Конспект лекцій 9 страница

• активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, при­родних ресурсів, технологій;

• розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які роз­міщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних кор­порацій;

• перехід до економіки відкритого типу у різних державах і створення міждержавних об'єднань;

• формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

• розвиток всесвітньої інфраструктури;

• створення міжнародних та національних інститутів, які координують
міжнародні економічні відносини.

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

• відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це
приблизно:

- у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

- у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);

- у великих 20-25 % (США, Китай, Індія, Росія).

• частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі вироб­ництва;

• частка експорту в загальному обсязі виробництва;

• частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);

• частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.
Все більшого значення в світовому господарстві набуває процес гло­балізації економіки.

Глобалізація (фр. g1оЬа1 - загальний, всесвітній) - категорія, яка відо­бражає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою си­лою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х рр. XX ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

• зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;

• формування світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

• розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, еконо­мічні та соціальні фактори країни;

• створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних господарств на­цій і народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних гро­шей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій -ВВП на душу населення):

• високорозвинені (понад 10 країн);

• розвинені (приблизно 25 країн);

• середньорозвинені;

• слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше ніж у розвинутих);

• нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

2. За галузевою структурою:

• індустріальні;

• індустріально-аграрні;

• аграрно-індустріальні;

• аграрні.

3. За ступенем інтеграції у світове господарство:

• інтегровані;

• слабоінтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими і слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансо­вий, ресурсний, трудовий потенціал та інше.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійс­нюються через:

• торгівлю - частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних това­рів);

• ціни на світовому ринку;

• фінанси - великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;

• міжнародні валютні відносини;

• обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;

• переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтегра­ційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

• міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова
організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

• прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

• розгортанням НТР;

• інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

• необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового гос­подарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.З проголошенням державної незалежності Україна стала суб'єктом світового господарства. У 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторго­вельні операції майже зі 190 країнами світу. Об'єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку XXI ст., є:

• низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;

• переважання в експорті України паливно-сировинної групи;

• низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної влас­ності в експорті;

• незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

• велика питома вага бартерних операцій;

• відсутність стабільного законодавства, науково обгрунтованої по­літики зовнішньоекономічної діяльності.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між кра­їнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці - спеціалізація та кооперація країн у ви­робництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжна­родну спеціалізацію (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію (кооперація - лат. соорегагіоп - співробітництво) - добровільне об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

• загальна - за сферами виробництва: сільське господарство, сфера по­слуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділя­ються на індустріальні, сировинні, аграрні);

• часткова - поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;

• одинична - спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей і вуз­лів складного товару (наприклад, англійська компанія „Роллс Ройс"
спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що ви­робляються у багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

• спільну розробку науково-технічних проблем;

• обмін науково-технічною інформацією;

• продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

• обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

• географічне положення та природно-кліматичні умови;

• ресурсні можливості;

• досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;

• історико-культурні особливості (особливо для туризму);

• історичні традиції та досвід.

Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

• дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних копа­лин;

• загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку - під­приємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;

• появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок деше­вої робочої сили, використання іноземного капіталу (відкривають спільні підприємства);

• організації виробництва товарів за кордоном (у світовому господар­стві виникають трастові національні компанії)..

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивнос­ті, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціо­нальному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація - процес створення і поглиблення стійких зв'яз­ків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Розрізняють наступні форми економічних відносин у структурі світо­вого господарства:

• міжнародна торгівля;

• міжнародний рух капіталу;

• міжнародна трудова міграція;

• міжнародний обмін послугами;

• валютні відносини (регулювання валютних курсів),

• обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, лі­цензії");

• економічна інтеграція (ЄС, СНД).

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному доку­менті, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надход­жень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною і закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію про торгові та фінансові угоди еконо­мічних суб'єктів країни із закордоном за певний період часу.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших нефінансових активів на­зивають реальними потоками, а рух вимог та зобов'язань, що виника­ють у зв'язку з рухом реальних цінностей, - фінансовими потоками.

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, і вартістю, що вивезена за кордон. Платіж­ний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті між­народних розрахунків, наприклад у євро.

