Поняття суб'єкта господарювання, ознаки його ідентифікації. Класифікація суб'єктів господарювання

ФІНАНСИ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Тема 11

Різні види людської діяльності в ринкових умовах виявляються як сукупність економічних взаємовідносин і зв'язків між фізичними особами, суб'єктами підприємництва та державними інституціями. Ця діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних і нематеріальних благ та послуг, координується у межах чинної економічної системи — сукупності наявних у країні принципів, правил, законодавчо закріплених норм, які визначають форму і зміст основних економічних відносин, котрі виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання економічного продукту.

Як організуюча сила ринкової економіки ця система потребує відповідної інфраструктури у вигляді державних та недержавних інститутів; виробників матеріальних і нематеріальних благ, продавців, покупців, споживачів із відповідним економічним та правовим статусом — суб'єктів ринкової економіки.

Економічна система як сукупність господарських (інституційних) одиниць містить такі сектори економіки:

1) державні й недержавні корпорації (суб'єкти господарювання сфери суспільного виробництва), які займаються ринковим виробництвом товарів та послуг для продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток або досягають інших цілей, яких прагнуть його власники: державні, приватні, колективні, орендні, спільні підприємства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, кооперативи, а також добровільні об'єднання підприємств і галузеві органи господарського управління у формах асоціацій, консорціумів, корпорацій, концернів, організацій орендарів тощо;

2) фінансові корпорації, що займаються фінансово-посередницькою діяльністю, забезпечують рух грошової маси, формують кредитні та фінансові ресурси, необхідні для ефективного функціонування економіки, і мають на меті отримання доходу: кредитні установи, інвестиційні фонди, страхові організації, недержавні пенсійні фонди та ін.;

3) загальне державне управління, до якого належать органи управління центрального та місцевого рівнів та некомерційні (неприбуткові) організації, що утримуються за рахунок коштів бюджету: лікарні, загальноосвітні школи, вищі навчальні заклади, професійно-технічні училища, творчі спілки, театри, бібліотеки, музеї та ін.;

4) некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства, до яких належать суб'єкти економіки, що створили окремі групи домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг (соціально-культурні підрозділи нефінансових корпорацій), отримують доходи з метою забезпечення своєї життєдіяльності: творчі спілки, громадські організації, політичні партії та ін.;

5) домашні господарства, які об'єднують фізичних осіб як споживачів, а в деяких випадках — як суб'єктів некорпоративної виробничої діяльності, котрі отримують доходи з метою поліпшення свого матеріального становища.

Господарські (інституційні) одиниці поділяють на дві групи: юридичні особи та домашні господарства.

Юридичні особи. Корпоративні підприємства, створені з метою ринкового виробництва товарів та послуг, є джерелом прибутку чи іншої фінансової вигоди для своїх власників. Вони перебувають у колективній власності акціо-нерів-пайовиків, які діють окремо від підприємств, і їх відповідальність обмежена сумою капіталу, вкладеного в акції:

а) господарське товариство — підприємство або інші суб'єкти господарювання, які створили юридичні особи та/або громадяни шляхом об'єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності товариства з метою отримання прибутку: акціонерне товариство — господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, й відповідає за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій; товариство з обмеженою відповідальністю — господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір якого визначений в установчих документах, і відповідає за зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах своїх вкладів; товариство з додатковою відповідальністю — господарське товариство, статутний капітал якого поділений на частки, визначені установчими документами розмірів, і яке відповідає за зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному в установчих документах однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників; повне товариство — господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном; командит-не товариство — господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники);

б) кооперативи — добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення економічних, соціально-побутових та інших питань (виробничі, споживчі, житлові тощо);

в) господарські об'єднання. Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена з двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Некорпоративні підприємства — підприємства, які належать одному власникові і в усьому іншому, крім форми власності, поводяться так, наче вони є корпораціями. Прикладами таких підприємств можуть бути: а) компанії (підприємства) у державній, одноосібній приватній чи іншій власності — самостійні суб'єкти господарювання, створені компетентними органами державної влади або органами місцевого самоврядування чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичної виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом України та іншими законами; б) ре-зидентні філії іноземних фірм.

Некомерціині організації створюють з тією самою метою, що і корпорації, але їх організаційно-правовий статус не дає їм можливості бути джерелом доходу для суб'єктів, які їх контролюють та фінансують.

Органи державного управління: а) неринкові установи й організації покликані виконувати законодавчу, юридичну або виконавську владу над іншими інституціиними одиницями; їхніми повноваженнями є збирання податків та інших обов'язкових платежів, а також витрачання їх відповідно до певної урядової політики; б) ринкові заклади органів державного управління та неринкові некомерціині організації (негоспрозрахункові друкарні, автогосподарства тощо, які виконують платні роботи на замовлення фізичних і юридичних осіб); в) неприбуткові організації, що утримуються за рахунок коштів бюджету, які надають безкоштовні індивідуальні послуги громадянам у сфері освіти, культури і спорту, відпочинку, соціального забезпечення.

Домашні господарства як споживчі одиниці та учасники виробничої діяльності. Остання набирає форм: поставки робочої сили для різних типів інститу-ційних одиниць; безпосередньої зайнятості на власних некорпоративних підприємствах (в індивідуальних, сімейних, селянських, підсобних господарствах, котрі займаються підприємництвом без утворення юридичної особи).

