Розквіт неоплатонізмуз філософської точки зору відбувся завдяки, роботам Миколи Кузанськогоі Флорентійській Платонівській академіїна чолі з Джованні Піко делла Мірандола

Джордано Бруно(1548–1600) – італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму, розвивав неоплатонізм у вигляді ренесансного натуралізму. У астрономії підтримував погляди Коперника, став пропагувати ідею про нескінченність Всесвіту і про безліч заселених світів та метапсихоз (переселення душ). У своїх поглядах поєднував різні філософські доктрини, астрономію, магію та герметизм. Релігію вважав за спрощену на потреби людей версію філософії, а релігійні практики – забобоном, породженим з неуцтва. Він був один з найбільших єретиків!

Спосіб пізнання Бога Джордано Бруно – пантеїстичний – вся природа сакральна, а уявлення про Бога можна скласти вивчаючи природу, оскільки Бог присутній в усьому, що оточує. Пантеїзм підриває особистісно-трансцендентну трактовку Бога и наполягає на Його безособовості і всеприсутності (у всіх речах). Об'єкт його філософії – споглядання єдності природи, а її мета – пізнання не надприродного Бога, а природи, що є «богом в речах».

За його вченням, Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу, але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і вважати, що світ має кінець – означає обмежувати могутність Божества.

Бруно стверджував, що всесвіт нескінчений і існує незліченна кількість світів. Сонячну систему він образно називав маленьким атомом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції.

Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями, що мають відмінне від органічного тіла існування, визнавав метемпсихоз. Виступав проти Аристотеля і тих, хто вважав душу якістю й формою тіла, невіддільної від нього.

Він визнавав існування " світової душі ", яка є складовою частиною і рушійним початком всесвіту, принципом життя, як духовна субстанція, що знаходиться в усіх речах (це – гілозоїзм – вчення про всезагальну одухотвореність матерії). На основі гілозоїзму, Бруно зробив висновок про матерію, як активну субстанцію, яка породжує все нові й нові форми.

Загальну структуру реальності, Бруно розумів так: форми динамічно структурують матерію, що рухається в різні сторони, оскільки «все одухотворено, все живо». У кожній речі поміщена світова душа, а в душі присутній вселенський розум, вічне джерело форм, які постійно оновлюються.

Як у Плотіна від вищого початку походить Розум, так, аналогічно, Бруно говорить про «загальний розум», але він розуміє його у дусі іманентизма, як "розум в речах " – це здатність світової душі, від якої беруть початок всі форми матерії, складаючи з нею нерозривну єдність. Вселенський розум, за Бруно, це Бог або Божественне, але у Бруно – Бог іманентний, а життя космосу – божественне життя або нескінченне його розповсюдження. На відміну від цього – у Телезіо Бог трансцендентний, а життєва сила, яку Бог дав матерії, не має нічого спільного з божественним життям.

Основну одиницю буття Бруно назвав монадою, у діяльності якої зливаються тілесне і духовне, об'єкт і суб'єкт. Вона виступає в 3-ох поняттях: в онтологічному – як найменша субстанція, в фізичному – як атом, в математичному – як точка. Всі ці відмінності зникають в одній нескінченній "творчій" субстанції – верховна субстанція, " монада монад", або Бог (як ціле вона проявляється у всьому одиничному — «все у всьому»).

Людина по Бруно займає в житті середнє місце в ієрархії творення, може здійснювати всі фази життя: над собою вона бачить Бога, а навколо себе докази божественної діяльності.

Пізнання, за Бруно – процес невичерпний, як і всесвіт, а рушійною його силою Бруно вважав любов до істини, яку ототожнював з Богом та Єдиним.

Бруно прагнув появи так званої «філософської релігії», яка б «замінила усі культи і об'єднала людство», вона заснована на відновленні культу богів античної Греції і релігії єгиптян (намагався повернути відродницьку магію до її язичницьких витоків).

