Київська держава за Ярославовичів

Самостійні князівства на українських землях.

Князь Володимир мономах.

Київська держава за Ярославовичів.

Причини феодальної роздробленості.

План.

Лекція 3

ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ХІІ-ХІІІ СТ.)

І.

1. Київська держава була найбільша у Європі: при малій густоті населення і слабких комунікаціях важко було утримати таку величезну територію під однією владою;

2. Раніше єдність держави утримувала династія на чолі з єдиним сеньйором. З часом члени династії поринули у князівські усобиці, чим розбили єдність держави;

3. Відсутність сталого порядку престолонаслідування;

4. Поява у суспільстві нових соціальних груп (бояри, “ліпші люди”). Які домагалися участі в управлінні державою;

5. Занепад міжнародної торгівлі, що єднала Азію з Європою, чорне море з Балтійським. (З часу хрестових походів торгові шляхи спрямовувались на Середземне море та Італію, а Україна опинилась осторонь світових ліній);

6. Напади кочових племен;

7. Головна причина занепаду Київської Русі: зростання великого феодального землеволодіння, особливо його вотчинної форми (вотчина – землеволодіння, що переходило у спадок від одного покоління до іншого). У зв‘язку із зміцненням власності на землю місцеві князі та бояри не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя.

1. По смерті Ярослава Мудрого (1054р.) набув чинності новий принцип престолонаслідування. Започатковане ним старшинство в межах родини – влада найстаршого з синів – запроваджувалося натомість старого спадкоє­мства "від батька до сина".

2. Згідно з заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава. Разом з великокняжим столом він дістав багату київську землю. Решта земель розподілялася за старшинством між іншими синами та племінниками: Чернігівська земля відійшла ло Святослава Ярославича, Переяславщину отримав третій Ярославич – Всеволод. Задум Яросла­ва Полягав у тому, щоб кожний з синів по черзі перебував на київсь­кому столі: щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як від­бувалося пересування братів на щабель вище і ближче до Києва. Нада­ючи в такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярос­лав сподівався уникнути запеклих сімейних вар. Протезна думку дея­ких істориків, саме заповіт Ярослава Мудрого поклав початок роздробленості руських земель.

3. Закликаючи синів жити в злагоді й мирі, Ярослав підкреслював, що старшим серед них залишається київський князь Ізяслав. Він та двоє інших Ярославичів – Святослав і Всеволод, об'єднали зусилля, аби разом підтримати єдність величезної руської території та спільно боротися проти половців. Цей союз на чолі з Ізяславом протримався 15 років. Але 1068 р. він розпався.

4. У межах Переяславського князівства вдерлися половці (кипчаки) племена тюркського походження, які проживали у степах між р. Волгою та р. Дунаєм, вели кочовий спосіб життя, були войовничим народом, чинили набіги на сусідні землі. Ізяслав (князь київський) зі Святославом (князь чернігівський) виступали на допомогу володарю князівства – князю Всеволоду. На річці Альта відбулася битва (1068р.), в якій руські війська зазнали поразки. Ситуація ускладнювалася тим, що загроза на­паду половців постала й перед Києвом. Нерішучість і безпорадність князів обурила київських міщан. Кияни зібралися на Подолі й виріши­ли самотужки боротися з половцями. Спалахнуло повстання, що швидко охопило все місто. Обурені кияни попрямували на "Гору", погрожуючи карою Ізяславу та його воєводам. Ізяслав, наляканий погромами, непомітно залишив палац; фактично кияни вигнали його.

5. Великим київським князем повстанці проголосили Всеслава – полоцького князя, який за спробу відокремитися від Києва на той час пе­ребував у полоні. Його княжіння тривало трохи більше семи місяців. Проте якось виявити себе Всеславові за цей короткий термін не вда­лося. Знову повернувся Ізяслав.

