Конспект лекцій 8 страница. Особливе місце в дослідженнях технологічних основ економіч­ного розвитку посідає систематизація стадій розвитку залежно від панівної технологічної системи

Особливе місце в дослідженнях технологічних основ економіч­ного розвитку посідає систематизація стадій розвитку залежно від панівної технологічної системи. Найвідомішою серед них є класифікація американського вченого Д. Белла. За нею визнача­ються три типи суспільства відповідно до домінантної продук­тивної сили: доіндустріальне суспільство — основною рушійною силою в ньому є ноги; індустріальне суспільство — руки; постін­дустріальне суспільство — голова.

Доіндустріальне суспільство — це соціальний порядок, за­снований на примітивних виробничих формах, що розвиваються передусім у галузях, які забезпечують видобуток та первинну об­робку ресурсів, найбільш придатних для задоволення настійних потреб. Праця є низькокваліфікованою, розвиток потреб людини зумовлений існуючими традиціями.

За умов індустріального суспільства видобуток природних ресурсів змінюється на виробництво продукції, підвищується рі­вень кваліфікації працівників, основним виробничим ресурсом стає енергія, людина стає здатною здійснювати певні локальні технологічні та господарські прогнози.

Постіндустріальне суспільство протиставляється індустріаль­ному як таке, де виробництво — це безперервний процес впливу на навколишнє середовище, а кожна сфера людської діяльності тісно пов'язана з іншими. За таких умов основним ресурсом стає інформація, пріоритет переходить від напівкваліфікованих пра­цівників до інженерів та вчених, центрального значення набуває кодифікація теоретичного знання. За Д. Беллом постіндустріаль-ному суспільству притаманні такі риси: централізація теоретич­ного знання, яка є основою технологічних змін у виробництві; створення нової інтелектуальної технології для вирішення еко­номічних, інженерних, соціальних проблем; формування класу виробників знань, інформації; перехід домінанти від виробництва товарів до виробництва послуг; зміна владних відносин (у доін-дустріальному суспільстві — аристократія, монархія; в індустріальному — демократія; у постіндустріальному — меритократія); економка інформації.

Доіндустріальний сектор — видобувний, він базується на сільському господарстві, видобутку корисних копалин, рибальст­ві, заготівлі лісу та інших ресурсів. Індустріальний сектор має насамперед виробничий характер, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріаль-не не є обробним, тут обмін інформацією та знаннями відбува­ється в основному за допомогою телекомунікацій та комп'юте­рів. Найважливіша ознака постіндустріального суспільства, згід­но з теорією Д. Белла, в економічному секторі — виробництво послуг та інформації.

На основі цього підходу М. Кастельс дослідив рушійні сили економічного розвитку індустріального та інформаційного суспіль­ства як першого етапу постіндустріального. Основними елемен­тами, що характеризують етап економічного розвитку, є джерело підвищення продуктивності виробничого процесу та спосіб про­яву структурно-детермінованого принципу функціонування су­спільства. Систематизація представлена у вигляді матриці на рис. 6.3.

Класифікація типів суспільного розвитку за М. Кастельсом

Визначальний елемент	Спосіб розвитку індустріального суспільства	Спосіб розвитку інформа­ційного суспільства
Джерело підвищен­ня продуктивності ви­робничого процесу	Нові джерела енергії: здат­ність до децентралізації використання енергії у виробничих процесах та її перерозподіл	Знання, технологічні проце­си генерації знань, обробки інформації та символічної комунікації
Спосіб прояву струк­турно-детермінова­ного принципу функ­ціонування суспіль­ства	Орієнтація економіки на технологічний розвиток як на максимізацію випус­ку продукції та послуг	Орієнтація економіки на технологічний розвиток як на накопичення знань та підвищення рівнів складно­сті обробки інформації

Рис. 11.3. Матриця систематизації етапів економічного розвитку залежно від його рушійних сил

За висновками досліджень М. Кастельса формування наступ­ного етапу розвитку відбувається паралельно з розквітом поперед­нього. Визначення існуючого етапу залежить від домінування елементів одного типу над іншим.

Приналежність теорії Д. Белла, М. Кастельса та С. Глазьєва до єдиного підходу свідчить про можливість поєднання їх основних по­ложень, графічна ілюстрація такого поєднання наведена на рис. 6.4.

