене відношення й стійкий інтерес до загальної мети й конкретних завдань занять. Необхідною передумовою свідомого відношення до діяльності є відповідна її мотивація. Мотиви, що спонукують займатися фізичними вправами, різноманітні.

Разом з осмисленням сутності фізкультурної діяльності розвивається й стійкий інтерес до неї. ні розважальний характер занять, ні інші фактори, що не випливають із сутності фізичного виховання, не можуть служити повноцінним стимулом, що мобілізує на систематичним занять фізичними вправами. Реалізація принципу свідомості й активності буде складатися, отже, насамперед у тім, щоб забезпечити глибоке розуміння мети проведених занять, розкрити перспективну лінію вдосконалювання, зробивши її внутрішнім устремлінням кожного що займається.

Стимулювати свідомий аналіз, самоконтроль і раціональне використання сил при виконанні фізичних вправ. Хоча фізичні вправи являють собою підконтрольні свідомості довільні рухи, при їхньому виконанні сама собою необхідний ступінь осмислення дій не досягається.

У процесі формування рухових навичок відбувається автоматизація рухів, що в принципі не применшує ролі свідомості, а, навпаки, становить одне з умов підвищення якості свідомого керування руховою діяльністю. Але це справедливо якщо автоматизація досягається не механічним повторенням, а раціонально організованою вправою, у ході якого спеціально ставляться й вирішуються завдання по аналізі, оцінці й детальному контролюванню виконуваних дій.

Велике значення мають також ідеомоторні методи, що включають уявне відтворення рухів з установкою виправити або вдосконалити ті або інші моменти дій, перш ніж вони будуть реально виконані. Цікаво, що по деяким експериментальним даним така уявлюван практика дає в певних випадках не менший ефект, чим фактичне виконання вправ.

Виховувати ініціативність, самостійність і творче відношення до завдань. Основним предметом вивчення й у той же час основним засобом розвитку здатностей у процесі фізичного виховання є активна рухова діяльність навіть при освоєнні широко відомих видів рухової діяльності кожний як би заново створює їх у відповідності зі своїми індивідуальними можливостями.

Активність обумовлена зацікавленістю. Проблема пробудження й розвитку інтересу вирішується в певній мері шляхом підбора захоплюючого матеріалу для занять і відповідною організацією їх.

1.2. Принцип наочності

Наочність навчання й виховання припускає як широке використання зорових відчуттів, сприйняттів, образів, так і постійну опору на свідчення всіх інших органів почуттів, завдяки яким досягається безпосередній контакт із дійсністю.

У процесі фізичного виховання наочність грає особливо важливу роль, оскільки діяльність що займаються носить в основному практичний характер і має однієї зі своїх спеціальних завдань всебічний розвиток органів почуттів.

Наочність - необхідна передумова освоєння рухів. Створюючи почуттєві передумови освоєння рухів, доводиться переборювати відомі методичні труднощі. А саме: щоб по-справжньому «відчути» рух, його необхідно виконати, але правильно виконати рух неможливо, якщо не мати у своєму розпорядженні попередньо існуючі рухові подання. Це протиріччя вирішується двома шляхами. По-перше, шляхом дотримання раціональної послідовності навчання, завдяки чому руховий досвід, придбаний на попередніх щаблях, природно підводить до нових рухових умінь. По-друге, шляхом комплексного використання різноманітних форм наочності, зокрема, демонстрації досліджуваних дій і різного роду наочних приладдя, що відтворять окремі сторони цих дій у сполученні з образним словом, ідеомоторним вправою, а також імітаційними й іншими вправами, що підводять.

Наочність - невід'ємна умова вдосконалювання рухової діяльності. ні вдосконалювання рухових навичок, ні розвиток фізичних здатностей взагалі немислимі без постійної опори на чіткі відчуття, сприйняття, наочні подання.

У міру освоєння рухових актів різні органи почуттів функціонують в усі більше тісній взаємодії, образуя, по вираженню А.Н. Крестовникова, єдиний «комплексний аналізатор». Це сприяє найбільш тонким і в той же час узагальненим сприйняттям, необхідним для зробленого керування рухами.