6. Боярство значно збагатилось та закріпило своє панівне стано­вище у суспільстві завдяки досить стабільному правлінню протягом чотирьох поколінь князів Ростиславичів, а також торгівлі сіллю. В наслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини із бідніших бояр. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва київському князеві було важко втручатися у місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною давало можливість звернутися по допомогу до чужинців у боротьбі проти князя.

7. Бояри Волинського князівства, на відміну від галицьких, за походженням, становищем і політикою були більш подібними до бояр основної частини київської держави. Більшість з них прийшли на ці землі у складі дружини своїх князів, що часто призначалися та знімалися київським великим князем. Бояри отримували земельні володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від щедрості князя, і тому виявляла йому більшу відданість та підтримку. Власне з цієї саме волинські князі, а не галицькі,з могли об‘єднати обидва князів­ства в єдину державу.

8. Однак запобігти загостренню суперечок між представниками правлячого роду (1072р.) Вишгородська нарада не змогла. Більше того, у наступному 1073р. ці суперечки переросли у відвертий конфлікт: Святослав, підмо­вивши Всеволода, здійснив воєнний похід на Київ і вигнав звідти Ізяслава.

9. На початку свого княжіння Святослав Ярославич (1073-1078) вдався до заходів для зміцнення влади Києва і подолання прагнення удільних князів відокремитись і здобути зверхність над іншими. З цією метою новий Київський князь перерозподілив столи. За собою Святослав залишив ще й Чернігівське князівство, а в інших містах посадив своїх синів і племінників. Протягом короткого часу Святослав домігся визнання своєї зверхності над всіма князями. Особливо важливою для нього підтримка Київських бояр і духівництва. Та планам Святослава стати одноосібним правителем Русі перешкодила його смерть.

10. Позбавлений влади Ізяслав знову звернувся до Польщі. Проте цього разу вона не допомогла руському князю-вигнанцю. Тоді він направляється до германського імператора Генріха ІV. Але ні той, ні Папа римський Григорій VII, не спокусили багатими дарами й також нічим не допомогли йому. Так у мандрах Європою збігли для Ізяслава три ро­ки. Змінила ситуацію смерть Святослава. У 1078р. Ізяслав повернувся на Русь і знову зайняв київський стіл. За підтримки Всеволода йому вдалося позбавити влади синів Святослава і об єднати в своїх руках всю Русь. Та скривджені Святославові сини розпочали нові чвари. Про проти Ізяслава і Всеволода зі зброєю виступив Олег Святославич, намагаючись відвоювати чернігівський стіл. У жовтні 1078 р. ця спроба закінчилася для Олега поразкою, але в бою загинув винуватець – князь Ізяслав.

11. Після смерті Ізяслава київським князем став Всеволод (1078-1093). Протягом всього князювання йому доводилося захищатися від родичів – племінників, князів-ізгоїв тощо. Та поступово становище його родини зміцнилося. Отож, за Всеволода єдність руських земель була збережена. Коли 1093р. князь Всеволод помер, до Києва запросили Святополка Ізяслава з Турова.

Постійні набіги половців потребували рішучих дій. Насамперед пот­рібно було об'єднати сили всіх руських князівств. Але Святополк не виявив себе вмілим державним діячем і полководцем. Відтак замість згоди між князями вкотре посилилися чвари і розбрат.

У той с час, коли Святополк та син Всеволода Володимир (прозваний Мономахом, бо був онуком візантійського імператора Константина Мономаха) намагалися організувати оборону Русі від половців. Олег Святославич домовившись з половцями повів їх здобути Чернігів.

12. Покласти край князівським чварам та організувати спільну бо­ротьбу проти половців був покликаний перший об'єднавчий з'їзд кня­зів, який відбувся у листопаді 1097р. у Любечі. На з'їзд прибули Свя­тополк Ізяславич – київський князь, переяславський князь Володимир, Давид Ігорович – князь волинський, Василько Ростиславич - князь теребовлянський, Давид Святославич – князь чернігівський, Олег Святославич – князь новгородсіверський.