Він представляв коперніканську картину універсуму, геліоцентричну концепцію нескінченності космосу, пов'язавши її з астральною магією. Бруно створював образ відродницького мага, що володіє новою "єгипетською" релігією («культ бога, присутнього в речах» – гілозоїзм). Ідея "бога в речах" і магія, що помилково розуміється Бруно як мудрість, сходять до «сонця, яке відкривається світу то в більшій, то у меншій мірі».

Отже,«єгиптянство» Бруно – це форма язичницької релігії, на якій він хотів заснувати реформу етичного порядку. Тобто, Бруно розвивав дуже страшні і пагубні ідеї і вчення, якими міг заразити душі багатьох людей! Крім того, він допустив дуже велику єресь, поставивши під сумнів Божественну природу Христа і основні догмати християнства.

Тому, католицька Церква, схвильована тим, що всі ці ідеї Джордано Бруно можуть згубити багатьох людей, прийняла рішення про страту єретичного філософа, і у 1600 році він був спалений на кострі.

Ідеи Бруно дещо вплинули на розвиток філософії Нового часу: ідея єдиної субстанції в її відношенні до одиничних речей розроблялася Спінозою, ідея монади — Лейбніцом, ідея єдності сущого і «збігу протилежностей» — в діалектиці Шеллінга і Гегеля.

5. Великий розвиток в епоху Відродження отримують неоплатонизм і аристотелізм, між якими відроджується полеміка щодо переваги.

Арістотелізм епохи Відродження. Епоха Відродження повернула до життя учення Арістотеля. Нові філософи знов звертаються до Арістотеля, зокрема, до його розуміння душі в трактаті «Про душу». Починаються спори і розбіжності (у головному вогнищі Відродження - Італії).

Спори розгораються між прихильниками Ібн Рошда (аверроїстами), що врятувалися від інквізиції, і ще радикальніше настроєними александристами - послідовниками древнегрец. філософа Олександра Афродісийського (кін. II ст. н.е.)

Корінна відмінність стосувалася питання про безсмертя душі – головного питання в церковному віровченні. Аверроїсти розділяли розум (розум) і душу і вважали розум безсмертним, як вищу частину душі, а александристи наполягали на цілісності арістотелівського учення і його тезі про те, що всі здібності душі начисто зникають разом з тілом (величезна єресь!).

Вважається, що александристи і аверроїсти зіграли значну роль в створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природничонаукового вивчення організму людини і її психічних функцій. По цьому шляху пішли багато філософів, натуралісти, лікарі. Їх творчість пронизувала віра у вирішальну роль досвіду, в перевагу спостережень, прямих контактів з реальністю, в «незалежність знання від схоластичної мудрості».

Найвідомішим аристотеліком є Пьєтро Помпонацци. У його роботі “Про безсмертя душі” обговорювалася проблема, яка для XVI ст. стала центральною. В порівнянні з чуттєвою душею тварин інтелектуальна душа людини здатна пізнавати універсальне і надчуттєве. Проте вона не відокремлена від чуттєвих образів, через які йде до пізнання. Але душа в його розумінні не може обходитися без тіла, вона належить тілу, не може здійснювати без нього свої власні функції. Тому вона вважається формою, яка народжується і гине разом з тілом, не маючи ніякої можливості діяти окремо від нього.

Проте, Помпонацци не хотів зовсім заперечувати безсмертя душі, він хотів тільки спростувати тезу про те, що цю “істину можна продемонструвати за допомогою розуму”. На думку Пампонацци душа безсмертна в припущенні віри, яке повинне затверджуватися засобами віри, а інші аргументи тут не підходять. Отже,він спирався на теорію “подвійної істини”, в якій розрізнялися істина, доступна розуму, і істина, доступна лише для віри.

Проте, всупереч цьому нищівному руйнуванню метафізичного образу людини, Помпонацци знов звертається до ідеї людини як “мікрокосму”.