У ході освоєння руху роль і характер взаємодії різних органів почуттів не залишаються незмінними. Відповідно повинен мінятися й питома вага різних форм наочності. Так, спочатку найбільш важливу роль грають звичайно зорові сприйняття. Тому переважне місце серед способів наочного навчання займають спочатку, як правило, ті, які забезпечують формування зорових образів. Надалі ж різко зростає роль рухового аналізатора й відповідних способів забезпечення наочності. Але на будь-якому етапі навчання непорушним залишається правило: не обмежуватися якою-небудь однією формою наочності, а комплексно використовувати різноманітні шляхи наочної інформації й удосконалювання органів почуттів.

Взаємозв'язок безпосередньої й опосередкованої наочності. Першорядну роль у здійсненні принципу наочності грають безпосередні контакти з дійсністю. Разом з тим не можна недооцінювати й опосередковану наочність. Іноді вона виявляється не менш, а навіть більше дохідливої, чим пряме сприйняття. Мова йде, зокрема, про пояснення деталей і механізмів рухів, із працею поддающихся безпосередньому спостереженню або взагалі схованих від нього. Не випадково в сучасну практику фізичного виховання усе ширше впроваджуються кіно, відеомагнітофони й інші технічні засоби, за допомогою яких створюється чітке подання про рухи.

Різні форми наочності не тільки взаємозалежні, але й по своїй дії переходять одна в іншу. Це пояснюється єдністю почуттєвого й логічного щаблів пізнання, а з фізіологічної точки зору - єдністю перших і другий сигнальних форм дійсності.

Наочність важлива не тільки сама по собі, але і як загальна умова реалізації принципів навчання й виховання. Широке використання різних форм наочності підвищує інтерес до занять, полегшує розуміння й виконання завдань, сприяє придбанню міцних знань, умінь і навичок.

1.3. Принцип доступності й індивідуалізації

принцип доступності й індивідуалізації називають також принципом обліку особливостей воспитуемых і посильности пропонованих їм завдань. Обидві ці формулювання виражають, по суті, те саме - необхідність будувати навчання й виховання відповідно до можливостей воспитуемых, з огляду на особливості віку, підлоги, рівень попередньої підготовленості, а також і індивідуальні розходження фізичних і духовних здатностей.

Особливе значення цього принципу в області фізичного виховання обумовлене тим, що тут піддаються інтенсивним впливам життєво важливі функції організму. Варто перевищити посильну міру фізичних навантажень, як виникає погроза для здоров'я що займається й фізичні вправи замість оздоровчого можуть дати протилежні ефект. Уміле дотримання принципу доступності й індивідуалізації є тому заставою оздоровчого ефекту фізичного виховання. Разом з тим це й одна з необхідних передумов активності що займається й прискореного досягнення ними намічених цілей.

Доступність фізичних вправ безпосередньо залежить, з одного боку, від можливостей що займаються, а з іншого боку - від об'єктивних труднощів, що виникають при виконанні тої або іншої вправи в силу характерних для нього особливостей (координаційної складності, інтенсивності й тривалості зусиль, і т.д.). повна відповідність між можливостями й труднощами означає оптимальну міру доступності.

Доступність означає не відсутність труднощів, а посильну міру їх, тобто такі труднощі, які можуть бути успішно переборені при належній мобілізації фізичних і духовних сил що займаються. Разом з тим не всякі подолані труднощі можна вважати з педагогічної точки зору доступної. Якщо, скажемо, що починає спортсмен здатний якийсь час виконувати тренувальну роботу в тім же обсязі, що й кваліфіковані спортсмени, то це ще не виходить, що дане навантаження йому доступна. Правильно оцінити доступність фізичних навантажень можна лише з обліком їхнього оздоровчого ефекту. Доступними можна вважати ті навантаження, які ведуть до зміцнення й збереження здоров'я.

Індивідуальний підхід у процесі навчання й виховання необхідний при рішенні будь-якого приватного завдання - будь те формування знань, умінь і навичок або виховання фізичних і духовних якостей. Він виражається в диференціації навчальних завдань і шляхів їхнього виконання, норм навантаження й способів її регулювання, форм занять і прийомів впливу відповідно до індивідуальних особливостей що займаються.

Індивідуальні особливості не виключають загальних властивостей, властивим різним індивідам. Тому індивідуальний підхід невірно було б розглядати як щось несумісне із загальними шляхами виховного процесу. Індивідуалізація здійснюється на основі загальних закономірностей навчання й виховання, причому здебільшого її цілком можна забезпечити в групових заняттях.