Князі ухвалили припинити усобиці та скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. “Хай кожний тримає отчину свою”, - дійшли згоди князі, вважаючи, що кожний князь повинен воло­діти тими землями, які успадкував від батька. Для розв'язання спільних справ учасники з'їзду вирішили скликати княжі з'їзди і організува­ти спільні походи проти половців.

Проте і княжий з'їзд не зміг припинити усобиці. Після того як князь Давид Ігорович, зі згоди Святополка, осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславича, міжкнязівська боротьба спалахнула з новою силою.

1. У 1103р. переяславський князь Володимир умовив київського князя Святополка виступити спільно проти половців. І ось квітневого дня у чистому полі зійшлися обидва війська. І вдарили дружно русичі – захитатися половецькі ряди, почали кочівники тікати. Двадцять половецьких ханів полягло у тій битві. Русичі повернулися додому з перемогою. Ще декілька разів водив русичів на половців князь Володимир і щоразу перемагав ворога. Завдяки цим походам він здобув славу оборонця рідної землі і авторитет у різних кінцях Руської землі.

2. У 1113р. знову повстало населення Києва, дізнавшись про смерть ненависного князя, Кияни почали громити будинки бояр та купців. Налякані цим, київські бояри та купці сховалися за стінами Софійського собору, де вирішили запросити до Києва нового князя, який би міг навести та придушити народне повстання. Вибір впав на переяславського князя Володимира Мономаха. До Володимира було послано посольство з проханням: ''Приходь, князю, до Києва; якщо не прийдеш, то знай, що багато лиха скоїтися - підуть на бояр та монастирі”. Новий князь прийшов до Києва з сильною дружною і придушив повстання.

3. З приходом Володимира Мономаха на київський стіл розпочалася нова, але остання сторінка історії могутньої єдиної Київської держави.

КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113-1125)

1. В історії нашої Батьківщини після Ярослава Мудрого важко знайти князя, який би полишив по собі таку добру пам'ять, як Володимир Монома – князь діяльний, сильний волею, що відзначився великим розумом посеред своїх князів-братів. Так говорись про Володимира Мономаха видатний історик України Микола Костомаров.

2. Князь Володимир народився у 1053 р., за рік до смерті свого ді­да Ярослава Мудрого. Він був сином Всеволода Ярославича, найулюбленішого сина Ярослава Мудрого. До останніх днів свого життя Ярослав тримав Всеволода при собі, хоча й дав йому в уділ (спадкове володіння) Пере­яслав та віддалений Ростов. Князь Ярослав помер на руках свого улюб­леного сина. Мати Володимира, дружина Всеволода, була дочкою візантійського імператора Константина IX Мономаха. Таким чином, Володимир мав три імені: одне княже - Володимир, друге хресне - Василь, трете - Мо­номах.

3. Своє дитинство Володимир провів при дворі батька, у Переяславі. З юних літ княжив сів у бойове сідло, постійно очолював батьківську дружину, здійснював далекі походи по Русі та за її межі, придушував повстання в землі в'ятичів, воював проти половців.

4. 1078 р. Всеволод став князем київським, Володимир одержав в уділ Чернігів.

5. Шістнадцять років правив Черніговом Володимир (1078-1094 рр.). Цей час був періодом розквіту Чернігівської землі, градобудівництва і храмового будівництва. Саме в Чернігів привіз князь свою молоду дружину – англійську принцесу Гіту (дочку англійського кроля Гарольда) разом з дворічним сином Мстиславом. Але після смерті батька у 1094р. князь Володимир поступився цим містом князю Олегу Святославичу, як старшому із синів, а сам повернувся до Переяслава.

6. Переяславський період життя князя (1094-1113рр.) ха­рактеризувався постійною боротьбою з половцями, а також спробами залучити на свою сторону київських бояр (великих землевласників).