Рівень

розвитку

системи

V

ІV

ІІІ

ІІ

І

Тип

Доіндустріальне Індустріальне Постідустріальне суспільства

суспільство суспільство суспільство

Рис. 11.4. Схематичне поєднання теорій технологічних укладів та постіндустріального суспільств

Системотвірним елементом цивілізаційного підходу є розви­ток виробництва, продуктивних сил. Саме вони визначають і су­спільно-виробничі відносини, і розвиток суспільної свідомості, а отже, і характер розвитку суспільства на тому чи іншому рівні іс­торичного розвитку. Панівною концепцією у цивілізаційному підході нині є теорія хвиль Е. Тоффлера. За цим підходом кожна хвиля — всебічна трансформація соціального та суспільного бут­тя, пов'язана з розвитком нації та техніки

За визначенням Е. Тоффлера було три хвилі. Перша хвиля — сільськогосподарська цивілізація. їй були притаманні такі риси: земля — основа економіки, життя, культури, сімейної організації та політики; простий розподіл праці та існування кількох чітко ви­значених каст або класів (соціальне походження людини визнача­ло її місце); авторитарність влади; децентралізація економіки.

Провісником початку другої хвилі була промислова револю­ція. Для другої хвилі характерно поглиблення розходження між виробником і споживачем; розвиток ринкової системи координації; становлення фінансової системи; демократизація; поява еко­логічних проблем; тенденція до масової уніфікації.

Е. Тоффлер зазначає, що вже з 50-х років XX ст. розпочалася третя хвиля, яка за своєю сутністю нагадує першу, однак на су­часній технологічній базі. Вона несе поширення різноманітних типів техніки, товарів і послуг; поглиблення спеціалізації праці; урізноманітнення організаційних форм управління. Це різнома­ніття розхитує традиційні структури «другої хвилі».

11.3. Стратегічна модель економічного розвитку України

Основна ідея економіки розвитку як складової еконо­мічної теорії полягає в особливій раціональності вибору — спри­йняття деяких моделей (зразків) розвитку як норм. Згідно з її поло­женнями «наздогнати» розвинуті країни можна лише в тому разі, якщо модель розвитку національної економіки, її зразок були відо­мими. Таким чином, в основу всіх модернізаційних теорій закладе­но розгляд розвитку як зміна ідентичності. Слід підкреслити, що не всі з моделей (зразків) мають чітко визначені еталонні параметри. Більше того, еталонна структура взагалі, як вважають сучасні нау­ковці та практики, — не стала величина, а динамічний вектор, який змінюється відповідно до соціальних, економічних та інших потреб.

Особливу увагу дослідників привертає суперечність між фун­кціонуванням інвестованого капіталу з соціальною субстанцією, що ним породжується, а також можливі наслідки її розв'язання. Це проявляється через різні форми розвитку, серед яких виділя­ють три основні: колонізація, вестернізація та «наздоганяюча» модернізація. Колонізація властива для тих ситуацій, коли функ­ціонування капіталу не порушує соціальних субстанцій. Якщо здійснюється вторгнення у культуру за незмінності інших сфер життя і збереження функцій капіталу — відбувається вестерніза­ція. «Наздоганяюча» модернізація спрямована на те, щоб забез­печити капіталу адекватність усіх соціальних субстанцій, досягти подібності з розвиненим західним суспільством.

Недоліком модернізаційних теорій є те, що в них робиться ставка на залучення передових технологій, але при цьому не вра­ховуються проблеми освоєння наявною робочою силою нових технологій; нерівномірність розподілу знань у світі; доступність «8есоші-пап(і»-технологій, яка породжує послаблення уваги до національних досліджень та розробок.

Україна сьогодні перебуває за межами глобальної економіки. До неї входять лідери світового розвитку, що зуміли створити технологічно унікальний продукт на основі інформаційних та нау­кових інновацій, новітніх знань. Потенційно у кожного суспільс­тва є шанс винайти щось особливе, що буде вищим досягненням людства в даній сфері та виведе його у коло монопольних вироб­ників цього продукту. Вважається, що стати учасником глобаль­ної економіки неможливо завдяки простій імітації, але створення хоча б одного унікального досягнення дає такий шанс. Тому дер­жавна політика України має бути спрямована на формування умов, за яких можливе як становлення національної соціальної субстанції, так і ефективна реалізація функцій капіталу та ство­рення технологічно унікальних продуктів.

