Етика – наука про мораль

Генезис та еволюція понять “етика”, мораль”, “моральність”.

Опорні поняття: етика, звичаї, моральна філософія, моральність, мораль, етичні доброчесності.

1. місце етики у системі сучасного наукового знання

2. виявлення та поглиблення предмету етики

3. історична зміна предмету етики

4. можливості та межі емпіричного дослідження моральних процесів

Етика – найдавніша та найзахопленіша галузь людського знання. Етика є наука про мораль. Слова “етика”, “мораль”, “моральність” часто вживаються як синоніми, цьому сприяє переклад слів “етос” і “мораліс” з грецької та латинської як “звичай”, “уклад”, “порядок”, “норови”. Однак в історії філософії та етики склалася традиція відрізнення цих понять. Терміни “мораль”, “моральність” означають певну сферу суспільного та особистого життя, а під “етикою” розуміють дослідження, вивчення моралі та її обґрунтовування. Таким чином, мораль чи моральність є предметом вивчення етики. Етичні учення як би створюють, формують свій предмет, наділяють його певними характеристиками. Етика може вважати, що мораль дана людині згори, Богом, деякою вищою субстанцією, або можуть затверджувати її еволюційне походження, або аналізувати виявляти її суспільно-історичну природу. Всі ці концептуальні уявлення про предмет етики будуть одночасно являти собою різні стани моралі, різні системи цінностей, вимоги до людської поведінки. Тому деякі науковці визначають етику як моральний досвід, що самоусвідомлюється, як теоретичну рефлексію моральної свідомості в самому собі.

Арістотель  

Термін “етика” – старогрецького походження. Він бере початок від слова “ethos“, що в старі часи означало людську оселю, звірине лігво, пташине гніздо. В цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше дане слово зазнало ряд змін в своєму значенні. Одне з таких значень означало – стійку природу якого-небудь явища, характер, внутрішню натуру живих істот. В даному значенні термін “етика”ввів в науковий оборот Арістотель (384 - 322 до н.е.). Арістотель відштовхуючись від слова “етос” в значенні характеру, внутрішньої природи, натури утворив прикметник “етичний” або “етносний” – що відноситься до етосу. Ним він позначав особливий клас якостей, що відносяться до характеру людини, що описують його досконалий стан – етичні доброчесності.

Вперше в історії етики, Арістотель пов’язує етичні доброчесності з бажанням, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, проте вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інша – хотіти слідувати доброму. Доброчесності не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Арістотель розрізняє діапоетичні (розумові) доброчесності, зв’язані діяльністю розуму, та етичні – доброчесності душевного складу, характеру. І ті й інші доброчесності не дані нам від природи, нам можна придбати їх. До перших відносяться дві – розумність, або мудрість, і розсудливість, практична мудрість, придбана шляхом навчання. Другі – доброчесності волі, характеру, до них відносяться мужність, щедрість, моральність й тощо. Останні виробляються шляхом виховання звичок.

Етична доброчесність є знаходження належної середини в поведінці і у відчуттях, вибір середини між їхнім надлишком і недоліком. Як же визначити належну середину для кожного з нас? По Арістотелю, для цього необхідно або володіти практичною мудрістю, розсудливістю, або слідувати прикладу чи повчанням добродійної людини.

Разом з тим Арістотель говорить, що придбані вихованням доброчесності вище за дар природи, природжених здібностей. Доброчесність вимагає навиків, звички, практики. Нелегко знайти належну середину у відчуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Щоб стати добродійною людиною, крім знання, що є добро і зло, потрібен також час для виховання характеру. Один добрий вчинок ще не веде до доброчесності. Природно, виховання краще всього починати з дитячого віку. Тому у сфері виховання громадян Арістотель відводить велику роль законодавству і державі.

Кажучи про “середину” як визначальному визнанні доброчесності, Арістотель має на увазі “середнє” в області відчуттів. Так, великодушності він протиставляє пихатість (“надлишок”), з одного боку, легкодухість (“недолік”) – з іншого. Великодушність, отже, є “середина”. Мужність – середня між нерозсудливою відвагою і боязкістю, щедрістю, щедрість – між марнотратством і скупістю, скромність – між безсоромністю, нахабством і соромливістю, боязкістю. Оскільки етична дія спирається на розум, вона має на увазі вільний вибір між добром і злом.

Від прикметника “етичний” Арістотель прийшов до іменника “етика”, що є, з одного боку, узагальненням відповідного класу доброчесностей, а з другого боку, узагальненням тієї області знання, яка вивчає людські доброчесності (твори Арістотеля, в яких вперше в історії розвитку етики позначена наочна область словом “етика” – “Нікомахова етика”, “Велика етика”, “Евдемова етика”).

