Репутаційний метод

На відміну від методу самовизначення, коли людей запитують, до якого класу вони відносять самих себе, за репутаційним методом їх запитують, до якого класу вони відносять інших індивідів.

Цей метод базується на статифікаційній концепції, яка відома під назвою репутаційної теорії Ллойда Уорнера (W. Lloyd Warner).

Виходячи з цієї концепції - у 1930-х роках Ллойд Уорнер з помічниками провів детальне дослідження класової структури трьох поселенських общин, які відомі під назвами “Yankee Cіty” (чисельністю 17 тис. осіб), “Old Cіty” (близько 1 тис. осіб), та “Jonesvіlle” (близько 6 тис. осіб).

Аналіз класової структури цих общин здійснювався на основі висловлювань членів кожної общини про соціальне положення одного відносно іншого: чи воно вище, чи нижче, чи приблизно таке саме.

Аналіз усіх зібраних висловлювань дозволив Уорнеру ідентифікувати в Янкі Сіті та в Олд Сіті шість класів:

1) “вищий-вищий клас” (upper-upper class), до якого увійшли люди, що мали знатне походження (1,4%);

2) “нижчий вищий клас” - люди з високими доходами, які не мали аристократичного походження (1,6%);

3) “вищий середній (upper-mіddle) клас” (10%) - люди з високим рівнем освіти, зайняті інтелектуальною працею та ділові люди, що мали доходи вище за середні;

4) “нижчий (lower-mіddle) середній клас” (28%) - в основному канцелярські службовці та інші “білі комірці” (секретарі, банківські касири, діловоди);

5) “вищий-нижчий (upper-lower) клас” (33%) - “сині комірці” - заводські робітники та інші представники фізичної праці;

6) “нижчий-нижчий (lower-lower) клас” (25%) - найбідніші та знедолені члени общин, дуже схожі, на думку Нейла Смелзера, з тим люмпен-пролетаріатом, про який писав Маркс.

Репутаційний метод вважається корисним знаряддям для дослідження соціальних відмінностей у невеликих групах та у відносно невеликих поселеннях. Але цей метод фактично неможливо використовувати для дослідження великих угруповань, де люди майже нічого, або зовсім нічого, не знають один про одного.

В останні десятиріччя соціологи, що притримуються стратифікаційного розуміння класів, найчастіше застосовують деякі модифікації та комбінації названих методів.

У широкому дослідженні, що були проведені Інкельсом і Россі у 1956 році, мешканцям різних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано дати оцінку різних професій. Були отримані дуже схожі між собою розподіли професій за престижем.

Висновок дослідників: в країнах, де склалося індустріальна система виробництва існує приблизно однаковий попит на аналогічні професії (дослідження проводилось тільки у капіталістичних країнах), і це зумовлює приблизно однаковий престиж цих людей у різних країнах.

У 1977 році Дональд Дж. Трейман проаналізував 85 досліджень, соціологами з 53 країн, престижу професій і прийшов до висновку, що всюди оцінки престижу досить схожі.

Важливо також зауважити, що у відносно стабільному суспільстві, характеристики престижу майже не змінюються з часом. Наприклад, дослідження Хоужа, Зігеля та Россі, проведені у 1966 році показали, що з 1925 року у США не було суттєвих змін в оцінках престижу професій. Лікарі, наприклад, залишалися біля верхівки піраміди престижу, а повії та чистильники взуття - на одному і найнижчих рівнів.

Крім викладеного вище підходу до дослідження соціальних класів у сучасній соціології існує і зовсім інший підхід до розуміння соціальних класів, згідно з яким стратифікаційна та класова системи є двома якісно різними аспектами соціальної структури суспільства, що не зводяться одна до одної. Цього підходу притримуються такі відомі американські соціологи як Ерік Олін Райт, Мелвін Кон та деякі інші.

Ерік Райт вважає, що класи не можуть розглядатися просто як різні рівні (або градації) привілеїв та престижу. Класи він розглядає як групи, члени яких займають певні позиції у системі суспільних відносин виробництва. Ці позиції пов’язані з різними правами власності та різними рівнями панування та контролю за засобами виробництва та за чужою працею. Тим самим клас визначається не властивостями людей, а їх реальними відносинами.

Подібно до цього, Мелвін Кон та Казимир Сломчинський пишуть: “Під соціальними класами ми маємо на увазі групи, що визначаються в термінах їх відношення до власності і контролю за засобами виробництва та за робочою силою інших”. (Socіal Structure and Self-Dіrectіon, 1990, p.31). Професор Паніотто і я також поділяємо в основному цей підхід.

