Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

Світогляд, його структура і функції

Вступ до філософії

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічно¬го (природного) та духовного начал. Духовне та природне, як її суттєві якості, існують і виявляють себе у тісному взаємозв'язку. Людина укорінена в життя не тільки ін¬стинктом, а й духом, поєднує в собі природу і культуру, тіло і дух.

Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки (не лише пропускає через свідомість, але й певним чином виправ¬довує). Завдяки свідомості вона організовує своє життя в часі (співвідносить сучасне з минулим і майбутнім), в про¬сторі (бере до уваги співвідношення «ближче — дальше»), враховує в своїй діяльності причинні зв'язки тощо. Свідо¬мість потрібна їй не тільки для організації та підтриман¬ня природного існування. Вона духовно укорінює людину в життя. Через релігію, мистецтво, філософію людина ду¬ховно входить у життя, живе зі смислом, вносить у життя певний сенс, формує та сповідує певну духовну настанову щодо життя.

Втрата сенсу життя, духовних орієнтирів є глибокою трагедією людського буття. Опитування людей, врятова¬них від самогубства, свідчать, що більшість з них ішла на це, вважаючи, що життя втратило сенс, зневірившись в ідеалах, інших людях, в собі. Однак відомо, що в найнес-терпніших умовах виживали, сягали висот у мистецтві,науці, спорті духовно не зломлені люди. Тому духовний вимір людини є таким само суттєвим, як і біологічний, природний.

Суспільство витворило певні форми, в яких культи¬вується (твориться, зберігається і передається) духов¬ність. Це — мистецтво, мораль, релігія, філософія, їх га¬рмонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільст¬во і людина.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна ціліс¬ність поглядів, які стосуються важливих життєвих про¬блем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми роз¬глядаються з певної духовної висоти, на основі узагаль¬нення життєвого досвіду народу, особистості.

Центральна проблема світогляду — відношення людини до сві ту. Людина, на відміну від тварин, тільки час¬тково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, про¬тистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зо¬внішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практич¬ний. Пізнавальне відношення людини до світу виявля¬ється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему люди¬ну. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціаль¬ні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне, справедливе -- несправедливе, корисне — не¬корисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних на¬станов: чинити або не чинити так чи інакше.

У філософії постійно дискутується проблема, яке з цих відношень людини до світу є вихідним. Німецькі мисли¬телі Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) та Ед-мунд Гуссерль (1859—1938) вихідним вважали пізнавльне відношення, їх співвітчизник Макс Шелер (1874— 1928) стверджував, що замилування світом (оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношен¬ня. Марксизм виходив з того, що практичне відношення є специфічно людським відношенням до світу і воно поро¬джує інші типи відношення. Однак жодна з позицій не є бездоганною, незалежно від кількості аргументів вони вра¬зливі для критики. Очевидно, що ці відношення виникли одночасно, органічно пов'язані між собою, взаємозалежні. Надання переваги будь-якій із позицій має своєю перед¬умовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини — пізнання, практична діяльність чи вміння оцінювати.

Дата добавления: 2014-01-11