Стратегічною метою України на сучасному етапі розвитку є розбудова високорозвинутої, соціальної за своєю суттю, демок­ратичної правової держави з конкурентоспроможною економі­кою. Для досягнення вказаної мети визначено за необхідність ре­алізацію інноваційної моделі розвитку, яка передбачає інституційні перетворення та ефективне державне регулювання для ада­птації національної економіки до закономірностей розвитку сві­тової господарської системи.

Стратегічні, тактичні й оперативні цілі, шляхи та способи їх реалізації визначаються у концепції соціально-економічного роз­витку країни. Стратегію соціально-економічного розвитку Украї­ни було висвітлено у Посланні Президента України до Верховної Ради (2002 р.) «Європейський вибір. Концептуальні засади стра­тегії соціального та економічного розвитку України на 2002— 2011 роки». У щорічних зверненнях Президента України до Вер­ховної Ради України дається оцінка досягнутому рівню та зада­ються орієнтири подальшого розвитку суспільства.

Досягнення визначених у Концептуальних засадах стратегіч­них пріоритетів передбачає здійснення змін у таких сферах:

• макроекономічної політики;

• інституціональній;

• соціальній;

• інноваційно-інвестиційній;

• внутрішнього ринку та реального сектору економіки;

• зовнішньоекономічній.

Основною метою змін у сфері макроекономічної політики є її перетворення на таку, яка б забезпечувала умови стійкого три­валого зростання, структурно-інноваційну та соціальну переорієн­тацію економіки, формування сприятливого інвестиційного середовища. Це передбачає зміни у стратегії макроекономічної полі­тики у таких напрямах:

• трансформація бюджетних ресурсів у чинник соціально орі­єнтованого економічного зростання;

• обмеження боргової залежності держави;

• підвищення надійності грошової стабілізації.

Одне з ключових завдань щодо трансформації бюджетних ре­сурсів полягає в удосконаленні податкового законодавства для забезпечення збалансованості та високої ефективності державних фінансів, зміцненні фінансів суб'єктів господарювання та узго­дженні національного податкового законодавства з законодавст­вом ЄС.

Успішність вирішення завдань економічного розвитку залежи­ть від обмеження боргової залежності України, особливо зовніш­ньої. Зниженню рівня боргової залежності сприятиме законодав­ча заборона використання зовнішніх запозичень для фінансуван­ня поточних бюджетних витрат; збалансованість валютного рин­ку; удосконалення структури платіжного та зовнішньоекономіч­ного балансів, сприяння прямим іноземним інвестиціям.

Грошово-кредитна і валютна політика мають визначатися не­обхідністю налагодження тісного валютного співробітництва з ЄС, впровадженням критеріїв вступу до валютного союзу Євро-союзу.

Інституціональне регулювання покликане забезпечити фор­мування, самоорганізацію та самоінноваційність інституціональ­ної структури, ефективну дію інституціональних механізмів по­долання інституціональної кризи та існуючих інституціональних провалів, зняття негативних інституціональних обмежень та створення нових інституціональних передумов і можливостей соціально-економічного розвитку України.

Ключове завдання формування нової інституціональної струк­тури економіки України полягає в становленні нової системи ко­операційних зв'язків, яка передбачає зниження рівня трансакцій-них витрат через формування великих, конкуруючих стратегіч­них посередників. Розробка та впровадження відповідної законо­давчої бази, загальноприйнятих правил, кодексу господарської поведінки суб'єктів ринку та самої держави, протидії корупції та організованій злочинності сприятиме процесам багатоукладності і господарської рівноправності різних форм власності, свободі підприємництва і конкуренції.

Соціальна стратегія має бути послідовно спрямована на створення цивілізованої соціальної ринкової системи господарювання, здатної органічно поєднати економічний і соціальний про­грес. Соціальна політика повинна чітко розмежовувати коротко­строкові, середньострокові та невідкладні заходи. До екстрених заходів відносять забезпечення умов для соціального та фізично­го виживання людей, призупинення руйнування соціальної сфе­ри. У середньостроковій перспективі — досягнення докризового рівня та якості життя, притаманних їм стандартів споживання за умови щорічного збільшення ВВП, інвестицій, зростання обсягів промислового та сільськогосподарського виробництва, зниження інфляції та бюджетного дефіциту підвищення життєвого рівня населення. У довгостроковій перспективі — наближення рівня та якості життя в Україні до стандартів постіндустріального суспіль­ства.