Структура платіжного балансу:

• торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами і надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);

• платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);

• грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, пози­ки, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків і дивіден­дів іноземним інвесторам тощо);

• грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, держав­них установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквіва­лентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними пото­ками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Наприклад, якщо українське підприємство експортувало за кордон то­вари вартістю 150 млн. євро, ця операція буде відображена таким чином:

Товари (млн. євро) кредит - (+ 150);

Іноземна валюта (млн. євро) дебет - (- 150);

Баланс сальдо (0).

Операції відносять або до кредиту, або до дебету.

Кредит - відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсо­вані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебет - надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу - це різниця між надходженнями і ви­тратами країни (кредитом та дебетом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредит), імпорт із знаком „-" (дебет).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (па­сивним).

Активне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить додатня величина) означає, що виробниче і невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі, і за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних над­ходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить від'ємне підсумкове сальдо) означає, що країна споживає більше, ніж

виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну її закупівлям за кордоном.

Кожна країна прагне до нульового сальдо платіжного балансу, для чо­го застосовуються такі заходи:

• валютна інтервенція - втручання національного банку в операції на
валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою
впливу на національну валюту;

• скорочення зовнішньоекономічних зв'язків;

• зміни внутрішньої фіскальної і грошово-кредитної політики;

• зміни валютного курсу.

12. 2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних проце­сів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового гос­подарства (рис.2.1). Перший шлях- еволюційний з поступовим виді­ленням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах са­мозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-тех­нічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Другий шлях - при­скорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі ві­йни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Рис. 12.1. Шляхи інтеграції держав у світове господарство

Рис. 12.2. Основні механізми інтеграції національної економіки до світового господарства

Рис 12. 3. Форми інтеграції у світовому господарстві

Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інте­граційних і дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Єв-росоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело на­копичення капіталу - колоніальну експансію - зайняла провідні позиції у світовій торгівлі ХУП-ХУІП ст., завдячуючи посередництву у купівлі-продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, ХУІП-ХІХ ст.) і підпорядкуванню торговельного капіталу про­мисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія виво­зила капітал до метрополії і стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Аме­рики. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та коорди­нації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бю­джету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, на­магаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Сучасна історія Європи - це приклад розвитку системи державного регулювання економічними процесами, визнання провідної ролі держави навіть за умов ринкової економіки. Як тільки державні структури втра­чають оперативність у регулюванні економічних події та явищ, почина­ється процес роздержавлення, приватизації, що нерідко призводить до дезінтеграції національної економіки. Держави вчаться регулювати роз­виток через створення відповідної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, енергосистеми), підготовку кваліфікованих кадрів, формування системи освіти та науки, регламентацію діяльності на внутрішніх та зо­внішніх ринках, формування сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку національної економіки країни.

Основний висновок, який зроблено після аналізу історії розвитку сві­тового господарства: якщо національна економіка орієнтована на власний розвиток, то держава приділяє увагу малому та середньому підприєм­ництву, які схильні до еволюційного розвитку шляхом впровадження нових технологій виробництва. Розвиток крупного підприємництва ви­магає нових сфер залучення капіталу і є рушійною силою прискорення інтеграційних процесів світового господарства.

Сьогодні геополітична інтеграція світу формує нові закони розвитку світового співтовариства і нові умови життєдіяльності у цілісному єди­ному просторі поза поняттями "держава" і "національна економіка". Вна­слідок чіткої регіоналізації ресурсів відбувається міжнародний розподіл праці, частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується і наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції і намагаючись монополізувати весь виробничий цикл у межах власників інвестованого капіталу.

Так, Японія через чітке адміністрування та дисципліну стала центром високих технологій. Основою національної економіки Японії стали під­приємець і чиновник. Завдання чиновника - стимулювання розвитку прі­оритетних виробництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Якщо еволюційно підприємства розміщували поблизу портів, то сучас­ні технології та вимоги організації інтегрованого світового господарства вимагають розміщення підприємств високих технологій поблизу аеро­портів. Сьогодні перевагу мають такі центри світового господарства, де з високою економічною доцільністю використовують природні багатства. Формуються нові засади оцінки раціональності існування системи світо­вого господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологіч-них, економіко-технологічних та інших територій як в межах держави, так і на міждержавних теренах. Ключовими факторами співіснування територіальних об'єднань є узгодження альтернативних цілей для розподілу між ними обмежених ресурсів. З метою висвітлення та узгодження економічних інтересів суб'єктів світового господарства виникають торгові та фінансо­ві посередники, роль яких відіграють як окремі суб'єкти підприємництва, так і окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування - фінансові та товарні біржі, дослідно-техноло­гічні та аналітичні центри, тощо. Вважається, що такі посередницькі цен­три є керуючою системою сучасного світового господарства.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економі­ки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоеко­номічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжна­родного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Сучасний розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфе­ри діяльності національних економік:

1. За територіальними ознаками:

• місцеві;

• регіональні;

• національні;

• світові.

