Історичні підстави державно-центристської моделі МВ

Навіть на початку Першої світової війни дана дихотомія посилювалася. Цінності часто поділялися не всіма державами. Ірландія боролася за відділення від Великобританії. Національні меншості в багатьох частинах Європи не співчували державним структурам, у межах яких вони виявилися. Міждержавне насильство було спільним майбуттям Вестфальської міждержавної системи із самого початку її виникнення. У той же самий час тут поширювалися цінності, які ставали транснаціональними або навіть глобальними - такі, як права людини, міжнародні стандарти праці, захист цивільного населення і поранених у період війни. Все це отримало певний ступінь загальної підтримки, заснованої на юридичних принципах, і його дотримувалися на практиці. Настільки гострої дихотомії між міждержавною і внутрішньодержавною політикою, про яку говорили батьки-фундатори МВ, не було, але проте описана ситуація вплинула на їхню думку про те, ким були головні актори з точки зору цієї нової академічної дисципліни.

Міжнародна політика була в сутності міждержавною політикою. Основними акторами були держави, оскільки вони мали спроможність і моральне право виробляти і використовувати найбільше ефективні інструменти примусу включаючи військові засоби. Крім того, вони могли спиратися на ресурси своїх економік і, що не менше важливо, на лояльність своїх громадян. Хоча всі держави були юридично суверенними і рівноправними, на практиці вони мали різні можливості, що зумовлювало різний ступінь їхнього впливу на міжнародне середовище.

Держави діяли в ієрархічній системі, у якій домінували відносини між великими державами. Система діяла "зверху вниз", і малі держави могли користуватися свободою дій тільки в тому ступені, в якому це дозволяли їм наддержави. Проте багато вчених того часу змушені були визнати існування в цій системі і деяких недержавних акторів, що грають подібну обмежену роль. В часи спаду напруженості держава могла бути великодушним воротарем (привратником), але завжди зберігала за собою droit de regard (право на те, щоб стежити. (фр.), а в разі потреби держави не відчували жалю з приводу "закриття воріт", найбільш драматичного, звичайно, у воєнний час. Аналіз міжнародних відносин був, таким чином, державно-центристським і концентрувався на стосунках між великими державами, тому що саме тут завжди з найбільшою драматичністю поставали два головних питання - про причини війни й умови миру. Ліберальні інтернаціоналісти намагалися через ідею колективної безпеки і можливості Ліги Націй зм'якшити жорсткість силової політики між великими державами. Вони прагнули виявити лежачу в основі існування держав гармонію інтересів і розвинути інститути міжнародного суспільства, щоб через торгівлю і технічне співробітництво ця сутнісна гармонія інтересів могла б стати більш очевидною, що повинно було в остаточному підсумку зробити немислимою світову війну. Крім того, політичні конфлікти повинні були, на їхню думку, знешкоджуватися за допомогою процесів примирення, арбітражу і закону.

Реалісти зі свого боку сумнівалися в тому, що така можливість відповідає самій природі міжнародної політики. Проте як реалісти, так і ліберальні інтернаціоналісти віддавали пріоритет системі суверенних держав, у котрій вирішальними акторами були великі держави. Крім того, події міжвоєнного періоду, Другої світової війни і перших років холодної війни мало сприяли спростованню подібного погляду на міжнародні відносини. Вважається, що експеримент, проведений ліберальними інтернаціоналістами, зазнав невдачі, але одиниця аналізу (держава) не змінилася. Реалізм, який став тепер домінувати як новий консенсус у МВ, навіть більш державно-центричний за своєю суттю, ніж попередній консенсус ідей ліберальних інтернаціоналістів. Тим не менш пріоритету держав як головних акторів міжнародних відносин був кинутий виклик, причому багатьма напрямками.

Арнольд Уолферс представив державу у вигляді більярдної кулі, добре інтегрованої зсередини і з жорстким покриттям зовні. Міжнародні відносини уподібнювалися стосункам цих метафоричних більярдних куль, що зштовхуються одна з одною на більярдному столі. Великі кулі можуть просувати маленькі у вигідному їм напрямку, а союзництво малих може скорочувати траєкторію руху великих. При цьому спільним механізмом поступального руху виступала силова політика. Але чи були держави в дійсності внутрішньо добре інтегрованими і зовнішньо добре організованими в ієрархічну систему? Чи були вони ефективними воротарями (привратниками)? Чи завжди система домовленостей, переміщення ідей, лояльності індивідів і груп була сконцентрована навколо державних акторів? Нарешті, чи були самі держави внутрішньо згуртованими одиницями?