Найбільш узагальненою характеристикою внутрішньої інституційної одиниці є поняття суб'єкта господарювання, що відображає його сутнісні ознаки та місце в економічній системі.

Суб'єкти господарювання — організована форма продуктивної діяльності окремих громадян, підприємств, організацій та державних інституцій, які відповідають вимогам економічної системи. До суб'єктів господарювання належать не лише юридичні чи фізичні особи, які займаються діяльністю з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншою господарською діяльністю, а й будь-які юридичні або фізичні особи, котрі здійснюють контроль над суб' єктами, група суб'єктів господарювання, якщо один або кілька з них здійснюють контроль над іншими, та органи державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.

Найважливішими ознаками будь-яких суб'єктів господарювання, які визначають їх місце у господарських відносинах, є такі.

1. Господарська компетенція, (сукупність господарських прав та обов'язків), властива суб'єктам господарювання в усій її повноті або така, якою їх наділяють відповідні державні інституції. Ступінь господарської компетенції залежить насамперед від участі суб'єктів у господарських відносинах, які здійснюються у формі організаційно-господарських і оперативно-господарських відносин. До організаційно-господарських відносин належать: організаційно-структурні, які виникають під час створення, реорганізації та ліквідації суб'єктів господарювання і характерні для всіх суб'єктів господарювання; організаційно-функціональні, які виникають у сфері управлінського впливу на суб'єкти господарювання та діяльності державних інститутів і характерні для органів виконавчої влади, державних установ, які репрезентують державу в економічній системі, для органів господарського управління.

2. Майнова незалежність та відповідальність за зобов'язаннями у межах належного їм майна, якщо інше не передбачено законодавством. Відповідно до законодавства, яке регламентує діяльність суб'єктів господарювання будь-якої галузі, вони відповідають за зобов'язаннями в межах належного їм майна. Однак залежно від інституту засновників і обраної організаційно-правової форми вони мають різний ступінь майнової відповідальності. Наприклад, за зобов'язаннями повну необмежену майнову відповідальність несуть приватні підприємства і підприємці; повну — державні комерційні підприємства і господарські товариства; обмежену майнову відповідальність — казенні підприємства, товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю. Державні (комунальні) організації та установи несуть майнову відповідальність у межах грошових коштів без її перекладання на рухоме і нерухоме майно засновників (вищі органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування); об'єднання громадян та інші громадські організації — повну майнову відповідальність без її перекладання на засновників (членів організації).

3. Мета, яка залежить від їх функціональної ролі в економічній системі. Метою суб'єктів підприємницької діяльності (у тому числі підприємців) є прибутковість, збільшення вартості капіталу; метою установ, що створили органи влади, і громадських утворень (некомерційних організацій) — соціально важлива діяльність і отримання вигоди.

4. Організаційно-правова форма та юридичний статус. Суб'єкти господарювання, метою яких є отримання прибутку (підприємство, господарське товариство, кооператив, корпорація, концерн, консорціум), а також некомерційні організації (установа, організація, членське товариство, місія, фонд та ін.) набувають статусу юридичної особи. Не набувають статусу юридичної особи об'єднання підприємств, що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів, промислово-фінансові групи, пайові інвестиційні фонди, страхові пули, технологічні парки та ін.

Особливий статус належить індивідуальним підприємцям — організованій формі продуктивної діяльності окремих громадян та громадян, об'єднаних у сім'ю, яка відповідає вимогам економічної системи. Ці суб'єкти економіки мають ті самі ознаки, що й окреслене вище коло суб'єктів господарювання (господарську компетенцію; майнову незалежність та відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах належного їм майна; мету діяльності).

Отже, суб'єктами господарювання є власники майна і наділені майном незалежні учасники господарських відносин різних форм власності й організаційно-правових форм із властивою їм господарською компетенцією відповідно до функцій, які вони виконують у ринковій інфраструктурі, здатні нести майнову відповідальність за зобов'язаннями в рамках, передбачених суспільним господарським порядком, та мають на меті отримання вигоди або суспільно-корисну діяльність.

Отже, з урахуванням основних ознак суб'єктів господарювання, до них належать: суб'єкти підприємницької діяльності (підприємства і господарські товариства та їх об'єднання) реального сектору економіки; фінансові установи (кредитні установи, інвестиційні фонди, страхові компанії та ін); державні установи й організації, створені органами влади, що здійснюють господарські операції з метою одержання доходу; некомерційні організації, тобто організації, що обслуговують домашні господарства; підприємці.

11.2. Основи організації фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) реального сектору економіки

Фінансам суб'єктів підприємництва — складовій фінансової системи країни — належить визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства, які на всіх рівнях господарювання і у всіх сферах суспільної діяльності опосередковують створення і розподіл валового внутрішнього продукту. Фінанси суб'єктів підприємництва — насамперед відносини розподілу, пов'язані з трансформацією ВВП та інших грошових надходжень (страхових відшкоду-вань, бюджетних коштів, коштів засновників тощо) у фінансові ресурси та їх використанням у процесі відтворення.

