Істотні особливості та принципи відродницької філософсько-психологічної думки: пантеїзм, анропоцентризм, гуманізм

1. Епоха Відродження (Ренесанс) (фр. Renaissance, від лат. renascor – відроджуюсь) – перехідна епоха від середньовічної культури до культури Нового часу (XV-XVI-поч. XVIІст.), започаткована в Італії ще в період Передвідродження в XIV ст. (Данте Аліг'єрі, Ф.Петрарка та ін.). Вона отримала свою назву за прагнення мислителів до повернення цінностей та ідеалів Античності, особливо у філософії, в першу чергу до творінь Платона, Аристотеля та Епікура. Термін «ренесанс» у точному розумінні слова стосується лише Італії XV–XVI ст. Вперше цей термін вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у XVI ст.

Під час переходу середньовічного феодального суспільства в нову фазу розвитку, - поява елементів ранньокапіталістічних відносин, знов проявився вплив Античності. Відроджувачами почали називати себе італійці епохи Ренесансу, які високо цінували досягнення античної культури. Нова епоха трансформувалась, орієнтуючись на відродження античного стилю мислення і чуттєвості (звідси назва Ренесанс). Філософський і культурний зміст поняття "ренесанс" трактується як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження античних уявлень про людину та цінностей, на яких згодом спиралася арабомовна та латиномовна культура.

Виникнення мануфактурного виробництва, ускладнення і вдосконалення знарядь праці, великі географічні відкриття, піднесення бюргерства (середнього шару городян), що відстоювало свої права в політичній боротьбі, – всі ці процеси змінили положення людини в світі і суспільстві, її уявлення про світ і саму себе. Відновлення античних пам'ятників культури в їх справжньому вигляді стало ознакою нового ідейного клімату, проте сприймалося в них перш за все співзвучне новому способу життя і обумовленою ним інтелектуальною орієнтацією. У багатьох сферах життєдіяльності людини цей період відбулися різкі зміни – в суспільному, моральному, літературному, художньому, науковому і релігійному аспектах. Ця епоха ознаменувала надалі розквіт цивілізації у Європі.

Характерні риси філософії епохи Відродження: антицерковна і антисхоластична спрямованість, виникнення натурфілософії, пантеїзм, спрямованість переважно до людини, віра в її великий фізичний і духовний потенціал, оптимістичний характер (тобто, антропоцентризм та гуманізм), орієнтація на мистецтво і гуманітарні дисципліни (риторика, поезія, педагогіка, історія, етика). Основні представники епохи: Ф. Петрарка, Л. Валла, Леонардо да Вінчі, Е. Роттердамський, Дж. Мірандолла, Т. Кампанелла, М. Кузанський, Дж. Бруно.

В епоху Відродження філософія починає виходити з-під жорсткого контролю релігії і католицької церкви, знаходячи світський характер. В результаті виникає нове (єретичне) розуміння проблеми Бога: на зміну теоцентризму приходить пантеїзм як світогляд своєрідного компромісу між ще впливовою релігією і точною наукою у виді природознавства, який домінував в натурфілософії епохи Відродження.

Пантеїзм (грец. pan - все, Theos - Бог, дослівно "всебожжя") - це філософське вчення, що ототожнює Бога і світ, Бог втрачає особистісний, трансцендентний, надприродний характер, він як би зливається з природою, яка тим самим обожнюється. Тобто, Бог сприймається не як всемогутня особистість, а як надприродна, існуюча у всіх природних об'єктах сила.По суті пантеїсти обожнювали саму природу, вважаючи, що Божественна сила як би розлита у природі, та присутня і в самій людині. «Пантеїзм - це перш за все форма атеїзму» (Шопенгауер). Пантеїзмом пронизані вчення Н. Кузанського, Дж. Бруно, Б. Спінози.

Подібне ставлення до ідеї Бога позначалося і на ставленні до церкви. Гуманісти не були атеїстами, не заперечували необхідність віри, але багато хто з них критично ставилися до церкви вважаючи, що офіційна римсько-католицька церква неправильно трактує поняття Бога та веде всіх віруючих по хибному шляху. Тому, для Епохи Відродження характерні антиклерикальні настрої (критика церкви, як організації, що взяла на себе обов'язки забезпечити віруючим спілкування з Богом). Такі ідеї проявилися в багатьох творах XIV - XVI ст. Так, знаменитий «Декамерон» Джованні Боккаччо наповнений сатиричним зображенням способу життя ченців, священиків, церковних діячів взагалі.

