Держава як центральний міжнародний актор

Міжнародна політика завжди була і значною мірою залишається сьогодні за своєю суттю міждержавною політикою. Зовнішня політика держав багато в чому визначає характер міжнародних відносин як попередніх, так і сучасної епохи. Вона справляв безпосередній вплив на функціонування, характер і перспективи розвитку всієї системи міжнародного життя. Діяльність окремих індивідів і навіть існування міжнародних організацій та інших учасників міжнародних відносин суттєво залежить від того, як до них ставляться держави. Окрім того, держава є універсальною формою політичної організації людських спільнот, адже зараз практично все людство, за незначними винятками, об'єднано в держави, їх налічується у світі майже 200. Усе це в сукупності з ресурсами та потенціалом держав дозволяє визначити їх як головних центральних акторів міжнародних відносин. Розглянемо дане положення, яке в найзавершенішому вигляді характерне для представників політичного реалізму в ТМВ, детальніше.

Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством. У різних контекстах синонімом "держави" можуть бути слова "країна", "суспільство", "батьківщина", "влада". Серед причин виникнення держави найчастіше виділяють такі:

- природно-кліматичні (теорія географічного детермінізму Л. Мєчнікова);

- демографічні (Т. Мальтус);

- ритуально-релігійні (теорія сакрального або магічного походження царської влади англійського релігієзнавця Дж. Фрезера);

- техніко-економічні (теорія "неолітичної революції" англійського археолога Г. Чайлда і "гідравлічна теорія" К. Віттфогеля);

- творчі або креативні зусилля людей (теорія суспільного договору Т. Гоббса);

- соціально-економічні (марксистсько-ленінська концепція, згідно якої держава виникає у зв'язку з поділом суспільства на класи і забезпечує політичну владу економічно панівного класу).

У розвитку держави можна виділити два глобальних етапи -- традиційний і конституційний. Крім того, проміжні стадії поєднують риси цих етапів, прикладом чого може слугувати тоталітарна державність.

Традиційні держави виникли та існували переважно стихійно, на основі звичаїв і норм, які брали свої витоки з глибокої давнини. Типовим втіленням такої держави є монархії.

Конституційна держава є об'єктом свідомого людського формування, управління і регулювання. Цей етап зв'язаний з появою конституції, Сам термін "конституція" вживається в науці в двох значеннях. Перше відоме ще від Арістотеля як "реальна конституція" -- державний лад, стійка модель державної діяльності, яка визначається певним ціннісно-нормативним кодексом. Це можуть бути навіть релігійно-політичні заповіді (наприклад, закон шаріату в Чечні-Ічкерії) або неписані вікові традиції. У цьому значенні конституціоналізм своїм корінням сягає в далеке минуле.

У другому, найпоширенішому значенні термін "конституція" означає головний закон, юридичний або нормативний акт, що визначає засади, цілі та устрій держави, принципи її організації та функціонування, способи політичного волевиявлення та прийняття рішень, а також становище особи в державі. Конституція надає державі легітимність (законність), що полягає у прийнятті влади населенням та у визнанні її права управляти. Політична легітимація державної влади означає, що вона користується необхідним авторитетом у суспільстві, є стабільною і стійкою. Вирішальним критерієм політичної легітимації влади виступає її відповідність (а, значить, і відповідність конституції) загальнолюдським цінностям. Перші конституції були прийняті наприкінці XVIII ст. у США (1787 p.) і Франції (1791 p.). Конституції є писані (у формі єдиного зводу законів) і неписані (складаються з низки правових документів, які фактично носять характер конституційних актів). У сучасному світі лише Великобританія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Бутан і Оман не мають писаних конституцій.

Держава має також певні форми. Форма держави -- це спосіб організації та здійснення державної влади. Її основними елементами є:

1) політичний режим -- сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні та перехідні політичні режими;

2) форма правління -- організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Історично склалися дві форми державного правління -- монархія (абсолютна або необмежена, дуалістична і парламентська або конституційна) та республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська і парламентсько-президентська);

3) державний устрій -- територіальний устрій держави, який характеризує її поділ на певні складові частини, взаємовідносини між ними, а також кожної з них з державою в цілому. Виділяють унітарні держави, які можуть бути централізовані та децентралізовані, і складні держави. Серед останніх слід виокремити федерації (договірні та конституційні), конфедеративні утворення, імперії та державні унії (особисті -- Бельгія і незалежна держава Конго при Леопольді II у 1885 -- 1907 pp.; реальні -- Австро-Угорщина у 1867 -- 1918 pp.; Об'єднане королівство Швеції і Норвегії у 1814 -- 1905 pp.; унії, що розвиваються -- Британська Співдружність націй).

