Теорії походження міфу

Починаючи з ХІХ ст., з часів вивчення міфу існувало багато теорій міфу. Ключовим у міфології є питання походження міфу. При цьому всі версії сходяться на тому, що проблему походження міфу вирішити неможливо. Можна говорити про структуру міфу, його функції, різновиди, співвідношення з ритуалами. Міф не має сталої форми, його сутність становить не стиль і форма розповіді, а суть, історія, про яку розповідається.

Вивчення міфів започаткувала міфологічна школа – напрям у фольклористиці та літературознавстві початку XIX ст., запроваджений німецькими романтиками. Міфологічна школа ставила за мету з’ясувати походження міфу й фольклору. Міфологічну теорію (її ще називають арійською, індоєвропейською) розробили брати Вільгеьм та Якоб Грімми, Якоб видав у 1835 р. монографію «Німецька міфологія», де а основі фольклору реконструював міфи первісних германців, порівняв їх із міфами скандинавів («Едда») та слов’янськими. Він пояснив подібність казкових сюжетів у різних народів їх походженням із єдиного джерела – міфів аріїв, що були першопредками індоєвропейців. Вони рознесли свої міфи по всьому світу, де селилися їхні нащадки. Міфологію розцінювали як виразник народного духу, народну релігію, основу національної культури.

Німеький філософ Фрідріх Шеллінг (Историко-критическое введение в философию мифологии. Кн.1. Лекц. 10. Соч. В 2-х тт.: Т.2.) висунув гіпотезу, що доісторичний час кардинально відрізнявся від історичного: тоді люди значно більше переймалися концептуальними проблемами буття, аніж проблемами побуту. В доісторичний час свідомість людства була підпорядкована внутрішній необхідності або процесу, який віднімав його від дійсного світу.

Абсолютно-доісторичний час, на думку Шеллінга, – час повної історичної нерухомості, час ще не розділеного, єдиного людства, яке само не потребувало часового обмеження. Буття для нього – це повторюване коло рівномірних перемін, які не лишають сліду і зоставляють ціле в тому стані, в якому його знайшли. Це час тотожності, отже час без часу. Байдужність потокового часу утримується пам’яттю у формі неймовірного продовження життя найдревніших поколінь, оскільки передає байдужість до його тривалості: яке то має значення, що коротше, а що довше? Перед цим часом, як зауважує Шеллінг, міг бути час надісторичний, в якому немає істинних «до» і «після». Це – вічність.

Кожен народ, який внаслідок свого внутрішнього рішення став народом, пережив кризу доісторичного часу і, звільнившись від нього, ринувся у послідовність діянь і вчинків зовнішніх, мирських, світський характер яких перетворив їх у вчинки історичні. Шеллінг дав визначення історичному часу як часу розмежування народів, часу кризи, переходу до розділення. Він дійшов до висновку, що історичний час – не продовження доісторичного, це зовсім інший час, який наповнений подіями іншого виду, що підпорядковуються зовсім іншому закону.

На думку філософа, епохи розрізняються не інтенсивнішими ступенями розвитку культури, а внутрішніми, якісно іншими принципами, кожен із яких свого часу міг сягнути найбільшого піднесення. Тому велич Гомера не змогли перевершити пізніші епохи, а часи творення нового мистецтва не змогли дотягнутися до величної сили індійських та єгипетських будов чи колосальних міфологічних уявлень, що перевершують всі масштаби. Ця сила піднесла людську свідомість з її міфологічними уявленнями над усіма обмеженнями реальності, пронесла людство над першими щаблями розвитку, вдихнула велич у твори мистецтва. Кінцевим результатом виникнення міфологічних систем і вчень про Богів став розподіл людства на народи.