До фінансів суб'єктів підприємництва (підприємств) належать групи відносин розподілу, пов'язані з: формуванням та розподілом валового й чистого доходу і прибутку, отриманими від звичайної діяльності; формуванням та використанням амортизаційних відрахувань; організацією взаємовідносин із державою й місцевими органами самоврядування з приводу сплати податків, інших платежів та вилучення частини чистого прибутку до бюджетів усіх рівнів; відрахуваннями до державних цільових фондів; здійсненням дивідендної політики; бюджетним фінансуванням (отриманням бюджетних позик та субсидій); взаємовідносинами з іншими суб'єктами підприємництва та фінансовими установами з приводу інвестування коштів у цінні папери й одержання доходів від фінансових інвестицій, отримання і погашення кредитів, емісії цінних паперів, зберігання коштів, страхування тощо.

Викладене вище свідчить про те, що формування фінансових ресурсів пов'язане не тільки з трансформацією створеного підприємством ВВП та інших грошових надходжень, а й фінансових відносин, що зазвичай виникають через потребу покриття трансакційних витрат: оплати послуг кредитних установ і страхових компаній, інвестиційних фондів, господарського суду; управлінських послуг, що надають вищі органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування у сфері охорони навколишнього середовища, метрології, отримання дозволів та ліцензій тощо.

Отже, можна констатувати, що фінанси суб'єктів підприємництва — економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення. Фінанси суб'єктів підприємництва як економічна категорія виражають свою сутність через виконувані ними функції.

Прийнято виокремлювати три основні функції фінансів суб'єктів підприємництва.

1. Формування фінансових ресурсів у процесі фінансово-господарської діяльності, тобто здійснення підприємством розподілу доходів від звичайної та надзвичайної діяльності з метою формування грошових резервів і фондів цільового призначення.

2. Розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення поточної (операційної) та інвестиційної діяльності; виконання зобов'язань перед бюджетами всіх рівнів, фінансовими установами та іншими інститутами, що впорядковують та обслуговують економічну діяльність у сфері суспільного виробництва.

3. Контроль за дотриманням вартісних пропорцій, формуванням та використанням фінансових ресурсів у відтворювальному процесі, який перебуває у тісному зв'язку і взаємообумовленості з розподільчою функцією. Ця функція базована на контролі за рухом фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси є матеріальною основою фінансів. їх основна ознака — придатність до витрачання на статутні потреби підприємства, тобто їх спрямовують на збільшення основного і поповнення оборотного капіталів, а також для покриття витрат, пов'язаних із матеріальним заохоченням працівників і задоволенням їх соціально-культурних та інших потреб.

До фінансових ресурсів підприємства належать:

1) фінансові ресурси, утворені за рахунок доходів від звичайної діяльності:

—чистий прибуток (у тому числі з резервами і залишками невикористаного прибутку за попередні періоди) — частина прибутку від звичайної діяльності, що залишається підприємству після сплати податку на прибуток і формування резерву на виплату дивідендів (у господарських товариствах) та вилучення частини чистого прибутку підприємств державної і змішаної форм власності до бюджетів різних рівнів;

—амортизаційні відрахування (разом із залишками невикористаних сум амортизаційних відрахувань у попередні періоди), призначені для фінансування реальних капітальних вкладень і поповнення основного й оборотного капіталів. За економічною природою амортизаційні відрахування є відшкодованою частиною фінансових ресурсів, авансованих у попередні періоди в основні засоби і нематеріальні активи;

—частина витрат на капітальний ремонт і поліпшення основних засобів та нематеріальних активів, які відносять у встановлених законом розмірах до витрат підприємства (зменшення валового прибутку);

2)кошти акціонерних товариств, одержані від додаткової емісії акцій та емісійного доходу, призначені на фінансування витрат зі збільшення активів суб'єкта господарювання;

3)кошти державного (місцевого) бюджету, інвестовані у підприємство на безоплатній основі, що одержують зазвичай державні та комунальні підприємства.

Обмеженість власних фінансових ресурсів підприємств спонукає їх до залучення інших інвестиційних ресурсів. Йдеться, як правило, про боргове фінансування підприємств за рахунок:

—коштів мінімальної заборгованості із заробітної плати — "стійкі пасиви". Ці кошти постійно перебувають у господарському обороті на безоплатній основі (до призупинення фінансово-господарської діяльності). їх можна кваліфікувати як кошти (майно), отримані в довірче управління від працівників підприємства, оскільки в колективній або індивідуальних угодах немає застережень щодо заборони використання економічно-природної заборгованості з коштів у господарському обороті, призначених для виплати заробітної плати, в період її нагромадження до моменту виплати;

—коштів від продажу корпоративних облігацій, у тому числі конвертованих;

—позичених коштів, одержаних у вигляді комерційного і банківського кредитів;

—державного кредиту;

—допомоги від вищих органів (асоціацій) на умовах повернення.

Найприйнятніше ранжирування згаданих вище ресурсів за ступенем безпечності: 1) власні й прирівнені до власних фінансові ресурси (чистий прибуток, амортизаційні відрахування, стійкі пасиви); 2) реінвестовані дивіденди (емісія акцій); 3) зменшення власного портфеля фінансових інвестицій (вивільнення власних фінансових ресурсів); 4) доходи від продажу конвертованих облігацій, коли недоцільне або неможливе вивільнення коштів за рахунок зменшення власного портфеля фінансових інвестицій; 5) залучення позичених коштів; 6) додаткова емісія акцій.

Основні принципи організації фінансів суб'єктів підприємницької діяльності, тісно пов'язані з метою і завданнями та визначені статутними документами, такі.