Потрібно підкреслити, що враховувати індивідуальні особливості - це не значить іти на приводу в них. Індивідуальні властивості, зокрема типологічні особливості вищої нервової діяльності, піддаються спрямованій зміні. У процесі фізичного виховання передбачається гармонійне всебічне вдосконалювання форм і функцій організму. При цьому ставиться завдання не тільки поліпшити вроджені дані, але й сформувати нові (уміння, навички, форми поводження).

1.4. Принцип систематичності

Суть принципу систематичності розкривається в ряді положення, що стосуються регулярності занять і системи чергування навантажень із відпочинком, а також послідовності занять і взаємозв'язку між різними сторонами їхнього змісту.

Безперервність процесу фізичного виховання й оптимальне чергування навантажень із відпочинком. Свідомо ясно, що регулярні заняття дають незрівнянно більший ефект, чим епізодичні. Питання полягає в тім, якими основними рисами повинна характеризуватися регулярність процесу фізичного виховання і як вона погоджується з оптимальним чергуванням навантаження й відпочинку.

Фізичне виховання мислиться в цілому як безперервний процес, що охоплює всі основні періоди життя.

Функціональні й структурні зміни, що відбуваються в організмі вчасно й у результаті занять фізичними вправами, оборотні, тобто вони перетерплюють зворотний розвиток у випадку припинення занять. Досить щодо невеликої перерви, як починається вгасання виниклих умовно-рефлекторних зв'язків, зниження досягнутого рівня функціональних можливостей і навіть регрес деяких морфологічних показників (зменшення питомої ваги активної м'язової тканини, небажані зміни її структурних компонентів, і т.д.).

Тому зрозуміло, що оптимальні умови для фізичного вдосконалювання створюються лише в тому випадку, якщо процес фізичного виховання безперервний - у тому розумінні, що він не має перерв, що приводять до невиправданих втрат. Така безперервність забезпечується певною системою чергування навантажень і відпочинку.

Повторюваність і варіативність. У процесі фізичного виховання яскраво виражений момент повторюваності: повторюються не тільки окремі вправи, але й послідовність їх у заняттях, а також - у певних рисах - і послідовність самих занять протягом тижневих, місячних і інших циклів. Без багаторазових повторень неможливо сформувати й усталити рухові навички. Повторення не менш необхідні й для того, щоб забезпечити довгострокові пристосувальні перебудови морфо-функціонального порядку, на базі яких відбувається розвиток фізичних якостей, закріпити досягнуте й створити передумови подальшого прогресу.

Однак якщо обмежуватися лише повторенням (розуміючи під цим стереотипне відтворення пройденого), те рано або пізно це приведе до відсталості придбаних навичок і призупинить розвиток фізичних здатностей. Тому повторюваність - тільки одна з рис раціональної побудови процесу фізичного виховання. Настільки ж істотне значення має протилежна риса - варіативність, тобто широка видозміна вправ і умов для їхнього виконання, динамічність навантажень і розмаїтість методів їхнього застосування, відновлення форм і змісту занять. Проблема оптимального сполучення ці протилежності (повторюваності й варіативності) повинна бути постійно в поле зору фахівця фізичного виховання при побудові системи занять.

Послідовність занять і взаємозв'язок між різними сторонами їхнього змісту. Проблема оптимальної послідовності занять найтіснішим образом пов'язана із проблемою доступності. Адже, намічаючи шлях проходження в процесі фізичного виховання, треба виходити насамперед з можливостей що займаються й закономірностей їхнього розвитку, іти від того, що посильно на даному етапі, до того, що стає доступним на наступному, і т.д.

Доступність, таким чином, обумовлює послідовність. Але проблема послідовності не зводиться до проблеми доступності, оскільки на кожному даному етапі фізичного виховання можливі різні шляхи проходження, причому всі вони можуть бути посильними. Яким же з них найкраще йти? У відповіді на це питання й полягає рішення проблеми оптимальної послідовності.

Послідовність занять і вправ залежить від багатьох конкретних умов, у тому числі від особливостей контингенту що займаються, від загальної спрямованості занять на тім або іншому етапі фізичного виховання, від величини застосовуваних навантажень і особливостей їхні динаміки й т.д. Урахувати всю сукупність цих умов і стосовно до них вибрати найбільш доцільний шлях, зрозуміло, не просто.

1.5. Принцип динамічності (поступове посилення факторів, що розвиваються)

Цей принцип виражає загальну тенденцію вимог, пропонованих до, що займаються в процесі фізичного виховання, що полягає в постановці й виконанні усе більше важких нових завдань, у поступовому наростанні обсягу й інтенсивності пов'язаних з ними навантажень.