Молодші міфологи – Адальберт Кун розробив так звану «метерологічну теорію міфу», за якою індоєвропейські міфи виникли внаслідок спостереження людей за природою. Вільгельм Шварц висунув «грозову теорію» – гіпотезу про обожнювання бурі й грому, а Макс Мюллер – «солярну теорію» – про обожнювання сонця та небесних світил, а також лінгвістичний метод реконструкції арійських міфів: міфологія – це хвороба мови. Останню теорію наслідував російський учений Олександр Афанасьев, яий у 1870 р. уклав двохтомне видання російських казок та ряд праць про походження міфів (Афанасьев А.Н. Мифология Древней Руси. – М., 2005). У праці «Походження міфу, метод і засоби його вивчення» він зауважує, що головним джерелом для пояснення міфічних вірувань є мова. У період створення мови люди виражали свої враження за допомогою метафор «очі неба», які з часом при переході від одного покоління до іншого втрачали свій поетичний смисл й стали сприйматися буквально, тобто обростати міфами, наприклад про якусь багатооку істоту – сторожа нічного неба Аргуса. У результаті наступних переробок відбувалося роздроблення міфологічних сказань (щось залишалося, щось втрачалося); низведення міфів на землю, приспособлення їх до людських потреб і географічне прикріплення міфів до тієї чи іншої місцевості (небесні бої – людські війни); виникнення канону, пантеону богів і моральної мотивації їхніх дій.

Представники міфологічної школи в Україні – О. Потебня, М. Костомаров, О. Котляревський, М. Сумцов, І.Нечуй-Левицький та ін. дослідники. Вони трактували міф як явище архаїчне, дофольклорне, долітературне.

Олександр Потебня переймався проблемою співвідношення міфу й слова. Незакінчена праця «Із записок з теорії словесності» (помер у 1891 р.). Професор стверджував, що для нас міф, який ми приписуємо первісній людині, є лише поетичний образ. А для носія міфу цей образ цілком, не розкладаючись, переноситься у значення. Міф є виразом, у якому образу, що має суб’єктивне значення, приписується об’єктивність (мої приклади – сонце сходить, заходить). Потебня демонструє руйнацію тексту на прикладі вторинних календарних міфів: Знайдення голови Іоана Хрестителя (Обрєтение 24 лютого – народна етимологія – чоловік до жінки обертається, Симона Зілота – переосмислення за співзвучністю до рідної мови – отже «копати зілля»).

Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу Ескіз української міфології» описує фольклорні образи богині Сонце, Зоря, Хмара тощо.

На сьогодні в процесі вивченя міфів викристалізувалися такі найвідоміші теорії походження міфу: обрядова, евгемеризм, психоаналітична, структурна.

Обрядова теорія – одна з найпопулярніших і найаргументованіших теорій англійської антропологічної школи. Англійська антропологічна школа (Е. Тайлор, Е. Ленг та ін.) шукала пояснення міфічного феномену в еволюційному розвитку суспільства від стадії дикунства до цивілізованої. Цивілізоване суспільство є ланкою ланцюга еволюції: воно має тісний зв’язок із минулим; і цей зв’язок виявляється в пережитках, що повсюдно зустрічаються в сучасній культурі. Е. Тайлор у своїх поглядах відштовхується від дарвінівської теорії еволюції, яку вважає основним принципом свого методу.

Згідно з Е. Тайлором, релікти давніх цивілізацій приховують у собі коди для розв’язування загадок сучасного та прогнозування майбутнього людини. Це положення отримало назву “теорії пережитків” і стало одним із найвідоміших положень Е. Тайлора. Отже, за його теорією, у свідомості сучасної людини існують певні пережитки, які для давньої людини були живим словом. До таких рудиментарних залишків було віднесено і міф.

У своїй базовій праці “Первісна культура” (1871) Е. Тайлор твердить про “дитинство людства”, що припадає на час існування племен первісного суспільства, “міфологія яких є водночас і найбільш визначеною, і найбільш рудиментарною…”. Міф слід досліджувати в тісному зв’язку з розвитком культури, складовою якої він є. Називаючи первісні часи “дитинством людства”, дослідник має на увазі подібність розумового розвитку дитини і дикуна. Обмеженість досвіду пізнання світу, наївність інтерпретації цього досвіду і недостатність суспільного впливу – ось ті риси, що їх зближують. Найпростіші форми поведінки спричинені нерозвинутістю менталітету як первісної людини, так і “цивілізованої” дитини, можуть виражатись, наприклад, у схильності “бити неживий предмет, що спричинив страждання. Дикун у Бразилії б’є камінь, об який спіткнувся, або стрілу, яка вразила його”. Не менш цікавим здається приклад із сучасного автору побуту Німеччини. Коли помирає господар або господиня оселі, згідно із традицією, “не тільки до кожного вулика в саду, але й кожної тварини у стайні, і навіть до кожного лантуха зерна треба торкнутися, і все, що є у будинку, слід струснути, щоб вони знали, що господар помер”. Наведені приклади підтверджують не що інше, як примітивну віру людей в одухотвореність неживих предметів – анімізм (віра в аніму – душу). Виходячи із раціональності мислення дикуна, згідно з Е. Тайлором, віра в аніму спричинена раціональними спостереженнями того ж дикуна за процесами і подіями життя (смерть, хвороба, сновидіння). “… По суті таке розуміння психічних особливостей давніх і є для Е. Тайлора визнанням їх основним джерелом міфотворчості. Створення міфів дослідник відносить тільки до ранньої стадії людського існування – первісної. За інших часів міф лише видозмінювався, доповнювався, обростав новими деталями, характерними відповіднодля більш цивілізованих епох. Ця ідея пізніше стане одним із провідних принципівметодології послідовників Е. Тайлора. Детальніше про ці погляди прочитаєте у науковій статті (Шадріна Т.В. Міфопояснювальні теорії англійської антропологічної школи – інтернет)

