Висновок. 1. Виникнення кримінології як науки

Вступ

ПЛАН

Одеса – 2011

1. Виникнення кримінології як науки.

2. Розвиток кримінології в 20-30-ті роки ХХ століття.

3. Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки та її сучасний стан.

Кримінологія - це соціально-правова наука, яка на основі філософського вчення про злочинність як соціальне явище має відповісти на питання, чому вчиняються злочини і що треба зробити для того, щоб їх не було? Для цього вона повинна розкрити детермінанти злочинності, її стан, динаміку, структуру, географію та розробити засоби протидії їй.

Протягом тривалого часу кримінологію вважали частиною науки кримінального права, тому що латинське слово crimen означає злочин. При подальшому розгляді виявилося, що межі кримінології ширші за межі кримінального права. Вона містить у собі і низку рис соціології, карної політики, кримінально-правової статистики, психології, психіатрії, френології та інших наук. Це, власне, і сприяло виділенню кримінології в самостійну практичну науку. Проте історію виникнення кримінології варто розглядати в контексті розвитку науки кримінального права, яка у той час багатьма вченими ототожнювалася з соціологією чи карною політикою.

Кримінальне право, за висловом засновника соціологічної школи кримінального права Ф. Ліста, є найстарішою галуззю права. Воно виникло разом з поділом суспільства на класи і було знаряддям зміцнення позицій панівного класу.

Зупинимося на основних напрямах розвитку кримінально-правової думки, які тісно пов’язані з історією кримінології. Корені її - ще у працях Платона й Аристотеля. З XVI ст., коли проблеми злочину і покарання стали займати чільне місце в ідеях передових мислителів того часу, з’являються цілісні доктрини з цих питань.

1. Виникнення кримінології як науки

І так, формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в основі яких лежали погляди деяких видатних учених того часу.

Класичний період. Ш.-Л. Монтеск’є (1689 - 1755) різко виступав проти свавілля у правосудді. Необхідно, щоб законодавець пройнявся інтересами народу. Він говорив, що дух толерантності має бути духом законодавця. Жорстокість покарань шкідлива для держави і суспільства: по-перше, народ грубіє і у нього формуються риси жорстокості, що “є злом надзвичайним”; по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання, злочинність не вища, ніж у тих, де привалює жорстокість. Лише деспотії спираються на страх і жорстокість. Демократичне правління формує більш високу систему цінностей у громадян, що стримує їх від багатьох злочинів.

Ш.-Л. Монтеск’є звертав увагу на необхідність застосування профілактичних заходів. Скептично ставився до таємних доносів. Потрібні публічні обвинувачення, а не доносителі, які нерідко поєднують у собі “пороки і негідницьку душу з честолюбством”. Виступав за скасування усіх варварських законів, що під приводом захисту релігії обагрили правосуддя потоками крові і звели нанівець свободу думки і совісті. “Якщо за крадіжку і вбивство буде призначатися однакове покарання, то вбивства не припиняться”. Ідеї Монтеск’є полонили багатьох його сучасників.

Ч. Беккаріа (1738 - 1794) написав відомий трактат “Про злочини і покарання”, який був перекладений усіма європейськими мовами, у тому числі російською. Він увібрав у себе ідеї видатних мислителів минулого і сформулював основні вчення класичної школи кримінального права.

Ч. Беккаріа, перебуваючи під сильним впливом природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, вважав, що злочинність можна ліквідувати шляхом створення гарних, ясних законів і просвітництва, виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип “немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі” став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Ч. Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка має бути відокремлена від чесноти людської, так званої політичної. Людська і державна справедливість не тотожні, так само як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. “Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає із злої волі злочинця, а продукт соціального середовища”. Цим він переносив вину з особи, яка вчинила злочин, на суспільний лад.

Ч. Беккаріа обстоював за гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти, особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні і не корисні". Він був переконаним противником помсти. В міру розвитку культури і просвітництва суворість покарання послаблюватиметься. “Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцні шори на злочин. Інакше або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність ослаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а існуючу страту замінити позбавленням волі, поєднаним з працею”.

Вольтер (1694 - 1778) пропонував провести реформу кримінального судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і катувань, виступав проти безправ’я і свавілля.

Вольтер категорично вимагав скасування покарань за єресі, богохульство, чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації покарання. Головне у правосудді - це суспільна користь, тобто покарання мають бути справедливими. Вольтер багато в чому продовжив справу Монтеск’є і Беккаріа. Але, на відміну від них, він не лише висував ідеї, а й самовіддано боровся за впровадження їх у життя.