Успішність реалізації завдань інноваційно-інвестиційної стра­тегії залежить від становлення ефективної системи мобілізації інвестиційних ресурсів та управління ними. Забезпеченню інвес­тиційного характеру економічного розвитку в Україні сприятиме: відновлення інвестиційного потенціалу держави шляхом форму­вання централізованих капіталовкладень; контроль за цільовим використанням амортизаційних відрахувань; податкове стиму­лювання інвестиційних та інноваційних процесів; створення умов для збільшення обсягів надходжень прямих іноземних інвестицій через застосування додаткових макроекономічних та адміністра­тивно-правових стимулів і механізмів.

Підвищення темпів інноваційного оновлення економіки за­безпечуватиме вдосконалення державної інноваційної політики у напрямах: зменшення коштів, необхідних для підтримки вироб­ництв, що базуються на застарілих технологіях; збільшення част­ки капіталовкладень, що спрямовуються на реконструкцію та тех­нічне переозброєння; розвиток конкуренції в інноваційній сфері на основі створення інфраструктури ринку науково-технічної про­дукції; підтримка державою розширення інноваційної інфрастру­ктури; здійснення організаційно-економічних заходів щодо залу­чення іноземних інвесторів до інноваційної діяльності.

Важливим досягненням попередніх реформ є утвердження внутрішнього ринку. Водночас якісні та кількісні його парамет­ри не відповідають вимогам моделі інноваційного розвитку. Усу­нення існуючих недоліків та подальший розвиток внутрішнього ринку передбачає:

• удосконалення механізмів захисту внутрішнього ринку;

• модернізацію промисловості;

• формування внутрішнього ринку високих технологій;

• розвиток телекомунікацій та інформаційної структури;

• технічне переоснащення Збройних Сил на базі вітчизняної промисловості;

• поглиблення реформ в аграрному секторі економіки;

• якісні перетворення в енергетичному секторі;

• використання геостратегічного потенціалу;

•модернізацію туристичної та рекреаційної сфери.

Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії полягає в забезпеченні відповідно до світових стандартів та критеріїв оп­тимальних параметрів відкритості української економіки, дотри­мання яких сприятиме економічній безпеці держави, забезпечу­ватиме тісніше поєднання внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Основними напрямами є:

• створення передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС;

• оптимізація економічних відносин з Російської Федерацією;

• співробітництво з іншими країнами світу;

• євроатлантична інтеграція;

• продовження та поглиблення співпраці з міжнародними фі­нансовими інституціями.

Інтегрування України до європейських структур потребує ви­роблення та реалізації нової моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними. Модель має відповідати принципам регіональ­ної політики Європейського Союзу, сприяти становленню нових форм співпраці у форматі «центр—регіони». Метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалан­сованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій через формування оптимальної структури господарства регіонів; запровадження системи стратегічного бюджет­ного планування та фінансового вирівнювання із застосуванням об'єктивних критеріїв, гарантованих державою соціальних стан­дартів тощо; вирішення спільних регіональних та міжрегіональ­них проблем розвитку шляхом об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та самоврядування; підвищен­ня ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві; удо­сконалення системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку, обгрунтування стратегії розвитку окре­мих регіонів; формування інфраструктури підтримки регіональ­ного розвитку через створення спеціальних інститутів; підви­щення ролі регіонів у реалізації екологічної політики держави; адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.

ТЕМА 12. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

12. 1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки. Зовнішньоекономічна безпека національної економіки.

12. 2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

12.3. Економічна інтеграція України у світове господарство.

Основні поняття і терміни

Вільні економічні зони; Економічна інтеграція; Інтеграція;Механізми інтеграції; Світове господарство..

12. 1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки.Зовнішньоекономічна безпека національної економіки

Активне входження України у господарські зв'язки зі світом є необхідним і природним, бо практикою доведено, що країни, які активно беруть участь у міжнародному поділі праці, неодмінно роблять успіхи в економічному і культурному розвит­ку, але не слід забувати і про можливі загрози, які можуть супроводжувати цей процес. Також вступ України до міжнародних організацій і структур пов'язано з багатьма чинниками, вирішальними серед яких є визначеність держави щодо таких аспектів її внутрішньої і зовнішньої політики, як національні інтереси,реальні і потенційні загрози, основні напрями і сформованість системи національної безпеки в цілому, зокрема економічної
системи.