1.Саморегулювання господарської та фінансової діяльності, суть якого полягає у наданні підприємствам (крім казенних) повної самостійності в прийнятті та реалізації заходів у сфері виробництва, інвестиційній діяльності, враховуючи наявні фінансові, трудові й матеріальні ресурси. Для виконання завдань підприємство планує діяльність за допомогою складання бізнес-плану іпотечних виробничих, інвестиційних та фінансових планів залежно від попиту на свою продукцію, роботи й послуги. Оперативне фінансове планування підприємство здійснює за допомогою бюджетування — системи кошторисів, що складають на підставі контрактів зі споживачами продукції та постачальниками матеріальних ресурсів, зобов'язань перед бюджетом і державними цільовими фондами тощо. Усі фінансові плани підпорядковані гарантуванню фінансового забезпечення діяльності підприємства фінансовими ресурсами і виконанню зобов'язань, за якими підприємство відповідає майном і доходами, отриманими від звичайної діяльності.

2.Самоокупність і самофінансування. Цей принцип означає організацію фінансової діяльності таким чином, щоб окупити кошти, інвестовані у підприємство, за рахунок отриманого прибутку та інших власних фінансових ресурсів і повністю виконати зобов'язання перед постачальниками матеріальних ресурсів, фінансовими установами та бюджетом. Самофінансування, на відміну від самоокупності, передбачає фінансування не лише відтворення, а й розвитку підприємства за рахунок власних фінансових ресурсів.

3.Розмежування джерел формування капіталу на власні й позичені, що є важливим для підприємств, оскільки в окремі періоди діяльності (або постійно) виникає додаткова потреба в коштах, яку реалізують шляхом отримання коротко- і довгострокових кредитів. Поєднання власних та позичених коштів дає змогу раціональніше використовувати і зберігати власний оборотний капітал, своєчасно реалізовувати інвестиційні проекти.

4.Наявність фінансових резервів. Формування фінансових резервів — одна з важливих умов діяльності підприємств в умовах ринку. Сформовані резерви за рахунок власних фінансових ресурсів, котрі перебувають у формі високоліквідних активів (грошові кошти, державні та інші високоліквідні цінні папери тощо), мають гарантувати стабільну діяльність підприємства в умовах мінливої ринкової кон'юнктури і виконання зобов'язань перед партнерами і державою.

На організацію фінансів також впливають організаційно-правові форми суб'єктів підприємницької діяльності, (підприємство, господарське товариство* виробничий кооператив, об'єднання підприємств: корпорація, концерн, консорціум, промислово-фінансова група, технопарк та ін.). Організаційно-правова форма підприємства визначає майнову та фінансову відповідальність і правомочність його засновників, структуру управління й способи формування капіталу тощо.

Матеріальною основою функціонування суб'єкта підприємництва і здійснення ним виробничої та інших видів діяльності є майно, яке визнають активами (тобто контрольованими ресурсами), використання яких, як очікують, приведе до економічних вигід у майбутньому. Отже, капітал — вкладення фінансових ресурсів у активи, які перебувають у розпорядженні підприємства (товариства) та є достатніми для виконання господарської й фінансової діяльності та отримання прибутків.

Виходячи з власних інтересів та умов ринку, інвестори (фізичні та юридичні особи) сподіваються мати у власності частину капіталу (активів) підприємств, який дасть їм очікувані доходи. Тому капітал слід вважати боргом суб'єкта підприємництва (підприємства, товариства) інвесторам і, відповідно, мірою його відповідальності перед ними.

На момент утворення суб'єкта підприємництва формується статутний капітал за рахунок майнових вкладень, котрі можуть складатися з вартості матеріальних цінностей, об'єктів права, фінансових активів та грошових коштів, які належали фізичним і юридичним особам, або грошових коштів, котрі одержали господарські товариства від продажу акцій акціонерам. На цьому етапі суб'єкт підприємництва ще не має зовнішньої заборгованості, тому його статутний капітал визнають відповідно до законодавства власним капіталом, який дорівнює вартості активів.

Власний капітал суб'єкта підприємництва, який здійснює фінансово-господарську діяльність, залежно від джерел формування поділяють на вкладений і нагромаджений.

Вкладений капітал — капітал, який внесли засновники (власники) підприємства. Статутний капітал — зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, що є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства не може бути меншим за 1250 мінімальних заробітних плат, товариства з обмеженою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат, товариства з додатковою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат за умови, що за недостатності цієї суми учасники такого товариства відповідають за його борги додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратноіду розмірі до внеска кожного з них. На підприємствах і в господарських товариствах, де не передбачена така фіксація капіталу, мінімальний розмір статутного капіталу дорівнює сумі фактичного внеску грошових коштів і майна власників до статутного капіталу. Пайовий капітал — пайові внески членів спілок та інших підприємств, якщо це передбачено засновницькими документами. Додатковий вкладений капітал — сума, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їхню номінальну вартість (в акціонерних товариствах); сума капіталу, внесеного засновниками понад статутний капітал (на інших підприємствах).

Нагромаджений капітал — капітал, одержаний у процесі господарської та фінансової діяльності суб'єкта підприємництва. Розрізняють такі види: інший додатковий капітал — сума дооцінки необоротних активів, вартість необоротних активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу; резервний капітал

— сума резервів, створених відповідно до законодавства або установчих документів за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства (товариства); нерозподілений прибуток (непокритий збиток) — сума, встановлена при визначенні підсумку власного капіталу.