Класична школа в кримінальному праві розвивалася і в Росії такими вченими, як М.О. Неклюдов, М.В. Духовський, І.Я. Фойницький, а пізніше А.А. Піонтковський, М.М. Гернет, М.М. Полянський, В.В. Єсипов та ін. Всі вони боролися за введення політичних елементів у науку кримінального права і навіть за виокремлення науки карної політики в самостійну дисципліну. Не у всіх питаннях вони були одностайні, але час догматичного підходу до права минув. Теорія вільної волі, висловлена класиками Кестліном, Бернером, а в Росії - І.Я. Фойницьким та ін., випливала з філософії і метафізики Г. Гегеля й І. Канта. Так, І. Кант зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З цього виходило, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути покладена відплата. Зло, заподіяне невинному, - це зло самому собі, тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє неминуче покарання. Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної справедливості має відбуватися шляхом розплати.

Дуже схожими, але не тотожними, були погляди на злочин і покарання у Гегеля. Він вважав, що відплата має бути еквівалентною заподіяним збиткам, а покарання - пропорційним тяжкості злочину. На відміну від І. Канта, Г. Гегель не вимагав принципу таліону - “смерть за смерть”.

Отже, відповідальність правопорушника класики будували переважно на зовнішніх властивостях діяння. Індивідуальні якості суб’єкта злочину, що характеризують його суспільну небезпеку, вони до уваги не брали.

З розвитком держави змінювалися засади боротьби зі злочинністю. Жорстокість стала поступатися місцем гуманізму, головною формою якого було виправлення злочинця. Цей засіб класики називали “виправним” і покладали на нього великі надії. Але вони не завжди справджувалися. В’язниця у всіх її видах не тільки не виправляла, а скоріше всього розбещувала осіб, які потрапляли за її стіни.

Антропологічний напрям у кримінології представлений такими вченими, як Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало. Після проведення тривалих досліджень вони дійшли, як їм здавалося, єдино правильного висновку про те, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому злочинці, його анатомічних, фізіологічних, психічних і моральних властивостях, отриманих при народженні. Ч. Ломброзо і його соратники вважали, що злочинець – це своєрідний різновид людини, у якому сконцентровані особливі біологічні риси, що ведуть його до злочину. З цього випливало, що злочин є “явище настільки ж природне і необхідне, як народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких він часто є”.

У своїй праці “Злочинна людина” Ч. Ломброзо докладно виклав біологічні риси (анатомічні, фізіологічні, психічні) злочинців, показав їхню відмінність від “нормальних людей”. Антропологи зазначали, що у світі завжди були і є люди, які від народження приречені бути злочинцями. До них треба застосовувати не міри покарання, а заходи безпеки. Природжений злочинець має бути знищений фізично або засуджений на довічне ув'язнення, вислання на незаселені острови тощо.

Треба зазначити, що Ч. Ломброзо, Е. Феррі та деякі інші автори стояли на детерміністських позиціях, і з часом у їх поглядах відбулася еволюція у бік пом'якшення значення біологічних факторів у злочинній поведінці. Згодом були визнані недоліки в теорії фундатора школи. Потім Ломброзо і сам змінив деякі свої попередні висновки. Він вказував не тільки на біологічні чинники злочинів, а й на соціальні. Говорячи про природженого злочинця, він зазначав, що злочину може і не бути, якщо відсутні “сприятливі обставини”. Тому

Ч. Ломброзо пропонував боротися не ізольовано з кожним чинником (біологічним, фізичним чи соціальним), а з усією їх сукупністю. Ще чіткіше з цього приводу висловився Е. Феррі: “Ніхто з нас не говорив про фаталізм злочину, ми говоримо тільки про причинний або природний детермінізм”.

Деякі з опонентів Ч. Ломброзо (зокрема Прінс), не заперечували існування типу злочинця як такого. Професія та умови життя накладають на людину певний відбиток, надають її фізичній і психічній структурі особливих рис. Тому професійним злочинцям притаманні специфічні риси так само, як ученим, артистам, духівництву тощо. Але цей тип не є продуктом спадковості, а результатом негативного впливу зовнішнього середовища.

Соціологічний напрям виник у 90-х роках XIX ст. Його засновниками були Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін. Соціологи, так само як і антропологи, вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а особі злочинця. Але вони більш чітко висловлювалися за те, щоб біологічну неповноцінність особи вважати тільки одним з чинників злочинності, що діє поряд з іншими факторами соціально-економічного характеру (безробіттям, злиднями, дорожнечею життя, проституцією, алкоголізмом тощо).