Цілком очевидно, що різноманітні міністерства одного уряду проводять свою власну зовнішню політику. Багатостороння дипломатія створювалася швидко, чи відбувалося це в ООН чи в інших міжнародних спеціалізованих організаціях, у співробітництві з такими системами, як, наприклад, НАТО, у ході таких проектів з інтеграції, як ЄС, чи в регіональних організаціях, подібних ОАА. Різноманітні міністерства грають свою роль у житті країни, і політика, яку проводить держава, змінюється в залежності від політики міністерства.

На практиці достатньо рідко зустрічаються міністерства, спроможні ефективно керувати всіма галузями. Наприклад, роздивимося схему взаємовідносин між урядом лейбористів Великобританії і ЄС у 70-е рр. Шірлі Вільямс, міністр освіти, вирішував питання освіти, використовуючи досвід інших, особливо європейських країн, а міністр сільського господарства Джон Сілкін був достатньо категоричний щодо політики, яку проводив ЄС. Таким чином, можна говорити про дві цілком різні політики щодо одного і того ж самого питання і того самого міжнародного інституту.

Цей приклад - не виняток із правил. Відбувався не тільки розвиток багатосторонньої дипломатії, але і розширення кола проблем, відповідальність за вирішення яких узяли на себе уряди. Сфера компетенції уряду розширилася в багатьох країнах, він поширював свій вплив на індивідів починаючи з колиски, тобто з народження людини, і закінчуючи питаннями оподаткування на спадщину, тобто до її смерті.

Але з розширенням кола питань уряди у більшості випадків втрачали згуртованість. Вони складалися з великих бюрократичних апаратів, що мали свої власні робочі структури, цінності і перспективи, які функціонували в основному незалежно одна від одної. Міністерства виникали і розформовувалися, і, треба сказати, у них було достатньо мало шансів (завдяки бюрократії) реалізувати свої ідеї і бажання, за винятком, можливо, тільки деяких питань. Наприклад, протягом тривалого періоду у Великобританії при уряді консерваторів у 1951-1964 р. міністр оборони міг займати свою посаду тільки протягом 18 місяців, що було явно недостатньо навіть для вивчення таємничої військової термінології. Уряд перетворився в "динозавра" із великим тілом у вигляді бюрократичного апарата і занадто маленьким мозком, не спроможним управляти цим тілом. Дослідження процесу прийняття рішень говорили про необхідність державної згуртованості для вирішення класичного питання політичної науки "хто править?", яке нині практично трансформувалося в питання "чи можливе управління" у сенсі узгодженої політики керівництва, що включає в себе весь спектр державної діяльності.

У той же самий час усе зростаюче значення починають набувати різноманітні недержавні актори. Транснаціональні корпорації вже давно стали стійким історичним феноменом, а їхнє число, потенціал і вплив, так само як і їхня спроможність розпоряджатися не тільки ресурсами, але і лояльністю своїх співробітників, постійно зростають. У міру того як уряди ставали усе більш відповідальними за стан економіки і рівень зайнятості, їхня увага все більше наверталася до діяльності ТН. Принцип de haut en bas (зверху вниз (фр.,) втратив сенс завдяки досягненню багатьма транснаціональними акторами певного ступеня незалежності. Президент "Ford Motor Corporation" був людиною, що мав велику вагу для будь-якого британського прем'єр-міністра, оскільки інвестиційна політика і виробничі потужності "форда" були і залишаються одним із найважливіших компонентів англійської економіки. Лише деякі англійські прем'єр-міністри могли ігнорувати інтереси і потреби "Форда". Але це відбувалося де завгодно, тільки не в економічній області, коло учасників якої стрімко розширювалося.

У свій час І.В. Сталін запитував в У. Черчілля про область компетенції Папи Римського, хоча прекрасно знав про можливості впливу церкви на людей. Навіть у напружені часи холодної війни деякі транснаціональні актори мали можливість впливу на події, що відбувалися. Візьмемо, наприклад, Міжнародний Олімпійський Комітет, котрий у часи Олімпійських ігор у Москві був приватною організацією, що належала багатим приватним особам під головуванням пристаркуватого ірландського лорда. Президент США Картер вирішив покарати Радянський Союз і відмінив участь США в Московській олімпіаді та переконував інші країни також відмовитися від такої участі. Міжнародний олімпійський рух і спортсмени, телевізійні компанії, рекламодавці і т.д. були вражені. Вони вчинили опір, і Московська олімпіада відбулася, хоча і без участі США. У цій боротьбі між НПО і наддержавою, що, безсумнівно, була політичною боротьбою, жодна зі сторін не перемогла. Проте примітно, що МОК зміг знайти підтримку в тих, хто був зацікавлений і діставав прибуток від спортивної індустрії, і змусив їх протистояти лідеру супердержави - навіть тоді, коли уряди держав - союзників США коливалися в ухваленні рішення про бойкотування Московської олімпіади.