Під час господарської діяльності суб'єкт підприємництва використовує залучені кошти, спричинюючи боргові зобов'язання — вимоги кредиторів щодо його активів. Тому власний капітал підприємства (товариства) визначають як різницю між вартістю його майна і коротко- та довгостроковими зобов'язаннями. Отже, власний капітал — частина активів підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань.

Відповідно до фінансової концепції збереження капіталу в господарських товариствах, яким законодавець встановлює мінімальний розмір статутного капіталу (товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства закритого й відкритого типу), вартість чистих активів має дорівнювати або перевищувати мінімальний розмір статутного капіталу. Якщо їх вартість менша від мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

У результаті вкладень у капітал формується дві частини: основний і оборотний капітали. У процесі функціонування основний капітал набуває форми необоротних активів, а оборотний — форми оборотних активів. Зазначимо, що оборотні активи поділяються на ті, що є оборотними коштами (забезпечують операційну діяльність), і ті, що сприяють отриманню фінансових доходів (розміщення вільних коштів на депозитних рахунках, у короткострокових фінансових інвестиціях тощо).

Основний капітал. До основного капіталу належать вкладення в необоротні активи у вигляді вартості матеріальних активів — основних засобів у робочому стані, незавершених капітальних вкладень, нематеріальних активів — об'єктів права і довгострокових фінансових інвестицій. Характерні ознаки необоротних активів: очікуваний строк їх корисного використання (експлуатації)

— більше року або операційного циклу, довшого за рік (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції); поступове зменшення їх вартості у зв'язку з фізичним або моральним зношенням (основні засоби і нематеріальні активи); відшкодування їх вартості (основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові інвестиції).

Основними засобами прийнято вважати матеріальні активи, що утримуються підприємством з метою використання їх у процесі виробництва, надання послуг, здавання в оренду, очікуваний або встановлений строк корисного використання (експлуатації) яких більше року (або операційного циклу, якщо він довший за рік) та вартість яких перевищує 1000 грн і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. Основні засоби мають грошову оцінку і відображаються у балансі підприємства як основні активи.

Основними оцінками грошового вираження основних засобів є первісна і справедлива. Первісна (балансова) вартість основних засобів — історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих) чи витрачених для їх придбання (створення). Справедлива вартість основних засобів — сума, за якою здійснюють обмін активу або сплачують зобов'язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами: земля та будівлі, машини й устаткування — ринкова вартість. За відсутністю даних — від-новлювальна вартість (сучасна собівартість придбання) за вирахуванням суми зносу на дату оцінки; інші основні активи — відновлювальна вартість (сучасна собівартість придбання) за вирахуванням суми зносу на дату оцінки.

Нематеріальні активи — об'єкти права, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифікованими (відокремленими від підприємства) та утримуватися підприємством з метою використання протягом одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує строк в один рік) для виробництва, торгівлі, з адміністративними потребами чи надання в оренду іншим особам. Нематеріальні активи поділяють на: права користування природними ресурсами (надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо); права користування майном (земельною ділянкою, будівлею, право на оренду приміщень тощо); права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо); права на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо); гудвіл (ділова і комерційна репутація); авторські та суміжні з ними права (програмні продукти, бази даних); інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Придбані нематеріальні активи повинні бути визнаними, тобто має існувати ймовірність отримання майбутніх економічних вигід від застосування таких активів, а їх вартість необхідно достовірно встановлювати.

Основними оцінками нематеріальних активів, як і основних засобів, є первісна і справедлива.

Довгострокові фінансові інвестиції — фінансові інвестиції на період більше року, а також інші фінансові інвестиції, що не можуть бути вільно реалізовані в будь-який час. До таких інвестицій належать придбання акцій, облігацій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов'язань та інших цінних паперів, тобто активи, які утримує підприємство з метою одержання прибутку за рахунок відсотків, дивідендів, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід.

Фінансові інвестиції за метою здійснення (придбання) поділяють на: а) інвестиції, що є у підприємства до моменту їх погашення; б) інвестиції, які обліковують за методом участі в капіталі інших підприємств (інвестиції в асоційовані підприємства, дочірні підприємства, у спільну діяльність зі створенням юридичної особи; інші довгострокові інвестиції); в) інші фінансові інвестиції.

Фінансові інвестиції оцінюють за первісною (балансовою) і справедливою вартістю.

Балансову вартість придбаної фінансової інвестиції встановлюють за її собівартістю, яка об'єднує всі витрати, пов'язані з її придбанням (виплату комісійних винагород та гонорарів, сплату мита, податків тощо). Якщо фінансова інвестиція придбана шляхом обміну на цінні папери власної емісії або інші активи, то первісну вартість (собівартість) такої інвестиції визначають за справедливою вартістю переданих цінних паперів або активів.

Справедливу вартість фінансових інвестицій (крім інвестицій, що утримують до їх погашення або обліковують за методом участі в капіталі) встановлюють: для цінних паперів — за поточною ринковою вартістю, що склалася на фондовому ринку (коли такої оцінки немає, застосовують експертну оцінку); довгострокових зобов'язань — за теперішньою (дисконтованою) вартістю, яку мають виплачувати при погашенні заборгованості, визначеної за відповідними поточними відсотковими ставками; фінансових інвестицій в асоційовані та дочірні підприємства і в спільну діяльність зі створенням юридичної особи, які придбали та утримують тільки для продажу протягом 12 місяців із дати придбання.