Причому особливістю регіональних ринків є обмеження не територі­єю держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними для регіону умовами економічного обміну на підста­ві особливостей суспільного розподілу праці для країн цього регіону.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків дер­жав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну на­уково-технічними досягненнями, послугами, тощо.

2. За об'єктами купівлі-продажу:

• товарів широкого вжитку;

• праці;

• цінних паперів;

• науково-технічних знань;

• інформації.

Причому ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відно­син у всі сфери суспільного виробництва.

Ринок цінних паперів є частиною ринку позичкового капіталу, де аку­мулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу (і малого, і великого) у всіх видах інформації.

3. За класом споживачів:

• споживацький;

• ринок виробників;

• ринок посередників;

• ринок держав.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпе­чено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні — це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відпо­відним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що за­везені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від визна­ченого економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничо­го спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господа­рювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Саме останнє завдання є основним при визначенні доцільності існу­вання ВЕЗ з позицій долучення до світового господарства, але якраз воно найчастіше не береться до уваги або губиться у мікроекономічних показ­никах і характеристиках.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового гос­подарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави.

Таблиця 12.2.1.

Цілі формування ВЕЗ та шляхи їх реалізації

Цілі формування ВЕЗ	Шляхи реалізації
1. Насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією (у першу чергу імортозамінюючими товарами)	За допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче ви­робництво.
2. Включення в міжнародний по­діл праці у виробничій сфері, сфері туризму, культури і т.д., що веде до збільшення валютних надходжень.	Залучення іноземних інвесторів, дозвіл наймати нерезидентів країни функціо­нування ВЕЗ, спрощення режиму в'їз­ду і виїзду іноземних громадян.
3. Впровадження у виробництво ві­тчизняних і іноземних науково-тех­нічних розробок та інноваційних інструментів.	Пільговий режим оподаткування ін­новаційних проектів, стимулювання науково-технічних розробок, система державного інвестування, преферен­ційні державні кредити.
4. Навчання і підготовка кваліфіко­ваних робітників, інженерів, госпо­дарських і управлінських кадрів.	Адаптація до закордонного досвіду, знання сучасних технологій та адміні­стративного менеджменту.
5. Стимулювання економічного роз­витку території чи конкретної галузі виробництва.	Пільговий режим оподаткування, сво­бода господарської діяльності.
6. Залучення іноземного капіталу (для слаборозвинених держав).	Пільговий режим оподаткування, сприятливі валютно-фінансові умови, можливість виходу іноземних інвесто­рів на новий ринок, спрощення режи­му в'їзду і виїзду іноземних громадян та процедур реєстрації підприємств.
7. Перехід від адміністративних ме­тодів функціонування до ринкового (для пост-комуністичних держав). Перевірка ефективності ринкової економіки на прикладі ВЕЗ.	Більша, ніж на інших територіях країни, свобода господарської діяль­ності; пільговий режим оподаткуван­ня.
8. Стимулювання промислового екс­порту.	Митні пільги, сприятливі валютно-фі­нансові умови.
9. Зменшення безробіття.	Створення нових робочих місць.

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний. Незва­жаючи на те, що в їх основі лежить схожий принцип надання преферен­ційного режиму господарювання, проте, істотні відмінності визначають вибір одного з них.

Таблиця 12. 2.2.

Особливості територіального і функціонального підходів до створення ВЕЗ

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, змен­шує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варі­ант територіального підходу можна розглядати і формування зони віль­ної регіональної торгівлі ВАСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представле­ні окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає су­часним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнарод­них інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зо­нах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку транспортної інфраструктури чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визна­ченого типу інвесторів (дрібних чи, навпаки, великих), або на рішення інших конкретних задач.

