Західна Україна в політиці СРСР та Німеччини

Визволення України від німецької окупації

Визволення України від німецької окупації.

Німецький окупаційний режим в Україні.

План.

Лекція 14

Україна в роки другої світової війни (1939-1945)

1. Західна Україна в політиці СРСР та Німеччини.

2. Початок радянсько – німецької війни (1941-1945).

У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинились в епіцентрі європейської політики, насамперед зовнішньої політики СРСР та Німеччини. Німецько-радянський договір про ненапад від 23 серпня 1939-р. (пакт Ріббентропа — Молотова), а також таємний протокол про розподіл Європи і сфер впливу у ній прискорили початок найжорстокішої в історії людства війни. Цим договором Радянському Союзові передавали майже всі західноукраїнськ землі. Гаран­тувавши ненапад на Німеччину СРСР, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу і почав другу світову війну.

17 вересня того ж року радянські війська окупували Західну Волинь і Східну Галичину, тобто майже всі захід­ноукраїнські землі. Новий німецько-радянський договір “про кордони, дружбу і співробітництво”, підписаний у Москві 28 вересня 1939 р., розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сян і Західний Буг.

Частина етнічних українських земель(Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій проживало близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією. Протягом 1939—1940 рр. сюди, рятуючись від переслідувань більшовиків, втекло близько 30 тис. українських політичних біженців, діячів кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло у Кракові — центрі Генерального губернаторства (так німці назвали частину окупованої Польщі). Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурнюгані, зації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. вони створили координаційний орган під назвою Український Центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Тут опинилося також багато діячів українських політич­них партій, проте єдиною політичною силою, яка не саморозпустилася і продовжувала діяти, була ОУН. Її в Гене­рал-губернаторстві очолював Всімян Роман Сушко. Більшість членів ОУН брали активну участь в українському громад­ському житті, у роботі УЦК.

Великий негативний вплив на українське політичне життя мав розкол у рядах ОУН шо назрівав ще до початку війни. Цей розкол був зумовлений розбіжностями між «ста­риками» — ветеранами боротьби 1917—1921 рр. та молоди­ми галицькими націоналістами, які вступили в організацію у 30-х рр.Він призвів до утворення двох ОУН: ОУН-революційної, або бандерівської (очолював С. Бандера),та ОУН-мельниківської (очолював А. Мельник), які впродовж бага­тьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шко­ди українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН залишалася і надалі єдиною організованою політичною си­лою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Більшість західноукраїнських земель опинилася під радянською владою. Її прихід радо вітало населення краю, вдячне за визволення від польської окупації, за вимріяне возз'єднання українських земель. У 1940 р. за вимогою Сталіна сусідня Румунія змушена була передати СРСР Північну Буковину і Бессарабію.28 червня 1940 р. частини Червоної армії перейшли кордон через р. Дністер і зай­няли цей край

Перші політичні кроки нової влади принесли західним українцям поліпшення в багатьох сферах життя, насампе­ред в освіті, медицині. Намагаючись надати своїм заходам демократизму, більшовики організували 22 жовтня 1939 р. вибори до так званих Народних Зборів, які підтримали при-єднання західноукраїнських земель до Радянської України в складі СРСР. Вони від імені народу прийняли ряд декларацій, щоб приховати від міжнародної громадськості наслідки нацистсько-комуністичної змови.

На анексовані землі Західної України було поширено чин-ність Конституцї СРСР та Конституції УРСР, а також усіх нормативних актів. Їх впроваджували у життя примусовими засобами через силові структури репресивно-каральних органів. Створили ці структури на основі наказу тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії «Про організацію НКВС Західної України» від 6 листопада 1939 р. Протягом короткого часу в західному регіоні відкрили 25 в'язниць та 2 внутрішні тюремні камери. Це в десятки разів перевищувало ту кількість, що існувала в краї за часів польської окупації.

Паралельно із відкриттям українських шкіл, вузів, бібліо­тек, будівництвом фабрик і заводів, почався нечуваний за жорстокістю процес нищення українських національних кадрів, депортаця (виселення) жителів за межі України, терор з боку органів народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), який очолював Л. Берія. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства і навіть без письмового звинувачення близько 10% населення Західної України і Західної Білорусії. До листопада 1940 рз цих районів було вислано майже 1,2 млн чоловік. Терор і виселення тривали до початку радянсько-німецької війни.

Знищення західноукраїнської еміграції (насамперед інте­лігенції) в УРСР у 30-х рр., масовий терор і депортації найак­тивнішого в суспільно-політичному житті елементу в 1939-1941 рр., а також політичне недовір'я призвели до того, що керівні посади будь-якого рангу надавали на основі політичного обгрунтування переважно вихідцям зі східних об­ластей України.

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави. Разом з тим більшо­вицький режим із самого початку завдав населенню краю величезних втрат.

Початок радянсько – німецької війни (1941-1945).

Німецький окупаційний режим в Україні

Радянсько-німецька війна почалася вранці 22 червня 1941 р. раптовим нападом добре вишколених та озброєниих фашистських військ на прикордонні застави, військовім об'єкти, міста й села Радянського Союзу. Через ряд об'єктив­них причин і злочинних промахів лідерів СРСР, насампе­ред Сталіна, радянські війська, зазнаючи величезних втрат у бойовій техніці та живій силі відступали на схід.