Фінансові інвестиції в асоційовані й дочірні підприємства та спільну діяльність зі створенням юридичної особи на дату балансу відображають за вартістю, визначеною за методом участі в капіталі. В основу оцінки за таким методом покладено концепцію про те, що інвестор отримав дохід від інвестиції, еквівалентний частці його власності в асоційованому підприємстві. Якщо, наприклад, асоційоване підприємство, в яке вкладено капітал, отримало прибуток у звітному періоді, то пропорційна частка цього прибутку збільшує суму інвестицій інвестора. Дивіденди визнає інвестор на момент їх оголошення, і вони зменшують суму інвестицій. Дивіденди визнають як повернення частини інвестицій інвесторові.

Інвестиції розрізняють за видами:

— капітальна інвестиція — господарська операція, що передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних засобів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації (нове будівництво, реконструкція або розширення суб'єкта підприємництва, будинків, споруд, призначених для виробництва нової продукції (послуг), виробництво нової продукції (послуг) на наявних виробничих площах у рамках діючих виробництв і організацій, впровадження нової техніки розроблення нових виробів);

—інтелектуальна інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання ліцензій, ноу-хау, патентів, підготовку і перепідготовку кадрів тощо;

—фінансова інвестиція — господарська операція, що передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів. Фінансові інвестиції прийнято поділяти на прямі та портфельні. Пряма фінансова інвестиція — господарська операція, що передбачає внесення коштів або майна до статутного капіталу юридичної особи в обмін на корпоративні права, котрі емітувала така юридична особа. Портфельна фінансова інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів на біржовому ринку.

Основні методи фінансування інвестицій підприємства: фінансування за рахунок власних фінансових ресурсів підприємства (самофінансування) і боргове фінансування.

Метод самофінансування передбачає використання у фінансовому забезпеченні інвестиційних процесів коштів власних і прирівняних до власних:

1) чистий прибуток — частина прибутку від звичайної діяльності підприємства, яка залишається у розпорядженні підприємства після сплати до бюджету податків та відрахувань, формування резерву на виплату дивідендів та резервних фондів;

2) кошти засновників, інвестовані у капітал підприємства; надходження від додаткової емісії акцій і емісійний дохід; бюджетні асигнування;

3) грошові нагромадження в будівництві, що здійснюють господарським способом (прибуток і економія від зниження собівартості будівельно-монтажних робіт);

4) амортизаційні відрахування, які визначають множенням норми амортизації на балансову (залишкову) вартість основних засобів, що амортизуються.

Боргове фінансування інвестицій.

1. Довгострокові банківські кредити для фінансування інвестиційних проектів залежно від надійності їх забезпечення можна поділити на довгострокові кредити для придбання обладнання та інших необоротних активів (проектні кредити) та іпотечні кредити. Надання довгострокового кредиту зумовлює укладання кредитної угоди, в якій зазначаються: величина (сума) кредиту; строк, на який надають грошові кошти; забезпеченість кредиту — майно або додаткові гарантії третіх осіб; спосіб погашення (повернення) кредиту; банківський відсоток. Іпотечні кредити — довгострокові кредити під заставу нерухомості та земельних ділянок.

2. Лізинг, який за своєю сутністю можна вважати комбінацією кредиту й оренди. Найпоширенішими є оперативний лізинг і фінансовий лізинг (капітальна оренда).

Оперативний лізинг (оренда) — господарська операція, що передбачає надання орендареві права користування основними фондами на строк, який не перевищує періоду їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких фондів їх власнику після закінчення строку лізингової угоди. Після закінчення строку угоди лізингоотримувач може: повернути обладнання лізинго-давцю; продовжити оренду, склавши нову угоду; викупити основні засоби за залишковою вартістю. До оперативного лізингу належать: райтинг — короткострокова оренда майна від одного дня до року, хайринг — серед-ньострокова оренда від одного до трьох років.

Фінансовий лізинг (оренда) — договір, у результаті укладення якого лізингоотримувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізинго-давця об'єкт лізингу на строк, не менший того, за який амортизують більшу частину вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку угоди про фінансовий лізинг об'єкт лізингу, переданий лі-зингоотримувачеві згідно з угодою, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Враховуючи, що фінансовий лізинг передбачає передання власності на обладнання від лізингодавця лізин-гоотримувачеві, останній сплачує орендні платежі. Кожний платіж має два елементи: зменшення зобов'язання з оренди і фінансові витрати — витрати на сплату лізингового відсотка. Джерелами сплати платежів за фінансовим лізингом є амортизаційні відрахування і чистий прибуток підприємства.

3. Франчайзинг (непряме фінансування) — надання одним підприємством іншому права на виробництво і продаж товарів під його товарним знаком або за його технологією. Надання франшизодавцем прав іншим підприємствам може набувати таких форм: передання підприємству франшизодавцем необхідної технічної і комерційної інформації та документації, добір і навчання персоналу, надання інформації про обладнання, креслення тощо; надання франшизодавцем обладнання на умовах лізингу; надання франшизоотримувачу пільгового кредиту строком на 1—2 роки; франшизодавець може виступати гарантом за кредитами, що отримав франшизоотримувач. Взаємовідносини між франшизодавцем і франшизоотримувачем регулюють угодою франшизи (угода комерційної концесії), у якій міститься: встановлення строку угоди, як правило, від 3 до 15 років (середній термін — 7 років); встановлення розмірів квот (до пустимих обсягів виробництва), обмежень території і місць проведення операцій; дотримання франшизоотримувачем політики франшизодавця у сфері ці ноутворення, якості продукції, реклами тощо; встановлення плати за надані франшизодавцем послуги — платежі типу пашуальних (разові виплати на момент отримання технології, обладнання), платежі типу роялті (періодичні виплати після початку виробничої діяльності), комбінація пашуального платежу і роялті.