Термін “мораль” – латинський аналог терміну “етика”. В латинській мові є слово “mos” (множина від “mores”), відповідне старогрецькому етносу і означаюче вдачу, звичай, моду, стійкий порядок. На його базі Цицерон з метою збагачення латинського слова і з посиланням на Аристотеля утворив прикметник “моральний” (moralis) для позначення етики, назвавши її philosophia moralis. Вже пізніше, приблизно в IV столітті, з’являється слово “мораль” (moralitas) у якості збірної характеристики моральних проявів. Множина від нього – moralia – вживалася як позначення і моральної філософії і її предмету.

Але що ж представляє собою мораль як предмет етики? На перший погляд, мораль можна визначити як сукупність правил і норм поведінки, якими керуються люди в своєму житті. Ці норми передають відношення людей один до одного, колективу, суспільству в цілому. При цьому найважливішу рису морального відношення складає оцінка суспільних відносин і людської поведінки з погляду добра і зла, справедливості і несправедливості. За допомогою моральних оцінок ці відносини і поведінка людей нібито перевіряються на їхню відповідність вищим етичним цінностям, морально-ідеальному порядку. До сфери моралі відносять також самі відносини і норми поведінки людей, що отримали стійкий, загальнообов’язковий характер і утворюючі суспільні норови.

Не менш важливо для моралі і наявність у людини якостей, схильностей, що роблять його здібним до морального життя – доброчесностей. Таким чином, перед етикою, яка не обмежується тільки описом і викладом правил поведінки і морального світопорядку, а прагне обґрунтувати його, що веде за собою постанову проблеми прояву моралі, виявлення сутності етичного освоєння дійсності.

Життя по совісті, по моральних правил припускає дотримування не просто певним нормам, але і сприяє індивідууму замислюватися про природу цих норм, про зміст моральних вимог і цінностей.

Отже, мораль представляє собою складну сферу духовного життя людини і суспільства, сферу духовної культури і є предметом вивчення етики. Етика ж є вченням про мораль, про моральні освоєння людської дійсності. Етика не створює моралі, не вигадує норми, принципи, правила поведінки, оцінки та ідеали, а вивчає теоретично узагальнює, систематизує і намагається обґрунтувати одні норми і цінності та розкритикувати інші. Для цього вона і повинна розкрити джерело походження моральних цінностей, загальну природу моралі.

Термін “моральність ” є еквівалентом грецького слова “етика” і латинського слова “мораль”. В російському словнику Полікарпова (1704) є слово “прав”, але немає ще слів “моральність”, “етичний”. В словнику Нордстета (1780) вже є слова “етичний”, але ще немає слова “моральність”. І лише в академічному словнику (1793) з’являється слово “моральність”. Німецький термін (Sittlichkeit) також відтворює історичну логіку своїх іншомовних, більш стародавніх еквівалентів. В тлумачному словнику братів Грімм XIII с. існувало слово “норми” (Sitte), а в XIVс. виникає іменник “моральність” (Sitllichkeit).

Таким чином, терміни “етика”, “мораль”, “моральність” приблизно однотипні по своєму етимологічному змісту та історії виникнення. Сказати, наприклад, “етичні норми”, “моральні норми”, “норми моральності” – значить сказати одне і теж. Проте, в ході розвитку культури ці терміни придбали різні відтінки розведення етики і моралі (моральності) як науки, області систематизованого знання, і її предмету.

Рекомендована література

Аболина Т.Г. Исторические судьбы нравственности (философский анализ нравственной культуры). К, 1992. 196.с.

Бердяев Н.А. О назначении человека. М., 1993, с.20-35.

Библер В. С. Нравственность. Культура. Современность (Философские раздумья о жизненных проблемах)// Этическая мысль: Науч.-публицист.чтения. М., 1990. С.16-57.

Кропоткин П.А. Этика, М., 1991. С.22-35.

Малахов В. Етика., К: "Либідь", 2001. С.15-40.

Рікер П. Етика і мораль // Рікер П. Навколо політики.К., 1995.С.269-283.

Шрейдер Ю.А. Этика: Введение в предмет. М., 1998.С.3-25.

Підручники по етиці:

Етика: Навч. Посібник / Т.Г. Аболіна, В.С. Єфіменко, О.М. Лінчук та ін., К.,1992. 328 с.

Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч. Посібник.К.,1998. 270 с.

Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика., 1998. 472 c.

Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая история этики. М., 1987.589 с.

Зеленкова И.Л., Беляева Е.В. Этика: Учебное пособие и Практикум. Минск, 1997. 320 с.

Золотухина-Аболина Е.В. современная этика: истоки и проблемы: Учебник для вузов. Ростов н/Д.,1998. 271 с.

Этика: Учебник для студентов философских факультетов вузов / А.А. Гусейнов, С.Ф. Анисимов, Е.Л. Дубко и др.М.,1999. 495 с.

Дата добавления: 2014-01-11