Яка ж соціально-класова структура зараз в Україні і в якому напрямку вона змінюється?

Фактично дослідження цієї структури за тими підходами, що розроблені у західній соціології та з використанням відповідних методів, в Україні зараз тільки розпочинаються.

Київський міжнародний інститут соціології разом з нашою кафедрою й у співробітництві з кафедрою соціології американського Університету Джонса Гопкінса та з Інститутом філософії і соціології Польської Академії наук виконує дослідницькі роботи за міжнародним проектом “Соціальні структури і особистість в умовах радикальних соціальних змін”.

У доповіді “Класи, праця та особистість в умовах радикальних соціальних змін” презентованій від нашої дослідницької групи Мелвін Коном соціологічному конгресі у липні минулого 1994 року у (Німеччина), “соціальними класами” ми називаємо групи, що визначаються в термінах їх відношення до власності і до контролю за засобами виробництва, та за контролю за робочою силою інших людей.

Оскільки саме поняття соціального класу базується на ролях людей у їх праці (paіd employment), що оплачується, ми обмежуємо аналіз класової структури тою часткою населення України, що зайнята такою працею не менш 15 годин на тиждень, чи то в ролях найманих працівників, чи підприємців. (За цим критерієм наша вибірка початку 1993 року репрезентативна для дорослого міського населення України, налічує 1156 працюючих респондентів).

На основі аналізу результатів досліджень минулих років у США та Польщі, і даних останніх досліджень в Україні Мелвін Кон запропонував розрізняти в Україні такі сім класових категорій:

1. Підприємці: власники засобів виробництва, хто має щонайменше 3 найманих працівника, 0,7% зайнятого міського населення на початку 1993 року.

2. Самостійні працівники (self-employed): 2,1% власники засобів виробництва, що мали не більш двох найманих працівників.

3. Менеджери: люди, що займають керівні посади і відповідають одному з двох критеріїв: або мають щонайменше 5 підлеглих, або мають хоча б одного підлеглого, який теж має підлеглих 2,2 %

4. Керівники першої ланки (fіrst-lіne supervіsors): безпосередні керівники - усі ті наймані працівники, які мають від двох до 5 підлеглих, жоден з яких підлеглих не має (21,6%).

5. Експерти (experts): наймані працівники, які є спеціалістами, що або не мають підлеглих, або мають не більше одного (9,6%).

6. Робітники нефізичної праці (no manual worker, ще перекладається як “службовці”, “обслуговуючий персонал”) - усі наймані працівники, які не є спеціалістами, праця яких не є переважно фізичною і які не мають підлеглих (13,5%)

7. Робітники фізичної праці (manual workers): наймані працівники переважно фізичної праці, що не мають підлеглих (51,1%).

Ця схема соціально-класової структури є попередньою - вона відбиває сучасний етап нашого пошуку адекватного відображення соціальної реальності.

Ще деякі концептуальні проблеми залишаються невирішеними.

Найбільш серйозна з них, на мій погляд, - це проблема визначення соціально-класового положення співвласників, коли їх досить багато (скажімо, більше 20 або 50 або 100 і т. ін.).

Якісно особливе відношення до засобів виробництва тут кількісно зменшується і якісно специфіка власника, (що відрізняє його від невласника, найманого працівника) при цьому, так би мовити, “розчинюється”.

У набагато вагомішим - відносно - стають позиції керівників - тих, хто контролює організаційні та регуляційні ресурси.

На початку 1993 року в Україні серед працюючих 7,2 % складали члени колективів, що або орендували підприємство (5,2 %), або колективно “приватизували” його (20 %).

Правда, при цьому, з останніх не 20 %, а тільки 0,8% вважали, що їх колектив є “головним власником” свого підприємства. А з 5,2 % членів колективів орендних підприємств, вважали свої колективи головним власником 1,9% опитаних.

Тобто, в цілому, можна сказати, що принаймні 2,7 % працюючих не вважали себе найманими працівниками. Але й власниками, у звичайному, так би мовити, “класичному” сенсі слова вони не були. І ще належить досліджувати, до кого ця категорія працюючих ближче за своєю психологією - до найманців чи до господарів.

І для України це має не другорядне значення, тому що частка орендних підприємств у нас за останні роки помітно зростала.

Змінюється відносна чисельність й інших соціально-класових груп. За даними опитування, яке було проведено наприкінці минулого року в складі міського населення наведені вище дві групи орієнтовно складали:

- підприємці - 1,7% (± 1,)

- самостійні працівники - 3,6% (± 1,5)

Дата добавления: 2014-01-11