7. Володимир Мономах постійно організовував походи проти полов­ців, зокрема спільно з іншими князями: у 1103р., 1109р., 1110 р., 1111р. Ці переможні походи уславили його як полководця. У результа­ті половці назавжди відійшли від кордонів Русі.

8. У шістдесятирічному віці Володимир Всеволодович Мономах став князем київським (1125-113 р.).

9. Дванадцять років сидів на київському столі Володимир Мономах. Це були роки миру та спокою. Умілою політикою йому вдалося підкорити своїй владі удільних князів. За нього влада київського князя знову зміцнилася.

10. У києві проводилося велике градобудівництво: були споруджені міст через Дніпро, нові храми; знову поповнилась державна скарбниця. Київ пережив нове піднесення.

11. При Володимирі Мономасі знову виріс міжнародний авторитет Київської держави. Багато монархів Європи прагнули породичатись з могутнім київським князем: його сестра вийшла заміж за германського імператора, дочка – за угорського короля, сам князь був одружений з дочкою англійського короля, його онуком був король Данії Вольдемар.

12. Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Йому належить знамените “Повчання дітям”, що вирізняється високими літературними достоїнствами, пронизане турботою про рідну землю, ідеями християнського гуманізму. Це – видатна пам'ятка педагогічної думки Русі-Україні.

13. Володимир Мономах помер коло Переяслава в улюбленій церкві на січці Альті 14 травня 1125 р. на сімдесят другому році життя. Тіло його було перенесено до Києва і поховано у храмі Святої Софії.

14. Наступником Володимира Мономаха на київському столі став його син Мстислав Володимирович, син англійської королівни Гіти.

15. Дванадцятилітнім юнаком батько направив Мстислава правити Новгородом, після його ростовського князювання. Мстислав брав активну участь у приборканні Олега Святославича, який прагнув переділу земель руських князів, розгромивши його дружину у битві на р. Клязмі.

16. Наслідування Мстиславом київського столу не викликало запере­чень з боку боярства та претензій інших володарів Русі.

17. На київському столі Мстислав Володимирович продовжував політику свого батька: долав непокірних удільних володарів, зміцнював свою владу, провадив широке храмове та монастирське будівництво Так, за його князювання Київ збагатився комплексом споруд Федорівського монастиря (1129р,), Успенською церквою (Богородиці Пирогощі).

18. За князювання Мстислава розширювалися і міжнародні зв'язки Київської держави. Тому чимало сприяли шлюби дочок князя: зятями Мстислава були візантійський імператор, принц норвезький, датський принц та угорський королевич. Сам князь був одружений зі шведською королівною Христиною, потім узяв шлюб з дочкою половецького хана Тугоркана.

19. На кінець правління Мстислава династія Мономаховичів досягла найбільшої могутності. На жаль, у подальшому представники Мономахового роду втратили єдність і почали змагатися між собою за першість на Русі.

20. Смерть Мстислава сталася 15 квітня 1132 р. Тіло великого кня­зя було поховано у Федорівському монастирів

21. Однією із значних подій другої половини ХІІ ст. був похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Русичам було завдано поразки. Цьому походу присвячено поетичний твір невідомого автора “Слово о полку Ігоревім”, головною ідеєю якого був заклик князів до єднання.

22. З часів правління брата Мстислава Володимировича – Ярополка з новою силою розгорнулась міжкнязівська боротьба за київський престол. Головними суперниками у ній у середині ХІІ ст. були київський князь, онук Володимира Мономаха – Ізяслав Мстиславич та його дядько, син Володимира Мономаха-ростовського – суздальський князь Юрій Долгорукий. Згодом цю боротьбу продовжили їхні спадкоємці. У 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вчинив страшний розгром Києва, спаливши місто та знищивши велику кількість населення.

З другої половини ХІІ ст. розпочинається новий період в історії Руської землі – існування самостійних удільних князівств.