Душа у Помпонацци опиняється на першому місці в ієрархії матеріальних істот, і тому граничить з нематеріальною суттю, об'єднуючи ті та інші. Душа – матеріальна порівняно з нематеріальними істотами і нематеріальна порівняно з матеріальними істотами; причетна як до розумного, так і до матеріального; коли вона діє у згоді з духовною суттю, вона божественна, а коли діє як тварина, то в неї і перетворюється.

Відродницький неоплатонізм. Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософсько-психологічному плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду. Відомі 3 основні історичні типи неоплатонізму — античний, середньовічний і ренесансний.

Античний неоплатонізм органічно поєднував ідеї Платона й Арістотеля, згідно з якими досконала краса — це зорово і загалом чуттєво сприйманий космос (надмірно споглядальний).

Середньовічний неоплатонізм пояснював не лише природу, природну людину, космос, а насамперед теоретично доводив сутність Абсолютної Особистості, що існує вище від природи, світу і є Творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і створений ним світ (середньовічний неоплатонізм — теологічний).

Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества, але вона абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Неоплатонізм Відродження передусім антропоцентричний, який вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. Звідси п роблеми пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже всі митці Відродження.

Чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, Творець світу й особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися на засадах ренесансного неоплатонізму, в якому першочергове значення має гуманістичний зміст.

Неоплатонізм в цей період не означає відродження платонівської думки, вираженої у формі діалогу. Знов відкриті платонівські діалоги читали в світлі пізньої платонічної традиції, тобто платонізму з багатовіковими нашаруваннями християнського характеру.

Проте дуже небезпечним було повернення деяких філософів-неоплатоників Відродження до грецьких і східних учень, що звертаються до магії (р озповсюдилися в деяких письмових джерелах), що відбилося на їх поглядах.

Неоплатонізм в епоху Відродження досяг особливого розквіту в XV ст.

Теоретики неоплатонізма цього періоду: 1) протиставляли схоластичній систематизованій філософії нову філософську систему, засновану на ідеях Платона; 2) запропонували нову картину світу, в якій зменшувалася роль Бога і посилювалося значення первинних (по відношенню до світу і речей) ідей; 3) не заперечували божественну природу людини, але при цьому розглядали її як самостійний мікрокосм; 4) закликали до переосмислення ряду постулатів колишньої філософії і створення цілісної світової філософської системи, яка узгоджувала б всі наявні філософські напрями.

Джованні Піко делла Мірандола (1463 — 1494) спробував об'єднати всі відомі йому релігійні і філософські учення і створив твір "900 тез", головні ідеї якого полягали в тому, щоб: 1) прославити людину і відокремити від навколишнього світу, визнати окремою реальністю (" четвертим світом" космосу, разом з елементарним, небесним і ангельським); 2) визнати за людиною повну свободу вибору; 3) об'єднати всі філософські учення і знайти " золоту середину" шляхом їх узгодження.

Одним з основних напрямів роботи Піко був розвиток доктрини гідності людини, де вона поставлена в центр світу і не обмежена ніякими межами у визначенні свого образу.

Він вважав, що людина є єдиною з творінь, поміщеною на межі двох світів, властивості якої не вирішені наперед, але задані так, що вона сама «ліпить свій образ» згідно заздалегідь вибраній формі – людина може підноситися за допомогою чистого розуму і стати ангелом, і може піднятися ще вище (велич людини полягає в мистецтві бути творцем самої себе). Він вважав, що в людині є сім'я тваринного і ангельського життя, і залежно від цього насіння, яке проростатиме, людина стане або мислячою твариною, або ангелом; і, якщо вона не буде задоволеною цим, то в своїх глибинах вона явить тоді «єдиний дух», створений за образом і подобієм Божим, який був поміщений вище за всі речі, і залишається вищим за всі речі».

Микола Кузанський (1401 – 1464) – католицький священник, богослов, кардинал, мислитель.