В епоху Ренесансу центральною фігурою філософських роздумів стає не Бог, а людина; Бог - початок світу, а людина - його смисловий центр, тобто у філософських роздумах запанував антропоцентризм.

Антропоцентризм (грец. anthropos – людина, лат. сentrum - центр) – конкретний тип філософського світогляду, принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту і мета всіх подій у світі. Цей принцип передбачає протиставлення феномену людини всім іншим феноменам життя і Всесвіту взагалі. Відбувалось звеличення людини: людина в своїй діяльності і задумах нічим не обмежена; Бог надає їй можливість творити саму себе, бо вона вільна і може стати тим, ким захоче; людина в творчій діяльності подібно Богу, створює новий світ, красу, саму себе. Так, проблема людини та особистості стає центром і метою всякого пізнання, мислення в цілому. Антропоцентризм лежить в основі споживчого відношення до природи, виправдання знищення та експлуатації інших форм життя.

Вже Данте Аліг'єрі у своїй знаменитій "Божественній комедії", писав, що з усіх проявів Божественної мудрості, людина - найбільше чудо. Надалі таке ставлення до людини зберігається і стає визначальним. Тому, своєрідним девізом, символом Епохи Відродження можна вважати слова, почерпнуті мислителями цього часу в античних творах, що стали вкрай популярними в XIV - XVI ст. – «Диво велике є людина».

Людина в Епоху Відродження сприймалась у всій її цілісності – її матеріальна природа цікавила мислителів не менше, ніж її духовні якості. Одна з характерних рис творів мистецтва того часу: інтерес до краси людського тіла,опора на античні ідеали і пропорції тіла. Тому, у творчості Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тиціана та інших видатних художників і скульпторів зображення людини як істоти плотської, тілесної і красивої в своїй тілесності стало умовою для вираження духовного світу людської особистості. Такий підхід до зображення людини різко контрастував з попередніми тенденціями середньовічного художньої творчості.

Філософія Ренесансу проповідувала ідею свободи людини та всебічного (універсального) розвитку кожним індивідом своїх сутнісних сил і здібностей, - фізичних і духовних. Але більша увага приділялась формуванню духовної природи людської особистості. Вважалося, що найбільше духовний світ розвивають такі галузі знання як література, філософія, поезія, історія, риторика, які сприяють загальному розвитку і піднесенню людини. Вже в XIV ст. ці області людського знання і творчості стали називати гуманітарними дисциплінами, а самих викладачів літератури, історії, філософії, поезії, риторики – гуманістами (від італ. «humanista» - «людяність»). Пізніше термін «гуманізм» набуває ширшого значення.

Взагалі, у філософському відношенн і ренесанс є епохою гуманізму. Колюччо Салютаті (1331 - 1406) і Леонардо Бруні (1369 - 1444) пустили в хід слово humanitas (людяність), як властивість людини, яка визначає її людську гідність і вабить до знання. У їх творіннях мистецтво сполучено з релігійним змістом: мирське і церковне зливаються в єдність. У загальному сенсі гуманізм - це прагнення до людяності, до створення умов для максимального розвитку здібностей людської особистості, для гідного людини життя.

Гуманізм (лат. humaniis – людяний) – спосіб мислення, який проголошує людину як особистість найвищою цінністю, відстоює її право на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей і оголошує ідею блага людини головною метою соціального та культурного розвитку. В епоху Відродження головне завдання філософії – допомогти людині стати щасливою на землі, а не на небі.

Мислителів епохи Ренесансу називали гуманістами. Гуманізм як філософський напрям отримав розповсюдження в Європі в XIV – сер.XV ст., а його центром була Італія. До XIV ст. відноситься діяльність відомих гуманістів – Данте Алігьєрі (1265 – 1321), Франческо Петрарки (1304 – 1374), Лоренцо Валла (1407 – 1457) і ін., твори яких відрізняє великий інтерес до людини, її переживань і проблем існування. За жанром гуманістична філософія зливалася з літературою, висловлювалася в іносказальній і в художній формі. Найбільш відомі філософи-гуманісти одночасно були письменниками (Данте, Петрарка).

В концепції гуманістів міститься нове розуміння співвідношення Божественного і природного початків: вони повинні знаходитися в єдності. «Людина – істота творча, її гідність полягає в можливості підноситися над тваринним станом: істинно людське в неї — від культури». Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити і перетворити себе. Свобода і особиста відповідальність, благородство, здібність до подвигу, до виконання земного призначення, яким є діяльність – найважливіші риси людини в уявленні філософів епохи Відродження.