Соціологи заперечували саме поняття “природжений злочинець”. Основні чинники злочинності вони вбачали в суспільних відносинах. У зв’язку з цим вони негативно ставилися до “вільної волі”, а разом з нею і до принципу відплати за злочин, і були прибічниками профілактики злочинів, хоч і не відкидали превентивне значення покарання. Проте вивчення особи велося все-таки у плані характеристики суб’єкта злочину. Соціологи відмовилися від поняття “склад злочину” та замінили кримінальне покарання засобами безпеки. Це вело до судового свавілля. Адже суд міг визнати небезпечний стан навіть там, де ще немає ні злочинця, ні злочину.

Таким чином, запобігання злочинам вийшло на перший план, замінюючи класичний принцип залякування і механічний принцип усунення, що лежав в основі антропологічного напряму. Соціологам було ясно, що лише в площині соціальних реформ лежить справжня боротьба зі злочинністю, що для її подолання необхідно в першу чергу вплинути на соціальні чинники, не забуваючи, звичайно, про суб’єктивні фактори. Іншими словами, вони намагалися поєднати превентивне значення покарання із загально соціальною профілактикою злочинів.

1. Формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в основі яких лежали погляди деяких видатних учених того часу.

2. Класичний період. Ш.-Л. Монтеск’є, Ч. Беккаріа, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, І. Кант, Г. Гегель та ін. приділяли увагу злочинному діянню.

3. Антропологічний напрям у кримінології представлений такими вченими, як Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало та ін. приділяли увагу особі злочинця.

4. Соціологічний напрям виник у 90-х роках XIX ст. Його засновниками були Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін.

Соціологи, так само як і антропологи, вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а особі злочинця.

2. Розвиток кримінології в 20 – 30 - ті роки ХХ ст.

Для підтвердження або спростування тих чи інших теорій потрібно було створити науково-методичну і організаційну базу для проведення широких кримінологічних досліджень. Такі заклади вже існували на Заході у вигляді приватних шкіл і лабораторій. Прообразом цих установ у Росії була школа, створена Л.М. Толстим у Ясній Поляні. Відомо, що до нього приїжджав Ч. Ломброзо, який знайомився з роботою великого письменника, цікавився його думкою про антропологічну теорію злочинності. Л.М. Толстой не поділяв точку зору ломброзіанців, але добре висловлювався про дослідження, що проводились. “Шукати істину завжди похвально”, - казав він.

У Радянській Росії також створювалися кримінологічні кабінети. У Петрограді, Саратові, Москві, Мінську та інших містах вони здебільшого займалися вивченням особи злочинців. Так, у Саратовському кабінеті кримінальної антропології і судово-медичної експертизи, створеному у 1922 р., наукова робота велась у трьох напрямах: 1) вивчення злочинця і злочинності; 2) пошук найраціональніших методів перевиховання злочинців; 3) проведення експертиз для судових органів, карного розшуку та адміністрації виправних установ.

Виникнення Московського кримінологічного кабінету було пов’язано з проведеним у квітні 1923 р. обстеженням виправно-трудових будинків. Матеріали обстеження виявилися настільки цікавими й цінними, що напрошувався висновок про необхідність організації систематичного вивчення особи злочинця і злочинності. У зв’язку з цим при Адміністративному відділі Московської Ради було створено Кабінет з вивчення проблем особи злочинця і злочинності, в якому працювали криміналісти, соціологи, психіатри, психологи, антропологи, біохіміки. Московський кабінет розробив кілька анкет. Програма обстеження злочинців складалася з 43 питань, відповідь на які фіксувалася вищеназваними спеціалістами. Наприклад, соціологічне дослідження передбачало встановити процес формування антисоціальної спрямованості особи, раптового, стрімкого її утворення або, навпаки, поступового розростання в ній антисоціальних властивостей. Виявлялися умови життя неповнолітніх правопорушників, причини повторного вчинення ними злочинів тощо. Це давало можливість зробити висновок, чи правильно обрано міру покарання для обвинувачуваного.

Організований у 1926 р. кабінет у Ростові-на-Дону проводив дослідження у біопсихологічному напрямі. Його роботою керував доктор медицини О.В. Брайловський. Кабінет видавав збірник “Вопросы изучения преступности на Северном Кавказе”, авторами статей якого були переважно лікарі.