Підчас відступувіиська НКДБ вчинили масу злочинів і кривавих розправ у тюрмах Західної України, де мучи­лися безневинно арештовані люди, в основному українські патріоти. Керівництвом до дії для сталінських опричників була телеграма заступника наркома держбезпеки СРСР Чернишова від 23 червня 1941 р., в якій зазначалося: «Згід­но з розпорядженням Л. Берії за списками, затверджени­ми прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах». Тому не дивно, що частина населення Західної України зустрі­чала німців як визволителів. Багатьом українцям Німеч-чина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі і допомогти українцям у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці і не давали таких обіцянок, національно сві­домі українці сподівалися на відновлення української дер­жавності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій ОУН. Ще до приходу німців у багатьох містах були ство­рені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибут­тя німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною створили дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська

30 червня 1941 р. у Львові відбулися Українські Націо­нальні Збори, які без погодження з німцями проголосили створення Української держави та сформували уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. У всьо­му краї відбувалися збори, маніфестації українців.

Проте вже на початку липня 1941 р. німці заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я. Стецька, а також С. Бандеру та інших українських діячів. Неза­баром фашисти почали масові арешти членів ОУН. Багато її керівних діячів було розстріляно. Майже до кінця війни С. Бандера та Я. Стецько були ув'язнені у фашистському концентраційному таборі.

Восени 1941 р. нацисти завдали репресивного удару по ОУН, особливо по її мельниківській та київській групах. Було розстріляно чимало членів цієї організації, в т. ч. поетесу Олену Телігу, а також Івана Рогача, Ореста Чемерин-ського та інших.

З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серп­ня 1941 р. був створений Реихскомісаріат Україна. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтав ­ щини і Запоріжжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штабквартира якого була в Рівному (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генерал-губернаторства).

Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхскомісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено на німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства і робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. Злютого 1942 р. німецькі окупанти почали примусово вивозити українців на роботу до Німеччини (протягом 1942—1944 рр. з України вивезено бдизько 2 млн чол.). Каральні загони СС руйнували не ­ покірні села, нещадно мордували жінок, дітей, стариків. Уже в 1941 р. українському селянству було встановлено примусову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду.

Початок радянсько – німецької війни (1941-1945).

Німецький окупаційний режим в Україні В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його без­прав'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження і захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого опору спочатку стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У резуль­таті об'єднання окремих відділів Української національної самооборони, січовиків військових формувань ОУН у жовтні 1942 р. була створена Українська Повстанська Ар­мія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка пове­ла боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її кон­тролем. З кінця 1943 р. центрУПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв'язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кіль ка груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створено Головне коман­дування УПА з Головним військовим штабом, який очо­лив безстрашний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. Головне командування УПА прийняло рішен­ня створити посаду Головного командира УПА, яким і став Р. Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генера­ла-хорунжого). На початку 1944 р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків.

21—25 липня 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від на-ціональної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

З ініціативи УПА і лідера ОУН С. Бандери у липні 1944 р. була створена Українська Головна визвольна рада (УГВР) як політичний провід УПА. Платформа нової організації відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расо­ву та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціаль­но-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Наслідки першого стану становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І. Старинов свідчив, що першого року війни в Україні залишили 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На чер­вень 1942 р. були дані про лише 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Отже, кінець 1941 і 1942 рр. був найтяжчим, найтрагічнішим в історії радянського пар­тизанського руху на території України. Лише на кінець 1942 р. з'явилися переконливі ознаки його відродження.

Одночасно'3 збільшенням партизанських сил посилюва-лась і їхня бойова активність. Партизанський рух поширився на півночі Лівобережної України. Партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і воєнного спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти воро­га партизанське з'єднання на чолі з О. Сабуровим. Актив­но діяли чернігівські партизани під командуванням О. Фе- дорова і М. Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єди­ного централізованого керівництва. Для цього був створе­ний Український штаб партизанського руху на чолі з висо­копоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С. Ковпака і О. Сабурова. Партиза­ни очистили від ворога в північно-західній частині Украї­ни і в південній частині Білорусії велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. парти­занський рух у Правобережній Україні набагато зріс і ста­новив для окупантів грізну силу.

З'єднання С. Копака здійснило відомий похід по воро­жих тилах від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли зго­ди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операціїі проти німецьких вояків. Однак згодом, виконую­чи пряму вказівку Сталіна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося вряту­ватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку скуповували німецькі війська, нараховувало­ся лише 39 тис. радянських партизанів. Це переконливо свідчить про те, що основний тягар збройної боротьби в тилу гітлерівських загарбників винесла на своїх плечах УПА. До тогож її бойові успіхи більшовицьке підпілля часто-густо приписувало собі.

У містах України діяли підпільні групи, зокрема на Луганщині та на Миколаївщині. Підпільники виявляли і зби­рали зброю, боєприпаси, вибухівку й усе це передавали парти­занам. Вчиняли також диверсійні акти на залізницях і підприємствах.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

Дата добавления: 2014-01-11