Оборотний капітал. Оборотний капітал суб'єкта підприємництва (підприємства) — грошові кошти і мобільні активи, що перетворюються на грошові кошти протягом одного виробничого циклу, які забезпечують неперервність процесу виробництва й обігу та отримання прибутку від звичайної діяльності.

Метою функціонування капіталу підприємства, й оборотного зокрема, є його самозростання в процесі кругообігу. Грошова форма, якої набирає оборотний капітал у процесі кругообігу, одночасно є початковою стадією наступного обороту капіталу, пов'язаного як зі створенням матеріальних благ, так і з нагромадженням фінансових ресурсів із метою розширеного відтворення та авансування коштів за іншими напрямками отримання прибутків. Це означає, що оборотний капітал за умови його самозростання набуває таких форм: оборотних коштів, які опосередковують створення і продаж матеріальних і нематеріальних благ, та коштів, не залучених до основної діяльності підприємства, які використовують на фінансовому ринку, забезпечуючи приріст доходів підприємства.

Найважливішою частиною оборотного капіталу підприємств реального сектору економіки, пов'язаною зі створенням і продажем матеріальних благ, є оборотні кошти, тобто грошові кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, які забезпечують безперервність процесу виробництва та здійснення розрахунків.

Оборотні виробничі фонди у буквальному розумінні не є матеріальними цінностями, з яких створюються матеріальні блага. Це оборотні кошти, що у процесі кругообігу набирають форму оборотних фондів — грошових коштів, авансованих у виробничі запаси (сировину, основні й допоміжні матеріали, куповані напівфабрикати); паливо, тару; незавершене виробництво (незавершену виготовленням продукцію), витрати майбутніх періодів (витрати на освоєння нової продукції, вдосконалення технології). За матеріальним змістом оборотні виробничі фонди є предметами праці, які повністю переносять свою вартість на вартість готової продукції у процесі одного виробничого циклу.

Фонди обігу, хоча й не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, потрібні для забезпечення єдності виробництва й обігу — процесу реалізації продукції. Матеріальною основою фондів обігу є запаси продукції на складах, товари відвантажені, залишки грошових коштів на рахунках у банках і в касі підприємства, що забезпечують процес реалізації продукції.

Оборотні кошти суб'єкта підприємництва (підприємства) виконують виробничу і розрахункову функції. Суть виробничої функції полягає у забезпеченні безперервності процесу виробництва. Оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, підтримують безперервність процесу виробництва і переносять свою вартість на новостворений продукт. Після завершення виробництва обігові кошти переходять у сферу обігу, де виконують розрахункову функцію, тобто опосередкування завершення кругообігу коштів шляхом перетворення оборотних коштів із товарної форми на грошову.

Склад оборотних коштів — сукупність елементів, що становлять оборотні виробничі фонди (виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) і фонди обігу (готова продукція і товари на складах, товари відвантажені, грошові кошти в розрахунках і на рахунках). Такий поділ оборотних коштів зумовлений наявністю двох сфер індивідуального кругообігу: сфери виробництва та сфери обігу.

За принципами організації оборотні кошти поділяють на кошти, що потребують встановлення їх оптимального розміру, і такі, що не потребують цього.

Управління оборотними коштами передбачає встановлення оптимальних запасів товарно-матеріальних цінностей у грошовому вираженні, що забезпечують безперервність виробничого процесу. Це стосується насамперед запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, незавершеного виробництва, готової продукції на складі, тари тощо. Дотримання оптимального рівня виробничих запасів досягають шляхом нормування запасів матеріальних ресурсів — встановлення оптимального розміру коштів, постійно необхідних підприємству, що дає змогу максимально скоротити затрати на їх формування та зберігання і забезпечити потреби виробництва. Методи встановлення оптимальних запасів оборотних коштів підприємства обирають самостійно з урахуванням виконання угод із постачальниками матеріальних цінностей та покупцями продукції впродовж кількох останніх років.

Виділення оборотних коштів, які не потребують встановлення їх оптимального розміру, не означає, що елементи оборотних коштів змінюються довільно і безмежно і ніхто цього не контролює. Це стосується насамперед товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, і товарів відвантажених та не-оплачених у визначений строк; грошових коштів у касі підприємства.

За джерелами формування оборотні кошти поділяють на власні, позичені й залучені.

До власних джерел формування оборотних коштів на момент створення суб'єкта підприємництва (підприємства) належать частки майна (матеріальні активи) і грошові кошти (монетарні активи) засновників (акціонерів), спрямовані до статутного капіталу. Підприємства поповнюють оборотні кошти за рахунок: збільшення акціонерного капіталу (емісія цінних паперів); чистого прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства; вільних амортизаційних коштів; залишків резервів, утворених за рахунок прибутку.

До позичених коштів належать: суми короткострокових позик банку; кошти міністерств (асоціацій), отримані за умови їх повернення; надходження від продажу облігацій тощо.

