Титанізм як принцип ренесансної психології

В епоху Ренесансу ствердилось нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини, відбувалося становлення нового типу особистості – розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття «свободи», самоцінності, розмаїття внутрішнього світу. Відбувалось відродження античного мислення і науки. На відміну від середньовічної культури — це світська культура і водночас світогляд, що визнавав, нажаль, пріоритетними земні уподобання людини.

Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед, чуттєвої. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження.

У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики В. покладалися принципи мімезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності.

Дійсність трактувалася як єдино дана, "безальтернативна", наявна в гармонійних пропорціях та у відкритій ренесансною добою перспективі, у чутті вічного становлення, а відтак у потребі активного художнього втручання в довколишній світ.

Тому, митець — центральна постать цієї епохи — намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. Видатними творчими особистостями, дійсними митцями епохи Відродження були Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е.Роттердамський, Ф.Рабле, М.де Сервантес, В.Шекспір та ін. Практичного значення набула різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, зокрема математиці, пріоритет якої визнавався в античності та Середньовіччі. Наприклад, Леонардо да Вінчі був не лише великим художником, а й здійснював наукові дослідження у галузі математики, механіки, фізики.

Для ренесансної культури властиве стихійне самоствердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В цю епоху були спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. У зв’язку з цим одним з основних принципів психології Ренесансу був титанізм, в якому утілилися гуманістичні уявлення про всемогутність людської особистості, що намагався демонструвати безмежність можливостей людини.

Тітанізм – концепція, згідно якої людина всесильна і має необмежені можливості. Це форма індивідуалізму, що виявляється в життєвій орієнтації людини на ефективну реалізацію своїх інтелектуальних, фізичних, психічних і інших можливостей, на самостійність у вирішенні своїх проблем. Людина стала розглядатися як вінець еволюції життя на Землі, творець власного щастя і долі. Проте з визначення титанізму зростає незадоволеність світом яким він є.

Коли говорять про титани епохи Відродження, часто мають на увазі певні імена, і зокрема видатних митців, – Леонардо, Рафаэля, Мікеланджело, діяльність яких була універсальна, їм однаково доступні і живопис, і архітектура, і література, і природні науки. Вони успішно могли інтегрувати свої знання і відкриття, зроблені ними в одних областях творчості, в інші області. Напр., Леонардо використовував знання оптики в живописі, винайшовши свою знамениту «димку», що робила його полотна об'ємнішими. Художники Відродження спиралися в майстерності на знання математики і анатомії. Титани епохи Відродження в наукових знахідках виходили далеко за межі свого часу (технічні передбачення Леонардо да Вінчі, геліоцентрична система Н. Коперника, нова реалістична концепція живопис, нове бачення інтер'єра італійського художника, скульптора і архітектора Джотто ді Бондоне).

Загалом XIV ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини.

Кульмінацію епохи Відродження та її завершення становить творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і поета Мікеланджело Буонарроті (1475—1564 pp.), у творчості якого гуманістичний ідеал отримав найяскравіше втілення. Митець виділив основу цього ідеалу — активність, дієвість людини, її спроможність до героїчного подвигу. Його увагу привертає тільки людина (арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавило). З усіх видів образотворчого мистецтва він надавав перевагу скульптурі, оскільки саме в ній вбачав найсприятливіші можливості втілення узагальнено-героїчного образу людини. У 1508 р. Мікеланджело прийняв запрошення Юлія II розписати стелю Сикстинської капелі. Цей розпис — найграндіозніше досягнення його творчості. Впродовж майже чотирьох років він один, без помічників, виконав титанічну роботу, яку можна вважати подвигом. Лише загальна площа розпису становить близько 600 м², а розписаних фігур налічується кілька сотень.

Аналіз культури Відродження виявляє обмеженість становлення світогляду лише на особистісно-матеріальних засадах, на персоналістській ізоляції людини відповідно до антично-середньовічного неоплатонізму.

Але, титанізм як явище давав про себе знати не тільки серед людей великих: прагнення до самовираження, бажання вийти за грані можливого були властиві багатьом людям цієї епохи. Цей масовий «сплеск» енергії багато в чому і породив феномен культури Відродження. При цьому ця «титанічна сила» мала в епоху Ренесансу негативну, або «зворотну» сторону: жага максимальної повноти життя формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм.

Крім того, самостверджувалася не тільки висока, творча, але і особистість аморальна. Стихійне самоствердження людини, відхід від дійсної віри, надмірна віра у всемогутність людини призвело до того, що «світськість» італійської відродницької культури виявлялася в розбещенності та оргіях. У історії Європи прославилися своїми злочинами зловісна отруйниця Екатерина Медичі. Таких прикладів була множина. «Духовна свобода» оберталася розгулом пристрастей, для яких не міг бути бар'єром закон, суперництво ставало диким і неприборканим, таким, що допускало будь-які засоби боротьби з конкурентами через ущемлену гординю, для досягнення особистих і політичних цілей.

Згубність розгулу індивідуалізму відчували самі діячі епохи Відродження. Звідси трагізм, пронизуючий всю творчість Мікеланджело, – він характеризує час, в який живе, як «століття злочинне і ганебне». Могутньою критикою розгулу стихійних пристрастей, що прирікають людину на загибель, стали і трагедії Вільяма Шекспіра. У цю епоху накреслилась масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівног о, незрідка при занижених моральних критеріях (так, Леонардо та Вінчі з однаковою енергією писав знамениту "Джоконду" і конструював смертоносні гармати).

Титанізм виявився спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав'язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами Відродження. Ця доба породила не тільки божественного Рафаеля, а й аморальних авантюристів на кшталт Н.Макіавеллі, і навіть такий «благородний гуманіст», як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника.

Крах "універсальної" людини Відродження, в якій проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар'єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями. Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, повернулися до пошуків гуманізму. Це означало характерне для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі Відродження, зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського). Всі досягнення і суперечності епохи Відродження знайшли свій вираз в мистецтві.

Дата добавления: 2014-01-11