Етика Любові

Любов - найважливіше поняття релігії, міфології і філософії (як класичною, так і сучасною). Темі любові присвячений один з діалогів Платона (Бенкет), в якому філософ висловлює свою концепцію любові, що стала основоположною для всіх подальших теорій. Платон виділяє різні види любові - еротична (плотський-тілесна) і духовна (любов до ідей або філософія).

Всепрощаюча любов - центральне поняття християнської етики.

Заповідь любові була проголошена И. Христом у відповідь на питання про вищий закон людського життя. У християнській заповіді - любов до Бога і любов до ближньому - дані в єдності, і як ближній вказаний не тільки одноплемінник, але кожна людина. Цим заповідь Христа відрізняється від заповіді Мойсея, для якого любов до ближнього означала любов до одноплемінника і ненависть до чужака.

Проте по своєму нормативному змісту заповідь любові не належить виключно християнській етиці. Гімн любові, що міститься в посланні апостола Павла коринфинянам: " Любов довго терпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличилася, любов не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не гарячиться, не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуется істині. Все розуміє, всьому вірить, все сподівається, все переносить ". Таке розуміння любові розглядає її як вищу цінність і вищу мету, яка ніколи не може бути засобом для інших цілей.

Мораль описується Павлом як область людських відчуттів, а не сфера розуму, як в античній філософії. Павло відзначає особливу евдемонію любові, називаючи милосердя, співчуття, трепетне духовне спілкування відрадою любові, говорить про радість і ніжність як переживання любові.

Апостол Павло в своїй проповіді проголосив ідеал всепрощаючої безумовної любові як вищій цінності людського життя. Для Павла також вищим етичним принципом є любов.

Августин розглядає любов як вищу цінність і найбільшу чесноту. Виділяючи різні види любові (любов до ближньому, до батьків. до самого собі, статева любов), Августин говорить, що саме любов людини до Бога є критерієм його оцінки. Він виділяє два типи людей - духовні, у яких любов до Бога доходить до ненависті до себе, і плотські, у яких любов до себе доходить до ненависті до Бога. Тільки Бог знає, до якого типу відноситься кожна людина, і в цьому полягає таємниця визначення.

К. Войтила (Папа Іоанн Павло II) в своїй книзі " Любов і відповідальність" детально виклав основні моменти розуміння статевої любові в сучасному католицизмі. Основними етичним принципами в цьому питанні є:

· персоналізм.

· моногамія.

· благодать.

Принцип персоналізму виходить з визнання кожної людини особою, що має внутрішній світ, суб'єктом, що радикально відрізняється від об'єктів.

Суб'єкт - той, хто діє і ухвалює рішення, об'єкт - те, на що обернена дія.

Але людина може виступати і як об'єкт (наприклад, у відносинах лікар і пацієнт лікар виступає як суб'єкт, а пацієнт в ролі об'єкту; часто відносини між батьками і дітьми носять такий же характер, коли дитина сприймається як об'єкт виховання, суб’єкт - об’єктний характер можуть носити і відносини між чоловіком і жінкою). У цих випадках виникають етичні проблеми, оскільки не тільки суб'єкт, але і об'єкт цих відносин є особою, що має вільну волю і не охочу бути об'єктом.

Чи не є жінка для чоловіка в сексуальному відношенні чимось на зразок засобу? Чи не є чоловік для жінки засобом для досягнення її мети?

Подібні питання свідчать про те, що сексуальна сфера створює простір для трактування особи як об'єкту використання.

Тим часом, любов - протилежність використання особи як засоби.

Щоб виключити таку можливість, що люблять людей повинна об'єднувати загальна мета.

Персоналізм виходить з розуміння любові як міжособового відношення, заснованого на спільності духовних інтересів і цілей.

Особа - це таке буття, з яким по справжньому повноцінно співвідноситься тільки любов. Ідея гідності особи означає, що особа розраховує на те, щоб до неї відносилися як до об'єкту любові, а не як до об'єкту використання. Це означає, що особа має зовні речову, вне- споживчу цінність.

Любов - це жадання особи. Любов забезпечує повноцінне існування людини. Справжня любов удосконалює і ушляхетнює. Любов між чоловіком і жінкою - це щось вище, ніж сума двох відчуттів; це не дві любов, але єдиносущне буття, в якому беруть участь дві особи.

Сексуальний імпульс з часом слабшає, тоді залишається цінність особи і тоді виявляється достовірність любові. Справжня любов не тільки встоїть, але і зміцниться. Якщо ж вона заснована тільки на чуттєвості, то з часом вона втратить всякий сенс.

Так з принципу персоналізму витікає принцип моногамного браку.

Головною метою браку є дітородіння (procreatio), другорядною - те, щоб чоловік і жінка жили разом (mutium adjutorium), третьестепенной - задоволення природного жадання (remedium concupiscentiae).

Критерієм любові є здібність до повної самовіддачі, яка є протилежністю використання. Дійсна любов - це єднання чоловіка і жінки в моногамному браку. Якщо позбавити любов самовіддачі, грунтовності особової участі, тоді те, що від неї залишиться, буде її повною протилежністю (проституція).

Головний парадокс персоналістом любові полягає в наступному.

Особа - це людина, що володіє свободою волі і невідчужуваним внутрішнім світом. У любові особа хоче віддати себе іншому, тим самим як би відмовляючись від принципу власної свободи і непередаваності. Але це зречення веде не до того, що крушить і зубожінню особи, а як раз навпроти, до збагачення. Це закон екстазу - треба вийти з свого Я, щоб повніше існувати в іншому.

Таємниця взаємної любові - це переплетення двох осіб, готових один для одного до самопожертвування, переплетення жертовної любові.

Брак - це не факт статевого співжиття, але інститут соціальний і божественний.

Люди, що знаходяться в браку, належать суспільству і повинні виправдати своє співжиття перед суспільством. І якщо жінка народить дитину, то суспільство повинне його прийняти. Без суспільного визнання любов відчуває себе неповноцінною.

Брак - визнання і виправдання факту співжиття перед богом, перед один одним, перед іншими людьми. Головне - перед Богом.

Кожна людина має внутрішній світ, розум, душу. Цей світ належить не тільки йому самому, але ще і Богові.

Таїнство браку - виправдання богом людини за допомогою благодаті. Цю благодать отримує людина через церковний брак.

У Західній Європі любов завжди виступала як щось заборонене, пов'язане з подоланням препятствий. Любов - пристрасне бажання неможливого, це поривши, що руйнує стабільність нашого буття. Якщо інший відповів взаємністю, ми вважаємо, що на нас обрушилося щастя, якого ми негідні. На нас обрушилася "благодать". Справжня любов може бути тільки моногамною - оскільки це визнання унікальності і неповторності єдиної людини. Любов розсовує емоційні межі повсякденного життя - дарує людині екстаз і страждання.

Патологічні форми любові описані Э. Фроммом: некрофілія (любов до мертвого, приклад - Гітлер), садизм (задоволення від спричинення страждання іншому), мазохізм (задоволення від того, як тобі заподіюють страждання), нарцисизм (патологічна любов людини до самого собі).

Дата добавления: 2014-01-11