Філософські інтереси М. Кузанського концентруються навколо двох проблем: 1) відношення Бога до світу і місце людини в світі; 2) проблема пізнання.

Як містик і споглядальник, він – ворог схоластики, особливо томістської, бо вона «заводить людську думку в безвихідь Богопізнання». Кузанський на шляху містики прагнув до ефективного Богопізнання (його твори «Про прихованого Бога», «Про пошуки Бога», «Про бачення Бога», «Про вчене незнання» та ін). Він трактує Бога в абстрактно-філософському плані та алегорично-символічній формі.

Головна тема онтологічної проблематики М.Кузанського питання: 1) про взаємини між незліченною безліччю конкретних одиничних речей, явищ природного і людського світу та Божественним абсолютом; 2) про Бога як граничне духовне буття, яке протиставлено світу кінцевих тілесних речей, бо якщо усунути Бога від творіння, то воно перетвориться на небуття і ніщо. Але також М.Кузанський розвивав думку про єдність нескінченного Бога і світу кінцевих речей. "Бытие Бога в мире есть не что иное, как бытие мира в Боге". Бог згідно Кузанському є складення (“комплікація”) всіх речей і одночасно Він присутній у всіх речах (“експлікація”), тобто в цій якості Бог – є Істина в своєму образі. Зв'язок людини з Богом виявляється за допомогою цих двох якостей Бога.

Коротко його вчення можна подати так: речі без Бога – ніщо, як число без єдності; Бог же без речей існує. Бог не пізнаний, "абсолютний максимум", активна безмежність, а світ – прояв Бога, " обмежений максимум ". У питанні виникнення світу М. Кузанський виходить з ідеї еманації, висуває принцип розгортання Бога в світі і повернення всіх речей в лоно Абсолюту (Бога).Оскільки Бог знаходиться не тільки на початку, але і в кінці всього сущого, повернення до Нього нескінченно складного різноманіття світу є як би його "згортанням" (complicatio).

Людина в розумінні Кузанського, є “мікрокосм ” на двох рівнях: 1) на загальному онтологічному – вона “зв'язує” всі речі, оточуючий її величезний світ природи (у цьому сенсі “мікрокосмом” є будь-яка річ) і 2) на спеціальному онтологічному – вона володіє розумом і свідомістю, і з пізнавальної точки зору, включає образи всіх речей.

Кузанський підкреслив " трискладний" склад світу: " малий світ" — це сама людина; " великий світ" — універсум; " максимальний світ" — Бог, Божественний абсолют. "Малий — подібність великого, великий — подібність максимального". Для розуміння духовної людини більш важливо з'ясувати її відношення до "максимального світу" – до Бога, бо Йому людина понад усе уподібнюється своєю розумовою діяльністю і відповідним їй творенням штучних форм. Вищою здатністю людини є розум — складна система здібностей, головні з яких три: відчуття, розсудок і разум. Розсудок – це посередник між відчуттям і разумом. Діяльність розуму, на відміну від діяльності розсуду (здорового глузду), повністю відокремлена від почуттів. У відчуттях і розумі, виявляється залежність людського мікрокосму від макрокосму, що оточує його, а абсолютна незалежність і максимальна активність розуму як інтелектуального фокусу мікрокосму іноді розповсюджується на всю область розуму. Розум є образом Божественного розуму з його здатністю універсального згортання і розгортання сущого зі всіма його атрибутами і властивостями. На відміну від відчуття і розсудку, разум "осягає тільки загальне, нетлінне і постійне", наближаючись тим самим до сфери нескінченного, Абсолютного, Божественного.

Вчення М.Кузанського про буття і знання має діалектичний характер, а найважливішим його виразом є вчення про збіг протилежностей, згідно якого буття пронизане різними протилежностями, конкретне поєднання яких повідомляє визначеність тим або іншим речам.