Економіку будь-якої держави сьогодні неможливо розглядати як самодостатню і таку, що самозабезпечується. Вона перебуває під потужним впливом світових відносин. Триває безперервна взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників на економіку держав, які одні економіки стабілізують і зміцнюють, а інші послаблю­ють і навіть можуть призвести до руйнації.

Існує певна класифікація загроз економічній безпеці за пара­метрами:

1) за місцем виникнення: внутрішні та зовнішні;

2) за ступенем небезпеки: особливо небезпечні, небезпечні;

3) за можливістю здійснення: реальні, потенційні;

4) за масштабами здійснення: загальнонаціональні, локальні, індивідуальні;

5) за сферою спрямування: виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, військово-економічні, соціально-еконо­мічні.

Слід зауважити, що на сьогоднішній день превалюють зовніш­ні загрози, а внутрішні переважно є похідними.

До недавнього часу розвиток української держави здійснював­ся значною мірою без урахування вимог національної безпеки, що негативно позначилося на її розвитку. Лише створення влас­ної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути мож­ливих руйнівних наслідків швидкого відкривання економіки та забезпечення її конкурентоспроможності.

Під поняттям національної безпеки розуміють стан чи власти­вість держави забезпечувати адекватне реагування в умовах по­стійного дестабілізаційного впливу військових, економічних, по­літичних, екологічних, соціальних, техногенних та інших чин­ників.

При цьому заходи держави мають спрямовуватися на ліквіда­цію загроз і на захист інтересів як держави в цілому, так і окремої людини. Тому в державній політиці із забезпечення національної безпеки мають бути відображені місце і роль кожного регіону в досягненні загальнодержавних інтересів.

Важливою складовою національної безпеки є економічна без­пека. Економічна безпека характеризується таким станом націо­нальної економіки, який дає змогу зберігати стійкість до внутрі­шніх і зовнішніх загроз, здатність до розширеного самовідтво­рення та спроможний задовольняти потреби особи, сім'ї, суспіль­ства, держави. Таким чином, економічну безпеку можна визначи­ти як можливість національної економіки країни та її регіонів за­безпечити стабільний поступовий розвиток і відповідний захист економічними методами як інтересів окремої людини, так і регі­онів та країни в цілому.

За рівнями розрізняють такі види економічної безпеки, як: міжнародну, локальну і приватну.

Аналізуючи економічну безпеку, розрізняють: 3 основні фа­ктори, що впливають на неї:

• економічна незалежність, що означає самостійне формуван­ня економічної політики, здійснення державного контролю над національними ресурсами та державного регулювання економіки, спроможність використовувати національні конкурентні перева­ги для забезпечення рівноправної участі у міжнародній торгівлі;

• стійкість і стабільність національної економіки, що передба­чає забезпечення міцності і надійності всіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефек­тивної підприємницької діяльності, стримування дестабілізаційних чинників;

• здатність до саморозвитку і прогресу, тобто можливість ви­бору власної моделі розвитку, спроможність самостійно реалізо­вувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний та духовний потенціал країни.

Основною складовою економічної безпеки є зовнішньоеконо­мічна безпека, яка полягає у запобіганні та відверненні загроз, спрямованих проти економічних інтересів держави та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, створенні сприятли­вих умов для розвитку національної економіки через посилення її міжнародної конкурентоспроможності, захист та реалізацію на­ціональних економічних інтересів у зовнішньоекономічній сфері.

На сьогодні можна виділити чотири основні напрями забезпе­чення зовнішньоекономічної безпеки України.

І. Енергетична незалежність. Особливої уваги вимагає моно­польна залежність України від поставок з Росії таких стратегіч­них енергоресурсів, як газ, нафта, ядерне паливо. Україна є най­більшим серед європейських країн імпортером російського газу. Зменшення надмірної залежності України від імпорту російських
енергоносіїв можна досягти завдяки здійсненню комплексу заходів за такими напрямами:

• упровадження енергозберігаючих технологій;

• нарощування власного видобутку енергоносіїв;

• диверсифікація зовнішніх джерел надходження енергоресурсів.