Джерелом формування оборотних коштів підприємств є залучені кошти — кошти, прирівнені до власних (стійки пасиви), асигнування з бюджету тощо.

Фінансовим результатом діяльності суб'єкта підприємництва (підприємства) є прибуток (збиток), який визначають шляхом зіставлення доходів і витрат. Прибутку властиві такі функції:

—оціночна — характеризує економічний ефект, отриманий у результаті звичайної і надзвичайної діяльності підприємства (прибуток відображає кінцевий фінансовий результат);

—стимулююча — полягає в тому, що прибуток одночасно є фінансовим результатом і основним елементом фінансових ресурсів підприємства, які необхідні для забезпечення розширення виробничої діяльності, науково-технічного і соціального розвитку підприємства, матеріального заохочення працівників, виплати дивідендів, формування резервів тощо;

—бюджетоутворююча — прибуток є одним із джерел формування дохідної бази бюджетів різних рівнів. Він надходить до бюджетів у вигляді податку на прибуток, податку з власників транспортних засобів, плати за землю тощо.

Загальний показник, що характеризує фінансовий результат від діяльності підприємства за будь-який період, — прибуток від звичайної діяльності, тобто прибутком є частина чистого доходу, що обраховується як різниця між чистим доходом, отриманим від продажу продукції (активів), обчисленої за відпускними цінами виробника без податку на додану вартість і акцизного збору, та витратами на її виробництво і реалізацію (залишковою вартістю активів).

Прибуток від звичайної діяльності містить прибутки, одержані від основної (операційної) діяльності, фінансові прибутки і прибуток, отриманий методом участі в капіталі, прибутки від інших операцій.

Прибуток від продажу товарної продукції, а також від інших видів діяльності підприємства, які не є інвестиційними чи фінансовими (операційний прибуток), визначають методом прямого рахунку. Послідовність визначення прибутку від операційної діяльності така:

1) чистий дохід визначають шляхом зменшення доходу від обсягу проданої продукції за відпускними цінами виробника на суми вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків (податку на додану вартість, акцизного збору тощо);

2) валовий прибуток одержують у вигляді різниці між чистим доходом і обсягом проданої продукції за її виробничою собівартістю, збільшеною на суми нерозподілених постійних загальновиробничих витрат, не списаних на виробничу собівартість продукції і понаднормативних виробничих витрат;

3) операційний прибуток визначають шляхом зменшення валового прибутку на суми адміністративних витрат (загальногосподарські витрати, пов'язані з управлінням та обслуговуванням суб'єкта підприємництва) і витрат на збут і рекламу (витрати, пов'язані з реалізацією продукції; утриманням підрозділів, що займаються збутом продукції, рекламою, доставкою продукції споживачам тощо).

Фінансові прибутки містять суми одержаних дивідендів, відсотки та інші доходи, одержані від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі), зменшені на суми витрат на виплату відсотків та інших витрат суб'єкта підприємництва, пов'язаних із залученням позикового капіталу.

Прибуток, одержаний методом участі в капіталі, визначають як різницю між доходом, одержаним від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі, і збитком, спричиненим інвестиціями у згадані підприємства.

Інші прибутки визначають як різницю між доходом від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, неопераційних курсових різниць й інших доходів, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не пов'язані з операційною діяльністю підприємства, і їх собівартістю.

Алгебраїчну суму прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків) визнають прибутком (збитком) від звичайної діяльності до оподаткування.

Прибуток від звичайної діяльності визначають як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку на прибуток за встановленою законодавцем ставкою у розмірі 25 %.

Надзвичайний прибуток — різниця між надзвичайними доходами (суми страхового відшкодування та покриття втрат від надзвичайних ситуацій за рахунок інших джерел; доходи від інших подій та операцій) і надзвичайними витратами (невідшкодовані втрати від надзвичайних подій: стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо, включаючи затрати на запобігання виникненню втрат від стихійного лиха та техногенних аварій і втрати від інших подій та операцій).

Розмір податку на надзвичайний прибуток визначають за встановленою законодавцем базовою ставкою у розмірі 25 %.

Чистий прибуток (збиток) розраховують як алгебраїчну суму прибутку (збитку) від звичайної діяльності і надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.

Розподіл і використання чистого прибутку суб'єктів підприємництва відрізняються залежно від набутої ними організаційно-правової форми і форми власності.

Чистий прибуток приватного підприємства зазвичай спрямовують на фінансування реальних і фінансових інвестицій, поповнення оборотного капіталу, утримання соціальної інфраструктури, заохочення членів трудового колективу, формування резервних фондів, проведення благодійних заходів тощо. Державні комерційні і казенні підприємства, окрім перерахованих напрямків використання прибутку, вносять до бюджету державні дивіденди, які розраховують на державну частку в розмірі, встановленому законодавством.

Розподіл і використання чистого прибутку в господарських товариствах усіх форм власності (на відміну від приватних підприємств) передбачає його розподіл на дві частини. Спочатку формують резерв на виплату дивідендів, а решту суми прибутку використовують за напрямами, згаданими вище. Господарські товариства з часткою держави у статутному капіталі додатково вносять до бюджету державні дивіденди на державну частку. їх розмір законодавець встановлює у відсотках до чистого прибутку без урахування виплат з фонду дивідендів.

Дата добавления: 2014-01-11