Живою протилежністю є сама людина, кінцева як тілесна істота і нескінченна у вищих прагненнях свого духу до збагнення Божественного абсолюту. Кузанський підкреслював, що гранична простота, "згорненість" Абсолюту (Бога) ставить Його поза всякими протилежностями і суперечностями, які, долаючись, тонуть в Ньому, як краплі в океані. У Богові сходяться всі протилежності: скінченне і нескінченне, єдине та множинне і т.д.

Згідно закону збігу протилежностей – оскільки протилежності співпадають, то співпадають форма і матерія (отже, суть (есенція) і існування (екзистенція) нерозривні і буття єдине). Реально існує (поглинаючи все останнє) актуальна нескінченність, яка сама по собі об'єднує протилежності, що доводиться математично (вписаний в круг квадрат при нескінченному збільшенні в нім кутів стане кругом тощо). Нескінченність всесвіту, навколишнього світу призводить до нескінченності пізнання; неможливо досягти абсолютного (повного) знання, збільшення знань приведе тільки до ученості ("вченому незнанню"), але не дійсного знання. Кузанський використовує оригінальний метод пізнання, узятий з математики, суть якого в тому, що коли необхідно отримати пізнавальне затвердження невідомих кінцевих речей, вони порівнюються з відомими кінцевими. Але, в нескінченних речах, в яких відсутня основна властивість кінцевого – наявність пропорцій, то справа вже інша. Це і є причиною нашого незнання нескінченного. Усвідомлення цієї структурної диспропорції між розумом людським (кінцевим) і нескінченністю, в яку він включений і до якої він прагне, а також дослідження, в рамках такої критичної установки – це і є «вчене незнання».

М.Кузанський вище за знання ставить віру (в богословському і у філософсько-гносеологічному сенсі). Він згоден з тим, що «з віри починається всяке розуміння». При цьому не може бути і мови про сліпу віру, позбавлену всякого розуміння. "Разум спрямовується вірою, а віра розкривається розумом ".

Вчення про збіг протилежностей переростає в глибоку діалектику істини, суть якої полягає в положенні, згідно якому істина (на людському рівні) невіддільна від своєї протилежності, від помилки. Для істини помилка, як тінь для світла. Навіть "высший мир изобилует светом, но не лишен тьмы", хотя и кажется, что простота света ее полностью исключает. "В низшем мире, напротив, царит тьма, хотя он не совсем без света ".

Кузанський стверджував величезну допомогу математики в розумінні "різноманітних божественних істин". Логіку він оцінював як «як мистецтво, в якому розгортається сила розуму». Кузанський підкреслив наявність в світі співвідношень міри, числа і ваги. Вважав, що Божественне мистецтво при створенні світу полягало головним чином в геометрії, арифметиці і музиці, заявляючи, що " перший образ речей в думці Творця є число", без якого нічого неможливо ні зрозуміти, ні створити.

Вважається, що Микола Кузанський, будучи філософом ідеалістичного напряму і богословом, підготував грунт для натурфілософських учень ( Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея і ін.).

У XVI столітті починають знов завойовувати позиції епікуреїзм, стоїцизм, і особливо – скептицизм.

Скептицизм створив специфічний культурний клімат у Франції, основним виразником якого став М. Монтень ( 1533— 1592), у роботах якого скептицизм співіснує з щирою вірою. Справжньою філософською програмою для нього став античний вислів, висічений на храмі Дельфійськом: “Людина, пізнай саму себе”.

Він вважав, що велич людини і полягає в її посередності, і будь-яке сказане в даний момент дійсне твердження може змінитися в наступний момент. Тому, на заклик “ пізнай самого себе” ми не можемо отримати відповідь – що є суть людини, але отримаємо лише характеристики окремої людини, які ми здобуваємо, переживаючи і спостерігаючи інших та прагнучи пізнавати самих себе, відображеними в досвіді інших.

Монтень відзначав, що люди значно розрізняються між собою, і закликав кожного будувати своє розуміння за своєю міркою. «Ніхто не може бути мудрим, якщо не має власної мудрості».

Дата добавления: 2014-01-11