Однак диверсифікована модель нафтозабезпечення України має полягати не лише у приєднанні до альтернативних джерел поста­чання, а й у тому, щоб задля реалізації своїх національних інте­ресів відігравати роль транзитного коридору як для існуючих, так і для перспективних поставок енергоносіїв. У противному разі роль транзитера може бути перехоплена іншими країнами.

II. Приєднання України до ГАТТ і вступ до СОТ. Цей процес передбачає відкривання національних економік і гарантування до­ступу до їхніх ринків. Діяльність СОТ має неабияке значення для розвитку глобальних економічних зв'язків, тому необхідне про­ведення системного аналізу щодо участі України у цих організа­ціях з урахуванням її національних інтересів. Чітка позиція Украї­ни з питань тарифного і нетарифного регулювання дасть можли­вість у процесі двосторонніх переговорів, насамперед з розвину­тими країнами, домогтися виходу на їхні ринки, захистити внут­рішній ринок від неякісної продукції та підтримати вітчизняного
товаровиробника. Особливу увагу слід приділяти протистоянню тискові окремих країн, що спонукають Україну відмовитися від технічного регулювання свого ринку задля забезпечення їм одно­сторонніх переваг у торгівлі.

III. Експортно-імпортна стратегія. Товарна та географічна незбалансованість експорту та імпорту негативно впливає на структурну перебудову і розвиток національної економіки та знижує рівень економічної безпеки.

Експортна стратегія України має ґрунтуватися на аналізі кон'юнктури зовнішніх ринків, становища у національному ви­робництві, впливу чинників, які позначаються на обсягах і струк­турі експортної діяльності, визначенні цілей, пріоритетів і на­прямів розвитку експортного потенціалу. Пріоритетом у розвитку експортного потенціалу має стати використання переваг вироб­ництв із передовою технологією, а саме: літакобудування, косміч­не ракетобудування та космічні послуги, порошкова металургія, виробництво надтвердих матеріалів тощо та розширення міжна­родних транспортно-експедиторських послуг під час транзитних перевезень автомобільним, залізничним, повітряним, водним і трубопровідним транспортом.

Імпортну стратегію слід спрямовувати на визначення опти­мального обсягу імпорту і регіонального розподілу для кожного виду товарної продукції з урахуванням найважливіших зовнішніх і внутрішніх чинників. Товарна структура імпорту має відповіда­ти потребам економічного зростання та здійснення структурної перебудови.

IV. Кредитна стратегія. Надмірна орієнтація держави на іно­земні кредити призведе не лише до затягування до боргової каба­ли, а й посилить залежність економічних перетворень від міжна­родних фінансових організацій, нав'язуватиме вигідний для міжнародного капіталу режим. Лише мобілізація внутрішніх ресурсів дасть можливість здійснювати незалежну економічну політику, спрямовану на інноваційно-технологічний тип економічного зро­стання.

Загальна державна стратегія зовнішньоекономічної діяльності має реалізовуватися через такі заходи:

• розробка та реалізація Концепції зовнішньоекономічної ді­яльності України та вдосконалення Закону України «Про зовніш­ньоекономічну діяльність»;

• залучення іноземних інвестицій задля спрямування їх на­самперед на розвиток промислового виробництва;

• забезпечення надійної охорони митних кордонів, удоскона­лення валютного контролю та припинення нелегального вивозу за межі України вітчизняного капіталу;

• створення вільних економічних зон, розвиток міжнародного туризму;

• удосконалення методів управління зовнішньоекономічною діяльністю та здійснення її правового захисту з урахуванням сві­тового досвіду;

• стратегічне планування і прогнозування зовнішньоекономіч­ної діяльності;

• здійснення дипломатичної та політичної підтримки зовніш­ньоекономічної діяльності.

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових еконо­мічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв'я­заних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у XVI ст. у період Великих географічних відкриттів. Процес утворення світового ринку триває.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового госпо­дарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка - це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт (товарів, по­слуг, капіталу робочої сили, інформації та технології).

Закрита економіка - це економіка, усі товари якої виробляються і продаються всередині країни.

Характерними рисами світового господарства є:

Дата добавления: 2014-01-11