У 1925 р. при Петроградському губернському суді теж був створений кримінологічний кабінет. Його робота будувалася на комплексній основі. Спочатку вивчалися матеріали справи, потім проводилося анкетування кожного засудженого і бесіди з ними. Зокрема, було проведено конкретно-соціологічне дослідження причин злочинності неповнолітніх. Анкетуванню були піддані засуджені за вбивство, зґвалтування, хуліганство та особи, які вчинили корисливі злочини. Матеріали дослідження було розіслано в інші регіони СРСР, у тому числі в Україну, а написані на його підставі статті - опубліковано у спеціальних наукових збірниках.

Взагалі, у ті часи експериментували дуже багато. Захоплення соціологічними дослідженнями заполонило працівників правоохоронних органів і особливо виправно-трудових установ. У місцях позбавлення волі організовувались різного роду курси, на яких засуджені здобували спеціальність. У камерах випускалися стіннівки чи листівки. У деяких колоніях видавались не лише газети, а й журнали, створювались гуртки художньої самодіяльності і навіть театри.

В Україні тоді також створювались кримінологічні кабінети. В Києві, крім кабінету при юридичному факультеті Інституту народного господарства, існувала ще й “Юридична клініка”. Вона працювала на громадських засадах. Викладачі відповідних кафедр набирали групи студентів, які проводили анкетування ув’язнених, а також членів їхніх сімей, товаришів по роботі. Ці матеріали використовувались у навчальному процесі та профілактичній роботі.

У 1925 р. всі українські кабінети було перетворено на інститути науково-судової експертизи, які, згідно з Положенням від 25 квітня 1925 р., мали проводити різного роду наукові дослідження та експертизи у судових справах, а також експериментальні дослідження з питань кримінальної техніки та методики вивчення злочинності й особи злочинця. Серед шести секцій Інституту була й секція кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень.

Ще до створення Київського інституту науково-судової експертизи “Юридична клініка” разом з науковцями кабінету провела низку досліджень під керівництвом академіка І.О. Малиновського. На засіданнях її Вченої ради, зокрема, були заслухані такі доповіді:

“Про вивчення злочинця і злочинності”; “Про асоціативний метод і застосування його в судовій роботі”; “Про особливості професійного злочинця”. Найбільший інтерес становила перша доповідь, з якою 27 листопада 1926 р. виступив академік І.О. Малиновський. Коротко виклавши історію заснування в Європі й Америці кабінетів і лабораторій з вивчення злочинності і злочинців, він зауважив, що хоч ці кабінети ставлять своїм завданням усебічне вивчення злочинності, але насправді головним чином займаються біологічним обстеженням злочинців. Соціологічні дослідження відсуваються на другий план. Далі доповідач наголосив на тому, що радянське законодавство розглядає злочин як продукт соціально-економічних умов і вважає за необхідне застосовувати до злочинця заходи соціального захисту, пристосовувати його до умов співпраці, а не мститися йому. Необхідно вивчати злочинця, щоб з'ясувати, як боротися зі злочинністю. Обов’язок такого вивчення законодавець покладав на судові органи і виправно-трудові установи. Але, як вважав І.О. Малиновський, потрібні і спеціальні наукові установи, де б працювали вчені різних галузей знань. Доповідач зауважив, що у деяких містах України - Києві, Харкові, Одесі діють установи з вивчення злочинності - кабінети науково-судової експертизи в системі Наркомату юстиції. Але їх робота не координується. Треба створити інститут республіканського масштабу, який би займався систематичним вивченням проблем злочинності в Україні. Він координував би наукові дослідження місцевих закладів на зразок Московського державного інституту з вивчення злочинності і злочинців.

Київський інститут науково-судової експертизи вивчав етіоло­гію, динаміку та структуру злочинності в Україні, розробляв окремі питання методології й методики досліджень особи правопорушника, працював над проблемами пенітенціарного характеру. Результати досліджень заслуховувалися на відкритих засіданнях Вченої ради і публікувалися в доповідях і повідомленнях науковців Інституту. Київський ІНСЕ мав також кримінологічний музей, у якому було три відділи: кримінологічний, пенітенціарний і методів дослідження.

Про характер діяльності секції кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень Інституту свідчать наукові праці, підготовлені у 1928 - 1929 роках: “Про застосування гіпнозу в слідчій справі” (проф. В. М. Гаккебуш); “Сучасні погляди на явища телепатії та їх кримінологічне значення” (проф. В.І. Фаворський); “Психоаналітичне дослідження піроманії” (доктор І.А. Залкінд); “Порівняльне дослідження крові у засуджених за різні злочини” (доктор В. В. Фоломіна); “Про татуювання правопорушників” (доктор І.І. Цорапська). Деякі праці були присвячені проблемам позбавлення волі як мірі соціального захисту та його впливу на засуджених: “Про специфічні порушення нервово-психічної діяльності у засуджених” (доктор І.А. Залкінд); “Теорія і практика виправно-трудової справи в УРСР” (проф. М.О. Чельцов-Бебутов). Як бачимо, майже всі дослідження проводилися представниками природничих наук.