Виклик державно-центристської моделі світу, яка дотепер формувала основу МВ як академічної дисципліни, виходив також і з інших джерел. Процес колоніального звільнення викликав значний ріст числа держав. Незалежність країн Латинської Америки і розпад Австро-Угорської і Оттоманської імперій призвели до збільшення числа держав усередині міжнародної системи, але не до змін в євроцентричному каркасі, що існував, який нею (цією системою. І.Ж.) управляв. З моменту утворення ООН у 1945 р. і дотепер число держав-членів збільшилося більш ніж у три рази. Це спричинило виникнення значних як кількісних, так і якісних відмінностей між державами. Бум виникнення нових держав у 60-70-е рр. змусив наукове співтовариство задатися питанням про те, чи можна всі держави сприймати як однакові і рівні одна одній? Багато з заново виниклих держав швидко адаптувалися до існуючої державної системи і не викликали в ній фундаментальних змін. Звичайно, деякі з них, знаходячись в ейфорії від свого нового статусу, з помпою наполягали на грі за правилами своїх старих колоніальних правителів, а деякі зіткнулися з процесом державного будівництва, який піддав випробуванням їхні ресурси. Інші виявили, що їм важко повністю приймати участь у багатосторонній дипломатії через необхідний розмір дипломатичних служб і брак ресурсів, необхідних для благополучного функціонування. Навіть значні розвинені країни відчули тиск проблеми ресурсів у термінах дипломатичного представництва на двосторонньому рівні, як це показує приклад розширення дипломатичного представництва в державах колишніх республік СРСР. Крім, того, з'явилося не тільки багато нових держав із досить хитливими структурами, недостатньо гнучких у своїй дипломатії, але і слабкі держави, що потерпіли невдачу, такі, як Ліберія, Ліван, Сомалі, Боснія.

Розвиток багатосторонньої дипломатії супроводжувався показовим ростом числа міжнародних організацій, як урядових, так і неурядових. У міжнародних урядових організаціях за звичай головним органом, наділеним правами, є секретаріат, який за самою природою багатосторонньої дипломатії спроможний концентрувати в собі достатньо значну владу для прояву політичного впливу. Крім того, секретаріат відповідає за реалізацію програм, що потребує зосередження значних бюджетних ресурсів. Тим самим він має можливість стати, а в деяких випадках і дійсно стає головним квазінезалежним актором - звичайно, щодо більш дрібних і більш уразливих членів своєї організації, обмежених у ресурсах, персоналі і знаннях. Але і міжнародні неурядові організації також здатні реалізовувати програми, які відображають у деяких випадках цінності й інтереси не стільки уряду і населення країни-одержувача, скільки самих НУО. Іноді секретаріати МУО і МНУО розходилися один з одним у своїй операціональній політиці. Міжнародні секретаріати, особливо секретаріати міжнародних фінансових інститутів, таких, як Всесвітній Банк, були спроможні перебудовувати значні частини світу у відповідності зі своїми інтересами, ідеологією і нормами поведінки. Міністерства могли тремтіти від перспективи офіційного візиту представників Всесвітнього Банку або МВФ, побоюючись його результатів.

Ідеологія міжнародних фінансових інститутів часто спрямована на те, щоб у державах створювалися відкриті ринки - процес, який зачепив як усі розвинені, так і країни, що розвиваються. Сьюзан Стрейндж дуже грунтовно описала процес взаємодії між державами і ринками, особо підкресливши структурний вплив ринків і різномаїття різних вимірів. Проте все це не припускає, що держави не можуть продовжувати розпоряджатися лояльністю і ресурсами або бути джерелами ідей і діяльності. Тим нe менше це говорить про те, що держави - не єдині їхні учасники і що міжнародні відносини - сфера діяльності багатьох інших акторів, котрі можуть висувати подібні їм претензії і діяти подібним ним чином.

Дата добавления: 2014-01-11