РОЗПАД КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ВИНИКНЕННЯ САМОСТІЙНИХ КНЯЗІВСТВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

1. “І роздралася вся руська земля...", - записав літописець у 1132 р. Того року, по смерті великого князя київського Мстислава, сина Мономаха, Київська Русь розділилася на півтора десятка князівств і зе­мель.

2. Проте Київ і надалі лишався загальноруським стольним градом, яким прагнули володіти члени сім'ї Ярослава Мудрого.

3. Не можливо стверджувати, що на цей час Київська Русь остаточно розпалася. Вона залишилася відносно єдиною державою – з єдиною територією, спільними законами, культурою й церквою. Водночас Русь була об'єднанням півтора десятка певною мірою відокремлених земель – кня­зівств. Їхні правителі проводили свою власну внутрішню політику і здійснювали судочинство. Князі також вирішували питання війни та миру, укладали угоди з правителями сусідніх земель. Та коли йшлося про інтереси всієї Русі, то найвпливовіші князі та бояри збиралися на спільні з їзди де вирішували спірні питання. Приміром, на таких з‘їздах обговорювалися нові закони, спільні дії в боротьбі проти половців, перерозподіл земель тощо.

4. Наймогутнішими були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське. Волинське і Галицьке князівства. Серед князівств на нинішній бі­лоруській землі головним було Полоцьке. З-поміж князівств на сучасних російських теренах виділялися Володимиро-Суздальське князівст­во й Новгородська земля.

5. Головне місто київського князівства було, к і раніше, загально­державним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом всієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр, купців, вели­кі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. чоловік. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Киві зашилася резиденція митрополитів. Із-за величі та багатства споконвічного стольного граду, а особливо можливості (за умовами володіння ним) встановити зверхність над усією територією Руської держави, правління у Києві й у ХІІ-ХІІІ ст. було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Недивно, що за право “сидіти” у Києві з прилеглими до нього землянами в різний час сперечалися і воювали князі багатьох руських князівств.

6. Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі – це велика частина Полісся, а на заході – землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут. Серед них такі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр'їв. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і умі­лим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов‘язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.

7. На жаль, часто Київщина зазнавала лиха, жорстоко розорювалась. Справжній погром вчинив у Києві 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Літописець порівнював напад суздальців найстрашнішими пограбуваннями кочівників. Не бажаючи з кимсь ділити славу найбагатшого володаря, князь Боголюбський по-дикунськи зруйнував “матір градів руських”.

8. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочів­ників, воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в ХІІ-ХІІІ ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства – місто Переяслав – було одним із найбільших градів Південною Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці смугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й для всієї Русі.

9. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно скдалося у XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в‘ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань. Чернігівське князівство займало землі а Лівобережжі (головна їх частина - у басейні річки Десни).

У середині ХІІ ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов‘язано з містами Чернігівщи­ни – Черніговом, Новгород-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. вирішува­лася князями династії Ольговичів і Давидовичів. Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. При­чому часто до міжусобної боротьби залучали половецьких ханів, з чиї­ми володіннями межувала Чернігівщина.

10. На захід від Київського князівства знаходились землі Волин­ського і Галицького князівств, які об'єдналися в єдину Галицько-волинську державу, що в умовах розпаду Київської держави стала спадкоємницею традицій державотворення в Україні.

11. Попри князівські усобиці у ХІІ ст. Київська Русь вступила багатою та квітучою державою. Прикметами того часу були не тільки чвари князів, а й піднесення ремесла і торгівлі, розквіт міст, зліт матеріальної і духовної культури. І в най неспокійніші часи не припи­нялося літописання: з'явилися неперевершені літературні твори, розви­вався іконопис. Більшість відомих нині архітектурних пам'яток Во­лині споруджена саме за цієї доби.

Проте роздробленість послабила сили держави, зробивши її легкою здобиччю для войовничих сусідів.

Лекція 4

Галицько–Волинська держава

(кін. ХІІ – сер. ХІV ст.)

Дата добавления: 2014-01-11