Крім того існує термін "велика держава" -- поняття, що у політичному контексті позначає державу, яка не просто велика за розміром території та чисельністю населення, а ще й володіє потужним військовим і промисловим потенціалом, що робить можливим її визначальний вплив на перебіг подій у світі. У XX ст. такими державами були Радянський Союз і Сполучені Штати Америки, зараз -- країни "великої сімки" на чолі з США, а також певною мірою Росія і Китай як ядерні держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:

- політична організація громадянського суспільства;

- носій політичної влади в суспільстві;

- представник усього населення на даній географічній території;

- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;

- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;

- виразник загального інтересу;

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

- творець загальних цілей у суспільстві;

- основний стабілізатор суспільного життя;

- головний суб'єкт політичного суверенітету (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 265).

Суверенітет вважається найсуттєвішою політичною та юридичною умовою існування держави. Основи сучасного розуміння суверенітету були закладені в ХVІ ст. французьким юристом Жаном Боденом у праці "Шість книг про республіку". Він визначав суверенітет як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони і вільна від підпорядкування якимось іншим законам. Отже, суверенітет (від франц. "носій державної влади") -- це стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, який полягає у її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. Звідси, державний суверенітет -- це самостійність і неподільність державної влади в межах території держави, яка окреслюється лінією державного кордону: верховенство всіх гілок влади, незалежність у здійсненні зовнішніх стосунків.

Зовнішньою, але неодмінною ознакою суверенності країни є її державна символіка -- герб (відмітний знак, офіційно прийнята емблема держави), прапор (полотнище встановлених розмірів і певних кольорів з зображенням символу держави), гімн (урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності). Державний суверенітет проголошується і закріплюється в конституційних актах. Так, верховенство, самостійність. повноту й неподільність влади в Україні в межах її нинішньої території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах проголосила прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. "Декларація про державний суверенітет України". Це було підтверджено "Актом проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 р. та закріплено в Конституції України 28 червня 1996 р.

Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовими. якщо цього вимагають обставини. Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції по управлінню суспільством. Зміст функцій може змінюватися впродовж розвитку держави і суспільства, насамперед це стосується перехідних етапів і періодів радикальних змін. Функції держави можна класифікувати за наступними критеріями:

- принципом поділу влади -- законодавча, управлінська, судова;

- сторонами дії держави -- внутрішні та зовнішні;

- сферами державного впливу -- економічна, соціальна, культурна, духовна, правова тощо;

- регулюванням процесів -- саморегулювання, самоорганізація, самоуправління. самодіяльність та ін.;

- загальнополітичними підходами -- забезпечення народовладдя, загальносоціальна діяльність;

- обсягом впливу -- національні, підтримання світового порядку;

- масштабністю значення -- основні та неосновні, першочергові та другорядні тощо. До основних державних функцій з управління суспільством належать наступні: управління сферами соціального, економічного, духовного життя, процесами, змінами, розвитком, що в них відбуваються; регулювання національних та міжнародних відносин; гарантування дотримання загальнообов'язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національної безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснення цих та інших функцій держава підтримує своє власне відтворення, життєдіяльність та новотворення (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 273 -- 274).

Водночас треба відзначити, що різні держави мають неоднакову національно-державну могутність, а, звідси, і нерівні можливості захищати свій суверенітет. З цих позицій розрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікродержави. Наддержави виділяються за трьома головними ознаками: 1) здатність до масового руйнування планетарного масштабу, в т.ч. завдяки наявності ядерної зброї; 2) здатність справляти вплив на умови існування всього людства; 3) неможливість зазнати поразки від окремої держави або коаліції держав, якщо до такої коаліції не входить одна наддержава. Великі держави справляють суттєвий вплив на світовий розвиток, але не домінують у міжнародних відносинах, їх реальні можливості найчастіше обмежуються певним регіоном. Середні держави мають міцний вплив у своєму найближчому оточенні. Це відрізняє їх від малих держав, вплив яких слабкий. Однак малі держави мають достатньо засобів для збереження своєї незалежності та територіальної цілісності. Мікродержави в принципі нездатні захистити свій суверенітет власними силами. Найчастіше до мікродержав відносять країни, населення яких не перевищує 1-2 млн. чол.

Всі наведені вище характеристики, які стосуються форми держави і змісту державної влади, її впливу на внутрішні процеси розвитку суспільства та характер міжнародних відносин, дозволяють визначити державу як центральну дійову особу, головного актора на сцені міжнародного життя. Кожна держава виражав себе на міжнародній арені через свою зовнішню політику, яка може набувати дві основні форди - дипломатії та стратегії, їх призначення полягає, насамперед, у задоволенні національних інтересів, збереженні територіальної цілісності держави, захисті її безпеки та суверенітету. Однак треба мати на увазі, що в реаліях нашого часу таке розуміння зовнішньої політики і міжнародних відносин як міждержавних є надто вузьким. Потрібно, поряд з державами, враховувати роль, вплив і справжнє місце недержавних учасників міжнародних відносин.

Дата добавления: 2014-01-11