Схоластичній системі освіти гуманісти протиставили виховання, яке, на їх думку, розвиває людину розумово, фізично й морально. Вони виходили з того, що в процесі виховання і навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навколишній світ, тому педагогічна діяльність повинна брати до уваги особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання, позбутися тілесних покарань учнів.

Однак гуманізм Відродження, був водночас непослідовним і суперечливим, і не дивлячись на те, що він проголошував «високі моральні принципи» по відношенню до людини і відрізнявся життєстверджуючим характером, проте в основних своїх рисах він суперечив дійсному розумінню духовності людини, бо мав антицерковну спрямованість; прагнув зменшити всемогутність Бога і довести самоцінність людини; занадто звеличував людину, оспівуючи її сили, велич, можливості, що ще більш віддаляло людей від Бога.

Крім того, побутовий тип Ренесансу являв собою пригодництво та прямий авантюризм. Авантюрний роман (франц. aventur – пригода) вирізняє гострий динамічний сюжет із незвичайними подіями, несподіваними пригодами і таємницями. Міський тип ренесансної культури (французькі фабльо, німецькі шванки, ренесансна новела) характерний натуралістичним зображенням заповзятливого героя з плебейських низів, якому притаманні енергійність, практицизм, сатиричне висміювання недоліків тогочасного суспільства, критичне відношення до духовенства. Антицерковність становила ренесансну ідею, відображену в літературі, що знаходило широкий вияв у побуті. Також, як прояв антидуховності – побутова практика алхімії, астрології, магії та нескінченна марновірність охопили майже всі верстви тогочасного ренесансного суспільства.

Основи гуманістичної концепції людини заклав Данте Алігьєрі – автор "Божественної комедії" (у той час комедіями іменувалися літер. твори з благополучним кінцем), написана в поширеній у середньовічній літературі формі "видіння". Втіленням високих уявлень про людину Данте є образ Улісса (Одіссея) – сміливого першовідкривача, героя, людини доблесної, розумної. Його вустами Данте проголосив новий погляд на людину, як на істоту, створену для збагнення нових знань. Поступово у працях діячів епохи Відродження складається гуманістична концепція людини.

Франческо Петрарка (1304 – 1374) - автор " Книги пісень", трактату " Про презирство до світу" ( на лат. мові) і інших праць (за поглядами близький до Данте), один з перших гуманістів. Моральні й духовні засади його світосприйняття певною мірою ґрунтувались на ідеях платонізму і неоплатонізму. В сонетах він оспівував кохання, а в трактатах розмірковував про владу розуму і традиції. Однак, сонети виявили протиріччя трактатів, і кохання до Лаури стало об'єктом найсуворішого осуду в бесідах "Про презирство до світу ". Краса людини становить нижчу фазу порівняно з красою Бога.

У своїх філософських дослідженнях він піддав уважному аналізу “ зіпсованість” і “ безбожність” свого часу і вважав, що в них є дві причини, зв'язані між собою: 1) войовничий “натуралізм ”, привнесений арабською думкою; 2) панування діалектики і логіки, пов'язаних з раціоналістичним мисленням. Проти цих помилок він вказав наступну протиотруту: 1) не розпилюватися в поверхневому знайомстві з природою, а повернутися до себе і до власної душі; 2) не розпилюватися в порожніх діалектичних вправах, а знов відкрити чарівність гуманітарних наук.По першому пункту власний метод філософствування Петрарки полягає в тому, що дійсна мудрість – це знання шляху до її досягнення, яка полягає в мистецтві бути вільним. Щодо другого пункту, він наполягав на тому, що “ діалектичні” двері ведуть до безбожжя, а не до знання, а сенс життя відкривається тому, хто оволодів мистецтвом бути вільним.

Лоренцо Валла (1407–1457) – італійський філософ-гуманіст, що обгрунтовував та захищав ідеї в дусі епікуреїзма. Вважав природнім все, що слугує самозбереженню, щастю людини. Він відкидав авторитет церкви, критикував схоластику за «штучність, надуманість і неістинність» (на його думку), ставив в центр всесвіту людину, вірячи в її можливості і розум; відкидав аскетизм і самовідказ, закликав до активної дії, боротьби за зміну світу, вищим благом вважав насолоду, розуміючи її як задоволення матеріальних і моральних запитів людини.