Антропологічні погляди на міф (переважно Е. Тайлора, Е. Ленга) знайшли своє подальше продовження у багатотомному дослідженні Дж. Фрейзера “Золота гілка” (перше видання датоване 1890 р.). Ця праця дала імпульс для формування так званої ритуально-міфологічної школи ХХ ст. Її ще називають кембріджською або теорією англійського вченого Джеймса Джоржа Фрезера. («Золота гілка» рос переклад 1928 р.). Фольклорист і релігієзнавець Д. Фрезер зібрав величезний фактичний матеріал, на основі якого узагальнив дослідження обрядів, ритуалів, магічних практик, табу різних народів. На початку книги інтригує читача описом ритуалу зміни жреця в храмі Діани в Італії. Бажаючий стати жрецем повинен був у двобої вбити старого жреця й зірвати золоту гілку зі священного дерева, яке денно й нощно охороняв старий жрець з мечем Діани, зберігаючи тим самим і своє життя. Він дійшов висновку, що функція архаїчних міфів полягає в поясненні обряду чи колективного ритуалу. Міф появився у зв’язку із зародженням розповіді як такої (Фонтенроуз – міфолог ХХ ст.). У перші розповіді включалися пригоди, полювання, поєдинки, походи, тобто ці розповіді були пов’язані із реальними подіями. Вимишлені історії почали розповідати значно пізніше. Тому міфи – це слова, якими супроводжувалися ритуали, те, що говориться при певних обрядових діях. Міф існує як додаток до обряду, обряд ініціює появу міфу. Міфологію складають перекази, магічні вірування, релігійні розповіді, забобони, вимисел, обрядові формули, літературні образи й символи, соціальні ідеали. Зауважимо, що обрядові дії постійно трансформуються, переосмислюються, тому і міфи весь час змінюються.

Фрезер створив теорію магії і релігії. На його думку, первісна людина спочатку вірила в свою здатність впливати на природу за допомогою магії. Це «стадія магії». Пізніше, розчарувавшись у такому способі впливу, люди прийшли до висновку, що предмети й явища перебувають під впливом духів і богів, тому треба задобрювати молитвами саме їх. Це стадія релігії, яка пізніше змінилася «стадією науки», пронизаної вірою в здатність людини пізнати закони природи й оволодіти ними. Наука, як і магія, базується на тезі про незмінність перебігу природніх явищ, у той час, як релігія допускає їх порушення в результаті чудесного впливу богів.