У науковій літературі виділяють до ЗО різновидів ВЕЗ. Треба зауважи­ти, що загальноприйнятої типології цього розповсюдженого інструмента інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства дотепер немає.

Таблиця 12.2.3.

Види поширення ВЕЗ і їх особливості

Види ВЕЗ	Особливості зон даного виду
Зони вільної торгівлі (вільні торгові зони)	Вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ) — обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в без­посередній близькості від них, виведені за межі національного мит­ного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, пакуванню, маркуванню та ін. Передба чена можливість демонстрації товарів у виставкових центрах з ме­тою подальшого розпродажу (але тільки гуртом). Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають знач­них інвестицій і швидко окупають вкладені кошти. До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціаль­ні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах (розглядаються як такі, що знаходяться за межами державних кордо-нів), традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.
Вільні митні зони	Ці зони, як і ВТЗ (ЗВТ) відносяться до зон першого покоління. Існу­ють з ХУП-ХУШ ст. Це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн, іноземні товари роз­міщуються і використовуються у вільній митній зоні без стягнення митних зборів та податків [6], а національні товари розміщуються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту. До числа найпростіших вільних мит-них зон можна віднести бондові склади та вільні митні території.
Промислово-виробничі зони	Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, харак­терного для ВТЗ (ЗВТ), наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового, виробництва в окремих країнах. Експорт­но-виробничі зони (ЕВЗ) сформувалися внаслідок заохочення екс­портного виробництва на анклавній території деяких країн. РозвитокЕВЗ забезпечує зростання обсягу її експорту, підвищення рівня за­ йнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій як виробництва, так і управління.
Техніко-впроваджувальні ВЕЗ	Широке визнання одержали на початку XXI ст. Техніко-впроваджу-вальні чи науково-технологічні зони мають національні особливості і оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри і т.д. Створюються навколо певного наукового ядра з особливою інф­раструктурою, що забезпечує процес прискорення впровадження нових технологій в промисловість. Технополіс (від грецького іесЬпе - майстерність, роііз — місто, по­ширені в Японії) - місто і прилегла до нього територія, де розміще­ні органічно пов'язані підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково-дослідні інститути, вузи, що готують для технополісу наукові та інженерні кадри, житлова забудова із сучас­ною виробничою і соціальною інфраструктурою. Основна мета їх створення - перерозподіл промисловості з центра до периферії; ін­тенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження розробок та ін. Передбачено заходи кредитного і по­даткового стимулювання (наприклад, підприємствам з високою тех­нологічною часткою дозволяється списувати в перший рік функціо­нування 30% вартості устаткування і 15% вартості будинків і споруд; держава бере на себе третину витрат на проведенню досліджень роз-ташованими тут науковими лабораторіями і місцевими фірмами).
Спеціальні (сервісні) економічні зони	Створені для розвитку одного виду діяльності - банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична, ін. Наприклад, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва створена для торгівлі алмазами і функціонування алмазної біржі країни. Але найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є офшорні зони. Офшорні операції за своїм змістом становлять собою фінансовий інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використову­ється для планування і мінімізації оподатковування та для захисту комерційної таємниці. Крім усунення подвійного оподаткування для стимулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі.
Інші види ВЕЗ	Зони багатогалузевого призначення або комплексні зони – поєднують характерні риси всіх інших зон (наприклад, зона «Манаус» у Бразилії). Єврорегіони - добровільне об'єднання прикордонних областей різ­ них держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифіка­ції зв'язків один з одним не на міждержавному, а на регіональному рівні. Вищі органи влади кожної країни, які здійснюють свою діяльність у рамках єврорегіону, делегують даній області повноваження, що сприяють інтенсифікації прикордонних зв'язків. Активну участь створенні єврорегіону приймають Польща, Словаччина, Чехія, Угор щина, а також Україна і Бєларусь.

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу вже перевищує 250, приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. У США загальне число ВЕЗ перевищує 130. Країни Східної Європи по­чали застосовувати ВЕЗ як форму інтеграції до світового господарства наприкінці 70-х - початку 80-х років і до кінця 80-х років нараховували їх вже більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, але також у Поль­щі, Болгарії. У країнах, що розвиваються (наприклад, Індія, одна з пер­ших ВЕЗ «Кондла»), сьогодні нараховують від 100 до 300 спеціальних територій, зайнято близько 1,5 млн. осіб.

Дата добавления: 2014-01-11