По-іншому будувалась робота Всеукраїнського кабінету з вивчення особи злочинця і злочинності, який був створений у листопаді 1924 р. з ініціативи співробітників Одеської губернської виправно-трудової інспекції. Рада цього кабінету складалася з науковців та працівників суду, прокуратури і медичних установ. Кабінет розгорнув свою дослідницьку діяльність у лютому 1925 р. Згідно з Положенням про нього, затвердженим НКВС УРСР, він мав на меті “сприяння виправно-трудовим установам у справі правильного застосування методів виправно-трудового впливу”, а також “дослідженням злочинності як соціального явища”. Кабінет діяв і через створені за його ініціативою так звані ланки з вивчення особи злочинця, які були у Чернігові, Дніпропетровську, Сумах та інших містах України. Штат кабінету складався з юриста-соціолога, психіатра та лікаря. При ньому стажувалися студенти, які брали участь у збиранні емпіричних матеріалів, а всю технічну роботу виконували самі засуджені. Тут же містилося обладнання, необхідне для проведення антропометричних вимірів і психологічних тестів.

Робота Всеукраїнського кабінету набрала широкого розмаху, охоплюючи нові напрями досліджень та різні сторони профілактичного впливу на засуджених. Поряд з вивченням засуджених, члени кабінету брали активну участь у роботі спостережної комісії, представляючи їй відповідні характеристики на них, а також в окремих судових процесах, виступаючи із детально відпрацьованими висновками, побудованими на основі конкретних спостережень, опитувань тощо.

Наукові розробки кабінету, крім збірника “Вивчення злочинності та пенітенціарної практики”, публікувалися в періодичних часописах “Проблеми злочинності”, “Допровский робітник”, “Геть злочинність!”. Були підготовлені і популярні брошури “Психопатичні особи в умовах висилки”, “Боротьба з татуюванням у місцях позбавлення волі” та монографія “Типи сучасних правопорушників”. Четвертий випуск збірника “Вивчення злочинності та пенітенціарної практики” був присвячений рецидиву і професійній злочинності. Стосовно профілактичних заходів щодо професійних злочинців пропонувалася максимальна їх ізоляція у виправно-трудових установах, широке використання як робочої сили в інтересах загальних господарських завдань.

На особливу увагу заслуговує діяльність Харківського (у той час столичного) кабінету з вивчення причин злочинності і особи злочинця, який виник у 1928 р. Серед його відділів найпомітнішою була робота соціально-економічної секції, яка проводила глибокі наукові дослідження не лише окремих видів злочинів, а й злочинності у цілому, велике місце відводила проблемам профілактичної діяльності, вивченню соціальних умов життя і поведінки осіб, які вчинили злочини. Ці дослідження проводили наукові співробітники кабінету, професорсько-викладацький склад харківських юридичного і медичного інститутів із залученням для виконання технічної роботи окремих осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Серед учених потрібно назвати професорів Г.І. Волкова, М.М. Гроздинського, В.А. Внукова, В.С. Трахтерова.

Крім того, в 1930 р. у Харкові був створений Всеукраїнський кримінологічний інститут, на який покладалися обов’язки з координації роботи кабінетів і разом з тим проведення планових наукових досліджень. У 1931 р. його було передано до системи Нарком’юсту під назвою “Науково-дослідний інститут з вивчення злочинності”. Нова назва внесла і деякі корективи в плани його роботи. На Інститут було покладено завдання наукової розробки заходів, методів і способів боротьби зі злочинністю в Україні, включаючи і запобігання конкретним злочинам. У ньому біологізаторство причин злочинності було зведено майже нанівець. Панівне становище зайняла ідея про особу злочинця як продукт криміногенного соціального середовища.

На жаль, перебудова діяльності Інституту не була завершена. Обвинувачення ряду російських та українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності на установи, які досліджували лише питання карної політики і кримінального права. Це ознаменувало собою ліквідацію кримінології як “буржуазної лженауки”, її викладання у вузах припинилося, хоч насущні проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права. Як кажуть, “з водою вихлюпнули й дитя”. І тільки на початку 60-х років раніше заборонена в СРСР наука кримінологія стала поступово відроджуватися.

Дата добавления: 2014-01-11