Л. Валла одним з перших звернув увагу на творчий доробок Епікура. У 1417 р. була знайдена і пізніше опублікована поема римського поета і мислителя Тита Лукреція Кара «Про природу речей», у якій викладалися епікурейські погляди, яка стала дуже популярною. Увагу мислителів Епохи Ренесансу в філософії Епікура привернуло вчення про насолоду, і між ними розгорнулася дискусія про сутність цього вчення. Трактат «Про насолоду» Л. Валла став продовженням цієї дискусії. На той час, філософія Епікура засуджувалась, як невідповідна загальному християнському світогляду, яке заперечувало насолоду як мету людського існування. Л. Валла, навпаки, побачив у вченні Епікура опору для обґрунтування нової гуманістичної етики. Він вважав, що людина повинна слідувати своїй природі, що схиляє її до насолоди, зобов'язана дбати не тільки про душевне, але і про тілесне здоров'я. Прагнення до насолоди є головним рушійним стимулом всіх людських вчинків. Насолода є вище благо, тому Валла пише: «Жити без насолоди неможливо, а без чесноти можна». Він оспівує людські почуття, що доставляють насолоду. Така позиція призвела до сприйняття особистості як центру буття взагалі. Невикорінний егоїзм людської природи обґрунтовується тут в силу прагнення до самозбереження. Власне життя для людини більш краще, ніж життя інших людей, а всі помисли людини самою природою направляються на турботу про себе.

Апологія насолоди Л. Валла стає одним з найважливіших принципів моралі. Однак, сама насолода розуміється не лише як задоволення низинних плотських потреб. У відповідності з Епікуром стверджується ідея насолоди як гармонії духовного і тілесного початків, в рівній мірі притаманних людині і обов'язкових для неї. Застерігаючи людей від того, щоб сповідувати лише плотські насолоди, Валла говорить: «Потрібно відзначити, що хоча я говорив, що насолода або задоволення є завжди благо, але прагну я все ж таки не до насолоди, а до Бога. Насолода є любов, і Бог дає цю насолоду». Істинною насолодою він називає те, яке відчуває душа в раю.

Згодом «апологія насолоди» стає однією з найважливіших тем у всій гуманістичній літературі, бо через призму епікурейських ідей, понятих в новому дусі, як би прояснялися нові вже гуманістичні ідеї про сутність людської особистості, про взаємини окремої людини з Богом та іншими людьми.

Позитивним є те, що Данте в «Божественній комедії», Петрарка в сонетах і канцонах, Боккаччо в новелах, обрушувались з нищівною критикою на алхімію, астрологію, магію.

Ренесансний гуманізм зумовив розвиток творчості, зокрема мистецтва, основним об'єктом зображення в якому стала людина, творчість якої гуманісти розглядали як найвищу цінність і мету буття. В добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й майстер, творець. Італійські гуманісти розробляли методологію практичної життєдіяльності людини. Ідеї гуманістів вплинули на діячів Католицької церкви. Наприклад, до гуманістів належали кардинал М.Кузанський, Е.Пікколоміні — Папа Пій II та ін.

В цілому етап розвитку психології в епоху Відродження характеризується, з одного боку, як повернення до традицій і цінностей античної філософії і психології з їх антропоцентризмом та визначенням душі як головного предмету вивчення, але з іншого – виникненням принципово нових, невідомих античним філософам і мислителям особливостей розуміння людської природи (примат творчості і творця над рештою всіх елементів всесвіту). Філософи епохи Відродження приділяли велику увагу розумінню суті людського і Божественного, їх зв'язки один з одним. В основному від Петрарки до Помпонацци вони стверджували, що людина повинна зробити себе саму, пізнати тим або іншим способом свою душу, яка і є її зв'язком з Богом, тією вершиною, яку необхідно підкорити.

Всі вони виділяли людину з решти світу, зі всіх речей. Більшість напрямів філософії того часу підтримували гуманістичну теорію людини як “мікрокосму”, – окремого світу зі своїми законами і правилами. Розрізнялися тільки шляхи пізнання і вдосконалення цього світу. Але усюди цей шлях приводив до дослідження божественного в собі. В період Відродження також відродився інтерес до вивчення етапів пізнання, здібностей людини, здатності будувати об'єктивну картину світу, усвідомлювати його як ціле.

Отже, період Відродження був по суті часом пошуку шляхів оптимального наукового дослідження психічних (душевних) станів. В цей же час зародився новий предмет психологічної науки як науки про свідомість, остаточно сформульований вже в Новий час.

Основними напрямами філософсько-психологічної думки цього періоду є гуманізм, неоплатонизм, аристотелізм і натурфілософія епохи Відродження, предметом дослідження яких були проблеми людини, буття і природи.

Дата добавления: 2014-01-11