Необхідність регулярного відновлення завдань із загальною тенденцією до росту навантажень. Фізичне виховання, як і всякий процес, перебуває в постійному русі, у розвитку, змінюючись від заняття до заняття, від етапу до етапу. Характерна риса при цьому - підвищення складності вправ, наростання сили й тривалості їхнього впливу.

Перехід у процесі фізичного виховання від одних форм рухової діяльності до іншим, усе більше складним, необхідний у першу чергу для виконання утворювальних завдань: не обновляючи вправи, не можна, природно, придбати досить широке коло життєво важливих умінь і навичок. Це необхідно разом з тим і як умова подальшого вдосконалювати придбані раніше вміння й навички. Не менш важливо й те, що в процесі освоєння різноманітних рухових координцаий, у результаті подолання виникаючих при цьому труднощів («рухових завдань»), розвивається сама здатність координувати, перетворювати й безмежно вдосконалювати рухову діяльність.

Поряд з ускладненням форм рухової діяльності в процесі фізичного виховання повинні зростати все компоненти фізичного навантаження. Це найбільше диктується закономірностями розвитку таких фізичних якостей, як сила, швидкість і витривалість.

Ступінь позитивних змін, що відбуваються в організмі під впливом фізичних вправ, пропорційна (у певних фізіологічних границях) обсягу й інтенсивності навантажень. Якщо дотримуються всі необхідні умови - у тому числі якщо навантаження не перевищують міру, за якого починається перевтома, - то чим більше обсяг навантажень, тим значніше й прочнее адаптаційні перебудови; чим інтенсивніше навантаження, тим могутніше процеси відновлення.

Варто підкреслити також значення міцності навичок, що здобуваються, і адаптаційних перебудов, що лежать в основі розвитку фізичних якостей. Перехід до нових, більше складним і важким, вправам повинен відбуватися в міру закріплення формованих навичок і пристосування до навантажень.

Хвилеподібні коливання навантажень - тижневої, місячної, річний - є як би тлом, на який накладається й прямолінійна, і східчаста форми їхньої динаміки. Використання тої або іншої форми залежить від конкретних завдань і умов на різних етапах фізичного виховання.

2. Методи фізичного виховання

Цілком очевидно, що дієвість будь-якого педагогічного засобу залежить багато в чому від методу (способу) його застосування. Специфічні методи фізичного виховання невіддільні від фізичних вправ. Але ніяке навчання й виховання не мислиться без методів, пов'язаних із застосуванням загальних педагогічних засобів - слова й сенсорно-образних впливів, причому в процесі фізичного виховання ці методи здобувають свої особливості. З огляду на це, варто охарактеризувати в цілому як специфічні, так і інші методи, включа_ органічно ы процес фізичного виховання.

2.1. Методи регламентованої вправи

У методах цього типу - про що говорить уже їхнє найменування - діяльність що займаються організується й регулюється з можливо повною регламентацією, що складається:

§ У твердо запропонованій програмі рухів (заздалегідь обумовлений склад рухів, порядок їхнього повторення, зміни й зв'язки один з одним);

§ У можливо точному дозуванні навантаження й керуванні її динамікою по ходу вправи, а також у можливо чіткому нормуванні інтервалів відпочинку й строго встановленому порядку чергування їх з фазами навантаження;

§ У створенні або використанні зовнішніх умов, що полегшують керування діями що займаються (побудова й розподіл групи на місцях занять, використання допоміжних снарядів, тренажерів і інших технічних пристроїв, що сприяють виконанню навчальних завдань, дозуванню навантаження, контролю за її впливом і т.д.).

Зміст такої регламентації полягає в тім, щоб забезпечити оптимальні умови для засвоєння нових рухових умінь, навичок або гарантувати точно спрямований вплив на розвиток фізичних якостей, здатностей.

Методи строго регламентованої вправи мають безліч конкретних варіантів, застосування яких залежить у першу чергу від змісту занять і етапів (періодів), що послідовно переміняються в процесі фізичного виховання.

Незважаючи на всі достоїнства й розмаїтість методів строго регламентованої вправи, у них, по суті, втілюється лише одна з головних методичних ліній у процесі фізичного виховання, що припускає можливо повне упорядочивание дій що займаються й умов їхнього виконання. У певних ситуаціях не менш істотне значення має й інша методична лінія, пов'язана з ігровим і соревновательным методами.

Дата добавления: 2014-01-11