· евгемеризм (філософ-утопіст Евгемер – грецький автор 4 – 3 ст. до н. е., що жив при дворі македонського правителя й трактував богів як колишніх реальних давніх правителів). Він написав твір «Святе письмо» («Hiera anagraphe»), який у латинському перекладі названо «Священною історією». Історико-релігійні погляди Евгемера збігаються з матеріалістичним світоглядом деяких істориків та філософів Греції класичної епохи. Евгемер розповідає, що під час своїх подорожей він бачив на острові Панхаї біля берегів Аравії старовинне святилище Зевса; у святилищі був золотий стовп з написами, які, нібито, накреслив сам Зевс. Із написів Евгемер довідався про родовід Зевса, одного з нащадків першого володаря землі Урана. П’ять разів об’їхав Зевс усю землю й помер на Криті, де мешканці показували його гробницю. Про інші божества Евгемер теж говорить як про людей, що після смерті були піднесені до рівня богів за свої подвиги й заслуги. Відбита в грецьких міфах послідовна зміна правлінь Урана, Кроноса й Зевса була для Евгемера тільки фантастичним відтворенням спогадів народу про зміни земних добродійників людства. Таке раціоналістичне тлумачення міфологічних образів, а разом з ними й початківполітеїстичної релігії дістало назву евгемеризм. Приклади евгемеризмів. зустрічаємо в грецькій літературі задовго до Евгемера, що лише підсумував поодинокі спроби зведення богів та героїв до рівня смертних. Згідно з таким тлумаченням, Атлант, який на плечах тримав небо, обертається на мудрого астронома; бог вітрів Еол — на досвідченого мореплавця, одноокий Поліфем — на хитруна, про розум якого символічно свідчить єдине око посеред чола і т. д. Міфи й оповіді про богів та героїв набирають вигляду ймовірних повістей про звичайних смертних. Виклад засад еевгемеризму знаходимо також в «Історичній бібліотеці» письменника I ст. до н. е. Діодора Сицилійського. Евгемер знайшов активну підтримку в християнських апологетів Лактанція, Авґустина й інших, для яких він викривав бездоказовість язичницького багатобожжя.

Ці погляди частково успадковує і французький антрополог ХХ ст. Мірча Еліаде, твори якого написані в 60-70-х рр. («Священні тексти народів світу», «Міф про вічне повернення», «Окультизм, чаклунство й моди в культурі», «Таємні обряди ініціації й посвячення» та ін.. Боги – це колишні царі, яких обожествили (М. Еліаде). Основна ідея цієї ткеорії – міфи засновані на історичних подіях та описують історичних осіб. Шукати у міфах історичні прив’язки дуже складно і навряд чи перспективно. На принципах евгемеризму заснована історична школа у фольклористиці. У носія традиції і дослідника принципово різне відношення до міфу. Носій традиції не порівнює міф із реальністю, міф для нього важливіший і має більшу цінність, аніж реальність. Сторонній спостерігач, навпаки, порівнює міф і реальність і бачить невідповідність міфу реальності.

· психоаналітична теорія міфу (З.Фрейд, К. Г. Юнг), за якою міф декларує приховані комплекси людини – її бажання, прагнення, що не можуть реалізуватися і були витіснені в область підсвідомості. Фрейд розвинув методику вільних асоціацій та тлумачення сновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу,сформулював концепцію структури психіки (Ід, Еґо та Супереґо, або Воно,Я і Над-Я). К. Юнг висунув теорію колективного підсвідомого, в основі якого лежать архетипи (першообрази) всіх вербальних і невербальних текстів культури. Міфологічність цих текстів науковці називають по-різному: підсвідомість, потоки свідомості, інтуіція, космічна свідомість, дух, світ ідей, семантичне поле, що розкривається у свідомості через образи, тощо. Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Це одностайне ставлення до природи та родичів. Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

· структурна теорія міфу (К. Леві-Стросс, В. Пропп, Е. Мелетинський) полягає в тому, що міфи відображають не приховані комплекси, а первинну інтелектуальну структуру – анатомію інтелекту. Інтелект оперує бінарними опозиціями: високий / низький, небо / земля, день / ніч, праве / ліве, захід / схід, чоловік / жінка, мир / війна, парне / непарне, священне / профанне тощо. Міф пояснює минуле, теперішнє й майбутнє. Міф виражає не підсвідомі аретипи, а структуру мислення, структуру логіки.

Міфологія – поле підсвідомих, але логічних ментальних операцій в пошуках виходу із суперечностей дійсності. Таким виходом є медіатор (серединний): в опозиції природа / культура - це одяг, війна / мир – істота, що поїдає падаль тощо. Логіка міфу є бріколажем (набором засобів під рукою), тобто міфологічний процес перетворює старі структури в нові.

Висновок: Отже, вичерпного загального визначення міфу, як і відповіді на питання, звідки він походить, на сьогодні не існує. Думається, що в процесі подальшого активного вивчення міфів нас чекають нові відкриття у сфері міфології.

Дата добавления: 2014-01-11